5. Філософія серця Памфіла Юркевича

Представником духовенства та філософії в епоху українського романтизму ХІХ – ХХ ст. був Памфіл Юркевич. Серце у творчості Памфіла Юркевича є зосередженням душевного та духовного життя людини. У серці народжується рішучість людини та ті чи інші вчинки; у ньому виникають багатоманітні переднаміри та бажання: «Кого ми любимо, тому віддаємо наше серце і того маємо у нашому серці. Серце є центром усіх пізнавальних дій душі. Розмірковування є пропозиції серця. Хибні пророки промовляють від свавілля свого серця, видно від серця свого говорять, а не від уст Божих… У серці поєднуються усі моральні стани людини. Христос вселяється вірою у серця наші, також дарує обручення Духу у серця наші… Але навіть найточніша теорія душевних явищ не може визначити, що відбудеться у серці при відомих обставинах» [42].

Сучасні науковці досить критично ставляться до серця як центру духовного, душевного, тілесного життя людини, вважають його просто фізичним органом.

Незважаючи на те, що серце є людським органом, його стан відображає емоційний, психічний, діяльний стан людини, стан людської життєдіяльності.

6. Академічна філософія хіх - початку хх ст. Петро Іванович Ліницький

Академічна філософія представлена у ХІХ – ХХ ст. діяльністю багатьох представників. Доктор філософських наук, викладач Києво-Могилянської академії Вілен Горський відносить до цього періоду таких представників: Володимира Лесевича, Олексія Гілярова, Георгія Челпанова, Миколу Грота, Василя Зеньковського. Відносять також і творчість Петра Івановича Ліницького (1839-1906) — філософ, історик філософії, богослов. Народився в м. Лебедині Харківської губ. у родині священика. Навчався в Охтирському духовному училищі та Харків духовній семінарії..

Цікавою у творчості П. І. Ліницького є робота «Віра і знання». У ній автор дотримується думки, що основою знання та віри є одне джерело – одкровення. Співвідношення знання та віри у мислителя залежить від розуміння сутності людської свободи та віри. З одного боку, мислитель дотримується думки, що люди не мають бути свавільними у розумінні настанов Церкви, але з іншого, він вважає, що сліпа уважність до кожної букви може призвести до зупинки розмірковувань, а згодом і віри [15, с. 3]. Розмежування знання від віри визнається необхідним для забезпечення свободи та самостійності дослідження [15, с. 5]. Називає метод порядком, а мислення без методу – хаотичним мисленням, яке може призвести або до занадто вузьких висновків, або до негативних [15, с. 4].

Відомий науковець, Ліницький залишив значну творчу спадщину, представлену працями з історії філософії, гносеології, логіки, богослов’я. Вихованець і речник духовно-академічної школи, він продовжив її традиції в умовах кризи європейської модерної філософії, засилля вульгарного матеріалізму й позитивізму, розглядаючи доглибну проблему теїстичного філософування — співвідношення віри й розуму — як проблему взаємин між вірою і природничим знанням, вірою й наукою, і стверджуючи єдність їх у пізнанні й житті світу. Не відкидаючи емпіризму, Ліницький наголошує на раціоналістичному характері своїх філос. і богословських побудов. Колеги по Духувній Академії, зокрема  Д. Богдашевський, уважали його речником умоглядного богослов’я, а його побудови характеризували як «здорову метафізику».

До історії вітчизняної філософії Ліницький увійшов передусім як один з найавторитетніших кантознавців (що не дає підстав, усупереч міркуванням деяких дослідників, зараховувати його до лав ані кантіанців, ані неокантіанців). Гносеологічна проблематика, а у зв’язку з цим і кантівська філософія цікавили Ліницького як необхідний щабель у розв’язанні стрижневої у його творчості проблеми віри і розуму, віри і знання. Філософія Канта в інтерпретації Ліницького - православного мислителя постає здебільшого предметом критики. Особливо рішуче заперечення зустрічає кантівське розмежування знання і віри й розгляд останньої лише як необхідного доповнення до принципу моральності.

7. Філософські погляди громадівців (Михайло Драгоманов) та покоління «Молодої України» (Трохим Зіньківський (1861-1891), Іван Франко (1856-1916), Леся Українка (1971-1913), Микола Міхновський (1873-1924))

У Західній Європі про ситуації філософії ХІХ – початку ХХ століття писав Ганс-Георг Гадамер: «Вже кінець ХІХ – початок ХХ ст. показали, що капіталізм вступає в історичну епоху своєї глибокої кризи, що призвело до розчарування у «розумному», науковому осягненні світу. Будь-яка раціональність заперечувалась буржуазними філософами як нудна та твереза ощадливість, яка ігнорувала усе «високе», естетичне, зменшувала значення «чистого розуму» у поясненнях, оцінці «життя». Логіко-дискурсивному мисленню протиставлялось ірраціональне споглядання, інтуїція та інше. Почали цікавитися проблемами метафізичного буття» [3, с. 5]. Митці починають групуватися у громади і працювати не для реального суспільства, а для мистецтва [2]. Набирає актуальності романтичний світогляд, який, за визначенням Хосе Ортеги-і-Ґассета, аналізує стихійне у суспільстві.

Україна в середині ХІХ століття була поділена між Російською імперією та Австро-Угорщиною.У 1848 році відбувся слов’янський конгрес у Празі, скликаний з метою досягти слов’янської єдності у боротьбі за національну незалежність.

Михайло Драгоманов є представником громадівців, він відстоював думку, що мають бути громади в Україні, які об’єднувалися б за інтересами. Із ним сперечався Іван Франко, вважаючи, що варто працювати на благо усієї нації.

Людське суспільство, згідно Драгоманову, утворюючись поступово, «знизу нагору» — від родини, громади до держави, утілює принцип його демократичної організації, єдино вірний і для організації державного управління і для правової системи. 1)Держава — політична організація суспільства. У кожній сучасній державі — з виборною чи спадкоємною верховною владою, республіканським чи монархічним ладом, унітарним чи союзним пристроєм — влада гнітить простих людей. Навіть у парламентських республіках, на думку Драгоманова, депутати стали мати зверхність над народом і самостійно, без волі народу вирішувати державні справи. Неміцність сучасних держав є результатом економічної нерівності людей — істина, відома ще Аристотелю. Також і в часи Б.Хмельницького, вважав мислитель: В Україні була лише формальна свобода, дійсної свободи і рівності там не було. Російська ж держава — деспотична, а уряд її— тиранічний, що мало змінився після реформ, писав він у роботі «Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит». Отже, головний принцип оцінки будь-якої політичної системи, думав Драгоманів, — наскільки вона служить людині, народу.

По-перше, держава повинна відповідати природним потребам життя народу, вважав мислитель, виключати убогість і безправ'я.

По-друге, не форма правління, а правовий статус особистості, права, якими наділені громадяни держави, визначають її сутність.

По-третє, цю сутність характеризують економічне становище народу, рівень його гніту державним апаратом або парламентом, становище з правами націй у державі.

Перетворення держави на основі політичної свободи «Проект» Драгоманова передбачав на основі створення системи органів демократичного самоврядування знизу — від сіл, повітів міст, областей з чітким поділом владних повноважень і компетенції представницьких інститутів (сходів, зборів, дум) обраних управ і незалежних судів. Загальнодержавний законодавчий орган — Державний Собор, що складається з двох палат: Державної думи, що обирається по округах, і Союзної думи, що обирається обласними думами. За главою держави що очолює (як у США) виконавчу владу, залишаються повноваження обнародування законів, спостереження за їх виконанням переслідування їхніх порушників, призначення міністрів, розпуск Дум призначення довічних сенаторів з кандидатів, запропонованих Союзною думою і т.д. Справедливий і незалежний суд, на думку Драгоманова, може бути гарантований «політичними свободами». (ІВДП)

Крім громадівців, виділяють у цей період іще й покоління «Молодої України», до якого входили такі українські мислителі: Трохим Зіньківський (1861-1891), Іван Франко (1856-1916), Леся Українка (1971-1913), Микола Міхновський (1873-1924).

Трохим Зіньківський — український письменник, закінчив Воєнно-юридичну академію, виступав проти зверхності інтелігенції, яка не має у своєму народові коріння [39, с. LII]. Розглядав національність як колективну одиницю, природжену, а не штучну, твір історії, твір об'єктивних початків, а не суб'єктивної волі. Критику космополітизму (космополіти – люди, які є представниками не нації, а людства) мислителя можна зрозуміти із його цитати: «Ногами і серцем в Україні, головою у Європі». Національне визволення може бути лише після визволення індивідуального.

Щоб забезпечити волю національним одиницям, на думку Трохима Зіньківського, треба, щоб ті держави, що складаються із багатьох народів, федеративного ладу, заснованого на широкій, вільнолюбній конституції, яка відповідала б історичним традиціям народу, всі свідомі українці-русини мають об'єднатися у федерацію і єднатися із поступовими та народолюбними людьми [39, с. LIII - LIV]. При цьому варто не забувати, що Трохим Зіньківський боровся за національну волю, отриману за допомогою такої федерації, а не за федерацію. При цьому національна автономія можлива за умови повної політичної волі та рівності людей, за умови існування спільної мови.

Іншим відомим представником покоління «Молодої України», українським письменником, філософом, громадським діячем є Іван Франко. У своїй промові на ювілейному святі 1898 року Франко говорив, що дбав через свої твори передусім за своїх сучасників; будучи сином селянина, ще відмалку запам'ятав 2 заповіді: почуття обов'язку та потребу у ненастанній праці; завжди хотів бути не ученим, не поетом, а чоловіком. Відносно себе був переконаний, що нехай краще пропало б його ім'я, але ріс би, розвивався б «руський народ».

Головну свою увагу мислитель зосереджував на здобутті загальнолюдських прав, бо знав, що народ, здобуваючи собі загальнолюдські права, тим самим здобуває собі права національні. Виступав за солідарність із бідною, «сірою», але конкретною людиною і вважав, що тільки така дорога – проста та вірна [31, с. 30 – 32]. На противагу Хосе Ортезі-і-Ґассету, який вважав, що в ряді ідуть люди маси і зазвичай не мають своєї думки, поділяючи суспільство на масове та елітне, Іван Франко навпаки любив іти у ряді, але за його часу такого ряду не було і комусь потрібно було, за його словами, «протирати дорогу».

У роботі «Основи суспільності» Іван Франко висвітлив думку, що саме трудовий народ є «чолом суспільності», є справжнім творцем усіх матеріальних і духовних цінностей, носієм здорових морально-етичних норм [31, с. 192 – 194].

У роботі «Про соціалізм» вчений обґрунтовує поняття соціалізму: «Соціалізм – це змагання усунути усяку суспільну нерівність, усяке вбожество, запровадити справедливіший, щасливіший від теперішнього лад, а саме таким способом, щоб теперішній продукційний капітал, себто ґрунти, фабрики, машини й інше знаряддя праці, усяка сировина замість бути приватною власністю кількох людей має перейти у власність загалу» [34].

Коротко варто зазначити головні підстави, на які має спиратися такий суспільний лад:

1. замість приватної власності – власність загальна, національна, громадська;

2. замість суспільних класів – всебічна освіта кожного городянина й праця по черзі у різних галузях виробництва;

3. замість теперішньої сліпої конкуренції – вільна умова громади із громадою, народу із народом;

4. замість злиднів і боротьби за існування – постійний добробут, спертий на постійну працю й безупинний розвиток усіх природжених здібностей кожного громадянина.

Про інтернаціоналізм Іван Франко писав, що це або фарисейство, або бажання однієї нації панувати над іншою.

Як природа, так і суспільство, писав Франко, перебувають у постійному розвитку. Суспільний розвиток — закономірний процес поступального руху, в основі якого лежить суспільна праця — той плідний початок, що наповняє життя людей змістом, поєднує їх. Відкидаючи марксистський матеріалізм і детермінізм у тлумаченні історичного процесу, він розділяв марксистське положення про те, що економічне становище народу є основою його життя, прогресивного розвитку суспільства. Тому обґрунтовував необхідність економічного перевороту і його закріплення політичними і духовними змінами.

Джерелом і носієм влади в державі, вважав Франко, повинна бути більшість суспільства. Влада і свобода його повинні збігатися — тільки тоді влада здобуває народний характер. Суспільні і політичні інститути — це «зовнішній прояв», «надбудова виробничих відносин і форм даного суспільства»; основою державно-правових інститутів визнавав «способи виробництва і циркуляції суспільного багатства».

У марксистському дусі письменник трактував походження суспільства і держави, верховної влади і панування людини над людиною. На його думку, спочатку голос вождя в громадах значив стільки ж у «громадських радах», скільки і голос кожного члена громади. Цей період суспільства він називав періодом «самоврядних і народоуправляючих громад». Для появи політичної влади правителі повинні були виділитися, піднятися над суспільством. «Царі, сатрапи і царські прислужники, лицарі і вельможі — от ті вестви суспільства, що створили відособлений організм, позбавивши всіх інших, навіть вільних людей, політичного права, участі в керуванні державою». До цьому «відособлену організму» він відносив «армію, поліцію, суд, судочинство й адміністрацію».

І.Франко писав, що влада в державі є втіленням не тільки волі пануючих, але і сили. (ІВДП)

Лесі Українці належать слова, що держава може бути тільки або незалежною, або автономною, а зовсім поневоленою не може бути, бо тоді вона вже перестане зватись державою, коли в ній не буде ніяких своїх законів та уряду. Як приклад, вона розглянула Польщу, яка колись була державою незалежною, потім залежною, але ще мала деяку автономію [14].

У роботі Лесі Українки «Державний лад» мова йде про те, що найкраще втримати державу може воля та добрі порядки. Та воля, яка є правом кожної людини робити все, що їй хочеться, аби тільки не робити шкоди іншим людям, тобто не ламати їх прав. Але воля людини має бути досить чітко аргументованою, щоб її не зламали і щоб можна було б за неї боротися, захищатися через неї. Не усі люди, на думку письменниці, могли жити за волею. Вона зробила висновок, що для того, щоб уміти жити по волі, а не по сваволі, потрібно учитись [14]. Також Леся Українка вважала, що політична та економічна воля дуже близькі; соціал-демократична партія надто універсальна, а тому варто їй надати національного забарвлення.

Скоріше за все їй імпонувало суспільство, де га­рантувалися б рівність і можливість всебічного роз­витку особистості, її погляди можна вважати близь­кими до екзистенціальних, бо проблема особистості, її існування у світі вийшли в неї на перший план.

Леся Українка була прибічницею теорії насиль­ства в походженні держави, оскільки вважала, що це пов'язано з завоюванням одного народу іншим. Дер­жава в її розумінні — продовження того ж насиль­ства, бо політична влада сконцентрована в руках панівного класу, найсильнішого в економічному плані. В державі існує право, яке закріплює насиль­ство. Тому всі форми правління, які мали місце в історії, деспотичні.

Деспотичною, насильницькою формою правління, на її думку, була Російська імперія, яка спиралася на силу, а економічно сильніша меншість панувала над людьми, пригнічувала особистість. Ідеальним Леся Українка вважала республіканський устрій, прототип якого вбачала у Швейцарській конфеде­рації.(ІВДП)

Василь Горинь твердив, що Леся Українка виступала за єдність усіх народів у боротьбі з російським самодержавством.

Іще один представник покоління «Молодої України» - Микола Міхновський, який разом із Дмитром Донцовим є українським радикальним націоналістом, за що його сьогодні критикують. Як і інші представники покоління «Молодої України», він боровся за політичну незалежність України, вважаючи її основою незалежності держави в цілому: «Бо хіба можливий для нашої нації поступ і освіта, доки нація не матиме права розпоряджатись собою. Доки ми не здобудемо собі політичних і державних прав, доти ми не матимемо змоги уладнати стан речей у себе дома до нашої уподоби, бо інтерес наших господарів єсть цілком протилежний нашим інтересам, бо розплющення очей у рабів є небезпечне для панів» [34, с. 48 - 49]. При необхідності, орієнтувався навіть за збройний захист української держави.

М. Міхновський і О. Макаренко організували Українську народну партію, розкриваючи частково національну ідеологію. Українським ідеалом для нього було відстояти те, що могло б себе реалізувати у 10 заповідях:

1. Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу, самостійна, вільна, демократична Україна – Республіка робочих людей. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася, щоб здійснити цей ідеал.

2. Усі люди – твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас.

3. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.

4. Усюди і завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не зробись ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх. Держись купи.

10. Не бери собі дружини із чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш [43, с. 58 - 60].

Можна зробити висновок, що представники покоління «Молодої України» орієнтувалися на федерацію із Росією, розглядаючи її як шлях для розвитку автономії України. Але були при цьому патріотами України, боролися за політичну, правову, економічну, культурну ідентичність та незалежність України.

8. Українська філософська та суспільно-політична думка ХІХ - ХХ ст. (провідні ідеї Миколи Костомарова, філософія Михайла Грушевського, погляди В’ячеслава Липинського (1882-1931), Дмитра Донцова, Дмитра Чижевського)

Микола Костомаров (1817— 1885 р.) — український історик і письменник. Закінчив Харківський ун-т. З 1846 р. професор Київ. ун-ту. Один з організаторів таємного Кирило-Мефодіївського т-ва. У 1847 р. був арештований і засланий у Саратов (до 1857 р.).1859—1862 р. — професор Петерб. ун-ту, йому належить книга «Буття українського народу». Сучасні учені вважають, що у його історіософії головну спрямованість життя визначає народ. Він синтезував романтичний пафос минулого, романтичні емоції з раціоналістичними підходами до аналізу фактів. Йому приписують ідеал – слов’янський федералізм, де кожна народність зберігала би суспільну свободу. Із книги «Буття українського народу»: «Бо єдин єсть бог істинний, і єдин він цар над родом чоловічим, а люде як поробили собі багато богів, то з тим укупі поробили багато царів… Але було два лиха у слов’ян: одно — незгода між собою, а друге те, що вони, як менші брати, усе переймали од старіших; чи до діла, чи не до діла, не бачучи того, що у їх своє було лучше, ніж братівське…».

Основним державотворчим чинником він уважав не якийсь окремий стан, а злагоду, єдність усіх станів, етнічних угруповань і конфесій в Україні. Його ідеалом була сильна монархічна влада, обмежена законом. Закон і право Микола Костомаров підносив вище будь-якої земної влади (і царської, і церковної), стверджуючи, що вони є не лише дар Божий, а й сам Бог, який його дав [12].

Не має свободи без віри, стверджується в «Книзі буття українського народу». Віра православна вимагає захисту від царів і панства, звільнення з неволі. Автор «Книги» пояснює: слов'яни жили в братерстві ще до прийняття християнства, однак, пізніше потрапили в неволю до чужого: чехи і полабці — до німців; серби і болгари — до греків і турків, росіяни — до татар. Традиції свободи пізніше відроджувалися тільки в Новгороді і козацькій Запорізькій Січі, де люди жили в республіках.(ІВДП)

Звільнення слов'ян почнеться з України. Вільні слов'янські народи утворять єдиний союз республік на федеративних початках, де не буде кріпосного права і гноблення, а буде рівність і братерство. Пізніше М.Грушевський відзначить: у «Книзі буття» виразилося політичне кредо Костомарова — «автократизм і класовий лад повинні бути знищені. Царство й автократизм викривляють життя громадськості в самих основах і громадськість не може відродитися, поки не звільниться від них». Сам Костомаров згодом пояснював: «Ми стали уявляти всі слов'янські народи з'єднаними між собою у федерацію подібно древнім грецьким республікам або Сполученим Штатам Америки для того, щоб усі знаходилися в міцному зв'язку між собою, але кожна зберігала свято свою окрему автономію...». (ІВДП)

М. Грушевський (1866-1934) – перший Президент Української народної республіки, філософ, історик, дослідник української культури та літератури. Йому належить також праця «Хто такі українці і чого вони хочуть?». Із цитат: «Хто ж ті Українці, що мають відзиватися на сей заклик? Хто може бути Українцем, і кого Українці приймуть у свої ряди як свого товариша? Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду Українець. Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра» [8].

В’ячеслав Липинський є автором роботи: «Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму, писані 1919 – 1926». Він вважав національне питання справою усіх людей, які належать до нації: «Коли кляса хліборобська, кляса землі, що у всіх націй і в усіх країнах світу є носитилем традицій цієї землі, тобто національної традиції – починає до тієї традиції ставитись байдуже й холодно, коли замість традиційної любови до України й аристократичної пошани до себе виховується у ньому рабська "преданість Москві", або "Варшаві" й хамська погорда до своєї національної індивідуальности, то це знак, що нація починає вмирати». Для збереження нації мала б бути, за В.Липинським, «своя держава», одна національна ідея. Республіканській демократії протиставив монархію на чолі із монархом (Господарем національної Праці). В. Липинський орієнтувався на західноєвропейські країни в українському розвитку [16].

Дмитро Донцов – автор роботи «Націоналізм». У ній автор критикував демократизм М. Драгоманова та соціалізм Маркса-Леніна. Дослідник критикував Україну у складі Російської імперії, вважаючи її у цьому випадку провінцією. Наголошував на повному розриві з Росією, бо культурно Україна протиставлена цілому духовному комплексові«Московщини». Визнавав боротьбу за національне збереження лицарями із чеснотами: мудрістю, шляхетністю, відвагою. Мислитель наголошував на тому, що у період різних залежностей (від Російської імперії, Польщі), національна інтелігенція виїжджала за кордон, а в Україні творила іноземна інтелігенція [9]. Такі радикальні погляди щодо української самобутності часто зазнавали переслідувань, а мислителів жорстоко карали за це.

Ідеолог українського націоналізму Дмитро Іванович Донцов (1883— 1973 р.) - юрист, політичний діяч. народився в Мелітополі. Закінчив юридичний фак. Петербурзького ун-ту (1907 р.), продовжив освіту у Віденському ун-ті, доктор права (1917 р.). Політичну діяльність починав в УСДРП, але незабаром порвав із соціалістичним рухом. Очолював «Союз визволення України (1914-1916 р.). При гетьманаті очолював телеграфне агентство, був членом УПХД. У 1921-1932 р. редактував «Львівський науковий вісник», у якому пропагував націоналізм, пізніше став фактично ідеологом ОУН (1929 р.).

Критично оцінював досвід відродження української державності в 1917—1920 р. На його думку, руйнівна політика Центральної Ради, а потім Гетьманату скомпрометували і демократичну, і монархічну моделі цієї державності.

Вимоги, на думку Донцова, до нового, інтегрального, вольового націоналізму? У книзі «Націоналізм» їх шість.

1)Головним фактором націоналізму є воля. «...На цій волі, (не на розумі), на догмі, аксіомі (не на доведеній правді), на самостійнім ... на бездоказовім пориві мусить бути збудована наша національна ідея».

2)Прагнення до боротьби та «свідомість її конечності». Автор «Націоналізму» пропонував розрізняти «експансію як ціль, боротьбу як зазіб».

3)Романтизм. Романтичні ідеї — догматичні, а значить глибоко релігійними почуттями, вони «дуже часто з'являються в істори у формі так званих ілюзій, легенд, міфів».

4)Фанатизм і аморальність. «Фанатизм... випливає вже з ... «релігійного характеру. віруючий дивиться на свою правду як для всіх обов'язуючу... всяка нова ідея не толерантна...» Фанатизм аморальний, тому що вступає в протиріччя « з буденною мораллю», етичність чи неетичність оцінює з погляду «загально-національних, взагалі громадських справ».

5)Імперіалізм — «легкий синтез між націоналізмом і інтернаціоналізмом». «імперіалізм, — пояснював Донцов, — це не тільки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських інтересах націями, покликаними і управленими до того». Він вважає, що «є вищі і менш варті народи, ті, що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють ... Право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації».336

Еліта і насильство здійснюють національну ідею. Тільки «творче насильство ініціативної меншості як порядкуючої сили» утілює цю ідею, а не народ («ніколи народ!»).

Такі основи, по Донцову, нового (інтегрального, вольового) націоналізму. Його «цінності» представляються страшними в порівнянні з загальнолюдськими, демократичними цінностями і сьогодні є тоталітарними анахронізмами. Але не будемо забувати: вони були сформульовані, коли в Європі «правив бал» тоталітаризм.(ІВДП)

Дмитро Чижевський (1894-1977) відомий своїм висловом щодо історії філософії: «Історія філософії – історія помилок людського духу». На думку мислителя, кожна нація є тільки обмеженим й однобічним розкриттям людського ідеалу; але лише в цих обмежених та однобічних здійсненнях загальнолюдський ідеал і є живий. Тому кожна нація якраз у своєму своєрідному, оригінальному, у своїй «однобічності» і обмеженості і має вічне, загальне значення.

Отже, найвидатніші українські мислителі боролися за українську автономність, незалежність, українську культуру, проявляли благородність та добродушність у ставленні до інших націй, до інших людей, шукали дорогу єдиної божої благодаті та людського щастя. Українську незалежність обґрунтовували лише на основі політичної незалежності. Велике значення українські мислителі надавали серцю як центру духовних, душевних сил людини та емоційності як вираженню щирості. Вважали, що покращення ситуації у державі потрібно починати із кожного громадянина, із того, що є свободою для кожної окремо людини. Українські діячі покоління «Молодої України» визнавали Україну у складі Російської імперії, розглядаючи таку дорогу як засіб у подоланні політичної залежності, культурної ідентичності України. Значна кількість українських мислителів не бачили іншого виходу.

Питання для самоконтролю

1. Чи може федерація зараз бути актуальною для України?

2. Охарактеризуйте українську національну ідею.

3. Які мислителі надавали важливу роль серцю як духовному та душевному центру людини?

4. Хто із мислителів критикував приватну власність? Чому?

5. Кого із українських філософів вважають радикальними націоналістами?