2. Проблеми онтології у розвитку філософської думки

Вперше категорію буття піднімає Парменід.

БУТТЯ	НЕБУТТЯ
світ умоглядностей істинне знання, мислиме безпочаткове незнищуване не роздрібнюване вічне, нерухоме, незмінне, цільне, постійне, пізнаване	чуттєвий світ думка погляд нестійке, минуще неміцне кінцеве, рухливе, мінливе, роздроблене, недоладне, немислиме

У творчості Демокріта буття розглядається через атом та порожнечу.

АТОМ	ПОРОЖНЕЧА
Неподільний множинний фізичний твердий даний абстрактному уявленню	розподіляється є невідчутна (не тверда) незрозуміла

Особливої уваги заслуговує метод Сократа в онтології, за допомогою якого людська думка зосереджує увагу на власних думках про річ і ставить запитання відповідно до того, що людина наступне має пізнати, поступово з’ясовуючи сутність речі та через незнання наближаючись до знання, шукаючи істину. Таким чином надається важливе значення саме індивідуальності суб’єкта, його рівню розуміння, адекватному пізнанню, а не стандартним нормам поведінки.

У діалозі «Софіст» Платон виокремив придбані та творчі мистецтва. Софістичне мистецтво – мистецтво придбання та небуття, а софістичний рід – рід торгування знаннями. Небуття та буття відносяться до єдиного. Інше, яке причетне до буття, існує завдяки цій причетності, хоча воно і не те, до чого причетне. Внаслідок того, що воно інше ніж буття, воно має бути небуттям. Хоча Платон і заперечує небуття: «Нехай ніхто про нас не каже, що ми, уявляючи небуття протилежним буттю, стверджуємо, що воно існує. Мислення – самостійне, здатне бути носієм протилежностей.

В основі уявлень Платона лежать переконання, що існує певна ідея, яку душа через те, що вона злита із тілом, забула. Пізнання душі – це пригадування. Ідеї, які нам поступово відкриваються про річ, – ейдоси. Вони є шляхом пізнання загальної абсолютної ідеї. Аристотель же стверджував, що загальне пізнається через одиничне, і людина не володіє ідеєю абсолюту, а пізнає поступово сутність речей у різних їх відношеннях [4].

Категорії онтології за Аристотелем: сутність (субстанція, яка відповідає на питання що?), кількість (скільки?), якість (яке?), відношення (відносно чого?), місце (де?), положення (у якому положенні?), час, стан (як?), дія, страждання (чи зазнає дії впливу?). На думку Аристотеля, знати чим є річ і знати причину її буття – одне і те ж. Сутність речі доводиться за допомогою іншої суті [5, с. 324 - 325].

Разом із Томою Аквінським, Августин Блаженний відводив Богу в епоху Середньовіччя важливе значення у бутті та сутності світу. Вірі у Нього мислителі надавали перевагу, хоча Тома Аквінський і наголошував на тому, що Божу волю варто пізнавати розумом, але якщо розумом людина заходить у протиріччя, вона має опиратися на віру.

Послідовники Томи виділяють три типи аналогії буття:

1. аналогія нерівності (одне поняття може мати одне значення, одне ім’я, але різні рівні (тіло небесне - тіло земне);

2. аналогія атрибуцій, коли предмети мають одне й те саме ім’я і поняття щодо об’єкта, але по-різному стосуються об’єкта (здоровий спосіб життя - здоровий організм);

3. аналогія пропорційності, коли імена та поняття в об’єктах тотожні до певної міри (зір фізичний - зір здоровий).

Як вважав мислитель епохи Відродження М. Кузанський, невидиме споглядається невидимо, як розум, осягаючи читане, невидимим чином розрізняє невидиму істину, яка прихована за буквою: «Чуттєве, що нам дається, залежить від більш високої причини, так воно є обмеженим. Ця сила є силою невидимою та вічною. Творча сила – вічна, невидима. А те, що видиме, – тимчасове. Творіння змушують нас розглядати їх вічні основи у початку. Небуття не є творінням. Бог – всемогутнє, дійсне буття будь-якої можливості. М. Кузанський відходив від схоластики, раціональної системи, тяжів до неоплатонізму. Філософ має виходити у постановці та рішеннях проблем світу та Бога саме із свого «незнання». Бог – безкінечне єдине начало і невідома сутність. Бог – буття, яке може згортатись та розгортатись. Трійця – єдність, рівність, зв’язок. Бог – максимум та мінімум одночасно. Наш розум не може пізнавати, не будучи єдиним у трійці. Творча потенція Бога не вичерпується його творінням. Не у містично-пасивному спогляданні, а у творчій діяльності розуму лежить шлях до обожествління людини [2].

Якщо у логіці, за законом Ейлера, кола усередині кола між собою не пов’язані, то у М. Кузанського світ ніби розгортається, а отже, елементи впливають один на одного у колі.

Щодо онтологічних поглядів І. Канта, варто згадати за його категорії онтології. Філософ виділив категорій онтології у 4 групи:

1 група: кількість, одиничність, множинність, щільність;

2 група: реальність, заперечення, обмеження;

3 група: субстанція - властивість, причина - дія, взаємодія;

4 група: можливість, неможливість, дійсність, недійсність, необхідність, випадковість.

Для І.Канта буття не є властивістю речей. Буття – це загальнозначущий спосіб зв’язку наших понять та суджень.

У філософській системі Гегеля буття розглядається як перший ступінь у сходженні духа до самого себе. Гегель зводить людське духовне буття до логічної думки. За Гегелем, буття та мислення тотожні. Згідно із правилом обмеження та узагальнення поняття, чим ширший обсяг, тим менший його зміст, оскільки буття за обсягом безмірне. Згідно з логічним законом, його зміст дорівнює нулю, отже, буття - це все, що належить всьому, але йому не належить нічого, або буття є у всьому, а в бутті немає нічого. Буттю нічого не передує. Перед буттям нічого не стоїть, бо воно створюється першопочатково. Перед буттям стоїть ніщо, отже, не може бути обґрунтованим. Буття і ніщо є невизначеними. Буття і є ніщо як невизначеність. Але буття і ніщо не тотожні. Буття, за Гегелем, те, що дається безпосередньо, а істина буття – суще. Із категорії онтології Гегеля, можна зробити висновок, що на відміну від категорій онтології І. Канта, у нього немає випадковості.

Категорії онтології (за Гегелем): 1 група: буття, ніщо, становлення; 2 група: якість, кількість, міра;

3 група: сутність, видимість, матерія, форма, зміст, існування, річ, явище, закон, можливість, дійсність, субстанція, причина, необхідність.

Сутність, яка передує буттю, – існування. Явище – вияв сутності. Сутність – усталене, явище – змінне. Сутність, тотожна явищу, – дійсність. Якість – визначене буття, яке має місце. Кількість – знята визначеність. Міра – якісно виражена кількість, це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості.

У центрі філософії Мартіна Хайдегера стоїть проблема «сенсу буття», яке розкривається через аналіз суб’єктивного людського існування (розвинув суб’єктивну онтологію – екзистенціалізм ХХ ст..). М. Хайдегер пише, що до буття в цілому нас тягне наша ностальгія. Але щось тягне нас назад, і ми перебуваємо у цьому. Ми самі є переходом: ні тим, ні іншим. Кінцевість – фундаментальний спосіб нашого буття, дане нам. Якщо ми хочемо стати тим, ким ми є, ми не можемо відкинути кінцевість чи обманути себе, але маємо її зберегти. Дотримання кінцевості – сакральний процес нашого буття. Потяг всюди бути вдома є одночасно шуканням кроків, які відкривають правильний шлях. «Ми ніколи не схопимо поняття метафізики та онтології». Буття, яким відмічено будь-яке суще як таке, означає присутність. Присутність виступає у якості впускання присутнього. Осмислювати буття означає відвести погляд від буття, наскільки воно дається нам безпосередньо. Щоб краще зрозуміти фразу «буття має місце», ми маємо звернути увагу на повноту перетворень достатньо невизначеного буття, приймаючи його за поняття, саме пусте із усіх понять.

Свою «феноменологічну онтологію» прагнув створити і екзистенціаліст Жан-Поль Сартр. Ж.-П. Сартр говорив про розрив між реальністю та переживаннями, які породжують онтологічну безодню і є «ніщо». Речі як такі існують самі по собі. Ніщо виникає внаслідок смислопокладання. Речі, на які накладає свідомість смисл, постають як смислопокладальна необхідність. За Жаном-Полем Сартром, перше буття, з яким ми зустрічаємось в онтологічному дослідженні, – буття явища. Приступ нудоти, суму виявить нам це буття у його безпосередності. Тобто, нудота і може бути у його творчості безпосереднім буттям, яке нам дається у пошуках істинного буття. Онтологія, на його думку, є описом феномену буття, таким, яким воно себе виявляє, тобто яким безпосередньо являється. Небуття не є протилежним буттю, воно йому с. перечить. Зв’язок буття та небуття, за Сартром, можна прослідкувати через наявність нудоти, яка означає сприйняття буття у безпосередності [6].

На думку А.М. Чанишева, виведення небуття із буття є історичною помилкою. Наприклад, комп’ютерні технології, які існували у 1980-х роках, варто вивчати тому, що так інформатики можуть краще зрозуміти переваги та недоліки сучасних комп’ютерних технологій, які будувалися на основі попередніх моделей, на основі переваг та недоліків [8]. Погляди А.М. Чанишева відображені у даній схемі.

Отже, у розвитку філософської думки змінювався предмет філософії та відношення до людини та буття. Антропологічний поворот, який зробив Сократ, вніс зміни у сприйнятті самої людини і виникає необхідність проаналізувати не тільки сутність буття, людини, але і те, що стосується людини, істинного та суттєвого для неї і її відношення до світу, яке не є емпіричний, а духовним, душевним, є тим, що для людини має місце.

Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існу­вання світу, а більш складний зв'язок всезагального характеру: предмети та явища світу. Вони разом з усі­ма їхніми властивостями, особливостями існують і тим самим об'єднуються з усім тим, що є, існує у світі. У категорії "буття" здійснюється інтеграція основних ідей про світ як ціле: світ є, існує як безмежна цілісність; природне і духовне, індивіди і суспільство. Цілісний світ — це всезагальна єдність, яка включає в себе різно­манітну конкретність і цілісність речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів та інше. За традицією їх можна назвати сущими, а світ у цілому — сущим. Кожне суще — унікальне, неповторне в його внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Визначеність сущого характеризує місце і час його індивідуального буття. Умови цього буття ніколи не відтворюються знову і не залишаються незмінними.

Серед основних форм буття розрізняються: 1) буття речей (тіл) і процесів; 2) буття людини; 3) буття ду­ховного (ідеального); 4) буття соціального, яке ділить­ся на буття індивідів і соціумів, спільнот.

Виділяючи головні сфери буття (природу, суспіль­ство, свідомість), слід враховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об'єднані певною загальною основою.

Особливе місце в онтології посідає буття духовного та різноманітних форм його прояву. Дух, душа, духов­не, духовність, свідомість, ідеальне — поняття, вживані в різних значеннях і смислах в міфології, релігії, філо­софії. Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщення повітря, грому, блискавки тощо, а та­кож життєвого подиху, початку нижчого і вищого жит­тя. Релігія терміном "дух" визначає душі людей, які мають розум, волю, могутність, надприродні сили Бога.

Філософський зміст поняття "дух" тлумачиться як притаманна людині здатність мислити, відчувати, вияв­ляти вольові зусилля. Часто термін дух вживають для характеристики суспільних явищ: дух народу, нації, дух солідарності тощо.

Дух — це дивовижний світ, який ще називають внутрішнім світом людини. Завдяки взаємодії людини і світу відбувається процес відображення всього, що ото­чує людину в її свідомості. Свідомість — це здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його в образи і поняття. Дослідники розрізняють: індивідуальну, групову та су­спільну свідомість.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть речі, які ми не бачимо, але вони реально існують.

2. Чим онтологія відрізняється від природничих наук?

3. Якому пізнанню потрібно надавати перевагу: метафізичному чи діалектичному? Чому?