7. Джерела права зунр Початок хх ст.

То був час не лише становлення державності в складних соціально-політичних умовах, а й здатності формування власної законодавчої бази, характерними рисами якої була соціальна спрямованість, демократичність та цивілізованість. Уряд ЗУНР в короткотривалий час розробив та прийняв цілий ряд законопроектів, що були покликані регулювати суспільні відносини в основних галузях (насамперед, в системі конституційного, цивільного, кримінального та процесуального права, аграрній, адміністративній та інших сферах). Закономірно, що в умовах військового стану та за несприятливих міжнародних відносин уряд ЗУНР довший час використовував законодавство Австро-Угорщини, якщо воно не суперечило принципам української державності. Разом з тим, активно напрацьовувалась власна законодавча база. Джерела до правової системи ЗУНР слід поділити на три основні групи: 1) нормативно-правова база сформована українським національним урядом ЗУНР; 2) австрійське імперське законодавство; 3) норми традиційних прав та звичаїв. Закономірно, що така класифікація не є уніфікованою, оскільки кожна із запропонованих груп тісно між собою переплітаються, адже у національному законодавстві часто застосовувалися як норми австрійського права так і враховувалися основні підходи звичаєвого права українців. Також, після підписання Акту злуки, доцільного вести мову про проникнення правових норм УНР у правове поле ЗУНР. Власне можна здійснювати і детальний поділ самих правових норм. Для більш ґрунтовного аналізу розглянемо кожну із запропонованих груп. Закономірно, що основна увага законотворців була зосереджена довкола організації конституційного та адміністративного законодавства. Власне, 13 листопада 1918 р., був прийнятий «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії» (Тимчасова Конституція), який визначив конституційні засади новоствореної Української держави. Цей лаконічний нормативно- правовий акт конституційного характеру складався з п’яти артикулів (статей) («І. – Назва; ІІ. – Границі; ІІІ. – Державна суверенність; ІV. – Державне заступництво; V. – Герб і прапор») і містив найнеобхідніші положення для початку функціонування держави. І артикул закріпив назву держави – Західноукраїнська Народна Республіка. Загалом, тимчасова Конституція ЗУНР містила важливі положення про територію, верховенство влади народу, тимчасові (до часу зібрання Установчих зборів) владні повноваження УНРади і Державного Секретаріату, його герб (золотий лев на синьому полі) та державну печатку. За цим законом, виборче право мали всі громадяни незалежно від національності, віросповідання, статі. Водночас, Тимчасовий основний закон було доповнено іншими законодавчими актами. До групи конституційних актів належать також Закон «Про Виділ Української Ради» від 4 січня 1919 р., яким створювався колегіальний орган влади у складі 9 чоловік на чолі з президентом УНРади; Закон «Про вживання мови у внутрішнім та зовнішнім урядуванні державних властей і урядів, публічних інституцій й державних підприємств на Західній області УНР» від 15 лютого 1919 р., який проголошував українську мову державною, а іншим мовам гарантувалася державна підтримка .Закон «Про право громадянства Західної області УНР і правовий статус чужоземців» від 8 квітня 1919 р. визнавав громадянами всіх осіб за їхнім бажанням і власноручною заявою, поданою до 20 травня того ж року та ті, хто на день підписання закону належав до будь- якої міської або селянської общини. В іншому разі вони вважалися чужинцями. Розкриваючи питання Конституційного законодавства в ЗУНР, потрібно звернути увагу на конституційні ідеї, які особливо помітні у проекті Конституції ЗУНР 1920 р. Станіслава Дністрянського. Проект Конституції ЗУНР Станіслава Дністрянського містив 130 розгорнутих положень, логічно та змістовно об’єднаних у три глави: «Держава і право», «Державна влада» та «Право народів на самовизначення». Серед норм цивільного права найважливіше значення мали положення Закону «Про земельну реформу», ухваленого УНРадою 14 квітня 1919 р. Закон, зокрема, передбачав: а) збереження принципу приватної власності; б) конфіскацію земель поміщиків, церков, монастирів, різноманітних установ, а також набутих із метою спекуляції та тих, що не обробляли власники своїми силами; в) націоналізовані землі переходили до державного земельного фонду, з якого і мали наділятися земельними ділянками безземельні та малоземельні селяни; г) не мали права на отримання землі засуджені за дезертирство з лав української армії, за злочини проти Української республіки, її збройних сил, а також громадяни інших держав; д) особам, що втратили землю внаслідок націоналізації, передбачалося відшкодування збитків. Без компенсації відбирали землі: а) власників, що воювали проти української держави; б) становили державну власність Австро-Угорщини; в) набуті спекуляцією в роки війни. 13 лютого 1919 р. був ухвалений Закон «Про основи шкільництва», який дозволив поряд з державними українськими школами, створювати приватні та національні навчальні заклади. Крім того, планувалося відкриття українського університету. Наведені вище закони належали до групи національних нормативно-правових актів, які розроблялися урядом ЗУНР. Закономірно, що будучи сформованими у короткі терміни, вони не забезпечували повноцінно правову сферу і не вирішували декларовані ними сфери. Насамперед це стосується земельного законодавства. Другу групу джерел складають норми австрійського законодавства. Власне, в цьому випадку не варто говорити про рецепцію окремих норм чи положень. В обмежених часових рамках та стані війни керівництво ЗУНР прийняло оптимальне рішення про застосування у практиці австрійського законодавства. Більше того, ця норма була законодавчо закріплена «Законом про адміністрацію ЗУНР», прийнятим 16 листопада 1918 року. Відповідно до нього, австрійське законодавство залишалося чинним у тому випадку, якщо воно не суперечило інтересам і цілям держави. Рецепіювання норм австрійського права було зумовлене також відсутністю професійних кадрів у сфері цивільних та кримінальних правовідносин. З іншого боку, австрійське кримінальне та цивільне законодавство, яке сформувалося впродовж ХІХ ст., попри збереження станових пережитків, відповідало принципам європейської правової свідомості, що сформувалася в умовах освіченого абсолютизму та утвердження концепції національних держав та правових демократичних систем, основою яких були засади християнської етики та моралі. Що стосується третьої групи, то у правовому полі ЗУНР закономірно застосовувалися звичаї та традиції. Особливо чітко прослідкувати застосування звичаєвих правових норм можна у сфері судочинства та практичній реалізації кримінального права. Християнські мораль та етика сприяли правовій лояльності та толерантності навіть в умовах війни з поляками. Таким чином, джерела до вивчення правової системи ЗУНР доцільно класифікувати за типом їх формального походження на ті, що сформувалися національним урядом, ті, що були запозичені з австрійської правової системи, та ті, що містили норми звичаєвого права. Законодавча ініціатива уряду ЗУНР обмежувалася як відсутністю часу та станом війни з Польщею, так і відсутністю належних фахівців. З іншого боку, рецепція норм австрійського права була закономірним явищем. Традиційні звичаєві права та норми трансформувалися у християнські правові норми, що проявилися у моралі та етиці, які застосовувалися у законотворчості національного уряду.