- •Конспект лекцій
- •Структура навчальної дисципліни для студентів іі курсу другого року підготовки
- •Критерії оцінювання рівня знань студентів за кредитно-модульною системою
- •Тема 1. Філософія як специфічний тип знання.
- •Тема 1. Філософія як специфічний тип знання.
- •1 .Загальне поняття світогляду та його види. Міфологія та релігія як світогляд.
- •Еволюція філософського світогляду.
- •4 . Предмет філософії. Її функції. Джерела філософії.
- •5. Світогляд, його структура і типи.
- •Методи філософії.
- •Тема 2. Філософія Стародавнього світу
- •1. Філософія Стародавнього сходу (Месопотамії, Єгипту, Індії, Китаю, Японії)
- •Філософія епохи Античності. Натурфілософія, софісти, грецька класична філософія (Сократ, Платон, Аристотель).
- •Умови, що сприяли появі феномену античної філософії:
- •Мілетська школа:
- •"Із чого все?"
- •Філософія елліністичного періоду: скептицизм, епікуреїзм, стоїцизм, неоплатонізм.
- •Тема № 3. Філософія Середніх віків та доби Відродження
- •1. Особливості християнської апологетики та патристики. 7 Вселенських соборів православної церкви. Схоластична філософія. Містика
- •7 Вселенських соборів православної церкви
- •2. Арабо-мусульманська філософія
- •3. Основні представники гуманістичного антропологізму, неоплатонізму, натурфілософії, пантеїзму доби Відродження
- •Тема № 4. Філософія Нового часу та Просвітництва
- •Передумови розвитку епохи Нового часу
- •3. Встановлення нових суспільних порядків та захист народних мас в епоху Просвітництва
- •4. Філософія Монтеск’є. Погляди Вольтера. Теорія суспільного договору за Жаном-Жаком Руссо. Філософія п. Гольбаха. Філософські погляди Гельвеція. Філософські погляди Дені Дідро
- •Тема № 5. Німецька класична філософія
- •Філософія Імануіла Канта
- •2. Філософська система Іоана Готліба Фіхте
- •3. Філософські погляди Фрідріха Вільгельма Йозефа фон Шеллінга
- •4. Філософія духу Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля та його закони діалектики
- •5. Філософія майбутнього Людвіга Фейєрбаха
- •6. Марксистська філософія як перехідний етап до сучасної філософії
- •Тема № 6. Сучасна філософія
- •1. Ірраціоналізм
- •2. Філософія життя (Хосе Ортега-і-Гассет, Ніцше)
- •3. Неокантіанство, неогегельянство
- •4. Позитивізм і його чотири напрямки
- •Фрейдизм
- •6. Прагматизм
- •7. Феноменологія
- •8.Екзистенціалізм (філософія існування)
- •9.Філософська герменевтика
- •10. Синергетика
- •11. Структуралізм, деконструктивізм
- •12. Постмодернізм
- •Тема № 7. Українська філософія
- •Закон і благодать у поглядах Іларіона Київського. «Повчання дітям» Володимира Мономаха
- •Острозький центр та його представники (Костянтин Іванович Острозький, Костянтин-Василь Острозький, Герасим Смотрицький)
- •Філософія Григорія Савича Сковороди
- •Представники Києво-Могилянської академії (Петро Могила, Інокентій Гізель)
- •Філософія серця Памфіла Юркевича
- •Академічна філософія хіх - початку хх ст. Петро Іванович Ліницький
- •Тема № 8. Проблеми онтології
- •Поняття онтології та метафізики, їхній основний предмет
- •2. Проблеми онтології у розвитку філософської думки
- •Тема № 9. Проблеми гносеології
- •1. Поняття гносеології та епістемології як теорій пізнання
- •2. Рівні та форми пізнання. Принципи наукової гносеології. Істина та правда
- •Раціональний рівень:
- •3. Класична та некласична теорії пізнання
- •Тема № 10. Проблеми соціальної філософії
- •Поняття соціальної філософії
- •Предмет та об'єкт соціальної філософії
- •Різниця між тоталітаризмом та демократією
- •Сучасна соціальна філософія
- •Позитивні та негативні риси науково-технічної революції
Передумови розвитку епохи Нового часу
Філософія Нового часу характеризується науковою революцією XVI - XVII ст., становленням експериментального природознавства. Ісаак Ньютон своєю роботою «Початки» заклав основи механіки, фізики, астрономії, у ній була закладена програма розвитку цих сфер науки на понад 150 років. Відомий і своєю роботою «Математичні засади натуральної філософії». На розвиток наукової революції вплинув і Микола Коперник своєю працею «Про обертання небесних сфер».
Філософи цього періоду намагалися обґрунтувати особливості методів наукового пізнання. Відбувався розвиток природничих наук, характерним було вороже ставлення до середньовічної схоластики, феодалізму та догматизму. Релігія, стверджує один із творців нової науки Галілео Галілей, вчить, як потрапити на небо, а не як воно влаштоване, бо це є справою науки. У світогляді епохи Нового часу провідна роль належить розвитку науковому світогляду. Філософів зацікавили проблеми теорії пізнання (гносеології, епістемології), особливо шлях отримання достовірних даних про світ. Математика мала великий авторитет. Є багато даних, що в цю епоху філософія вплинула на розвиток наукової картини світу, але з часом наука стала її конкурентом. Так у намаганнях раціонально пояснити світ сформувалася метафізика як філософська галузь [20, с. 88 - 89].
Метафізика (від гр. meta – після, phesike – природа) – умоглядне вчення про найзагальніші види буття – світ, Бога й душу. Її розглядають як те, що тотожне філософії; як спосіб вирішення смисложиттєвих питань; як метод, альтернативний діалектиці; як те, що є малозрозумілим.
Субстанція – те, що існує само із себе, тобто абсолютне (нестворене і незнищуване), само детерміноване (незалежне ні від чого). Основним поняттям метафізики XVII ст. є поняття субстанції, яке по-різному використовували мислителі епохи, вважаючи її єдиним Богом із різними модусами (Б. Спіноза) або одухотворяючи кожну річ, надаючи їй форму субстанції і таким чином її розмножуючи, наприклад, монади, а монада монад – Бог (Г.-В. Лейбніц).
У Середньовіччі відбувається дискусія між номіналістами та реалістами, які в епоху Нового часу відомі як емпіризм та раціоналізм.
Прихильники емпіризму (від гр. – «досвід») вважали єдиним джерелом пізнання чуттєвий досвід. Модифікацією емпіризму є сенсуалізм (від лат. – «почуття»), прихильники якого прагнули вивести весь зміст пізнання не просто з досвіду, а з діяльності органів відчуття. Прихильники раціоналізму вважали джерелом пізнання розум, логічне мислення, твердили, що чуттєвий досвід не може забезпечити достовірність та загальне знання.
Якщо у Стародавньому світі, в епоху Середньовіччя та Відродження філософствували над природою, то в епоху Нового часу природа стає універсальним принципом буття усього сущого (натуралізм). Натуралізм постає у формі фізикалізму, біологізму, кібернетизму, механістичного натуралізму.
Якщо в епоху Відродження цінується гармонія тілесного та душевного, культура, почуття, то в епоху Нового часу людина постає як така, яка є здатною не просто пізнати світ, але і підкорити його.
У деїстичній формі матеріалізм розвивався у Великобританії (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, а пізніше Джон Толанд). У Франції матеріалізм у формі епікуреїзму відновив П’єр Гассенді.
Ідеалізм у суб’єктивному варіанті розвивали емпірики - англійські філософи Джон Берклі та Девід Юм, в об’єктивному – раціоналісти Рене Декарт і Готфрід Лейбніц.
Новий час характеризують як епоху капіталізму, буржуазних відносин та індустріальної цивілізації. Формування буржуазії, найманих робітників, розвиток філософії йшов у гострій боротьбі з пережитками феодалізму та його ідеологією, а також поряд із формуванням наукового природознавства [20, с. 87 - 89].
2. Ідоли та шляхи пізнання Френсіса Бекона. «Левіафан» Томаса Гоббса. Розмисли Рене Декарта. Ступені пізнання за Джоном Локком. Ідеї Дж. Берклі та Девіда Юма. Правила спрямування розумової діяльності за Спінозою. Мистецтво відкриття істини за Лейбніцом
Френсіс Бекон (1561 - 1626) - засновник англійського матеріалізму, емпіричної традиції у філософії. Виходець з дворянської сім’ї. Вершина його політичної кар’єри – лорд-канцлер королівського двору [7, с. 119]. Середньовічна та антична філософія будувалися на методі дедукції (пізнання речей від загального до часткового), а мислитель важливе значення надавав саме методу індукції (пізнання речей від часткового до загального), визнаючи і перший метод. Френсіс Бекон намагався подолати недолік індукції, наголошуючи на «негативних випадках», які суперечили б основній масі фактів [21, с. 94 - 95].
Є чотири види ідолів, які призводять до хиб у пізнанні і які Френсіс Бекон виділив, критикуючи середньовічний догматизм та схоластику: 1) ідоли роду (знаходять основу у самій природі людини); 2) ідоли печери (хиби окремої людини.); 3) ідоли площі (існують в силу взаємної прив’язаності та спільнот людей; слова встановлюються відповідно до розуміння натовпу); 4) ідоли театру (існують ідоли, які вселилися у душу людей із різних догматів філософії, із змінних законів доведень).
При цьому на людський розум більше діє те, що відразу може його вразити; саме це зазвичай заповнює уявлення. Інше він перетворює, уявляючи його собі таким же, як і те, що є у розумі.
Френсіс Бекон розрізняв такі шляхи пізнання: 1) шлях павука (спроба вивести всі істини тільки із власної свідомості; 2) шлях мурахи (збирає усі факти, що трапляються, але вона не здатна узагальнювати; 3) шлях бджоли (поєднує перші два методи і полягає у переробці матеріалів за допомогою розуму, який накопичуються із досвіду) [1, с. 7 - 20].
Йому належить робота «Новий органон». Він відомий своїм афоризмом: «Знання – це сила».
«Левіафан» Томаса Гоббса. Томас Гоббс визнавав роль як емпіричного, так і раціонального пізнання; створив першу в історії філософії закінчену картину механістичного матеріалізму, заперечуючи існування душі як особливої субстанції тіла; заперечував теорію вроджених ідей, вважав істинним джерелом пізнання відчуття. Його вчення базується на розрізненні двох становищ людського суспільства – природного (стан війни всіх проти всіх) та громадянського. Люди змушені укласти суспільну угоду для забезпечення загального миру та безпеки, на основі яких і виникає держава. Держава є чудовиськом, але все ж кожен має докласти зусиль у її розвитку для власного ж блага у межах суспільства.
У своїй роботі «Левіафан» Томас Гоббс пише про два види зв’язку думок. Перший рід стосується непов’язаного зв’язку думок. У ньому немає захоплюючих думок, які б рухали іншими думками і спрямовували б їх до бажаної та пристрасної цілі. Такі думки, на думку автора, притаманні людям, які живуть поза суспільством. Другий рід зв’язку думок пов’язаний із впорядкованими думками.
Ціллю держави є гарантування безпеки. Ціллю людей при взятті на себе обов’язків є піклування про самозбереження і при цьому про більш благополучне життя. При встановленні держави люди керуються прагненнями позбутися бід війни. Війна утворюється внаслідок природних пристрастей людей, де немає видимої влади, яка тримала б їх у страху і під загрозою покарання, яка б примушувала б людей до виконання домовленостей та дотримання природних законів.
Філософ відомий своєю цитатою: «Людина людині – вовк» [5].
Роздуми Рене Декарта. Основоположником раціоналістичної дедукції є Рене Декарт. Раціоналісти Рене Декарт та Готфрід-Вільгельм Лейбніц були видатними вченими в галузі математики і фізики. Як і Френсіс Бекон, Рене Декарт вважав, що філософія повинна служити цілям практики. Він замислив розбудувати струнку систему наук, яка б, за аналогією з деревом, мала: корінням – метафізику, стовбуром – фізику, а гіллям – всі інші науки. Тому варто враховувати, що Рене Декарт визнавав метафізику.
Якщо Френсіс Бекон був представником емпіризму і надавав велике значення індуктивному методу, то Рене Декарт опирався на дедуктивний метод, використовував інтелектуальну інтуїцію у пошуках істини, вихідним вважав індивідуальний акт мислення, сумнів. За допомогою дедуктивного методу людина має усвідомити вроджені ідеї і на їх основі будувати всю систему знання [14, с. 49].
У своїх працях Рене Декарт намагався вивести основні правила цього методу, взявши за основу принципи побудови математичного знання: 1) починати побудову науки слід з простих й очевидних істин. Істиною є знання, дане чітко й виразно. Акт свідомості, в якому предмет дається чітко й виразно, він назвав інтуїцією; 2) ділити складні речі (знання) на прості, аж до найпростіших (аналіз); 3) йти від простого, очевидного до складного, неочевидного (синтез); 4) під час цих операцій на кожному етапі брати до уваги всю повноту висновків [22, с. 102 - 103].
Усі субстанції, для яких необхідний Бог, незнищенні, та буття їх не може мати кінця, крім тих випадків, коли сам Бог відмовляє їй у своїй дії, що стає нічим.
Декарт не розглядав питання, які відносяться до віри чи до поведінки людини у житті, але лише споглядальні істини, які осягаються лише за допомогою природного світла розуму. Наявність природжених ідей – основна характеристика нашого мислення, на думку мислителя. Саме природжені ідеї спрямовують поступовість у розвитку, усвідомлюються за допомогою раціонально-дедуктивного методу. Йому належить вислів: «Мислю, отже, існую». Розрізняв розум та уяву, доводив різницю між розумом та тілом, але розум настільки поєднаний із тілом, що вони утворюють певне ціле. Декарт використовував метод дедукції, вважав, що правильний шлях пізнання полягає у тому, щоб вивести істини не із зовнішнього світу, а з мислення. Його методи - раціоналізм та дедукція [9, с. 11 - 15]. Люди можуть створювати теорії, читаючи книги, але вони все-таки потребують перевірки. Потрібно просто розкрити, проявити або реалізувати вже наявні уявлення, що передують досвіду [18, с. 124].
Декарт разом із Френсісом Беконом та Томасом Гоббсом зробили значний внесок у розвиток індуктивного та дедуктивного методу, емпіризму та раціонального осягнення світу.
Ступені пізнання Джона Локка. Емпіризм набув систематичності й цілісності у працях видатного англійського мислителя Джона Локка, який зосередився на дослідженні можливостей розуму. Важливою є його робота «Дослідження людського розуміння». Мислитель є сенсуалістом (вважав, що людина при народженні є чистою дошкою), піддав різкій критиці вчення про «вроджені ідеї» Рене Декарта. Всі ідеї походять із досвіду. При цьому розрізняв зовнішній (чуттєве сприймання речей зовнішнього світу) та внутрішній (аналіз відчуттів, пам’яті тощо) досвіди. Внутрішній досвід Локк називає рефлексією.
Погляди Джона Локка розкриваються у його роботі «Два трактати про правління». У ній автор розповідає про особливості монархії і про рівність. Щоб утримати всіх людей від зазіхання на права інших та від нанесення шкоди один одному та дотримуватися закону природи, який потребує миру та збереження всього людства, введення в життя закону природи у цьому стані є доступним для кожної людини, внаслідок чого кожен має право карати порушників цього закону у тій мірі, в якій це може завадити порушенню [15, п. 3 - 4].
Джон Локк у роботі «Досвід людського розуміння» зазначив, що у розумі немає відповідних об’єктів, крім його ідей. Пізнання - сприйняття відповідності чи невідповідності двох ідей, є лише сприйняттям зв’язку і відповідності чи невідповідності та несумісності будь-яких наших ідей. Тільки так ми можемо отримати знання. Значення слова пізнання: актуальне (ясно людина може думати лише про одну річ у конкретний момент часу) та придбане пізнання.
Ступені нашого пізнання: 1) інтуїтивне пізнання (розум інколи сприймає відповідність чи невідповідність двох ідей безпосередньо через них самих без інших ідей (чорне не жовте, квадрат не трикутник); 2) демонстративне пізнання (розум сприймає відповідність чи невідповідність ідей, але не безпосередньо, а за допомогою інших ідей, що називається розмірковуванням); 3) чуттєве пізнання існування окремих речей (існує різниця між уявою пам’яті про об’єкт і між реальним спогляданням об’єкту). Існує також ясність та неясність сприйняття, а не ясність і неясність самих ідей (людина може знати, що кути трикутника рівні двом їх прямим, але неясно це сприймати, у той час як ідея зрозуміла).
На думку Джона Локка, розум є пасивним, тому бажано було б вдосконалювати досвід: ми маємо покластися на досвід. Знання своїх пізнавальних здібностей уберігає нас від скептицизму та розумової бездіяльності [9, с. 3 - 15]. Ідеї та рефлексії від діяльності збільшують запас ідей, розвивають пам’ять, уяву, розмірковування та інші особливості мислення. Людина від народження є чистою дошкою, а відчуття є основою в отриманні знань. Ці міркування філософа відомі завдяки його висновку: «Немає нічого в розумі, чого раніше не було б у відчуттях» [16, с. 121].
Ідеї Джорджа Берклі та Девіда Юма. Емпіризм у його крайньому сенсуалістському трактуванні, коли відчуття визнаються єдиним джерелом знання, таїв у собі загрозу суб’єктивізму.
Суб’єктивізм – філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб’єкта. Розглядає процес пізнання як процес творення об’єктів.
Саме так мислив Берклі. Будучи єпископом, він поставив собі за мету спростувати поняття тілесної субстанції (матерії), яка, на його думку, лежить в основі деїстичних і атеїстичних концепцій [22, с. 98]. Його філософію вважають взірцем суб’єктивного ідеалізму, який за вихідне приймає Я, свідомість окремого індивіда, а все суще зводить до фактів свідомості.
Крайню позицію в розвитку емпіризму зайняв також англійський мислитель, продовжувач ідей Джона Локка і Джорджа Берклі Девід Юм. Як і Джордж Берклі, Девід Юм заперечував об’єктивне існування речей у людській свідомості. Девід Юм більш послідовний у суб’єктивізмі, ніж Берклі. Він заперечує не тільки матеріальну, але й духовну субстанцію. Мислитель намагався у межах суб’єктивних відчуттів зробити те, чим, на думку Берклі, відав Бог: упорядкувати в просторово-часових координатах і в причинному зв’язку суб’єктивний світ [22, с. 100].
На думку Девіда Юма, існують думки (або ідеї) та враження. Існує різниця між реальними відчуттями і думками про них. Думці доступне усе, окрім того, що називають безсумнівним протиріччям. Думкою можна зайти у протиріччя, тоді як через враження важко зайти у протиріччя. Існує 3 принципи зв’язку між ідеями: схожість (уявлення про картину відповідно до оригіналу), суміжність (думка про одне приміщення будинку відразу веде до думки про інше приміщення будинку), причинність [26, п. 2, 3].
Джорджа Берклі та Девіда Юма вважають поміркованими суб’єктивістами, тому що вони визнавали, що людина може знати тільки те, що дозволяють пізнати її відчуття, але не більше. Філософія має не відкрити сенс буття, а спрямувати людську діяльність та людський світогляд у правильне русло.
Правила спрямування розумової діяльності Бенедикта Спінози. Одним із яскравих представників філософії XVII ст. є нідерландський філософ Бенедикт (Барух) Спіноза. Народився він в Амстердамі в сім’ї купця, який належав до єврейської общини. У середині XVII ст. Нідерланди були передовою капіталістичною країною Європи. У цей час тут відбулася буржуазна революція, що завершилась встановленням першої в Європі буржуазної республіки.
Як і Френсіс Бекон, Рене Декарт, Бенедикт Спіноза вважав основною метою філософії завоювання влади над зовнішньою природою та удосконалення природи людини. Головну працю «Етика» мислитель виклав геометричним методом. Крім того, Бенедикт Спіноза, як і Рене Декарт, - один із представників раціоналізму, але прагнув подолати дуалістичне картезіанське (латинське ім’я Декарта – Картезіус) вчення про субстанцію (духовну та матеріальну). Продовжував пантеїстичні традиції та, спираючись на механіко-математичну методологію, вбачав завдання у створенні цілісної картини природи [18, с. 125]. Спіноза перейняв учення Декарта про субстанцію як абсолютну і безумовну річ, яка для свого існування не потребує інших речей, тобто є «причиною самої себе». Природу мислитель розумів як єдину, вічну, безмежну субстанцію, що не потребує для свого існування будь-якого іншого початку, отже, як причину самої себе. Визнаючи реальність безлічі різноманітних окремих речей, філософ розумів їх як сукупність модусів – поодиноких проявів єдиної субстанції. Якісна характеристика субстанції розкривається ним у понятті атрибуту – невід’ємної властивості субстанції. Кількість атрибутів у принципі незчисленна, але кінцевому людському розуму властиві лише два з них – протяжність та мислення. Бенедикт Спіноза – матеріалістичний моніст.
Бенедикт Спіноза вважав, що людина, намагаючись направити розум на правильний шлях, має жити за такими правилами:
відповідно до розуміння натовпу говорити та робити усе, що не заважає досягненню нашої цілі;
насолодами користуватися настільки, наскільки достатньо для збереження здоров’я;
грошей чи будь-яких інших речей заробляти стільки, скільки необхідно для підтримки життя та здоров’я і для підтримки звичаїв суспільства, які не суперечать цілям.
Ці правила він виклав так: 1) є сприйняття, які ми отримуємо стихійно, через думки інших; 2) є сприйняття, які ми отримуємо через спостереження, які можуть мати стихійний характер без експерименту, внаслідок неуважності; 3) є сприйняття, за яких ми виводимо сутність речі за іншими речами, але неадекватно (буває, коли ми виводимо наслідок із висновку про якесь загальне інше явище); 4) є сприйняття, за яких річ сприймається єдино через її сутність або через пізнання найближчої причини [23, с. 277 - 279].
Мистецтво відкриття істини Готфріда Лейбніца. Іще одним великим раціоналістом епохи Нового часу був Готфрід Лейбніц, який зробив спробу синтезу арістотелізму та філософії Рене Декарта. Він намагався поєднати механістичний світогляд філософії Нового часу з арістотелівським вченням про конечні причини (цілі) та субстанційні форми [18, с. 106]. До речей правомірно ставити питання не тільки «Чому?», але і «Для чого?», «З якою метою?». Справжньою реальністю, на його думку, є не протяжність і рух, як вважав Рене Декарт, а певні духовні одиниці, які він називав монадами (гр. монос – одиниця, неподільне). Матерія сама по собі пасивна, їй бракує активності, сили. Носієм цієї активності є монади. Кожна монада подібна до душі, яка вміщена в матеріальну оболонку (тіло). Монадою монад є Бог. Світ – сукупність монад [2, с. 112 - 115].
Готфрід Лейбніц розбив єдину і неподільну субстанцію Рене Декарта та Бенедикта Спінози та маленькі субстанції, одухотворивши їх, але зберіг єдність світу через Бога як монаду монад.
Мислитель, як і Томас Гоббс та Бенедикт Спіноза, відмовився від поняття вільної волі. Людська діяльність завжди обумовлена зовнішніми й особливо внутрішніми причинами, тому зовсім неможлива вільна воля, але можлива свобода, яка зв’язується з необхідністю [6, с. 128].
