1. Сторони у справі про банкрутство — кредитор (представник комітету кредиторів) та боржник (банкрут);

2. Основні учасники — арбітражний керуючий (розпорядник майна, санатор, ліквідатор) та суд;

3. допоміжні учасники — власник майна (орган, уповноваже­ний управляти майном) боржника, керівник боржника, Фонд дер­жавного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник сфгану місцевого самоврядування, представник пра­цівників боржника, уповноважена особа акціонерів або учасників товариств з обмеженого чи додатковою відповідальністю.

Кредитором у справі про банкрутство може бути будь-яка осо­ба. Закон не встановив тут яких-небудь обмежень. Ними можуть бути як будь-які резиденти, так і нерезиденти, що мають у встанов­леному порядку підтверджені документами вимоги за грошовими зобов’язаннями до боржника, з виплати заборгованості по заробіт­ній платі боржника, а також органи державної податкової служби й інші державні органи, які здійснюють контроль за правильним

і своєчасним зарахуванням податків і зборів (обов’язкових плате­жів). На іноземних кредиторів розповсюджується національний режим, відповідно до якого як іноземні, так і національні кредито­ри мають рівні права та обов’язки у зазначених правовідносинах.

Закон класифікує кредиторів на конкурсних та поточних.

Конкурсні кредитори — це кредитори, грошові вимоги яких виникли до порушення справи про банкрутство або визнані кон­курсними відповідно до Закону й зобов’язання яких не забезпече­ні заставою майна боржника. Конкурсні кредитори;, вимоги яких виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, протягом ЗО днів від дня опублікування в офіційному друковано­му органі оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство зобов’язані подати до суду письмову заяву з вимога­ми до божника, а також документи, які належним чином підтвер­джують заявлені вимоги. До конкурсних кредиторів належать також кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок правонаступництва та платежу за векселем на підставі ст.ст. 43 та 70 Уніфікованого закону про переказні та прості векселі, запрова­дженого Женевською конвенцією 1930 р. В іншому разі, на під­ставі абз. 1 ч. 2 ст. 14 Закону вимоги конкурсних кредиторів, за­явлених після закінчення строку, встановленого для їх надання, або не заявлені взагалі, господарським судом не розглядаються та вважаються погашеними.

Поточні кредитори мають місце у зобов’язаннях, які виник­ли після порушення процесу в справі про банкрутство, і відповід­но, щодо них боржник не зупиняє виконання своїх зобов’язань у зв’язку із існуванням мораторію на задоволення вимог кредито­рів. Мораторій на задоволення вимог поточних кредиторів поши­рюється винятково в частині припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 12 Закону протя­гом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нарахову­ються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції

за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків та зборів (обов’язкових плате­жів). Отже, поточними кредиторами слід уважати тих кредиторів, термін виконання вимог яких до боржника настав після порушен­ня справи про банкрутство.

Разом із легальною класифікацією, яка регламентована в ст. 1 Закону, на науковому рівні визначають також такі види кредито ­рів: ініціюючі, змушені, закладні, поточної заборгованості, пріо­ритетні (привілейовані), реєстрові. Так конкурсні кредитори поді­ляються на ініціюючих, змушених, привілейованих. Неконкурсні кредитори поділяються на поточних, заставних, речових та інших.

Ігііціюючий кредитор — це кредитор (кредитори), за ініціа­тивою якого порушується справа про банкрутство, при наявності безспірних вимог до боржника на суму не менше ніж триста мі­німальних розмірів заробітної плати, які незадоволені. протягом трьох місяців після встановленого строку їх погашення. Після по­рушення справи про банкрутство інші кредитори, що мають пра­во ініціювати процедуру банкрутства, уже не можуть реалізувати його. Справа про банкрутство порушується тільки один раз. Якщо ініціюючі кредитори не мають необхідної суми вимоги, то вони мо­жуть поєднувати свої вимоги до боржника й звернутися до суду з однією заявою¹.

Заява TOB «Т» про приєднання до справи про бан­крутство ВАТ «Ч» не була задоволена, оскільки спра­ва про банкрутство вже була порушена за заявою ін­шого кредитора. Мало бути враховано, що заявником заявлена вимога про приєднання до справи про бан крутство, а, не про порушення справи про банкрут­ство, отже, обґрунтування ухвали положенням абз.

4. ч. 2 ст. 8 Закону є помилковим. Заява про приєднан­ня до справи про банкрутство не підлягає розгляду в господарських судах України ( п. 1 ст. 62 ГПК), і в разі порушення провадження у справі за такою заявою вона підлягає припиненню за п. 1 ст. 80 ГПК України.

Не можуть бути ініціюючими кредиторами: особи, перед яки­ми боржник відповідає за заподіяння шкоди життю й здоров’ю, з виплати авторської винагороди; засновники (учасники) боржни­ка — юридичної особи за зобов’язаннями, що випливають із такої участі, а також ті, чиї вимоги забезпечені заставою, і кредитори, вимоги яких складаються з неустойки (штрафу, пені).

Змушені кредитори — це кредитори, які звертаються до суду після публікації в офіційному друкованому органі оголошення про порушення справи про банкрутство або визнання боржника банкрутом і відкритті ліквідаційної процедури. Після публікації в процедурі розпорядження майном оголошення про порушення справи про банкрутство до суду звертаються кредитори, заборго­ваність у яких виникла до порушення справи про банкрутство не­залежно від забезпеченості вимог. Якщо публікація стосується ви-

'Бобкова А.Г, ТатьковаЗ.Ф. Правове регулювання відносин у процеду­рі банкрутства: Навч. посібник. — К.:Центр навч. літ., 2006. — С. 68-69.

знання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, то до суду звертаються кредитори, вимоги яких виникли в проце­дурі розпорядження майном і/або санації незалежно від настання строку виконання зобов’язань.

Кредитори, вимоги якого забезпечені заставою, є самостій­ним учасником провадження у справі про банкрутство і стороною у справі з конкретними правами та обов’язками. Зазначене випли­ває з дефініцій кредитора і конкурсного кредитора, що містяться в Законі. Вимоги кредиторів, забезпечені заставою майна боржника, підлягають обов’язковому внесенню до реєстру вимог кредиторів окремо, як і вимоги кредиторів щодо виплати заробітної плати, ав­торської винагороди, аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров’ю громадян (згідно із заявами кредиторів, а за їх відсутності — з даними обліку боржника). Вимоги всіх названих кредиторів становлять єдиний реєстр, що формується розпорядни­ком майна, а тому кожен із них має право бути учасником зборів кредиторів із правом вирішального голосу. Будь-яких винятків із положень щодо кредиторів, чиї вимоги забезпечені заставою май­на боржника, Закон та інші правові акти не містять, якщо вартість предмета застави недостатня для повного задоволення його вимоги.

Закон передбачає право кредитора, вимоги якого забезпечені заставою, заявити вимоги до боржника в частині, не забезпече­ній заставою. Такий кредитор має також право заявити вимоги на суму різниці між розміром вимоги та виручкою, яка може бути отримана при продажу предмета застави.

Не належать до закладних кредиторів, вимоги яких забезпечені іншими, наприклад, податковою заставою, яка є мірою адміністра­тивного впливу і не тягне таких правових наслідків, як цивільно- правова застава. Закладні кредитори не мають права ініціювати справу про банкрутство, однак зобов’язані подати свої вимоги до суду після публікації в газеті оголошення, тобто змушені бути кре­диторами. Водночас, закладні кредитори мають право на погашен­ня своїх вимог при ліквідації боржника в першу чергу й мають пра­во вето (дають письмову згоду) на укладення мирової угоди.

Пріоритетні (привілейовані) кредитори — це кредитори, вимоги яких не потребують визнання господарським судом і по­гашаються протягом усієї процедури банкрутства. Такі кредитори можуть звертатися до суду з вимогами про визнання їх кредито­рами. У цьому випадку вони користуються правами реєстрових кредиторів, тобто кредиторів, чиї вимоги включені до реєстру. Якщо ці кредитори не звертаються до суду про визнання їх таки­ми, то вимоги їх, на відміну від інших кредиторів, не вважаються погашеними. Іншими словами, погашення вимог привілейованих кредиторів здійснюється незалежно від визнання їх такими судом. З іншого боку, на вимоги привілейованих (пріоритетних) креди­торів не поширюється дія мораторію, і такі вимоги погашаються протягом процедури банкрутства. Привілейованими кредиторами є, зокрема, громадяни, інтереси яких пов’язані з виплатами заро­бітної плати й відшкодуванням завданої шкоди життю й здоров’ю.

Реєстрові кредитори — це кредитори, вимоги яких включе­ні до реєстру вимог кредиторів, визнані господарським судом та затверджені ухвалою суду. Тільки такі кредитори мають право участі в процедурі банкрутства безпосередньо або опосередковано, через представницький орган — комітет кредиторів. Вимоги та­ких кредиторів становлять основу процедури банкрутства. Закон надає право вирішального голосу на зборах кредиторів усім кре­диторам боржника (банкрута), вимоги яких включені до реєстру вимог кредиторів, а право дорадчого — тільки тим учасникам про­вадження у справі про банкрутство, які можуть брати участь у збо­рах кредиторів.

Речові кредитори — це ті кредитори, основою вимоги яких є річ, яка належить їм на праві власності або на титулі (прикладом є оренда, підряд, спільна діяльність і т.д.). Такі кредитори є не- конкурсними, але з певних обставин їх вимоги можуть трансфор­муватися у конкурсні, наприклад, у разі знищення, втрати речі. Свої права, як правило, речовий кредитор захищає у позовному провадженні, однак Закон надає йому право оскаржувати дії лік­відатора в процедурі банкрутства.

Кредиторами можуть бути органи державної податкової служ­би, митні органи, органи Пенсійного фонду України, органи фон­дів загальнообов’язкового державного соціального страхування, що діють у спеціальному порядку.

Отже, необхідно пам’ятати про особливості статусу тієї чи ін­шої категорії кредиторів.

В.В. Джунь зазначав, що особливого прикладного значення набуває проблема класифікації вимог, оскільки порядок та пріо­ритетність їх задоволення в конкурсному процесі залежить від ви­значеної у законі категорії конкретної вимоги¹.

Черговість задоволення вимог кредиторів, установлена в За­коні, дає підстави науковцям визначити не тільки пріоритети за­конодавця відносно задоволення вимог різних кредиторів, а й кла­сифікувати кредиторів за їхньою значущістю для економіки².

Зокрема, в першу чергу задовольняються вимоги кредиторів, забезпечені заставою майна боржника. У переважній більшості ви­падків — це найбільші кредитори боржника (в основному кредитні установи), зобов’язання перед якими виникли в нього у зв’язку з розвитком і розширенням підприємницької діяльності, виходом на нові ринки збуту продукції (товарів). У цій же черзі задоволь­няються й виплата вихідної допомоги звільненим працівникам, і витрати, пов’язані з процесом у справі про банкрутство в госпо­дарському суді й роботою ліквідаційної комісії. У другу чергу за­довольняються вимоги, що виникли із зобов’язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута, зобов’язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю й здоров’ю громадян. У тре­тю чергу мають право задовольнити свої вимоги держава, а вже в останню — інші кредитори (контрагенти боржника, організації, що надають послуги різного роду).

Процесуальні права кредиторів на відміну від процесуальних прав позивача мають низку відмінностей, які полягають у такому. Так, ініціюючий кредитор не може бути обмежений у здійсненні його процесуальних прав, зокрема щодо збільшення розміру заяв­лених вимог. Між тим, кредитор, за заявою якого порушено про­вадження у справі про банкрутство, має право заявляти додаткові майнові вимоги до боржника в межах строку, встановленого ст. 14 Закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 14 Закону конкурсні кредитори зобов’язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до борж­ника, а також документи, що їх підтверджують. Подані протягом ЗО днів заяви конкурсних кредиторів фактично розглядаються су­дом після закінчення зазначеного строку. Отже, якщо кредитор у засіданні господарського суду заявить про збільшення розміру своїх вимог, ці вимоги будуть заявлені вже після закінчення вста­новленого Законом строку, який, нагадуємо, є присічним.

Кредитор у справі про банкрутство не позбавлений права змен­шити розмір своїх вимог до боржника у процесі розгляду госпо­дарським судом заяви про визнання його вимог. Таке зменшення вимог є можливим і після включення визнаних вимог у реєстр, на­приклад у разі списання органами державної податкової інспекції, відповідно до вимог чинного законодавства, частини суми заборго­ваності.

В ініціюючого кредитора існує право відкликання заяви про по­рушення провадження справи про банкрутство, однак це можливе до опублікування в офіційному друкованому органі відповідного оголошення, або якщо протягом строку, встановленого ст. 14 За­кону до суду не надійшло заяв інших кредиторів до боржника.

Відмова кредитора від вимог має принципову різницю від від­мови від позову. Відмовляючись від позову, позивач відмовляється від матеріально-правових вимог до відповідача, обґрунтованість і правомірність яких мав перевірити суд у процесі розгляду справи. У справі про банкрутство кредитор відмовляється від вимоги, вста­новленої судом та включеної до реєстру вимог кредиторів.

На практиці відмова кредитора від заявлених вимог, як пра­вило, зумовлена наявністю домовленості боржника та креди­тора щодо надання відстрочки (розстрочки) платежів, новації зобов’язань чи заліку зустрічних вимог. Однак після виявлення судом інших кредиторів боржника такі домовленості між боржни­ком і окремим кредитором є неприпустимими¹.

Боржником, виходячи з приписів ч. З ст. 209 ГК України та Закону України «Про відновлення платоспроможності...», може бути лише суб’єкт підприємництва, крім випадків, установлених законом.

Окрім суб’єктів підприємницької діяльності право банкрутства розповсюджується на юридичні особи у формі споживчого това­риства, благодійного чи іншого фонду (ч. 4 ст. 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності...», ч. 1 ст. 5 Закону Украї­ни «Про споживчу кооперацію» від 10 квітня 1992 р., ст. 1 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 ве­ресня 1997 p.).

Р.Г. Афанасьев звертає увагу на те, що поширення дії Закону на благодійні фонди суперечить концепції застосування процеду­ри банкрутства тільки до суб’єктів підприємницької діяльності й має дискримінаційний вигляд стосовно такої організаційної фор­ми благодійних організацій, як благодійні фонди¹.

Суб’єктами банкрутства не можуть бути окремі види гос­подарюючих суб’єктів.

Банкрутами не можуть бути визнані казенні підприємства, адже відповідно до положень ГК України (ст. 77) держава несе суб- сидіарну відповідальність за їх боргами.

Дія Закону України «Про відновлення платоспроможності ...» у частині санації або ліквідації не розповсюджується також на дер­жавні підприємства, майно яких не підлягає приватизації, якщо вони не виключені з переліку об’єктів, що не підлягають привати­зації. Перелік установлено в додатках 1,2 до Закону України «Про перелік об’єктів права державної власності, які не підлягають приватизації» в редакції від 3 грудня 2009 р.

Закон не розповсюджується на підприємства комунальної влас­ності, якщо відносно них виключно на пленарному засіданні від­повідної ради органу місцевого самоврядування прийнято про це рішення. Конституційний Суд України в рішенні по справі віднос­но кредиторів підприємств комунальної власності від 20 червня 2007 р. № 5-ра/2007 роз’яснив, що в цьому випадку мова йде ви­ключно стосовно комунальних унітарних підприємств. Рішення про незастосування норм Закону про банкрутство до комунальних підприємств відповідна рада може прийняти як до початку пору­шення провадження, так і на будь-якій стадії провадження справ про банкрутство. У випадку встановлення господарським судом наявності відносно боржника — комунального унітарного підпри­ємства рішення відповідної ради, про незастосування приписів За­кону «Про відновлення платоспроможності...», провадження щодо банкрутства такого боржника припиняється.

Безспірні вимоги до підприємств та організацій, виключених із права банкрутства, мають реалізовуватися в порядку виконавчого провадження. У науковій літературі на цій підставі зазначається, що подібні винятки здебільшого не покращують, а погіршують становище підприємств. Адже примусове стягнення у порядку ви­конавчого провадження не враховує можливості санації підпри­ємств (відновлення їх неплатоспроможності), може ґрунтуватися на безсистемній реалізації виробничих фондів, паралізовуючи роботу підприємств. Отже, перспективним стає не виключення з права банкрутства, а введення особливостей банкрутства окремих видів підприємств².

Для спеціальних боржників: банківських установ, професій­них учасників ринку цінних паперів, містоутворюючих, особливо небезпечних, сільськогосподарських підприємств, фізичних осіб- підприємців діє особливий режим банкрутства і загальні норми за­стосовуються з урахуванням особливостей такого режиму.

При розгляду справ про банкрутство боржник користується широким обсягом процесуальних прав і обов’язків. Разом із пра­вами, регламентованими ст. 22 ГПК України, боржнику надано низку специфічних прав, пов’язаних з особливостями розгляду справ про банкрутство. Боржник має право ініціювати справу про банкрутство, відкликати свою заяву про визнання банкрутом до винесення господарським судом ухвали про прийняття заяви. Піс­ля порушення провадження у справі і відкриття процедури розпо­рядження майном боржник не має права відкликати свою заяву, оскільки це порушує права кредиторів. Боржник наділений пра­вом оскаржувати дії арбітражного керуючого — ліквідатора, укла­дати мирову угоду з конкурсними кредиторами.

Одним із процесуальних прав боржника є надання йому права подати свої заперечення, боржник може заперечувати як сам факт наявності заборгованості перед кредитором, так і суму заявлених вимог, доводячи їх необґрунтованість. На думку І.О. Вечірко, не­зважаючи на відсутність нормативного закріплення права борж­ника подати заперечення щодо кандидатури арбітражного керую­чого, боржник не позбавлений цього права¹. Адже при вирішенні питання про призначення арбітражного керуючого та його заміну господарський суд має враховувати всі обставини справи.

На боржника покладаються й процесуальні обов’язки. Від­повідно до ст. 7 Закону боржник зобов’язаний подати заяву про порушення справи про банкрутство в установлених законом ви­падках, з одночасним поданням до суду плану санації. Боржник зобов’язаний подати до господарського суду та заявнику відзив на заяву про порушення справи про банкрутство.

З урахуванням специфіки діяльності деяких суб’єктів госпо­дарювання, Закон виокремлює спеціальних боржників (містоут­ворюючих підприємств, страхових організацій, селянських фер­мерських господарств тощо). Особливий статус таких суб’єктів банкрутства зумовлює наявність особливих процесуальних прав та обов’язків.

Арбітражний керуючий у справі про банкрутство є одним із ключових учасників судового провадження. Інститут арбітраж­них керуючих уперше був уведений Законом України від ЗО червня 1999 р. «Про внесення змін до Закону України «Про бан­крутство» для забезпечення проведення процедури відновлення платоспроможності боржника. Відповідно до ст. 1 Закону арбі­тражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) — це фізична особа — суб’єкт підприємництва, що має вищу юридичну або економічну освіту, володіє спеціальними знан­нями й не є зацікавленою особою щодо боржника й кредиторів, а також має ліцензію.

Призначення та припинення повноважень арбітражного керу­ючого є специфічною функцією суду, не характерною для позовно­го провадження. Арбітражний керуючий (розпорядник майна, ке­руючий санацією, ліквідатор) призначається господарським судом із числа осіб, зареєстрованих Державним департаментом з питань банкрутства як арбітражні керуючі, відомості про яких надаються в установленому порядку Вищому господарському суду України.

Вирішуючи питання про призначення арбітражного керуючо­го, господарський суд з’ясовує, чи відповідає кандидатура арбі­тражного керуючого вимогам, установленим Законом (наявніст:, освіти, ліцензії тощо).

Критерії віднесення особи до заінтересованих стосовно борж­ника визначені у ст. 1 Закону: нездійснення раніше управління боржником — юридичною особою; відсутність у особи заборон на здійснення цього виду підприємницької діяльності або обійман­ня керівних посад; відсутність судимості за вчинення корисливих злочинів.

Однією з основних вимог до діяльності арбітражного керуючо­го є наявність ліцензії. Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Міністерства економіки України затверджені Ліцензійні умови провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів).

Законом передбачені винятки, за яких арбітражним керуючим може бути призначена особа, яка не має ліцензії. Зокрема, відпо­відно до ст. 53 Закону керуючим санацією без ліцензії признача­ється керівник боржника. При цьому з метою здійснення контро­лю за проведенням процедури санації призначається арбітражний керуючий — розпорядник майна з числа осіб, які мають відповід­ну ліцензію.

При здійсненні процедури ліквідації відсутнього боржника гос­подарський суд зобов’язує державний орган з питань банкрутства забезпечити участь у справі ліквідатора з числа працівників дер­жавного органу. Закон не передбачає обов’язкової наявності у пра­цівника державного органу ліцензії арбітражного керуючого.

Процесуальною підставою для вирішення господарським судом питання про призначення арбітражного керуючого є заява з вка­зівкою про відсутність перешкод для такого призначення.

Наділяючи господарський суд повноваженнями з призначен­ня арбітражного керуючого, Закон надає іншим учасникам про­вадження в окремих випадках представити суду пропозиції щодо кандидатів арбітражного керуючого. Так, ініціюючий кредитор має право запропонувати кандидатуру розпорядника майна борж­ника в заяві про порушення провадження у справі. Пропозиції можуть бути надані суду також під час розгляду справи в підго­товчому засіданні. Після створення комітету кредиторів саме цей комітет має право звернутися з клопотанням про призначення но­вого розпорядника майна та надати відповідну кандидатуру. При застосуванні процедури санації Законом передбачено, що комітет кредиторів приймає рішення про погодження кандидатури керую­чого санацією. Самому комітету кредиторів пропозиції щодо кан­дидатури керуючого санацією можуть бути запропоновані будь- яким із кредиторів, а також представником органу, уповноваже­ного управляти майном боржника.

Закон установлює, що ліквідатор призначається судом у поряд­ку, передбаченому для призначення керуючого санацією. Закон передбачає право господарського суду призначити ліквідатором особу, яка раніше виконувала повноваження розпорядника майна або керуючого санацією боржника.

Слід звернути увагу, що надання пропозицій із призначення розпорядника майна боржника є правом кредитора (кредиторів). На відміну від цього прийняття рішення про погодження канди­датури керуючого санацією або ліквідатора є, відповідно до ви­мог Закону, обов’язком комітету кредиторів. Отже, приймаючи рішення про призначення керуючого санацією або ліквідатора, господарський суд має отримати рішення комітету кредиторів про погодження відповідної кандидатури.

Таким чином, господарський суд здійснює нагляд за діяльністю призначеного ним арбітражного керуючого, при цьому наділений повноваженнями, згідно з якими за власною ініціативою, незва­жаючи на клопотання комітету кредиторів, може усунути арбі­тражного керуючого від виконання ним своїх обов’язків.

Наприклад, в одній справі, арбітражний керуючий у ліквідаційній процедурі продав підприємцю недобудо­ване приміщення середньої школи, тоді як відповідно до вимог ст. 26 Закону зазначений об’єкт соціальної сфери слід було передати до комунальної власності територіальної громади. Такі випадки мають квалі­фікуватися господарським судом як неналежне вико­нання обов’язків, покладених на арбітражного керу­ючого згідно із Законом. У таких випадках суд може вирішити питання про усунення арбітражного керу­ючого незалежно від позиції комітету кредиторів'.

Допоміжні учасники провадження про банкрутство сприяють його цілям.

Державний орган з питань банкрутства здійснює контроль­ні функції над учасниками процедури банкрутства і водночас у де­яких випадках є його учасником. Ці функції виконує Державний департамент з питань банкрутства, що діє у складі Міністерства економічного розвитку і торгівлі України на підставі Положення про Державний департамент з питань банкрутства, затвердженого Постановою КМУ від 19 квітня 2006 р.

Зокрема, державний орган з питань банкрутства пропонує гос­подарському суду за участю органу, уповноваженого управляти державним майном, кандидатури арбітражних керуючих для дер­жавних підприємств та підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 25 відсотків, щодо яких по­рушено провадження у справі про банкрутство, та в інших випад­ках, передбачених Законом.

Отже, право вибору конкретної кандидатури арбітражного ке­руючого з запропонованих кандидатур комітетом кредиторів або державним органом з питань банкрутства належить суду.

Державний департамент з питань банкрутства (його територі­альні органи з питань банкрутства) здійснюють контроль за додер­жанням арбітражними керуючими (розпорядниками майна, керу­ючими санацією, ліквідаторами) ліцензійних умов провадження господарської діяльності арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів; організовує проведення експертизи фінансового становища державних та прирівняних до них підприємств у процесі підготовки справи про банкрутство до розгляду або під час її розгляду господарським судом у разі при­значення судом експертизи з наданням відповідного доручення; готує висновки щодо наявності ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства стосовно державних та прирівняних до них підприємств і т.д.

У деяких випадках державний орган може виступати учасни­ком процедури банкрутства, в разі якщо господарському суду не надали кандидатуру арбітражного керуючого при ліквідації дер­жавних підприємств (ч. 2 ст. 52, ч. З ст. 25) та при банкрутстві від­сутнього боржника (ч. 2 ст. 52). У цих випадках державний орган в особі свого працівника виступає учасником процедури банкрут­ства з обсягом повноважень, передбачених для інших учасників справи про банкрутство.

Закон передбачає участь у справі власника майна (органу, уповноваженого управляти майном) боржника у певних випад­ках, та залежно від даних випадків ці учасники провадження на­діляються відповідними процесуальним правами та обов’язками.

До таких випадків належать:

• якщо провадження по справі про банкрутство порушується за заявою боржника, в тому числі в разі звернення у порядку ст. 51 Закону (банкрутство боржника, що ліквідується влас­ником), якщо неплатоспроможність такого боржника буде виявлена до створення ліквідаційної комісії;

• власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника має право звернутися до суду про продовження або скорочення строку, на який призначений розпорядник майна;

• орган, уповноважений управляти майном боржника, наділе­ний, серед інших суб’єктів, правом пропонувати кандидату­ру керуючого санацією і інвестора або інвесторів;

• власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника має право на оскарження дій ліквідатора;

• якщо судом прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника наділений правом на отримання майна, що залишилося піс­ля задоволення вимог кредиторів на підставі ст. 31 Закону.

Фонд державного майна (ФДМ) як учасник провадження у справі про банкрутство здійснює всі повноваження органу, упов­новаженого управляти майном боржника, стосовно суб’єктів гос­подарювання, віднесених до сфери його управління.

Безпосередньо ФДМ узгоджує плани санації відносно держав­них підприємств щодо яких прийнято рішення про приватиза­цію; підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, у статутному капіталі яких корпоративні пра­ва держави перевищують 50%, і перебувають в управлінні ФДМ; господарських організацій із корпоративними правами держави понад 25% статутного капіталу; об’єктів державної власності, які перебувають в управлінні міністерств і інших органів виконавчої влади, у випадку створення за їх участю нових суб’єктів господа­рювання.

Окрім цього, узгоджує (разом із державним органом з питань банкрутства) мирові угоди в процедурі банкрутства господарських організацій із корпоративними правами держави понад 25% їх уставного капіталу, порядок розгляду планів санацій і мирових угод регламентований Регламентом розгляду планів санації і ми­рових угод, який затверджений наказом ФДМ від 27 листопада 2007 р. № 1860.

Орган місцевого самоврядування у випадках, передбачених За­коном, здійснюють повноваження власника відносно суб’єктів господарювання боржників, що перебувають у комунальній влас­ності. Орган місцевого самоврядування є учасником провадження у справах про банкрутство містоутворюючих підприємств, особли­во небезпечних, наділений правами звертатися до господарського суду з клопотаннями про винесення ухвал про санацію таких під­приємств, пропонувати кандидатуру управляючого санацією інвес­тора, укладати договори поруки за зобов’язаннями боржника — не­безпечного підприємства.

Особливим учасником справи про банкрутство є представник працівників боржника. Закон дає визначення такого учасника як особи, уповноваженої загальними зборами, на яких були при­сутні не менш як три чверті від штатної чисельності працівників боржника, представляти їх інтереси при проведенні процедури банкрутства із правом дорадчого голосу. Отже, представник пра­цівників боржника представляє інтереси тільки працюючих пра­цівників боржника.

Представник працівників боржника має право брати участь із правом дорадчого голосу в роботі комітету кредиторів. Крім того, якщо порушено провадження у справі про банкрутство державного підприємства, його трудовий колектив має переважне право вима­гати передання його цілісного майнового комплексу підприємства- боржника в оренду за умови взяти на себе грошові зобов’язання боржника та за наявності згоди на це кредиторів (ч. 14 ст. 17 За­кону).

Сфера дії представника працівників у процедурі банкрутства дуже широка. Насамперед представник стежить за дотриманням мораторію на задоволення вимог кредиторів боржника з тим, щоб погасити вимоги щодо заробітної плати. Якщо при складанні пла­ну санації керуючим санацією передбачається зміна умов праці, скорочення чисельності працівників, необхідно мати згоду пред­ставника.

Учасником провадження у справі про банкрутство з листопада 2005 р. може бути уповноважена особа акціонерів, учасників то­вариства з обмеженою чи додатковою відповідальністю. Така особа має характеризуватися такими ознаками:

• вона наділена повноваженнями загальними зборами акціо­нерів, учасників ТОВ або ТДВ, в порядку, передбаченому ГК, ЦК, законами України «Про акціонерні товариства», «Про господарські товариства»;

• її права обмежені представленням інтересів акціонерів або учасників ТОВ, ТДВ у межах процедури банкрутства відпо­відного товариства;

• вона наділено правом дорадчого голосу у провадженні про банкрутство.

Незважаючи на відсутність у Законі норми про прокурора як учасника справ про банкрутство, слід зазначити, що на підставі приписів ГПК України (ст.ст. 4-1, 29) прокурор може вступити у справу про банкрутство, якщо будуть підстави вважати, що в процесі розгляду справи були порушені інтереси держави. Напри­клад, звернутися з апеляційним поданням на постанову суду про визнання банкрутом державного підприємства або товариства, в статутному капіталі якого частка держави перевищує 25 відсотків.

Відповідно до роз’яснення Вищого господарського суду «Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам» від 22 травня 2002 р. № 04-5/570 прокурор може взяти участь у вже порушеній справі про банкрутство і пред­ставляти інтереси держави як кредитора, наприклад у зв’язку зі стягненням заборгованості за обов’язковими платежами до бю­джетів. У цих випадках прокурор несе обов’язки і користується пра­вами кредитора, крім прав і обов’язків, передбачених ч. 2 ст. 36 За­кону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Такі ж повноваження прокурор має у справі про банкрутство, порушеної за його заявою.

Керівник боржника, який здійснює управління підприєм­ством відповідно до статуту боржника, є одним із учасників про­вадження у справі про банкрутство. Системний аналіз ч. 14 ст. 1 і

ч. 2 ст. 12 Закону дає змогу дійти висновку, що його відсторонен­ня від обійманої посади в процедурі банкрутство можливе лише

з додержанням процедури забезпечення прав учасників прова­дження на участь у розгляді справи, наданні заперечень, доказів у спростуванні здійснення керівником дій, які порушують права і законні інтереси боржника¹. За результатами розгляду виносить­ся ухвала, яка може бути оскаржена керівником боржника в апе­ляційному та касаційному порядку.

Незважаючи на широке коло учасників провадження справ про банкрутство, слід зазначити, що кожен із них вправі вільно роз­поряджатися своїми процесуальними правами, відповідно, брати участь у справі без зазначення цього в ухвалі господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство.

§ 4