Підвідомчість справ господарським судам

Інститут підвідомчості в загальному плані визначає можли­вість фізичних і юридичних осіб звертатися за захистом своїх прав до того чи іншого органу юрисдикційної системи держави².

У чинному ГПК України не визначено поняття «підвідомчість». Однак у п. 1 Рекомендації Президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» під підвідомчістю розуміють визначену за­коном сукупність повноважень господарських судів щодо розгля­ду справ, віднесених до їх компетенції. Також у правовій науці підвідомчість характеризують як предметну компетенцію госпо­дарських судів, що дає змогу відокремити господарські справи від усіх інших справ, які стосуються інших юрисдикцій.

Отже, питання підвідомчості справ господарським судам пов’язуються із термінами «господарська юрисдикція», «компе­тенція господарських судів», «господарські спори».

У Рішенні Конституційного Суду України від 7 травня 2002 р. № 8-рп/2002 у справі щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб зазначено, що юрисдикція судів — це повноваження судів вирішувати спори про право й інші правові питання. В такому ж сенсі вживається поняття «компетенція гос­подарських судів» — як повноваження господарських судів щодо розв’язання господарських спорів і розгляду справ, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності.

При визначенні підвідомчості справ господарським судам, на нашу думку, необхідно брати до уваги три основні критерії підві­домчості, які розроблені та використовуються процесуальною док­триною та практикою:

1. об’єктивний критерій, що визначає характер спірних право­відносин;

2. суб’єктивний критерій, який визначає коло суб’єктів, які ма­ють право на захист своїх порушених або оспорюваних прав і охо- ронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених ГПК України заходів, спрямованих на запобігання правопорушен­ням;

3. предметний критерій, який закріплює у ст. 12 ГПК Украї­ни категорії справ, які підвідомчі господарським судам України, в тому числі незалежно від суб’єктного складу та характеру спору.

Об’єктивний критерій, що визначає характер спірних право­відносин, є найбільш загальним критерієм господарських справ.

Цей критерій припускає традиційну підвідомчість господар­ським судам саме господарських спорів та господарських справ. Окрім викладених позицій щодо обсягу цих понять варто додати, що І. Г. Побірченко визначає господарський спір як протиріччя між організаціями стосовно їхніх прав і обов’язків у господарсько- правових відносинах, обмежуючи поняття господарського спору протиріччями, що виникають із приводу реалізації існуючих або встановлення згідно з чинним законодавством можливих госпо­дарських правовідносин¹. Таким чином відокремлюються госпо­дарські спори з-поміж інших спорів за суб’єктним складом спору та видом правовідносин. І. М. Зайцев, досліджуючи поняття госпо­дарського спору, зазначав, що спір — це правовий конфлікт орга­нізацій, що володіють рівною правосуб’єктністю, який може бути врегульований сторонами або вирішений у позовному порядку².

У п.п. 1, 2 рекомендації президії ВГСУ від 27 червня 2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» зазначається, що відповідно до положень

ч. З ст. 22 Закону України «Про судоустрій України» (сьогодні — ст. 22 нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від

7. липня 2010 р., який регулює це питання таким же чином) місце­ві господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх компетенції.

У вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськи­ми, а спір — господарським, слід виходити з визначень, наведе­них у ст. З Господарського кодексу України, згідно з якими сфе­ру господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Господарсько-виробничими є майнові й інші відносини, що ви­никають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.

Під організаційно-господарськими відносинами розуміють від­носини, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’­єктами організаційно-господарських повноважень у процесі уп­равління господарською діяльністю.

Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відноси­ни суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами.

Під господарською діяльністю мають на увазі діяльність суб’­єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, яка спря­мована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визна­ченість. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання при­бутку, є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва — підпри­ємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність). Ді­яльність негосподарюючих суб’єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціо­нування, що здійснюється за участю або без участі суб’єктів госпо­дарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарю­ючих суб’єктів.

У ч. 1 ст. 12 ГПК України визначено спори, які непідвідомчі гос­подарським судам, незалежно від того, чи мають вони господар­ський характер:

• спори про приватизацію державного житлового фонду непід­відомчі господарським судам.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про приватизацію дер­жавного житлового фонду», приватизація державного житлового фонду — це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають двоє і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв та ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд — це житловий фонд місце­вих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходить­ся у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. Відповідно до ст. 2 цього ж Закону, до об’єктів приватизації належать квартири бага­токвартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у квар­тирах та одноквартирних будинках, де мешкають двоє і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму;

• спори, що виникають при погодженні стандартів та техніч­них умов, непідвідомчі господарським судам.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про стандартизацію», стандарт — це документ, що встановлює для загального і багато­разового застосування правила, загальні принципи або характе­ристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою до­сягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній галузі, розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу. До національних стандартів відносять державні стандарти України, прийняті центральним органом виконавчої влади у сфері стандар­тизації та доступні для широкого кола користувачів. Під технічни­ми умовами розуміють документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуг;

• спори про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін, непідвідомчі господарським судам.

Відповідно до ст. 190 ГК України вільні ціни встановлюються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих видів про­дукції, на які встановлено державні ціни. Відповідно до ст. 191 ГК України, державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються на ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рі­вень і динаміку цін, а також на продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення. Перелік зазначених ресурсів, продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів Украї­ни. Відповідно до Закону, державні ціни встановлюються також на продукцію (послуги) суб’єктів господарювання — природ­них монополістів. Переліки видів продукції (послуг) зазначених суб’єктів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Держав­ні ціни встановлюються на імпортні товари, придбані за рахунок коштів Державного бюджету України. Законом може бути перед­бачено встановлення комунальних цін на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами. Державне регулювання цін здійснюється шляхом установлення

фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких ви­нагород, граничних нормативів рентабельності або шляхом запро­вадження обов’язкового декларування зміни цін;

• інші спори, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання ін­ших органіь.

Як приклад можна навести Угоду між Україною та Російською Федерацією про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності від 15 січня 1993 р., якою врегульовані відносини влас­ності на об’єкти виробничого і соціального призначення, розташо­вані на території України та Росії, що були створені (збудовані) за часів існування СРСР, відповідно до якої органом, уповноваженим урегульовувати питання власності з боку України на об’єкти соці­альної сфери підприємств союзного підпорядкування, розташова­них на її території відповідно до постанови Верховної Ради Украї­ни № 217/94-ВР від 20 жовтня 1994 р., є Фонд державного майна України, який має співпрацювати з відповідним органом Росій­ської Федерації. Відповідно до ст. 16 цієї Угоди, спори стосовно тлумачення та застосування норм зазначеної Угоди вирішуються винятково шляхом взаємних консультацій і переговорів на різних рівнях і не вирішуються в судовому порядку, в тому числі госпо­дарськими судами України.

З цих підстав Судова палата у господарських спра­вах ВСУ постановою від 27 червня 2006 р. № 06/267 у справі за позовом Департаменту майна м. Москви до Євпаторійської міської ради, Фонду державного майна України, Євпаторійського міського бюро реєстрації та технічної інвентаризації про визнання права власнос­ті на майновий комплекс санаторію їм. Т. Г. Шевчен­ка (м. Євпаторія) припинила провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України;

• спори, що виникають із публічно-правових відносин та від­несені до компетенції Конституційного Суду України й адмі­ністративних судів.

Іншими словами, господарськими за характером спорами зав­жди виступають спори, що виникають у приватно-господарських відносинах. Інші спори, що мають публічно-господарський харак­тер, підвідомчі господарським судам у випадках, прямо передба­чених законом.

Що стосується інших справ, віднесених процесуальним зако­ном до компетенції господарських судів, то тут необхідно врахову­вати два наступних критерії підвідомчості.

Суб’єктивний критерій підвідомчості господарських справ, який регламентується ст. 1 ГПК України, дає змогу конкретизува­ти компетенцію господарських судів.

По-перше, господарським судам підвідомчі спори та справи між суб’єктами господарювання, які поділяються на:

• підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (в тому числі іноземні);

• громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набу­ли статусу суб’єкта підприємницької діяльності.

Відповідно до ст. 62 ГК України підприємство — самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом дер­жавної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шля­хом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передба­ченому цим Кодексом та іншими законами. Зокрема, діють дер­жавні, комунальні, приватні, дочірні й інші підприємства (глави

7. 8). До підприємств ГК України відносить також господарські товариства та кооперативи, споживчі товариства, фермерські гос­подарства (глави 9-11).

Відповідно до ст. 80 ЦК України, юридична особа — органі­зація, створена і зареєстрована в установленому законом поряд­ку. Зокрема, поширена участь у господарських відносинах для об’єднань підприємств (гл. 12. ГК України).

Законодавством України передбачається багато видів держав­них та комунальних установ (вищі навчальні заклади, наукові установи, заклади охорони здоров’я тощо). Окремий вид приват­ної установи визначається ст. 83 ЦК України як організації, ство­реної однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Порядок набуття громадянами статусу суб’єкта підприємниць­кої діяльності встановлено Законом України «Про державну ре­єстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців». Гро­мадяни набувають статусу суб’єкта підприємницької діяльності шляхом державної реєстрації. Відповідно до ст. 4 цього Закону державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб — підприєм­ців — це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підпри­ємця фізичною особою, а також учинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, внесенням відповідних записів до Єдиного державного реєстру підприємств, організації, установ.

По-друге, господарським судам підвідомчі спори та справи за участю, в передбачених законодавчими актами України ви­падках, державних органів, органів місцевого самоврядування, інших публічних органів. Це означає, що право на звернення до господарського суду вказаних осіб має бути прямо передбачене за­конодавчими актами України.

Відповідні випадки можна розмежувати на загальні та спеці­альні, залежно від того, передбачаються вони у ГПК України чи в спеціальних актах законодавства.

Загальні випадки участі зазначених осіб у господарських спра­вах:

• у ст. 2 ГПК України передбачено право прокурорів та їх за­ступників звертатися з позовом до господарського суду в інтересах держави, при цьому прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній за­яві самостійно зобов’язаний визначити, в чому полягає по­рушення інтересів держави та обґрунтувати необхідність їх захисту, а також указати орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Зміст поняття «державні інтереси» розглянуто в Рішенні Кон­ституційного Суду України у справі за конституційними подання­ми Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокурату­ри України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітраж­ного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 р.: державні інтереси закріплюються як нор­мами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників су­спільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та ін­ших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, терито­ріальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охо­рону землі як національного багатства, захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання тощо. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з ін­тересами господарських товариств із часткою державної власності у статутному капіталі. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, а й у діяльності приватних підприємств, товариств. Із урахуванням того, що «інтереси держави» є оціноч­ним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретно­му випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах;

• у ст. 2 ГПК України передбачено право Рахункової палати звернутися до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та зако­нами України.

Стаття 98 Конституції України встановлює, що Рахункова па­лата здійснює контроль за використанням коштів Державного бю­джету України від імені Верховної Ради України. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Рахункову палату» Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкованим і підзвітним їй. Аналіз повно­важень Рахункової палати наведено в Рішенні Конституційного Суду України від 23 грудня 1997 р. № 7-зп у справі про Рахункову палату;

• у ч. З ст. 12 ГПК України передбачає право Антимонопольно­го комітету України, Рахункової палати звернутися до гос­подарського суду із заявами з питань, віднесених законодав­чими актами до їх компетенції.

Відповідно до ст. З Закону України «Про Антимонопольний комітет України» основним завданням Антимонопольного коміте­ту України є участь у формуванні та реалізації конкурентної по­літики в частині: здійснення державного контролю за дотриман­ням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб’єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції; контролю за концентрацією, узгодженими діями суб’єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізу­ються) суб’єктами природних монополій; сприяння розвитку до­бросовісної конкуренції; методичного забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції.

Спеціальні випадки участі публічних органів, посадових осіб у господарському процесі передбачені окремими законами України.

Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 20 Закону України «Про прокурату­ру» , при виявленні порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право звертатися до суду з заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб. Згідно з ч. 1 ст. 36 (1) цього ж Закону, представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає в здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

Правова позиція Судової палати у господарських справах ВСУ, висловлена у постанові від 22 лютого 2005р. у справі за позовом заступника прокурора Хар­ківської області в інтересах Мінпаливенерго до СТОВ ім. Г. С. Сковороди про стягнення 76 162,20 грн забор­гованості за понаддоговірне споживання електро­енергії. Визначено, що прокурор може бути представ­ником сторони у справі тільки у випадку, коли цією стороною у справі є орган державної влади або орган місцевого самоврядування, наділені повноваженнями виконавчої влади. Якщо позов подано в інтересах са­мостійного суб’єкта господарювання, порушення про­вадження у такій справі є безпідставним.

Згідно зч. 5 ст. 27 Закону України «Про приватизацію держав­ного майна» на вимогу державного органу приватизації договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною зобов’язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені строки.

Деякі інші спеціальні закони України надають державним та ін­шим органам право звертатися з позовом до суду, однак при розгляді цього питання необхідно детальніше зупинятися на розмежуванні компетенції господарських, загальних та адміністративних судів.

Водночас слід мати на увазі, що державні органи, органи місце­вого самоврядування й інші органи мають право на звернення до господарського суду в загальному порядку за захистом своїх прав у правовідносинах, пов’язаних із забезпеченням їх діяльності.

У постанові Судової палати у господарських спра­вах ВСУ від 13 травня 2003 р. у справі за позовом ДКЦПФР до НАК «Нафтогаз України» про стягнен­ня 207 570,81 грн зазначається, що правоздатність ДКЦПФР щодо укладення будь-яких господарсько- правових договорів, направлених на забезпечення належних умов для виконання покладених на неї зобов’язань, не обмежена, а отже, вона може зверта­тися і до господарського суду за захистом своїх прав, що випливають із таких договорів. Отже, ДКЦПФР мала право звертатися до господарського суду з позо­вом до НАК «Нафтогаз України», оскільки вважала, що остання порушила Ті права. Тому висновок про те, що ДКЦПФР може звертатися до суду лише у зв’язку

з порушенням законодавства України про цінні папе­ри, є неправильним.

По-третє, у ст. 12 ГПК визначаються справи, за якими до господарського суду можуть звертатися фізичні особи, що не мають статусу підприємця.

Це справи виключної компетенції господарських судів: справи про банкрутство, справи, що виникають із корпоративних спорів (правовідносин), справи у спорах щодо обліку прав на цінні па­пери, врешті-решт, спори щодо приватизації державного майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та від­несені до компетенції адміністративних судів.

Виключний характер цих справ полягає в тому, що позивача­ми та відповідачами у відповідних справах можуть бути не лише суб’єкти господарювання, а й фізичні особи — негосподарюючі ' суб’єкти. За загальним правилом, справи за участю громадян — фізичних осіб підвідомчі загальним судам у цивільних справах чи адміністративним судам за адміністративними позовами.

Предметний критерій справ господарської юрисдикції відо­бражено у ст. 12 ГПК України при визначенні конкретних катего­рій справ, які підвідомчі господарським судам України:

1. справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розі­рванні й виконанні господарських договорів (деякі дослідники на­зивають їх «договірними спорами»), в тому числі щодо приватиза­ції майна, та з інших підстав.

Стосовно наведеної категорії справ найбільші складнощі мо­жуть виникати щодо тих, які виникають «з інших підстав». Від­повідно до процесуальної доктрини та практики до цієї категорії справ належать справи у спорах про стягнення позадоговірної шкоди (делікт), про повернення безпідставно набутого майна, про визнання недійсними деяких актів державних і інших органів у випадках, передбачених чинним законодавством України, інші справи. Але найважливішим при визначенні підвідомчості цих

справ господарським судам є їх відповідність усім трьом критері­ям підвідомчості.

Щодо справ про приватизацію майна, то зміст цих положень ви­тлумачено у п.п. 13-26 рекомендацій президії ВГСУ від 27 черв­ня 2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання підвідомчості і підсуд­ності справ господарським судам»: справи у спорах, пов’язаних із приватизацією державного майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду), підвідомчі господарським судам навіть у тому разі, якщо сторонами в судовому процесі виступа­ють фізичні особи, що не є суб’єктами підприємницької діяльнос­ті. Правова основа для подібного висновку ст. 30 Закону України «Про приватизацію державного майна», відповідно до якої спори із приводу приватизації вирішуються господарським судом у по­рядку, встановленому ГПК України;

2. справи про банкрутство.

Зокрема, оскільки відповідно до ст. 1 Закону України «Про від­новлення платоспроможності боржника або визнання його банкру­том» кредитор — це юридична або фізична особа, яка має у вста­новленому порядку підтверджені документами вимоги щодо гро­шових зобов’язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а згідно із ч. 2 ст. 6 цього ж Закону право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник, кредитор, фі­зична особа, яка є кредитором, вправі звернутися до господарсько­го суду із відповідною заявою (ініціювати справу про банкрутство) незалежно від наявності в неї статусу суб’єкта підприємницької ді­яльності;

3. справи за заявами органів Антимоноиольного комітету Укра­їни, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими акта­ми до їх компетенції.

У цьому разі має бути також ураховано, що відповідно до ст.ст. 30, 38, 48, 56, 60 Закону України «Про захист економічної кон­куренції» визначено компетенцію господарських судів із розгляду справи з приводу захисту економічної конкуренції;

4. справи, що виникають із корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновни­ком, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських то­вариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Причому, зміст корпоративних відносин, підвідомчих госпо­дарським судам у значенні ст. 12 ГПК України, є вужчим за понят­тя корпоративних відносин, що загалом можуть виникати у сфе­рі господарювання. Зокрема, в широкому значенні корпоративні правовідносини виникають із приводу здійснення будь-яких кор­поративних прав. У ст. 167 ГК України під корпоративними пра­вами мають на увазі права особи, частка якої визначається у ста­тутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації й активів у разі ліквідації останньої відповідно до зако­ну, а також інші правомочності, передбачені законом і статутними документами.

Разом із тим, як зазначається в інформаційно-методичному листі ВСУ від 6 лютого 2007 р. № 1-5/218 корпоративні спори, під­відомчі господарським судам, не можуть тлумачитися поширю­вально, а лише в значенні, викладеному у ст. 12 ГПК України;

5. справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери.

Господарським судам надані повноваження щодо розгляду цієї категорії справ 17 листопада 2009 р., коли до ст. 12 ГПК Украї­ни були внесені зміни Законом України № 1720-УІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії проти­правному поглинанню та захопленню підприємств». Власне, назва закону орієнтує на призначення виключної компетенції господар­ського суду — шляхом централізації розгляду спорів у сфері обігу цінних паперів досягти їх найбільш компетентного розгляду спе­ціалізованим судом та уодноманітнити практику застосування за­конодавства при вирішенні відповідних спорів.

Законом України № 710/97-ВР від 10 грудня 1997 р. «Про На­ціональну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» визначені правові засади обігу цінних паперів у Національній депозитарній системі, особливості елек­тронного обігу цінних паперів в Україні, та, відповідно, обліку прав на цінні папери.

Відповідно до абз. 26 ст. 1 цього Закону, облік прав на цінні па­пери здійснюється за допомогою реєстру власників іменних цін­них паперів, яким є складений реєстратором на певну дату список власників іменних цінних паперів та номінальних утримувачів. Діяльність щодо ведення реєстру власників іменних цінних папе­рів здійснює емітент або реєстратор, залежно від кількості власни­ків іменних цінних паперів емітента. Ведення реєстрів власників іменних цінних паперів передбачає облік і зберігання протягом певних строків інформації про власників іменних цінних паперів та про операції, внаслідок яких виникає необхідність внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів. Підставою для внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів є до­кументи, згідно з якими переходить право власності на відповідні іменні цінні папери. Реєстратор зобов’язаний протягом трьох ро­бочих днів від дати прийняття документів у порядку, визначеному Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку Украї­ни, внести зміни до реєстру власників іменних цінних паперів або надати мотивовану відповідь про відмову у внесенні таких змін до реєстрів власників іменних цінних паперів. Згідно п. 9 ст. 4 Зако­ну України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», діяльність із ведення реєстру власників іменних цінних паперів — це збір, фіксація, обробка, зберігання та надання даних, які складають систему реєстру власників іменних цінних паперів, щодо іменних цінних паперів, їх емітентів і власників;

6. справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти господарювання (за винятком тих, що від­несені до компетенції адміністративних судів).

18 лютого 2010 р. до ст. 12 ГПК України були внесені зміни За­коном України № 1914-УІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України щодо визначення підсудності справ з питань земельних відносин», відповідно до яких госпо­дарські суди розглядають цю категорію справ, оскільки земля є об’єктом господарських прав і обов’язків та використовується в господарській діяльності на підставі правових угод. До таких справ слід відносити справи, пов’язані з захистом права власнос­ті або користування земельною ділянкою, в яких, захищаючи свої законні права й охоронювані законом інтереси, беруть участь суб’єкти господарської діяльності. Господарським судам підвідом­чі спори щодо стягнення заборгованості з орендної плати за дого­вором оренди земельної ділянки, укладеним між суб’єктом госпо­дарювання й органом місцевого самоврядування. Якщо предметом спору є право власності на земельну ділянку або право користуван­ня нею, в тому числі відновлення порушеного права третьою осо­бою, яка на підставі рішень владних органів претендує на спірну земельну ділянку, то такий спір є спором про право і незалежно від участі в ньому органу, яким земельна ділянка надана у власність або у користування, повинен вирішуватися в порядку господар­ського судочинства.

Розмежування підвідомчості справ господарським судам та іншим судовим органам

Повноваження господарського суду як суду загальної юрисдик­ції не збігаються із компетенцією Конституційного Суду України. Відповідно до ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України», до повноважень останнього віднесено прийняття рі­шень та надання висновків у справах щодо:

1. конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2. відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться на ратифікацію до Верховної Ради для надання згоди на їх обо­в’язковість;

3. додержання конституційної процедури розслідування і роз­гляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;

4. офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Стаття 14 цього ж Закону визначає межі повноважень Консти­туційного Суду України: до повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів дер­жавної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та орга­нів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Найбільші проблеми виникають із розмежуванням підвідом­чості справ господарським та адміністративним судам.

Згідно зі ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно- правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. У тому числі, відповідно до ст. 17 КАС України, компетенція адміністративних судів поширюється на:

• спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно- правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

• спори між суб’єктами владних повноважень із приводу реа­лізації їхньої компетенції у сфері управління, в тому числі делегованих повноважень, а також із приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

• спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випад­ках, установлених законом;

У п. 4 Рекомендацій Президії Вищого господарського суду України від 27 червня 2007 р. № 04-5/120 «Про деякі питання під­відомчості і підсудності справ господарським судам» зазначаєть­ся: якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена аль­тернативно: загальному суду, господарському суду чи адміністра­тивному суду, або просто сказано про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду слід виходити з суб’єктного складу учасників спору та характеру спірних правовідносин.

Необхідно мати на увазі, що ГПК України не передбачено мож­ливості об’єднання в одне провадження вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Тому в разі по­дання позову, в якому такі вимоги об’єднано, господарський суд приймає позовну заяву в частині вимог, що підлягають розглядові господарськими судами, а в іншій частині з посиланням на п. 1

ч. 1 ст. 62 ГПК України — відмовляє у прийнятті позовної заяви. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що провадження у відповідній частині порушено помилково, господарський суд при­пиняє провадження у справі в цій частині згідно з п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України.

Складнощі розмежування господарської й адміністративної юрисдикції пов’язані із тим, що КАС України не дає визначення «публічно-правового спору». Немає єдності щодо визначення цієї категорії і в науці права. Зокрема, як зазначив академік В.К. Ма­мутов, будь-який спір, що розглядається судом як державним ор­ганом, є публічним уже за визначенням. Слід також брати до ува­ги, що багато приватно-правових відносин виникають із публічних актів згідно зі ст. 11 ЦК України (наприклад, державний контракт укладається на підставі державного замовлення). А тому розділити публічні та приватні відносини, особливо у сфері господарювання, не завжди можливо. Відповідно, такий загальний критерій, як пу­блічний характер спору, є надто невизначеним, аби чітко розмежо­вувати судову компетенцію.

Для вирішення цих питань напрацьовано низку підходів.

Зокрема, для публічно-правового спору є характерним: 1) особ­ливий суб’єктний склад; 2) підстави виникнення цього спору; 3) ви­значення меж повноважень адміністративного суду. До суб’єктів публічно-правового спору необхідно відносити, з одного боку, гро­мадян (фізичних осіб) та організації або інших осіб, суб’єктивні публічні права та інтереси яких порушені суб’єктами публічного управління, а з іншого боку — суб’єкта публічного управління. Слід ураховувати, що підставою виникнення публічного спору є діяння суб’єкта публічного управління, яке містить склад пору­шення суб’єктивних публічних прав та інтересів громадян, орга­нізацій та інших суб’єктів публічного управління. Предметною підставою публічно-правового спору, підвідомчого адміністратив­ному суду, визначено таку владну управлінську діяльність, яка передбачає одностороннє адміністративне спрямування, вилив на поведінку окремих фізичних та юридичних осіб (приватних суб’єктів), що здійснюється з метою забезпечення упорядкованого функціонування суспільства, задоволення загальних потреб, праг­нень усіх громадян України або членів територіальних громад, ор­ганами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами, і їх рішення, дії є при цьо­му обов’язковими для виконання (врахування) відповідними під­владними суб’єктами¹.

Таким чином, публічно правовий спір виникає не стосовно будь-якого відношення, у якому бере участь суб’єкт, наділений владними повноваженнями, а лише щодо відношення, в якому цей суб’єкт, реалізує такі владні повноваження стосовно іншого суб’єкта — сторони спору. Інакше кажучи, спір із приводу розі­рвання договору оренди державної форми власності підвідомчий господарським судам, адже у відповідних договірних відносинах орган держави, що розпоряджається державним майном, діє як рівноправний учасник майново-господарських відносин.

Існує певна кількість інтерпретаційних актів вищих судових органів, у яких даються вказівки щодо розмежування підвідом­чості окремих категорій справ господарським судам, наприклад: п. 9.1 роз’яснення від 29 лютого 1996 р. № 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуван­ням моральної шкоди»; п.п. З, 5 роз'яснення від 29 лютого 1996 р. № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»; п. З інформаційного листа від 11 квітня 2005 р. № 01-8/344 «Про де­які питання практики застосування норм Господарського проце­суального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 р.»; п. 1 інформаційного листа від 20 квітня 2006 р. № 01-8/908 «Про Закон України «Про вне­

сення змін до деяких законодавчих актів України щодо примусо­вого проникнення до житла, виїмки та вилучення документів ви­конавчого провадження»; п.п. 4, 16 інформаційного листа від 28 березня 2007 р. № 01-8/184 «Про деякі питання практики засто­сування господарськими судами законодавства про інформацію»; п. 1 інформаційного листа від 13 квітня 2007 р. № 01-8/229 «Про деякі питання практики застосування конкурентного законодав­ства» тощо.

Низка питань підвідомчості справ господарським судам уточ­нюється в судовій практиці.

Наприклад, у постанові Судової палати у госпо­дарських справах ВСУ від 11 травня 2004 р. зазнача­лося, що справа за позовом міськради до Міністерства юстиції України про зобов’язання зареєструвати статут територіальної громади міста непідвідомча господарським судам, оскільки зазначені спірні право­відносини за своєю правовою природою не є господар­ськими, а стосуються територіального утворення органу місцевого самоврядування.

Таким чином, відповідно до вимог ст.ст. 1, 41, 12 ГПК Украї­ни господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 ГПК України, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. Господарський спір підвідомчий госпо­дарському суду, зокрема, за таких умов: а) участь у спорі суб’єкта господарювання; б) наявність між сторонами, по-перше, господар­ських відносин, урегульованих Господарським кодексом України, Цивільним кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що вини­кає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що пря­мо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

§3