1. Соціальні індикатори:

• середня тривалість життя;

• співвідношення середньої і мінімальної зарплати;

• чисельність населення, яке проживає в екологічно-небезпечних умовах;

• темпи росту зайнятості населення;

• зниження дитячої смертності;

• доступ до послуг у сфері санітарії;

2. Економічні індикатори:

• темпи росту ВВП на одного жителя;

• зміна характеру особистого споживання продуктів харчування;

• використання природних ресурсів одним жителем;

3. Екологічні індикатори:

• споживання водних ресурсів, в т.ч. чистої питної води;

• площа природно-рекреаційної зони;

• обсяги викидів в атмосферу оксиду вуглецю, сполук сірки та азоту;

• обсяги побутових відходів та стічних вод;

• обсяги промислових відходів.

За даними щорічної доповіді ПРООН (Програма розвитку ООН) Україна за ІЛР у 2013 році посіла 83 місце серед 179 країн світу (для порівняння: у 1990 р. займала 45-ту позицію з 177 країн світу). Явне пониження у цьому рейтингу пов’язане зі скороченням тривалості життя, збільшенням кількості випадків ВІЛ-інфекції, зростанням смертності внаслідок СНІДУ, поширенням туберкульозу, зростаючою кількістю безпритульних дітей.

При переході країни на шлях сталого розвитку мають бути вирішені такі завдання:

• сприяння становленню громадського суспільства;

• подолання бідності;

• відхід від таких процесів розвитку суспільства, які призводять до його деградації;

• створення цілісної системи законодавства у сфері сталого розвитку;

• введення дієвого економічного механізму природокористування та природоохоронної діяльності;

• вдосконалення процедур доступу до інформації з питань НПС та здоров’я людини.

Найбільш економічно розвинуті країни в основному завершили перехід до високопродуктивної ресурсозберігаючої економічної діяльності, що створює достатні умови для рішення складних екологічних і соціальних завдань. Головними факторами, що сприяли цьому, стали: переміщення в малорозвинені країни галузей, що не вимагають висококваліфікованої робочої сили і створюють велику кількість відходів на одиницю продукції; структурна перебудова економіки за рахунок прискорення розвитку високотехнологічних і маловідходних технологій; консервація власних природних ресурсів, що призводить до обмеження їхнього використання. Але таке вирішення проблеми є лише частковим: відбувається забруднення середовища малорозвинених країн, зростає напруженість у міжнародних відносинах.

У 1997 р. у Нью-Йорку („Ріо+5”) та 2002 р. в Йоганнесбурзі („Ріо+10”) були підведені підсумки дій, оцінка результатів, досягнутих країнами на шляху до сталого розвитку. Самміти ще раз нагадали урядам і парламентам усіх країн світу, що чи не найважливішою проблемою сучасності є зміна споживацького світогляду всією людської спільноти, інакше людство буде приречене на самознищення.

Проблеми сталого розвитку особливо важливі для України, яка переживає глибоку еколого-економічну кризу. Продовжує зберігатися екстенсивний тип розвитку економіки, що веде до нераціонального використання природних ресурсів і деградації середовища існування людей. Характерні глибинні диспропорції загальнодержавних і регіональних економічних інтересів, невідповідність між розміщенням природно-ресурсного і соціально-економічного потенціалів, зростання науково-технічної і технологічної відсталості.

В Україні, що має в цілому сприятливі умови життя, розвилися негативні процеси і явища: підсилюються радіаційне, хімічне, теплове та інші види забруднень, що значною мірою впливають на рівень життя організмів, у тому числі і людини, і в першу чергу на її здоров’я і тривалість життя.

Зниження техногенно-екологічних ризиків, захист населення і територій від надзвичайних ситуацій є для України першорядним завданням, оскільки економіка її десятиліттями формувалась без урахування об’єктивних потреб та інтересів народу, належної оцінки екологічних можливостей окремих регіонів. Сьогоднішня структура економіки України не відповідає потребам людини, не забезпечує нормальних умов життя. Висока матеріалоємність і енергоємність виробництва призвели до надлишкового видобування корисних копалин, їх переробки і спалювання, породили додаткові обсяги відвалів пустої породи, попелу та шлаків, шкідливих викидів у воду і атмосферу. Все це, підсилене радіоактивним забрудненням територій в результаті найбільшої на планеті техногенної катастрофи – аварії на Чорнобильській АЕС, призвело до створення не лише в багатьох містах, а й на цілих територіях нашої країни несприятливих умов проживання людей.

Щороку внаслідок отруєнь, дорожньо-транспортних пригод, аварій і травмувань у побуті в Україні гине 70 тис. осіб і втрачає здоров’я близько 2 млн. громадян, з них: 73.4% – осіб працездатного віку; 2.3% – дітей до 14 років. Щодня держава втрачає близько 190 осіб, з них майже 140 осіб працездатного віку, та 5 дітей до 14 років. Внаслідок цього з 1991 по 2007 р.р. від нещасних випадків на виробництві та у побуті загинуло майже 1.1 млн. людей (з них 99% – тільки у побуті !) і травмовано ~ 12 млн. громадян України, знов таки, переважною більшістю працездатного віку. На 100 тис. населення в Україні травмується і гине у побутовій сфері в 70 разів більше ніж на виробництві, в 150 разів більше ніж у надзвичайних ситуаціях природного та техногенного характеру. Статистика свідчить про те, що рівень смертності, травматизму, аварій і катастроф в Україні набагато перевищує аналогічні показники розвинутих країн. Так, у порівнянні з країнами Європейської спільноти в Україні (у розрахунку на 100 тис. осіб) гине більше ніж у 30 разів від алкогольного отруєння (21.8 осіб); у 3.4 рази (143.9 осіб) більше від усіх зовнішніх причин; у 2 рази (22 особи) більше випадків суїциду. ^

Не може викликати тривогу те, що продовжується тенденція зменшення кількості населення України. За даними Держкомстату України на 01.07.2009 р. воно склало 46 029.3 тис. осіб, тобто, у порівнянні з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. (48 457 тис. осіб), воно скоротилося більш ніж на 2 млн. Не дивлячись на те, що останніми роками збільшується народжуваність, залишаються високими і показники смертності. Серед захворювань в країні перше місце займають серцево-судинні та судинно-мозкові захворювання, друге – новоутворення, третє – травматизм.

Викликає занепокоєння й те, що рівень смертності в нашій країні серед людей віком від 35 – 34 р.р. у 10-12 разів вищий ніж у Західній Європі. І взагалі, спостерігається тенденція – збільшення смертності серед людей працездатного віку, які перевищують 24% від загальної смертності. По темпах вимирання людей Україна входить у першу десятку країн світового співтовариства, а по тривалості життя займає 60-те місце у світі (за даними Держкомстату середня очікувана тривалість життя за 2005/2006 р.р. – 68.1 рік (чоловіки 62.38, жінки – 74.06)).

Дитяча смертність в Україні найвища в Європі; 80% вагітних жінок – хворі. Зростає кількість людей з порушеною спадковістю. Лише за останнє десятиліття в країні в 5 разів збільшилася кількість неповноцінних дітей. До закінчення середньої школи 46% випускників мають різні хронічні захворювання.

У 1992 р. на конференції в Ріо-де-Жанейро Україна підписала Програму дій „Порядок денний на ХХІ століття” (від імені народу України документ завізував тодішній Голова Верховної Ради І.Плющ).

У 1997 р. на конференції „Ріо+5” у Нью-Йорку українська делегація підтвердила прагнення йти шляхом сталого розвитку. Того ж року в Україні на державному рівні було створено Національну комісію сталого розвитку, яку очолює перший Віце-прем’єр-міністр уряду України (за посадою).

У 1998 р. Верховною Радою України були схвалені „Основні напрямки державної політики України в області охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки”. Проголошена національна екологічна політика базується на органічному об’єднанні рішення економічних і екологічних проблем у процесі соціально-економічного реформування нашого суспільства, створенні умов для вирішення екологічних проблем на основі:

• усвідомлення стану екологічної безпеки і формування мотивацій для рішення природоохоронних проблем на національному, регіональному, місцевому, об’єктовому рівнях і на рівні особистості;

• формування реальних економічних можливостей для реалізації природоохоронної політики;

• розробки і впровадження екологічно обґрунтованої стратегії регулювання природокористування;

• інтеграції національної політики регулювання екологічної безпеки в європейський і світовий простір;

• інтеграції компонентів екологічної політики в структуру й окремі елементи соціально-економічного реформування суспільства.

Групою фахівців у 2000 р. було підготовлено проект Концепції сталого розвитку України, який ґрунтується на принципах „Декларації Ріо” і враховує національні пріоритети й особливості розвитку. Проект Концепції, після обговорення громадськістю України, було схвалено у грудні 2000 р. на засіданні Національної Комісії сталого розвитку як основу для розробки Стратегії сталого розвитку України і передано для затвердження у відповідні державні структури.

Сталий розвиток може мати різні моделі реалізації, що передбачають неоднакові темпи і пропорції суспільного відтворення. Кожній моделі повинна відповідати система цілей і еколого-економічних пріоритетів, що забезпечують врахування особливостей країн.

Наша держава може забезпечити сталий розвиток винятково на основі інтенсивного розвитку економіки, шляхом ефективного використання усіх видів ресурсів (людських, природних, геополітичних), структурно-технологічної трансформації виробництва і наявних конкурентних можливостей; активізації ролі окремої людини в суспільстві; забезпечення соціальної справедливості і соціальної рівності; зайнятості населення.

2. Концепція прийнятного (допустимого) ризику.

   Ризик-орієнтований підхід у забезпеченні безпеки

   Концепція РОП деякою мірою протилежна тому підходу, при якому необхідність і можливість досягнення кращого результату диктується жорсткою системою нормативів, правил, стандартів. Оцінка ризику не обов’язково включає використання сучасних методів математичного апарату. Вибір методу для оцінки ризику, визначається різними факторами. Серед цих методів є такі:

• інженерний, котрий ґрунтується на статистиці, розрахунках частоти, ймовірностному аналізі;

• модельний, заснований на побудові моделей впливу небезпек на окрему людину, соціальні та професійні групи;

• експертний – імовірність різних подій визначається досвідченими фахівцями-експертами;

• соціологічний, заснований на досвіді й опитуванні населення і працівників.

Розвинуті країни (Німеччина, США, Англія та інші) використовують методологію РОП як в стратегічному плануванні так і в повсякденній оперативній діяльності в різних галузях діяльності. Сучасні закони, що розробляються і запроваджуються в нашій країні, також орієнтуються на використання РОП.

Сутність концепції прийнятного (допустимого) ризику полягає у прагненні створити таку малу небезпеку, яку нині сприймає суспільство, виходячи з рівня життя, соціально-політичного та економічного становища, розвитку науки та техніки.

Прийнятний ризик поєднує технічні, економічні, соціальні та полі­тичні аспекти і є певним компромісом між рівнем безпеки й можливостями її досягнення. Розмір прийнятного ризику можна визначити, використовуючи витратний механізм, який дає можливість розподілити витрати суспільства на досягнення заданого рівня безпеки між природною, техногенною та соціальною сферами. Необхідно підтримувати відповідне співвідношення витрат у зазначених сферах, оскільки порушення балансу на користь однієї з них може спричинити різке збільшення ризику і його рівень вийде за межі прийнятних значень.

Максимально прийнятним рівнем індивідуального ризику загибелі людини зазвичай вважається ризик, який дорівнює 10 ^-6 на рік. Малим вважається індивідуальний ризик загибелі людини – 10 ^-8 на рік. Для країн колишнього СРСР рівень ризику (смерть від неприродних причин) близький до 10 ^-3 на рік, що на декілька порядків вищий за нормативний рівень, встановлений в країнах ЄС.

Концепція прийнятного ризику може бути ефективно застосована для будь-якої сфери діяльності, галузі виробництва, підприємств, організацій, установ.

Те наскільки ризик є прийнятим чи неприйнятим – вирішує відповідний державний чи місцевий орган влади, керівництво підприємством, установою тощо.