Підсудність справ господарським судам

Інститут підсудності в господарському процесі призначений для розмежування розгляду справ, підвідомчих господарським су­дам, між ланками системи господарських судів.

У роз’ясненні Вищого арбітражного суду України від 8 лютого

1996. р. № 02-5/62 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ арбітражним судам», підсудністю було назване розмежуван­ня компетенції стосовно розгляду справ між окремими господар­ськими судами.

У п. 26 рекомендацій президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04­5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ госпо­дарським судам» зазначається, що відповідно до ст.ст. 13, 15 ГПК України підсудність господарських справ визначається за пред­метними і територіальними ознаками. Виняток із цього правила

становить виключна підсудність господарських справ (ст. 16 ГПК України).

Правила предметної (родової) підсудності дають змогу ви­значитися з тим, господарський суд якої ланки буде розглядати справу в першій інстанції.

Предметна (родова) підсудність залежить від предмета спору або суб’єктного складу сторін спірних правовідносин.

До внесення змін до ГПК України Законом України «Про вне­сення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. норми ГПК України містили правила родо­вої підсудності, тобто розподіл справ за рівнем арбітражного суду, оскільки окремі категорії справ розглядалися Вищим арбітраж­ним судом України як судом першої інстанції.

Нині правила родової підсудності відсутні, та відповідно до по­ложень ст. 13 ГПК України, місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції всі справи, підвідомчі господарським судам.

Правила територіальної підсудності дозволяють розмежу­вати компетенцію господарських судів першої інстанції щодо роз­гляду справ, підвідомчих господарським судам, за територіальною ознакою. Крім того, правила територіальної підсудності створю­ють можливість визначити конкретний місцевий господарський суд, який повинен розглядати справу як суд першої інстанції.

Відповідно до положень ст. 15 ГПК України, правила територі­альної підсудності застосовуються до спорів:

а) які виникають при укладанні, зміні та розірванні господар­ських договорів;

б) про визнання договорів недійсними.

Ці спори розглядаються господарським судом за місцезнахо­дженням сторони, зобов’язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі, як: передати майно, виконати ро­боту, надати послуги, сплатити гроші тощо. Виходячи з того, що, в переважній більшості господарських договорів кожна зі сторін зобов’язана здійснити на користь другої сторони певні дії, прак­тично неможливо за цим правилом визначити місце розгляду справи. Тому, як правило, справи цих категорій розглядаються за місцезнаходженням відповідача.

■Загальним основним правилом територіальної підсудності є правило, згідно з яким договірні спори, спори з інших підстав, а також справи про визнання договорів і актів недійсними розгляда­ються за місцезнаходженням відповідача.

З питань визначення місцезнаходження чи місця проживання відповідача Вищий арбітражний суд України видав роз’яснення від 18 вересня 1997 р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики засто­сування Господарського процесуального кодексу України» (в редак­ції рекомендацій президії ВГСУ від 10 лютого 2004 р. № 04-5/212), відповідно до ч. 1 ст. 93 ЦК України місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Місцем проживання фізичної особи згідно з

ч. 1 ст. 29 ЦК України є житловий будинок, квартира, інше при­міщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична осо­ба проживає постійно, переважно або тимчасово. У ч. 6 ст. 29 ЦК України передбачено, що фізична особа може мати кілька місць проживання. Водночас громадянин визнається суб’єктом господа­рювання в разі здійснення ним підприємницької діяльності за умо­ви державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 ГК України. Таким чином, місцезнахо­дження (місце проживання) відповідача визначається за даними його державної реєстрації як суб’єкта господарювання. Відповідно до ст. 54 ГПК України, місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб) мають зазначатися в по­зовній заяві.

Відповідно до ч. 4 ст. 15 ГПК України, якщо юридичну особу представляє уповноважений нею відособлений підрозділ, терито­ріальна підсудність спору визначається з урахуванням ч.ч. 1—3 ст. 15 ГПК України залежно від місцезнаходження відособленого підрозділу.

Юридичну особу в господарських відносинах може представля­ти її відокремлений підрозділ. Якщо позов до юридичної особи ви­ник із питань діяльності її відокремленого підрозділу, розташова­ного поза місцезнаходженням юридичної особи, такий позов може бути пред’явлений до господарського суду за місцезнаходженням її відокремленого підрозділу. Але це не означає, що відповідачем буде відокремлений підрозділ; відповідачем у справі має бути юри­дична особа, яку цей відокремлений підрозділ представляє.

Як зазначено в роз’ясненні Вищого арбітражного суду України від 28 липня 1994 р. № 02-5/492 «Про участь у судовому проце­сі відособлених підрозділів юридичних осіб», коло повноважень відособленого підрозділу юридичної особи стосовно здійснення в господарському суді повноваження сторони у справі від імені цієї особи визначається установчими документами останньої, поло­женням про відособлений підрозділ, яке затверджено юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє відособле­ний підрозділ, і стягнення здійснюється господарським судом з юридичної особи або на її користь.

У п. 27 рекомендацій президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04­5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ гос­подарським судам» зазначається, що територіальна підсудність справи за участю відособленого підрозділу юридичної особи ви­значається відповідно до вимог ст. 15 ГПК України за місцем зна­ходження відособленого підрозділу, якому надано право здійсню­вати повноваження сторони від імені юридичної особи. Оскільки відособлений підрозділ юридичної особи діє в межах наданих йому повноважень, то подання позову за місцем знаходження цього під­розділу правомірне лише тоді, коли спір випливає саме з його ді­яльності. В іншому випадку справа надсилається за підсудністю до господарського суду за місцем знаходження юридичної особи.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» відокремлений підрозділ юридичної особи — це філія, інший підрозділ юридич­ної особи, що знаходиться поза її місцезнаходженням та виробляє продукцію, виконує роботи або операції, надає послуги від імені юридичної особи, або представництво, що здійснює представни­цтво і захист інтересів юридичної особи.

Відповідно до ст. 95 ЦК України філією є відокремлений під­розділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходжен­ням та здійснює всі або частину її функцій, а представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інте­ресів юридичної особи. Філії та представництва не мають статусу юридичної особи. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Ке­рівники філій та представництв призначаються юридичною осо­бою і діють на підставі виданої нею довіреності. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до Єдиного дер­жавного реєстру. У ст. 64 ГК України уточнюються повноваження філій, представництв, відділень та інших відокремлених підрозді­лів юридичних осіб.

Якщо позов виник із питань діяльності відокремленого підроз­ділу, але на момент пред’явлення позову його діяльність припине­на, позов може бути поданий лише за місцезнаходженням юридич­ної особи.

За правилом ч. 5 ст. 15 ГПК України місце розгляду справи з господарського спору, в якому однією зі сторін є апеляційний гос­подарський суд, господарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд області, міст Києва та Севастополя, визначає ВГСУ.

У провадженні справ про банкрутство відсутні процесуальні фі­гури позивача і відповідача. Відповідно до ч. 6 ст. 15 ГПК України заява про визнання боржника банкрутом подається до господар­ського суду за місцезнаходженням боржника. Зазначена норма кореспондується зі ст. 6 Закону України «Про відновлення плато­спроможності боржника або визнання його банкрутом», відповід­но до якої справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника — юри­дичної особи або фізичної особи, що має статус суб’єкта підприєм­ництва.

Альтернативною підсудністю вважається підсудність, за якою господарська справа може розглядатися одним із зазначених у законі господарських судів за вибором позивача.

Відповідно до ч. З ст. 15 ГПК України, справи у спорах за учас­тю кількох відповідачів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача. Якщо позивач звертається з позовом до кількох відповідачів, які

мають місцезнаходження чи місце проживання на території різ­них областей, позов може бути подано до господарського суду за

місцезнаходженням чи місцем проживання одного з відповідачів.

/

У постанові Судової палати у господарських спра­вах ВСУ від 15 червня 2004 р. у справі за позовом, Золо- чівськоі міжрайонноїДПІ у Львівській області до ЗАТ «Дубноцукор» та ВАТ «Золочівський цукровий завод» про визнання недійсним договору застави зазнача­ється: якщо позовна вимога пред’явлена до двох від­повідачів, місцезнаходження яких визначається в ме­жах територіальної юрисдикції різних господарських судів першої інстанції, то питання про підсудність цього спору повинно вирішуватися за правилами ч. З ст. 15 ГПК. Визнаючи підсудність цієї справи за міс­цезнаходженням одного з відповідачів, господарський суд помилково виходив із того, що майнова вимога пред’явлена до цього відповідача, тобто він повинен здійснити певні дії в розумінні ч. 1 ст. 15 ГПК.

Однак слід мати на увазі, що вибір підсудності позивачем може бути обмежений правилами виключної підсудності справ, викла­дених у ст. 16 ГПК України. Це означає, що коли позов до одного з відповідачів має бути поданий саме за місцезнаходженням цього відповідача відповідно до ст. 16 ГПК України, то такий позов не може бути подано за місцезнаходженням іншого відповідача (від­повідачів).

Зокрема, у п. 2.11 роз’яснення президії ВГСУ від 29 травня 2002 р. № 04-5/601 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з переве­зення вантажів залізницею» зазначається, що спори, які виникають із договору перевезення, в тому числі у прямому міжнародному залізничному сполученні, у яких одним із відповідачів є орган транспорту, вирі­шуються господарським судом за місцезнаходженням органу транспорту, на якого Статутом і Правила­ми пред’явлення та розгляду претензій покладено розгляд претензії.

Законом України від 15 березня 2006 р. № 3538-ІУ «Про вне­сення змін до деяких законодавчих актів України щодо приму­сового проникнення до житла, виїмки та вилучення документів виконавчого провадження» ст. 15 ГПК України доповнено новим реченням, згідно з яким визначено територіальну підсудність пев­ної категорії справ, а саме: справ у спорах за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за вико­навчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача або за місцем виконання виконав­чого напису нотаріуса за вибором позивача.

Територіальна підсудність має винятки, які охоплюються по­няттям виключної підсудності.

Виключна підсудність робить неможливим вибір позивачем іншої підсудності, крім тієї, яка встановлена господарсько-про-

ці'і'упльним законом для розгляду такої категорії спору. Виключ­нії підсудність — правило, відповідно до якого справа має бути розглянута тільки певним господарським судом. Виключна під­судність означає, що певні категорії справ не можуть розглядатися зм мигальними правилами територіальної підсудності, а також за при милами альтернативної підсудності.

І їм падки використання правил виключної підсудності встанов­лені ст. 16 ГПК України:

справи у спорах, що виникають із договорів перевезення, в яких одним із відповідачів є орган транспорту, розглядають­ся господарським судом за місцезнаходженням цього органу.

Оскільки господарським судам підвідомчі справи, які виника- юті, і:, господарських відносин, то, як правило, такі спори із пе­репалень виникають із договорів перевезення вантажу. Відповід­но до ст. 307 ГК України, за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в уетії мовлений законодавством чи договором строк та видати його упомповаженій на одержання вантажу особі (вантажоодержува чу), її пантажовідправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Склад транспортної системи визна час Закон України «Про транспорт». Зокрема, єдину транспортну сис тему України становлять: транспорт загального користування (зпліміїичний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, утому числі метрополітен); про­миє інший залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубопро­відний транспорт; шляхи сполучення загального користування; справи у спорах про право власності на майно або про витре­бування майна з чужого незаконного володіння чи про усу­нення перешкод у користуванні майном розглядаються гос­подарським судом за місцезнаходженням майна.

Нідиовідно до положень рекомендацій президії ВГСУ від 27 чериня 2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і під­судності справ господарським судам» місцезнаходисення майна має бути достовірно встановлено і підтверджено документально. У разі неможливості подання позивачем такого підтвердження підсуд- ністі. справи визначається на загальних підставах, тобто згідно зі ст. І її і ІІК України. Якщо відповідачем у справі зі спору про право власності на майно або про витребування майна з чужого незакон­ного молодіння чи про усунення перешкод у користуванні майном є оргіїип, зазначеніуч. 4ст. 16ГПК України, то такі справи підляга­ють ро іглядові у господарському суді міста Києва.

У ст. 190 ЦК України подано визначення «майна»: майном як особ.ипмим об’єктом вважають окрему річ, сукупність речей, а та­кож мпйнові права та обов’язки. Відповідно до ст. 179 ЦК України річ¹1 к і ( предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цит п і.ні права та обов’язки. Відповідно до ст. 181 ЦК України речі поді миються на нерухомі і рухомі. До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти,

розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможли­вим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати в просторі.

Речові права на нерухоме майно підлягають державній реестра-' ції відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речо­вих прав на нерухоме майно та їх обмежень». Згідно зі ст. 5 цього Закону державна реєстрація прав проводиться місцевими органа­ми державної реєстрації прав виключно за місцем розташування нерухомого майна, а саме: в містах Києві та Севастополі, місті об­ласного підпорядкування, районі. Отже, місцезнаходженням не­рухомого майна слід уважати місце державної реєстрації прав на нерухоме майно.

До позовів про права на нерухоме майно в контексті ст. 16 ГПК України належать позови щодо захисту речових прав на це майно: про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його пра­во, або про вчинення певних дій для запобігання такому порушен­ню (ст. 386 ЦК України);

віндикаційний — про витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України);

негаторний — про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України);

про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК України);

а також позови щодо захисту інших речових прав на чуже май­но (глави 31-34 ЦК України), у тому числі право господарського відання та оперативного управління (ст.ст. 136-137 ГК України).

Правила виключної підсудності не поширюються на позови, що виникають із зобов’язань щодо прав на нерухоме майно (найм, оренда, застава тощо). До таких позовів застосовуються загальні правила підсудності.

Щодо рухомих речей, то з-поміж них відрізняються транспорт­ні засоби, які підлягають державній реєстрації. Оскільки точне встановлення місцезнаходження транспортних засобів у конкрет­ний момент може бути ускладнене, є можливим пред’явлення по­зову до господарського суду за місцем реєстрації транспортного засобу;

• справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуаль­ної власності розглядаються господарським судом за місцем учинення порушення.

Відповідно до ст. 418 ІДК України право інтелектуальної влас­ності — це право особи на результат інтелектуальної, творчої ді­яльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелекту­альної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелек­туальної власності визначається ЦК України й іншими законами.

Згідно зі ст. 420 ЦК України до об’єктів права інтелектуаль­ної власності, зокрема, належать: літературні та художні твори; комп’ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконан­ня; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мов­лення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раці­оналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комер­ційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для това­рів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці.

Конкретні склади порушень прав інтелектуальної власності вміщено в законодавчих актах, які регулюють відносини щодо певних об’єктів прав інтелектуальної власності;

• справи у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, НБУ, Рахункова палата, Верховна Рада або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, об­ласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва.

У п. 27 рекомендацій президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» указується, що у вирішенні питання про ви­значення підсудності відповідних справ у разі, коли позивач зазна­чає центральний орган виконавчої влади або державну адміністра­цію як відповідача разом з іншими відповідачами без достатніх на це підстав, необхідно враховувати таке. Якщо позивач з якихось при­чин вважає, що одним із відповідачів зі справи має бути централь­ний орган виконавчої влади або державна адміністрація й у зв’язку з цим позовна заява подається до господарського суду міста Києва, або в разі передачі відповідної справи іншим господарським судом до цього суду, останній у процесі підготовки справи до розгляду за згодою позивача вправі вирішити питання про залучення до участі у справі іншого відповідача або про заміну неналежного відповіда­ча (ст. 24 ГПК України). Якщо у такому випадку справа стала під­судною іншому господарському суду, вона згідно із ч. З ст. 17 ГПК України має бути розглянута господарським судом міста Києва.

• справи у спорах між господарським товариством та його учас­ником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціо­нерами) господарського товариства, що пов’язані зі створен­ням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням господарського товариства згідно з Єди­ним державним реєстром юридичних осіб та фізичних осіб

• підприємців.

Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» визначено, що Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб — підприємціь — автома­тизована система збирання, накопичення, захисту, обліку та на­дання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб — підпри­ємців . А місцезнаходження юридичної особи — це адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної осо­би чи закону виступають від її імені;

• справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери розгляда­ються господарським судом за місцезнаходженням емітента.

• справи в земельних спорах розглядаються господарським су­дом за місцезнаходженням об’єктів земельних відносин або основної їх частини (за винятком наведених вище справ, у яких відповідачем є орган державної влади чи місцевого са­моврядування, чи справи, матеріали яких містять державну таємницю).

Стаття 17 ГПК України встановлює порядок дій господарсько­го суду, якщо до нього надійшла справа, яка йому не підсудна. Йдеться про справи, які підвідомчі господарським судам, але при поданні позовної заяви чи заяви про порушення справи про бан­крутство порушено правила територіальної підсудності справ гос­подарським судам. Якщо справа не підлягає розгляду в господар­ських судах, суд, до якого надійшла справа, повинен відмовити у прийнятті позовної заяви відповідно до ст. 62 ГПК України, не пересилаючи її до іншого господарського суду.

Якщо порушення правил підсудності виявлено суддею при ви­рішенні питання про прийняття позовної заяви, суд, не порушую­чи провадження у справі, має надіслати матеріали справи до гос­подарського суду, якому за правилами підсудності належить роз­глядати цю справу.

Якщо виявилося, що справа непідсудна господарському суду після прийняття позовної заяви до розгляду, суд, не припиняючи провадження у справі, пересилає матеріали справи за встановле­ною підсудністю.

Про передачу справи за підсудністю суд виносить ухвалу. Ухва­ла про передачу справи за підсудністю виноситься як до порушен­ня провадження > справі, так само і після порушення проваджен­ня у справі. Справа має бути надіслана за підсудністю не пізніше п’яти днів після надходження справи до суду. Такий саме строк встановлено для передачі матеріалів справи у випадку, коли суд порушив провадження у справі. В таких випадках початок перебі­гу строку визначений датою винесення ухвали про передачу спра­ви за підсудністю.

У п. 16 інформаційного листа від 20 жовтня 2006 р. № 01-8/2351 ВГСУ визначив наслідки ситуації, коли господарські суди не ді­йшли взаємної згоди стосовно визначення підсудності справи. Від­повідно до ч. 1 ст. 17 ГПК України, якщо справа не підсудна цьому господарському суду, матеріали справи надсилаються господар­ським судом за встановленою підсудністю не пізніше п’яти днів із дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про пе­редачу справи. Чинним законодавством не передбачено існування спору між господарськими судами з приводу підсудності справи, а ухвалу про передачу справи за підсудністю може бути змінено чи скасовано виключно за результатами її перегляду в апеляційному або касаційному порядку. Тому господарський суд, який одержав справу на підставі винесеної в порядку ст. 17 ГПК України ухвали, і в разі незгоди з останньою має розглянути справу по суті, якщо відповідну ухвалу не було змінено чи скасовано.

Ухвала про передачу справи за підсудністю може бути оскар­жена в апеляційному чи касаційному порядку. Якщо в результаті апеляційного чи касаційного перегляду ухвалу скасовано, справа підлягає розгляду в тому суді, який виніс ухвалу про передачу за підсудністю.

Якщо в процесі розгляду справи її територіальна підсудність змінилася, то господарський суд не вправі пересилати матеріали справи за підсудністю на підставі ст. 17 ГІІК України, а повинен розглянути справу по суті. Наприклад, у таких випадках: зміни­лося місцезнаходження чи місце проживання відповідача; пози вач змінив предмет позову (ст. 22 ГПК України); судом залучено іншого відповідача (ст. 24 ГПК України); судом допущено заміну неналежного відповідача (ст. 24 ГПК України); судом здійснено заміну сторони її правонаступником (ст. 25 ГПК України).

У п. 27 рекомендацій президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04­5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ госпо­дарським судам» зазначається: якщо господарський суд, який узяв справу до свого провадження з додержанням правил підсудності, залучив іншого відповідача чи замінив неналежного відповідача й у зв’язку з цим справа стала підсудною іншому господарському суду, питання про підсудність визначається за правилом ч. З ст. 17 ГПК України, за винятком випадків, коли наслідком змін на сторо­ні відповідача стає виключна підсудність справи.

Може статися, що після задоволення відводів (самовідводів) усього складу господарського суду, який узяв справу до свого про­вадження, неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи, що унеможливлює розгляд справи відповідно до правил підсудності. У цьому випадку для розв’язання питання про підсуд­ність такої справи голова ВГСУ або його заступник мають право витребувати будь-яку справу, що є у провадженні місцевого госпо­дарського суду, і передати її на розгляд до іншого місцевого госпо­дарського суду.