108. Зобов*язальне право урср - Період становлення радянської влади (1917 р.)

У цей період не приймалося кодифікованих актів у сфері цивільного права. Радянською владою були закладені основи нового інституту права - інституту соціалістичної власності на знаряддя і засоби виробництва, і одночасно звужена сфера приватної власності.

• Період громадянської війни (1918-1920 рр.).

У цей період правове регулювання відносин у сфері цивільного права здійснювалося шляхом прийняття декретів, інших актів з окремих питань, інститутам громадянського права. Найбільше значення мали акти, спрямовані на обмеження, а в недалекій перспективі і ліквідацію товарно-грошових відносин.

• Роки непу (1921-1929 рр.).

У період непу цивільне право повинно було виконувати дві важко сумісні завдання: всіляко сприяти розвитку товарно-грошових відносин, становленню економіки країни і розвитку приватної ініціативи, підприємництва і в той же час перешкоджати спробам приватних осіб отримувати матеріальну вигоду за рахунок погіршення економічного становища державних підприємств і організацій. Основне джерело цивільного права в цей період - Цивільний кодекс РРФСР, прийнятий 31 жовтня 1922р. Розділ «Зобов'язальне право» був найбільшим і складався з 13 глав: загальні положення, зобов'язання, що виникають з договорів, майновий найм, купівля-продаж, міна, позика, підряд, порука, доручення та довіреність, товариства, страхування, зобов'язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення, і зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння іншому шкоди. - Період побудови основ соціалізму (1930-1940 рр.). У 1930-1931гг. була проведена кредитна реформа, яка полягає в тому, що державним органам, кооперативам та змішаним акціонерним товариствам заборонялося відпускати товари і надавати один одному послуги в кредит. Єдиним розпорядником короткострокових кредитів ставав Державний банк. Кредитна реформа істотно змінила форму договірних відносин. На основі договору самі об'єднання або їх найбільш великі організації укладали договори виконання, тоді як промислові підприємства - виробники продукції, в договорах не брали участь. З метою забезпечення реального виконання договорів між державними підприємствами та організаціями передбачається застосування різних цивільно-правових санкцій до боржника: пені, неустойки, штрафи, стягнення збитків. Найбільш істотні зміни в цивільному законодавстві були пов'язані з пошуком оптимальних форм укладання договорів поставки між підприємствами. При цьому спостерігалися дві взаємовиключні тенденції: подальший розвиток і зміцнення прямих договорів між конкретними підприємствами та спроби повернутися до колишнього порядку постачання продукції на підставі плану, затвердженого урядом. Постановою РНК СРСР від 15 січня 1936р. «Про укладення договорів на 1936р." Прямі договори між низовими господарськими підприємствами, організаціями визнавалися основною формою господарських договорів. Переважне право на поновлення договору після закінчення його термінів надавалося громадянам, що сумлінно відносяться до експлуатованих ними житлових приміщень. Договір найму житлового приміщення міг бути розірваний без надання іншого жилого приміщення у випадках, коли квартиронаймач або члени його сім'ї систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або своєю поведінкою робили неможливим спільне проживання в тій же квартирі інших мешканців, або квартиронаймач не заплатив квартирної плати протягом трьох місяців.

• Період Великої Вітчизняної війни (1941-1945рр.) Була значно скорочена сфера договірних відносин. Питання постачання продукції регулювалися переважно адміністративними актами. Відстрочка виконання зобов'язань у зв'язку з надзвичайними обставинами оголошувалася РНК СРСР лише за окремими зобов'язаннями. Наприклад, РНК СРСР постановою від 5 лютого 1943р. відстрочив стягнення заборгованості за грошовими зобов'язаннями підприємств та організацій, що перебували на тимчасово окупованій території країни. Після закінчення ж Великої Вітчизняної війни цивільне право знову стає основним регулятором майнових відносин між підприємствами, організаціями, установами. Рішучий поворот у бік розширення договірних зв'язків був зроблений постановою Ради Міністрів СРСР від 21 квітня 1949р. «Про укладення господарських договорів». Постанова передбачала ув'язнення двох видів договорів: генеральних між народними коммісаріатами та іншими органами і прямих між конкретними підприємствами. - Період з 1950-х до 1980-х років

Долаються прогалини раніше діючого ГК РСР у галузі зобов'язального права. Встановлюється розвинена система зобов'язань, які можна підрозділити на шість груп:

- Зобов'язання з реалізації майна власником: купівля-продаж, міна, дарування, поставка, закупівля сільськогосподарської продукції у колгоспів, позика; - Зобов'язання з передачі майна у користування: майновий найм, найм житлового приміщення; - Зобов'язання з виконання робіт: підряд, підряд на капітальне будівництво; - Зобов'язання з надання послуг: доручення, комісія, зберігання, перевезення, державне страхування, розрахункові і кредитні відносини; - Зобов'язання, що забезпечують відновлення порушених цивільних правовідносин: зобов'язання з заподіяння шкоди, з рятування соціалістичного майна, з безпідставного придбання або збереження майна.

109. Трудове право радянської України У трудовому законодавстві в період становлення більшовицької влади відбулись певні зміни. Так, поширювалася на Україну дія прийнятого 10 грудня 1918 року РСФРР Кодексу законів про працю. В цьому документі вміщувалися норми, що закріплювали загальний обов’язок працювати та право на працю, регулювалися питання оплати праці, дисципліни праці, право на відпочинок та матеріальне забезпечення. Для залучення до праці широко використовувалася трудова повинність, трудова мобілізація . Встановлювався 8-годинний робочий день. Визначався порядок встановлення обідньої перерви (не менше однієї години). Заборонялася нічна праця для жінок і підлітків до 16 років. Особи до 14 років не допускалися до роботи за наймом. Для підлітків робочий час не повинен перевищувати 6 годин. Понадурочні роботи оплачувалися у подвійному розмірі. їх тривалість не мала перевищувати 4 години на дві доби. Запроваджувалася загальна трудова повинність від 16 до 50 років. Тривалість щорічної оплачуваної відпустки не перевищувала двох тижнів. Перехід до мирної праці в післявоєнний період викликав зміни в трудовому праві. 30 червня 1945 року ВР СРСР видала указ, яким було відновлено право на чергові та додаткові відпустки, скасоване під час війни. Законом про четвертий п*ятирічний план запроваджувалась система організованого набору робочої сили на важливі будови Сибіру й Далекого Сходу. Загальні принципи радянського трудового права і норми, що регулюють трудові відносини, містили прийняті 15 липня 1970 року « Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю». 10 грудня 1971р. був прийнятий Кодекс законів про працю УРСР, що складався з 18 розділів: загальні положення, колективний договір, трудовий договір, робочий час, час відпочинку, заробітна плата, гарантії і компенсації, охорона праці, праця жінок, праця молоді, індивідуальні трудові спори, проф.спілки та інші. 12 серпня 1983 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ про внесення змін до трудового законодавства. Зміни були спрямовані передусім на зміцнення трудової дисципліни, що було характерним для командно-адміністративної системи. 110. Регулювання земельних правовідносин в УРСР Земельне питання було одним з головних у політиці більшовицької партії. Мабуть тому його нормативному забезпеченню приділялась така увага. Стосовно нової економічної політики постанова ВУЦВК "Основний закон про трудове землекористування" від 27 травня 1922 року регулювала широке коло питань трудового землекористування як одного з основних інститутів радянського земельного права. Ця постанова стала складовою Земельного кодексу УСРР, який було прийнято 29 листопада 1922 року. Кодекс складався з основних положень і чотирьох частин; "Про трудове землекористування", "Про міські землі", "Про державне земельне майно", "Про землеустрій і переселення" . Кодекс назавжди скасовував право приватної власності на землю, надра, води і ліси в межах УСРР (ст. 1—2). Всі землі сільськогосподарського призначення складали єдиний земельний фонд (ст. 3). Право безпосереднього користування землею надавалося трудовим землеробам і їх об'єднанням, міським поселенням, державним установам і підприємствам (ст. 4). Право користування землею визначалося як безстрокове і могло бути припинене тільки відповідно до закону (ст. 11). Купівля, продаж, заповіт, дарування і застава землі заборонялися, а порушники цього притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися (ст. 26).

Земельний кодекс регламентував порядок і організацію роботи органів управління земельним товариством (сільських сходів), правове становище селянського дворища. Кодекс допускав оренду землі, але за умови, що "ніхто не може отримати за договором оренди в своє користування землі більше тієї кількості, яку він в змозі додатково до власного наділу обробити силами свого господарства". Кодекс передбачав види землекористування: общинне, дільничне, колективне. Розвиток промисловості, транспорту, колгоспне будівництво потребували певного спрощення процесу землеустрою і землекористування. Виникла необхідність внесення змін до Земельного кодексу 1922 року. 27 червня 1927 року ВУЦВК і РНКУСРР прийняли постанову про зміни і доповнення до Земельного кодексу УСРР. Фактично, це було прийняття Кодексу в новій редакції. Зміни і доповнення торкались розширення прав сільських Рад, трудової оренди землі, підсобної найманої праці в селянських господарствах, прав і обов'язків земельних товариств і нагляду за їх діяльністю, порядку проведення справ про землеустрій. Після проголошення курсу на колективізацію 15 грудня 1928 року ЦВК і РНК СРСР приймають "Загальні начала землекористування і землеустрою", які регламентували правовий режим земель всіх категорій. У них визначалась компетенція Союзу PCP і союзних республік по розпорядженню земельним фондом, регулюванню землекористування і землеустрою. Тісно пов'язаними із Земельним кодексом були Закон про ліси УСРР, прийнятий 3 листопада 1923 року. Закон про ліси розвивав і конкретизував правила використання лісів, як всенародного добра, як об'єкта державної власності. Він складався з п'яти частин: 1) основні засади; 2) про збереження та охорону лісів; 3) про державні ліси, споруди і майно; 4) про ліси, що передаються в користування установ, товариств і організацій; 5) про порядок надходження доходів і провадження видатків на лісове господарство. З плином часу посилюється негативний економічний негативний тиск на оточуюче природне середовище, викликаний науково-технічним прогресом. Усе це потребувало змін у законодавстві задля вирішення багатьох проблем. Особлива увага приділялась охороні землі. 13 грудня 1969 були прийняті « Основи земельного законодавства СРСР і союзних республік», а 8 липня 1970 – Земельний кодекс УРСР, що складався з 11 розділів: загальні положення, землі сільськогосподарського призначення, землі населених пунктів, землі промисловості ; транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення; землі державного лісового фонду, землі державного водного фонду, землі державного запасу, державний земельний кадастр, державне землевпорядкування, вирішення земельних спорів, відповідальність за порушення земельного законодавства. Як і раніше, основною підвалиною земельного права було виняткового право власності держави на землю. 10 грудня 1970 були прийняті « Основи водного законодавства», 9 червня 1972 – Водний кодекс УРСР. 9 липня 1975р. – « Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про надра», 1977 – « Основи лісового законодавства Союзу РСР і союзних республік».

111. Судова система укр.земель у складі Рос.імперії на початку 19 століття Суди на українських землях протягом першої половини 19 ст. були побудовані за становим принципом. Уся їх діяльність сприяла зміцненню політичного й економічного становища дворянства. У Катеринославській, Таврійській, Харківській ( до 1835 – Слобідсько-Українській), Херсонській ( до 1912 – Миколаївській) губерніях судочинство було приведено у повну відповідність до судової системи Рос.імперії. Судами першої інстанції були повітові земські суди (для дворян і державних селян), магістратські й ратушні у містах (для купців і міщан). Повітові й міські суди розглядали як цивільні, так і кримінальні справи, які не передбачали смертної кари, позбавлення честі й тілесних покарань. Ці суди виконували також нотаріальні дії. Кріпосних селян судили поміщицькі суди. З 1837 р. для суду в цивільних і незначних кримінальних справах над державними селянами засновувалися волосні та сільські розправи. Другою апеляційною й ревізійною інстанцією вважалися створені в губерніях палати кримінального суду і палати цивільного суду. Кожна палата складалася із призначених урядом голови й радника та чотирьох обраних засідателів (по два від дворян і купців). Окрім того, в губерніях діяли позастанові совісні суди (розглядали цивільні справи у примирливому порядку, а також кримінальні справи про злочини божевільних і малолітніх), надвірні суди (для різночинців та осіб невизначеного стану). У 1808 р. в Одесі виник комерційний суд, склад якого (голова, чотири члени і юрисконсульт) обирався купецтвом. Пізніше, відповідно до "Установлення комерційних судів" (1832 p.), такі суди з'явилися в більшості міст Причорномор'я. На Правобережжі (Волинська, Київська, Подільська губернії) судову систему очолював головний суд, який вважався апеляційною інстанцією для судів повітових (для дворян і селян), підкоморських (у межових справах), магістратів і ратуш (для міського населення). Повноваження головного суду були такими ж, як у палат цивільного й кримінального суду в інших губерніях. Головний суд також розглядав справи, які становили в інших губерніях компетенцію совісних і надвірних судів. Особливістю судової системи Лівобережжя (Полтавської та Чернігівської губерній) було те, що тут головною судовою інстанцією вважався генеральний суд. Він складався з кримінального й цивільного департаментів, кожен із яких у своєму складі мав призначених урядом генерального суддю, по два радники та по п'ять обраних дворянством засідателів. Особливістю генерального суду було й те,що на старшого з генеральних суддів за відсутності губернатора й віце-губернатора покладалося тимчасове управління губернією. Діяльність судів в Україні контролювалася губернаторами. Вищою судовою інстанцією був Сенат. Упродовж 30-х років XIX ст. низкою нормативних актів царської влади особливості в судовій системі України було ліквідовано й надалі вона розвивалася разом із російською як її частина. Замість головного й генерального судів діяли палати цивільного й кримінального суду, голови яких призначалися імператором, а радники — міністром юстиції. Усі повітові суди перетворювались на "уездные". У судочинстві запроваджувалася російська мова.

112. Судова система укр.земель у складі Рос.імперії наприкінці 19 століття Судова реформа, проведена на підставі затверджених Олександром II 20 листопада 1864 р., Судових статутів була однією з найпослідовніших реформ другої половини XIX ст. Колишній становий, залежний від адміністрації суд замінювався судом, який базувався на демократичних принципах (змагальності, гласності, рівності усіх перед законом, права звинуваченого на захист та ін.). Запроваджувалася система позастанових судових установ двох типів — мирові й загальні суди.

Мировий суд став найчисельнішою судовою установою. Він розглядав дрібні кримінальні й цивільні справи. Його першою інстанцією був одноособовий суд дільничного мирового судді або суд почесного (що працював безоплатно) мирового судді. Мирові судді обиралися на три роки земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали вищу або середню освіту, відповідний віковий і службовий ценз. Установлювався також високий майновий ценз (15 тис. крб.), винятками були тільки відставні офіцери. Апеляційною інстанцією був з'їзд мирових суддів.

Система загальних судових органів складалася з окружних судів та судових палат.

Окружні суди створювались у складі призначуваних голови, його товариша (заступника) і членів суду. У першій інстанції вони розглядали основну масу цивільних і кримінальних справ. Кримінальні розглядалися трьома суддями. Попереднє слідство здійснювали судові слідчі.

У розгляді справ, де підсудним загрожували покарання, пов'язані з позбавленням чи обмеженням громадянських прав, обов'язковою була участь присяжних засідателів. В імперії суд присяжних розглядав до трьох чвертей кримінальних справ. До списків присяжних, які складалися земствами й міськими думами і затверджувалися губернаторами, згідно із законом могли включатися російські піддані віком від 25 до 70 років, що жили в повіті не менше 2-х років. Винятки становили злочинці, неспроможні боржники, сліпі, глухі, німі, божевільні. До участі в суді у якості присяжних не допускались особи, які не володіли російською мовою, що, безперечно, посилювало процеси русифікації на українських землях. Присяжні виносили вердикт про невинність або винність підсудних, який не залежав від думки суддів і не підлягав апеляції. Для підсудних, котрих присяжні визнавали винними, судді встановлювали міру покарання.

Судові палати, яких в Україні було три (Київська, Харківська, Одеська), складалися з департаментів цивільних і кримінальних справ. Кожна судова палата керувала діяльністю відповідних окружних судів. Вони розглядали апеляції на рішення окружних судів, а також діяли як суди першої інстанції у справах про державні та посадові злочини.

Найвищим апеляційним і касаційним судовим органом був Сенат.

 

113. Судова система в українських землях у складі Австрійської монархії в др.. пол.. ХІХ-ХХ ст.

114. Судоустрій в УНР доби Центральної ради / 116. Судоустрій в УНР доби Директорії

115. Судов система Українскої держави 1918р.

117. Судов система ЗУНР

118.Судова система Радянської України у 20рр. ХХст. / 119. Судов система 30рр. ХХст.

120.Судова система радянської України у 50-80-х рр.. 20 ст.

Судова система в досліджуваний період була об'єктом пильного партійного керівництва. Свідченням тому є зокрема постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від ЗО липня 1970 р. "Про заходи щодо поліпшення роботи судових і прокурорських органів", в якій визначалися конкретні завдання судових органів, заходи щодо поліпшення роботи із суддівськими кадрами. Основоположні засади діяльності судових установ містила Конституція УРСР 1978 р. За Основним Законом республіки правосуддя в Українській РСР мало здійснюватися тільки судом.

Судова система України складалася з Верховного Суду УРСР, обласних судів, Київського міського суду, районних (міських) судів. Усі судові установи республіки утворювалися на засадах виборності суддів і народних засідателів. Народні судді районних (міських) народних судів обиралися громадянами району (міста) на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням на п'ять років. Народні засідателі районних (міських) народних судів обиралися на зборах громадян за місцем їх роботи або проживання відкритим голосуванням терміном на два з половиною роки. Суди вищого рівня обиралися відповідними Радами терміном на п'ять років. Зазначалося, що судді й народні засідателі є відповідальними перед виборцями або органами, що їх обрали, звітують перед ними й можуть бути відкликані з посад.

Найвищим судовим органом республіки був Верховний Суд УРСР, який обирався Верховною Радою УРСР у складі Голови, його заступників, членів і народних засідателів. Верховний Суд здійснював нагляд за судовою діяльністю всіх судів УРСР.

Розгляд цивільних і кримінальних справ в усіх судах здійснювався колегіально; у суді першої інстанції — з участю народних засідателів. Народні засідателі при здійсненні правосуддя, за Конституцією, мали користуватися всіма правами суддів. Проте, не маючи відповідної професійної підготовки і досвіду судової роботи, вони, як правило, орієнтувалися на думку суддів. Проголошувалася незалежність суддів і народних засідателів, які мали підкорятися тільки законові; декларувалося, що здійснення правосуддя в УРСР відбувається на засадах рівності громадян перед законом і судом. Але саме в цей період дедалі більшого поширення набувало так зване телефонне право. Поліпшенню роботи судових органів мали сприяти прийняті у 1981 р. Закони "Про судоустрій УРСР", "Про вибори районних (міських) народних суддів УРСР", "Про порядок відкликання народних суддів і народних засідателів районних (міських) народних судів УРСР".

Зусилля органів державного арбітражу спрямовувалися на те, щоб забезпечити виконання суб'єктами господарювання планових завдань і договірних зобов'язань, на правильне й однакове застосування законодавства у вирішенні господарських спорів. Цьому мало сприяти перетворення у 1974 р. Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР у союзно-республіканський орган. У зв'язку з цим було прийнято нове Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР та Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів УРСР. Юридичне оформлення цієї реорганізації завершив Закон СРСР "Про Державний арбітраж СРСР" від 30 листопада 1979 p., який визначив систему, завдання та компетенцію органів державного арбітражу.

99