Поняття господарського процесуального права та його системоутворювальні елементи

Виходячи з того, що державному арбітражу у період СРСР були властиві деякі адміністративні функції, а до 1987 р. вони діяли при органах виконавчо-розпорядчої влади, деякі вчені (М. Шака- рян, А. Луньов, М. Штефан) відносили арбітражне процесуальне право до адміністративного. Ця думка навіть для тих умов не вва­жалася безспірною у зв’язку з тим, що норми адміністративного права завжди покликані регулювати організацію і діяльність ор­ганів управління, а законодавство про арбітражний процес закріп­лювало діяльність державних арбітражів та учасників процесу з

вирішення економічних спорів. Ця діяльність мала форму право­суддя в економічних відносинах¹.

Деякі дослідники намагалися за часів СРСР та сьогодні ото­тожнити арбітражний (господарський) процес із цивільним про­цесом і, внаслідок цього, розглядали норми, що регулюють по­рядок розгляду і вирішення справ в арбітражі (у господарському суді) як підгалузь цивільного процесуального права (Н. Зейдер,

В. Щеглов, І. Зайцев, А. Довгерт). Така позиція не враховує того, що порядок, мета, учасники судочинства у господарських судах, як буде показано надалі, істотно відрізняються від судочинства в інших судах загальної юрисдикції. Крім того, самі господарські (арбітражні) суди відрізняються своєю організаційною побудо­вою, компетенцією, формами документообігу й ін.

Виокремлення діяльності державного та відомчого арбітражу в СРСР робило арбітражне процесуальне право самостійною галуз­зю, що має комплексний характер. Адже ці органи виконували не тільки функцію вирішення спорів, а й контрольно-управлінську функцію.

Т. Є. Абова обґрунтовано зазначала подібні та різні, в порівнян­ні з цивільним процесом, завдання при вирішенні органами арбі­тражу господарських спорів, особливості характеру протиправної поведінки в господарсько-правових відносинах, специфіку самих органів, що здійснюють захист прав та інтересів організацій, на­явність спеціального процесуального законодавства².

Двоїста природа арбітражу потребувала комплексного методу правового регулювання, який не міг бути зведений до методу ци­вільного процесуального права³. Хоча сьогодні ця двоїста природа багато в чому змінена у зв’язку з утворенням в Україні спочатку системи арбітражних судів, а згодом — господарських судів, у ком­петенції яких відсутні вертикальні управлінські функції стосовно суб’єктів господарювання, але ця самостійність не втратилася, а розвинулася в специфічний різновид юрисдикційної діяльності та процесуальних правовідносин. Ураховуючи, що господарське су­дочинство, по суті, виступає елементом економічної системи, під­вищує обіг капіталів завдяки оперативним процедурам та усуває колізії, прогалини та неясності при застосуванні господарського законодавства, двоїсте призначення господарського судочинства не викликає сумнівів.

Серед вітчизняних правознавців одними з перших самостій­ність господарського (арбітражного) процесуального права обґрун­тував І.Г. Побірченко¹.

Більшість сучасних учених, що досліджують проблему ви­рішення господарських спорів та правову належність господар­ського процесу (М.О.Абрамов, В.Е. Беляневич, С.Ф.Демченко, Б.М. Поляков, Д.М. Притика, А.Й. Осетинський, B.C. Щербина й ін.), також визнають, що це самостійна галузь права. Ця дум­ка підтверджена не тільки самостійними джерелами (формами) господарського процесу, а й спеціальними принципами госпо­дарського судочинства, його цілями і завданнями, правами і обов’язками суддів та осіб, що беруть участь у справі, підвідом­чістю господарських спорів та ін.

Цю позицію підтримали й вітчизняні цивілісти-процесуалісти, в тому числі професор Ю.С. Червоний. Зокрема, у співвідношен­ні господарського та цивільного процесів розмежовуються судові органи, юрисдикційна діяльність якого регламентує галузь права, категорії справ, види проваджень, зрештою, учасники процесу².

Таким чином, існування господарсько-процесуального права як самостійної галузі права підтверджується:

1. чітко визначеним законодавством правовим статусом госпо­дарського суду як спеціалізованого органу правосуддя, що вста­новлюється Конституцією України, Законом України «Про судо­устрій і статус суддів»;

2. наявністю специфічного кола джерел регулювання діяльнос­ті господарських судів в організаційно-правовому та процесуаль­ному аспектах³;

3. особливістю процедури розгляду господарських спорів та справ про банкрутство, що передбачає скорочені строки розгляду справ, особливість документообігу, особливість учасників проце­су, їх прав та обов’язків, доказів, судових витрат тощо;

4. особливим колом справ, підвідомчих господарським судам та галузевих принципів господарського судочинства;

5. місцем господарського судочинства в суспільних відносинах, зокрема його призначенням для обслуговування економічної си­стеми держави, базису суспільних відносин.

Предмет та метод господарського процесуального права

Господарське процесуальне право, як і будь-яка інша правова галузь, має свій предмет правового регулювання — коло відносин

та видів діяльності, регулювання яких покликані здійснювати норми цієї галузі права. Таким предметом є господарські процесу­альні відносини і господарська процесуальна діяльність.

Як зазначалося в попередньому параграфі, не можна госпо­дарську процесуальну діяльність зводити лише до відносин. По­ведінка учасників господарського процесу може здійснюватися відокремлено від поведінки інших осіб. Наприклад, суддя госпо­дарського суду має право на окрему думку при незгоді з рішенням, винесеним колегією суддів. Разом із тим, ці випадки є, швидше за все, винятком, аніж правилом. У більшості випадків процесуальні права та обов’язки сторін реалізуються на вимогу, під контролем та у взаємозв’язку із правами та обов’язками інших учасників гос­подарського процесу, а тому відбуваються у процесуальних відно­синах. Ці процесуальні відносини, як основа господарського про­цесу становлять предмет господарського процесуального права.

Поняття методу господарського процесуального права є тради­ційно дискусійним, як і розуміння методу будь-якої іншої галузі права.

Традиційно виділяють дві складові методу господарського про­цесуального права — метод субординації (імперативний метод) та метод координації (диспозитивний метод). Перший полягає в тому, що:

• процесуальні норми забезпечують провідну роль суду як ор­гану державної влади;

• суд має право контролю за діями сторін;

• рішення суду в разі необхідності виконується за допомогою примусу¹;

• розгляду справ відбувається у чітко встановленій процедурі, у якій переважають зобов’язувальні та заборонні норми;

• ухвали, рішення та постанови господарського суду є обов’язковими до виконання фізичними, юридичними осо­бами, державою, її органами й органами місцевого самовря­дування.

Диспозитивний метод проявляється в тому, що:

• сторони вільні у користуванні своїми процесуальними права­ми, встановленими у ГПК України;

• значна частина процедур у господарському процесі врегульо­вана за допомогою уповноважувальних норм (зокрема це стосуєть­ся укладення мирової угоди, відмови від позову тощо);

• у низці випадків законодавство надає учасникам процесу право вибору альтернативної поведінки (зокрема відповідач має право визнати позов повністю або частково);

• законодавець надає сторонам право визначити окремі еле­менти процесу в договорі (зокрема це стосується права сторін на встановлення обов’язкового досудового порядку врегулювання господарського спору).

УIшхомуючи те, що у змісті господарського процесуального пр імм іи»|><чтжає імперативний метод регулювання й імперативні норми, м іюго центральною ланкою є впорядкування діяльності гое поди і ><:ііКих судів як органів держави під час відправлення пра­восудді!, :іпгалом галузь господарського процесуального права на­леж мі і, до публічних галузей права.

Пр„ пципи господарського процесуального права можуть бути гюді.інчшми на загальноправові, міжгалузеві та галузеві. Загаль- на}і|)ііноні та міжгалузеві принципи визначаються у ст. 129 Кон­ституції України, де встановлено основні засади судочинства:

11. шісонність;

І!) ріііність усіх учасників судового процесу перед законом і су­дом;

.4) забезпечення доведеності вини;

4. змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх до- кпзін і в доведенні перед судом їх переконливості;

5. підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

в) забезпечення обвинуваченому права на захист;

7. гласність судового процесу та його повне фіксування техніч­ними засобами;

8. забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рі­шення суду, крім випадків, установлених законом;

9. обов’язковість рішень суду.

Доктринальне визначення загальноправових та міжгалузевих принципів процесуального права найбільш вдало здійснено, зо­крема, в підручнику за редакцією професора Ю.С.Червоного¹. До загальноправових принципів віднесено принципи демократизму, гуманізму, законності. До міжгалузевих — здійснення правосуддя лише судом, рівність усіх учасників процесу перед законом та су­дом, незалежність суддів і підпорядкування їх лише закону, коле­гіальність у розгляді справ, національна мова судочинства, глас­ність судового процесу, нарешті, — принцип об’єктивної істини.

Найважливішим системоутворювальним елементом господар­ського процесуального права є галузеві принципи господарського процесу.

• принцип процесуальної економії;

• принцип стимулювання досудового, мирового та арбітражно­го (третейського) вирішення спорів;

• принцип оперативності;

• принцип процесуального формалізму;

• максимальна територіальна централізація;

• пріоритетність предметної компетенції над загальною;

• колегіальність (за ч. 4 ст. 127 Конституції України).

Принцип процесуальної економії означає, що традиційно тор­говий, а згодом арбітражний та господарський процеси орієнтува­лися на вирішення господарських справ із найменшими витрата­

ми як для сторін, так і для суду. Зокрема в господарському процесі застосовується лише письмове провадження, залучення та допит свідків у процесі не припускається. У господарському процесі не застосовується попереднє засідання, порядок ведення судового за­сідання визначається головуючим, що дає змогу розв’язувати пи­тання процесу в спрощеному порядку. Господарський процес пря­мо не вимагає проведення судових дебатів. Розв’язання питання про їх проведення цілком покладено на суддю. Це в багатьох ви­падках економить час та сили учасників процесу.

Принцип оперативності розгляду господарських справ тісно пов’язаний із принципом процесуальної економії. У господарсько­му процесі застосовуються скорочені строки розгляду у порівнянні

з розглядом цивільних, адміністративних і кримінальних справ. Додержання цих строків є не лише законодавчим приписом, а й давньою «візитівкою» господарського судочинства. Виконання приписів закону в цьому разі є нагальною потребою економіки, а тому господарські суди як вагомі елементи економічної системи, не можуть ставати гальмом суспільного виробництва, адже це по­требує швидкого обігу капіталів, визначеності правових станів, швидкоплинності правових конфліктів.

Принцип процесуального формалізму передбачає надання пере­ваги письмовим доказам та різноманітним способам формалізації процесу перед усними показаннями свідків та конклюдентними діями учасників процесу.

Принцип максимальної територіальної централізації передбачає, що утворення місцевих господарських судів здійснюється на рівні областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя. Це створює можливість господарському суду при розгляді справ цілком ураховувати регіональну економічну ситуацію, запобігати виникненню спорів із тих же підстав та між тими самими сторона­ми, забезпечувати додержання строків розгляду справ, запобігати виникненню суперечливих судових рішень тощо. Зокрема, цей по­зитив господарського судочинства було використано законодавцем у 2006 р., коли до компетенції господарських судів було віднесено корпоративні спори, сторонами яких можуть бути не лише юридич­ні особи, громадяни-підприємці, а й інші громадяни — засновники, які стають таким чином учасниками господарських відносин. По­дібне нововведення до ст. 12 ГПК України швидко звело нанівець рейдерські захоплення підприємств із використанням суперечли­вих (а іноді навіть підроблених) рішень загальних судів.

Принцип пріоритетності предметної (виключної) компетенції над загальною компетенцією у господарському процесі означає, що за умови введення адміністративного судочинства в Україні подальше розмежування судових юрисдикцій відбувається перед­усім уточненням виключної компетенції господарських судів. Загальна компетенція — спори, що виникають між юридичними особами та/або громадянами-підприємцями, які традиційно вва­жаються господарськими, — не може сьогодні застосовуватися без урахування спеціальної юрисдикції адміністративних судів, при­значених для розгляду публічно-правових спорів. Розвиток госпо­дарського судочинства зосереджується, таким чином, на спеціаль­ній процедурі розгляду чітко визначених категорій справ. Зокре­ма, у 2006-2010 роках до виключної компетенції господарських судів віднесено: корпоративні спори, справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери, справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесені до компетенції адміністративних судів (ст. 12 ГПК України).

Принцип колегіального розгляду господарських справ уста­новлено в Конституції України: відповідно до ст. 127 судді спеці­алізованих судів відправляють правосуддя лише в складі колегій суддів. Проте в Господарському процесуальному кодексі України встановлено колегіальний розгляд господарських справ лише в апеляційному, касаційному порядку та у Верховному Суді Украї­ни. Але це не виключає колегіальний розгляд господарських справ у першій інстанції. Зокрема, у випадку, коли одна зі сторін спору наполягає на колегіальному розгляді господарської справи, відпо­відна вимога підлягає задоволенню на підставі прямої дії норми Конституції України.

Нині господарське процесуальне право України має свою си­стему і поділяється на загальну й особливу частини.

До загальної частини належать норми, що закріплюють право на звернення до господарського суду, принципи господарського процесу, склад суду, підвідомчість і підсудність, докази в госпо­дарському процесі, склад осіб, які беруть участь у справі, пред­ставництво, судові витрати.

Норми особливої частини регулюють окремі процесуальні від­носини: порушення справи, підготовку справи до судового розгля­ду, порядок розгляду та вирішення спорів, оскарження рішень, виконання судових актів тощо.

З урахуванням висловленого, господарське процесуальне право можна визначити як сукупніст ь норм, що регулюють організацію та діяльність господарських судів та інших осіб під час відправлен­ня правосуддя в господарських справах, а також у тісно пов’язаних із ними відносинах щодо досудового і третейського вирішення гос­подарських спорів та виконання рішень господарських судів.

§3