Розділ 2 поняття та система господарського процесуального права

§ 1

Поняття господарського процесу, його форм та стадій

Поняття господарського процесу виникає кожного разу, коли необхідно позначити на процедуру відправлення правосуддя у гос­подарських справах. Причому необхідно враховувати, що понят­тя процесу у його загальноприйнятому значенні суттєво ширше за його поняття в юридичній науці.

Будь-яка послідовна діяльність, по суті, може бути названа процесом (від лат. processus — рух). У цьому контексті процесом може бути послідовна зміна предметів і явищ, сукупність ряду по­слідовних дій, спрямованих на досягнення певного результату.

Але в юридичному значенні процесуальні відносини, що ста­новлять суть господарського процесу, означають дещо вужче. По- перше, господарський процес як юридична категорія традиційно існує як протиставлення матеріальним господарським правовід­носинам. По-друге, господарський процес отримав специфічне ро­зуміння при правозастосуванні та відправленні господарського су­дочинства. Це й зумовлює подальші висновки щодо суті та змісту господарського процесу.

і

Ю.С. Червоний під юридичним процесом (у контексті цивіль­ного процесу) визначав сукупність процесуальних дій суду, інших осіб, що беруть участь у справі, та інших учасників процесу, що здійснюються в установленому законом порядку, та виниклих у зв’язку з цим дій процесуальних правовідносин, пов’язаних зі

здійсненням правосуддя в цивільних справах¹. Натомість у цьому визначенні залишилося поза встановленням, власне, що таке про­цесуальна дія, процесуальне правовідношення, процес.

Багато авторів ототожнюють поняття процесу та судочинства². Але в цьому випадку процесуальне відношення звужується, по суті, до діяльності суду. Разом із тим, юридичний процес може існувати на попередній досудовій стадії, бути спрямованим на по­дальший судовий розгляд справ, але ототожнюватися з ним.

У будь-якому разі, коли законодавець обумовлює поняття юри­дичного процесу — конституційного, господарського, цивільно­го, адміністративного, цивільного, врешті-решт, кримінального, йдеться передусім про діяльність певних юрисдикційних органів, пов’язаних із охороною та захистом прав і законних інтересів гро­мадян та юридичних осіб. Не виникає дискусій із приводу того, що судова діяльність щодо розгляду юридичних справ є процесом у юридичному значенні. Певні запитання можуть бути висловле­ні з приводу того, чи є діяльність інших правоохоронних органів процесом, а не, наприклад, процедурою? Останнє має значення, зокрема, у зв’язку з розробкою Адміністративного процесуально­го кодексу (АПК) України, що має суттєві відмінності від право­вого закріплення процесуальної форми діяльності суду й учасни­ків розгляду відповідних судових справ. Адже процедура є необ­хідною умовою загалом правопорядку, процедура є послідовність дій будь-якого характеру, прямо пов’язаного чи не пов’язаного із захистом прав (законних інтересів) осіб чи судовим розглядом справ. Не випадково в адміністративно-правовій літературі виді­ляють провадження управлінського характеру, що протистоять адміністративно-юрисдикційним провадженням³.

У кримінальному процесі досудове слідство та дізнання тради­ційно вважаються процесуальними правовідношеннями відповід­но до Кримінально-процесуального кодексу України. У Господар­ському процесуальному кодексі України врегульовано низку дій учасників господарських відносин при розв’язанні правових кон­фліктів, що також виходять за межі порядку розгляду господар­ських справ безпосередньо в суді.

У зв’язку із цим можна дійти висновку, що господарському процесу завжди характерна або безпосередня діяльність суду щодо відправлення правосуддя, або діяльність інших осіб, що здійсню­ється під контролем та з дозволу суду при відправленні правосуд­дя, або передує судовому розгляду як необхідна його складова та ініціююча стадія.

Саме в цьому контексті досудове врегулювання господарських спорів у випадках, установлених у договорі сторін, досудове вре­гулювання розбіжностей при укладанні господарських договорів, укладання яких є обов’язковим для сторін, зрештою, виконання рішення господарського суду, — всі ці відносини є процесуальни­ми й охоплюються поняттям господарського процесу. Відірвати ці відносини від процесуальних неможливо, адже вони безпосе­реднім чином впливають на виникнення процесуальних прав та обов’язків сторін, відображаються на кінцевому результаті госпо­дарського судочинства. Зокрема, вжиття заходів до врегулювання спору за наявності відповідної договірної умови є підставою для розгляду спору в судовому порядку, впливає на поведінку суду при прийнятті позовної заяви та розгляді справи, вирішенні питання про судові витрати (сторона, яка не відповіла на претензію другої сторони, вважається такою, неправильні дії якої сприяли виник­ненню судового спору, у зв’язку із чим на неї може бути покладено державне мито незалежно від результатів вирішення спору відпо­відно до ч. 2 ст. 49 ГІІК України).

Наведені висновки є цілком правомірними й для оцінки діяль­ності комерційних арбітражів (третейських судів, що розглядають господарські справи). Не випадково у літературі порядок вирішен­ня цими органами господарських спорів теж віднесено до госпо­дарського (арбітражного) процесу¹.

Деякі автори під арбітражним (господарським) процесом розу­міють урегульовану нормами права форму діяльності арбітражних (господарських) судів, спрямовану на захист оспорюваного чи по­рушеного права організацій і громадян-підприємців². Цим виснов­кам відповідає думка про те, що обов’язковим учасником госпо­дарського (арбітражного) процесу є господарський (арбітражний) суд³. Із цими підходами погодитися повністю не можна. Вони знач­но звужують розуміння господарського процесу та господарського процесуального правовідношення, адже не помічають можливості реалізації процесуальної поведінки поза безпосередньої участі гос­подарського (арбітралсного) суду.

По-перше, звужений підхід до господарського процесу супере­чить висновкам самих авторів, що його позиціонують. Адже в усіх відповідних підручниках до системи господарського (арбітражно­го) процесуального права включено відносини, що реалізуються поза безпосередньою участю господарських судів: досудове врегу­лювання господарських спорів, порядок примусового виконання рішень господарських (арбітражних) судів, розгляд господарських спорів комерційними арбітражами (третейськими судами) тощо.

По-друге, від господарського процесу не можна відірвати діяль­ність учасників господарських відносин, що має процесуальну фор-

му, упорядковується в процесуальному законі та є обов’язковим елементом вирішення спорів, провідною ланкою для якого висту­пає відправлення правосуддя господарськими судами.

І

Дійсно, як зазначає Д.М. Чечот, не можна об’єднувати всі форми захисту об’єктивних цивільних (у нашому випадку — гос­подарських прав) у розумінні юридичного процесу¹. Адже тоді необхідно було б, зокрема, до господарського процесу відносити й нотаріальний захист господарських прав, і захист прав суб’єктів господарювання іншими правоохоронними органами (прокурату­рою, міліцією тощо), а також адміністративний захист господар­ських прав. Це фактично робило б предмет господарського процесу безмежним та не дозволяло б визначити його принципи, здійснити його кодифікацію тощо.

Разом із тим, немає жодних обґрунтованих застережень від того, аби відносити загалом до юридичного процесу і господарсько­го, зокрема, діяльність учасників охоронюваних господарських відносин, що мають безпосередній вихід на відправлення право­суддя в господарських справах, виконують роль обов’язкової, під­готовчої, заключної стадії господарського судочинства, або впли­ває на його здійснення. Наприклад, розгляд господарських спорів у спеціалізованих третейських судах (арбітражах) процесуально виключає судовий розгляд спору, угода сторін про передачу спору на розгляд третейського суду є підставою припинення проваджен­ня у господарській справі (ст. 80 ГПК). Крім того, передбачається залучення господарського суду в процесуальні відносини щодо ви­дачі наказу на виконання рішень арбітражів (третейських судів).

Таким чином, тісний, нерозривний зв’язок окремих відносин із процесом відправлення правосуддя в господарських справах ро­бить їх невід’ємною частиною господарського процесу та господар­ських процесуальних відносин.

Ю.С. Червоний справедливо зауважував про дискусійність від­несення до цивільного, господарського, кримінального чи адміні­стративного процесів діяльності державної виконавчої служби із приводу примусового виконання рішень відповідних загальних, господарських чи адміністративних судів. Адже ці процедури є загальними для всіх процесів². Натомість, якщо виконавче прова­дження відокремити від відповідного процесу, то обов’язковість і рішень судів перестане бути основною засадою судочинства (п. 9

ч. З ст. 129 Конституції України), чим порушуватиметься прин­цип розподіл влад. Має бути враховано, що основні етапи вико­навчого провадження здійснюються за безпосередньою участю судів (наприклад, щодо зміни способу виконання, розстрочки чи відстрочки виконання, затвердження мирової угоди, виконання рішень комерційного арбітражу). У багатьох країнах виконавче

провадження взагалі діє у складі судової системи. Тому положен­ня виконавчого провадження, що є спільними для реалізації будь- яких виконавчих документів слід визнати загальноправовими, а процедури цього провадження, що нерозривно пов’язані із функ­ціями господарських судів та здійснюються під їх контролем — слід визнавати складовою господарського процесу.

Окреме зауваження необхідно зробити стосовно біржових арбіт- ражів, ярмарочних судів та інших подібних органів. Для їх дія­льності справедливими залишаються висновки, зроблені І.Г. По- бирченком, який зазначив, що підпорядкування таких судів ад­міністрації виключає в їх діяльності застосування принципів судочинства¹. Таким чином, якщо відповідні суди не набули стату­су третейських судів, вирішення спорів цими органам не можна вважати господарським процесом.

У зв’язку із цим під господарським процесом варто розуміти сукупність установлених у законі послідовних дій суду або ко­мерційного арбітражу, а також осіб, зацікавлених у вирішенні юридичної справи, та інших осіб, що беруть участь у розгляді та веденні справи, виконанні обов’язкових досудових процедур, ви­конанні рішень судів, спрямованих на захист прав та законних інтересів учасників господарських відносин, відновлення плато­спроможності боржника або визнання його банкрутом.

Аналогічним чином слід розмежувати поняття господарського процесу та господарського правовідношення. Значною мірою ці поняття збігаються. Разом із тим, можна виявити певну розбіж­ність цих понять, ураховуючи те, що діяльність учасників госпо­дарського процесу (господарська процесуальна діяльність) може відбуватися в рамках відокремленої поведінки, бути організа­ційно та нормативно відділеною від діяльності інших учасників процесу. Наприклад, поведінка судді господарського суду під час винесення рішення у нарадчій кімнаті є самостійним елементом діяльності господарського суду в господарському процесі, що здій­снюється поза впливом чи участю інших осіб. Значною мірою по­ведінка арбітражного керуючого у провадженні про банкрутство має самостійний характер, підпорядковується лише положенням закону, а не волевиявленню інших осіб. Що ж до господарських процесуальних правовідносин, то їм завжди властива участь двох чи більше осіб у реалізації відповідних норм.

Господарські процесуальні правовідносини, таким чином, — це врегульовані нормами господарського процесуального права відно­сини, що виникають між господарським судом (комерційним ар­бітражем ) та/або учасниками господарських відносин у процесі підготовки, здійснення та реалізації результатів судового (арбі­тражного ) вирішення господарських спорів.

Форми та стадії господарського процесу мають аналізуватися,

з одного боку, загалом у контексті складових юридичного процесу та, з іншого боку, — специфічних рис, притаманних господарсько­му процесу.

Форми господарського процесу зазвичай ототожнюються з ви­дами проваджень, що можуть застосовуватися у відповідному судочинстві. Процесуальне провадження — це головний елемент юридичного процесу, що є системним утворенням, комплексом взаємозалежних і взаємозумовлених процесуальних дій, які:

а) утворюють певну сукупність процесуальних правовідносин, що відрізняються предметною характеристикою і пов’язаністю з відповідними матеріальними правовідносинами;

б) викликають потреби встановлення, доказування, а також об­ґрунтування всіх обставин і фактичних даних аналізованої юри­дичної справи;

в) зумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформ­лення отриманих процесуальних результатів у відповідних актах- документах¹.

ГПК України у ст. 4-1 називає лише дві форми господарсько­го процесу: позовне провадження та провадження у справах про банкрутство. Але це не е вичерпним переліком видів проваджень у господарському процесі.

За самостійними критеріями можуть бути визначеній й інші види проваджень, які розширюють форми господарського процесу.

1. Позовне провадження традиційно виділяється у господар­ському процесі. Цьому, основному виду провадження характерна наявність спору про господарські права й інтереси. У позовному провадженні беруть участь позивач (позивачі) та відповідач (від­повідачі), треті особи, що мають права сторін. Підставою для від­криття позовного провадження є подання позовної заяви в уста­новленій ГПК України формі й у супроводі передбачених законом документів.

2. Провадження у справах про банкрутство необхідно виді­ляти у зв’язку з тим, що окрім господарських спорів до підвідом­чості господарських судів віднесено справи про банкрутство, які мають самостійні процедури, суб’єкти й інші елементи процесу відповідно до Закону України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом». Зокрема, основни­ми учасниками справи про банкрутство є боржник та кредитори. Підставою для відкриття провадження про банкрутство є заява кредитора або боржника, що підкріплена документами про на­явність простроченого понад 3 місяці безспірного боргу у розмірі 300 мінімальних заробітних плат. Провадження про банкрутство може відбутися лише після позовного провадження, адже рішен­ням господарського суду за наслідками розгляду позовних вимог підтверджується безспірність боргу.

3. Провадження на забезпечення примусового виконання рі­шень господарських судів та арбітражів необхідно виділяти у господарському процесі, по-перше, у зв’язку із самостійністю від­повідних процедур стосовно позовного провадження та справ про банкрутство, а, по-друге, у зв’язку з окремим регулюванням відпо­відних відносин у розділі XIV ГПК та Законі України « Про виконав­че провадження». Цьому провадженню характерні, особливі форми документообігу та поведінки учасників господарського процесу. Хоча розгляд відповідних питань здійснюється господарським су­дом без відкриття окремої справи — у межах справи, сформованої у позовному провадження, але самостійність форми процесу тут не викликає сумнівів. Учасниками цього провадження є стягувач та боржник. Відкривається відповідне провадження за заявою стя­гувана чи боржника. У цьому провадженні також передбачається оскарження дій чи бездіяльності державного виконавця, що здій­снює примусове виконання рішення господарського суду.

4. Крім того, відповідно до розділу II ГГІК України виділяють досудове врегулювання господарських спорів, що передбачає особливий механізм пред’явлення претензії, її розгляду, досудово- го врегулювання розбіжностей, що виникають під час укладання господарських договорів, досудового врегулювання спорів, що ви­никають у разі зміни та розірвання господарських договорів. Це дає підстави відносити досудове врегулювання господарських спо­рів до виду господарського процесу. Не випадково саме при розгля­ді досудового порядку розгляду господарських спорів І.Г. Побір- ченко робить висновок, що природу процесуальних норм не можна обмежувати діяльністю юрисдикційних органів¹.

5. Розділ V-1 ГПК передбачає особливі процедури вжиття за­побіжних заходів, що мають на меті збереження існуючого стану (status quo) між сторонами до розгляду справи по суті, а також збереження доказів, необхідних для вирішення спору по суті². Ці відносини не можна вважати складовою позовного провадження, адже вони, по-перше, передують позовному провадженню, по­друге, в позовному провадженні припиняються, перетворюючись на заходи до забезпечення позову, а по-третє, можуть відбутися та бути завершеними до подання позову. У зв’язку із цим доречно ви­діляти провадження у зв’язку зі вжиттям запобіжних заходів.

6. У розділі XV ГПК виділяється провадження за участю іно­земних суб’єктів господарювання. Але повною мірою подібне про­вадження не можна вважати самостійним. У ст.ст. 123 та 124 ГПК установлено, що до справ за участю іноземних суб’єктів господа­рювання застосовуються ті самі процесуальні положення, що й до справ за участю суб’єктів господарювання України, крім винят­

ків, установлених законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Тому іно­земні суб’єкти господарювання можуть ставати суб’єктами будь- яких інших наведених видів провадження, якщо спір відповідно до процесуального законодавства підвідомчий господарським су­дам України. Разом із тим, положення розділу XV ГПК врегульо­вують не передбачені іншими видами відносин у частині прова­дження щодо видачі та виконання судових доручень про надання міждержавної правової допомоги: доручень господарських судів до іноземних судів та дипломатичних установ України, а також доручень іноземних судів до господарських судів України.

На відміну від наведених видів провадження, наприклад, у ци­вільному процесі, застосовується позовне провадження, наказове та особливе провадження (ч. 2 ст. 15 ЦПК). Проекти ГПК (Кодексу господарського судочинства), що розглядаються у парламенті, пе­редбачають розширення видів проваджень у господарському про­цесі. Зокрема, проект Кодексу господарського судочинства перед­бачає такі додаткові види проваджень, як провадження про визнан­ня права та встановлення фактів, що мають юридичне значення, провадження по відновленню втраченого судового провадження, провадження про скасування рішення третейського суду (арбітра­жу), провадження щодо оскарження дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби. Фактично ці види проваджень і сьо­годні існують у господарському процесі, хоча й не поіменовані як окремі види проваджень, у багатьох випадках здійснюються відпо­відно до аналогії процесуального закону та порядку пристосування інших видів проваджень до потреб відповідного виду процесу.

Розгляд справи у господарському процесі послідовно проходить кілька стадій. Натомість стадії проходження справи не є однако­вими для різних видів провадження. По суті справи, стадії госпо­дарського процесу мають цілісний вигляд лише у контексті руху справи по інстанціях. Що ж до розгляду справи у першій інстанції, то тут справа може мати кілька стадій. Зокрема, у провадженні про банкрутство виявляються нехарактерні для позовного проваджен­ня етапи розгляду справи, що пов’язані не із вирішенням спору, а відновленням платоспроможності боржника, його банкрутства та можливої ліквідації.

До загальних стадій господарського процесу, притаманних більшості видів проваджень, можна віднести:

1. відкриття провадження у справі;

2. провадження у справі до судового розгляду справи (підготов­ка справи до розгляду);

3. судовий розгляд господарських справ;

4. перегляд судових рішень та ухвал за нововиявленими обста­винами;

5. перегляд судових рішень та ухвал в апеляційному порядку;

6. перегляд судових рішень у касаційному порядку Вищим гос­подарським судом України;

7. перегляд рішень за винятковими обставинами Верховним Судом України;

8. 

   п

   виконання рішень та ухвал суду.

Ці види стадій не можна визначати для проваджень у комерцій­них арбітражах (третейських судах) та при досудовому врегулю­ванні господарських спорів.

Зокрема, рішення арбітражів (третейських судів) є остаточни­ми. Порядок розгляду відповідних справ у межах, що не забороне­но законом, встановлюється сторонами, а в разі відсутності відпо­відного погодження — встановлюється арбітражем. Розгляд справ у постійно діючих третейських судах (арбітражах) здійснюється відповідно до Закону України «Про третейські суди» та відповід­ного регламенту суду. Особа може звернутися до господарського суду із вимогою про скасування рішення арбітражу (третейсько­го суду) лише у випадках, установлених законами України «Про третейські суди» та «Про міжнародний комерційний арбітраж»: справа розглянута не в уповноваженому складі суддів, не підвідом­ча третейському суду, третейська угода відсутня, визнана недій­сною або рішення виходить за її межі, або якщо третейський суд вирішив питання про права і обов’язки осіб, які не брали участі у справі. Як видно, рішення третейського суду (арбітражу) не може бути оскаржене у зв’язку з неповним установленням обставин справи чи неправильним застосуванням матеріально-правових норм, що регулюють відносини сторін. У разі якщо в заяві щодо такого скасування буде відмовлено в першій інстанції, тоді в апе­ляційному порядку, а згодом і в касаційному порядку може бути оскаржено не рішення арбітражу (третейського суду), а рішення суду, що відмовив у подібному скасуванні. Рішення арбітражу (третейського суду) за письмовим клопотанням заявника приво­диться до виконання шляхом звернення до господарського суду за місцем знаходження боржника та підтверджується наказом. Особливості розгляду та приведення до виконання рішень міжна­родних комерційних судів буде розглянуто у подальших розділах підручника.

§ 2