2.1.3. Набуття права власності на безхазяйну річ, бездоглядну домашню тварину, знахідку, скарб

За раніше чинним законодавством безхазяйна річ з огляду пре­зумпції права державної власності визнавалася об'єктом державної власності. З проголошенням рівності всіх форм власності у Законі «Про власність» така презумпція втратила будь-яку юридичну значущість.

Набуття права власності на безхазяйну річ розрізняють за­лежно від виду речі. Нерухомі безхазяйні речі бере на облік орган, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно. Після письмового оголошення у пресі про взяття на облік такого майна та спливу річного строку майно за рішенням суду може бути пере­дано у комунальну власність. Із заявою до "суду про визнання пра­ва власності може звернутися орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.

Протягом річного строку з моменту взяття на облік майна як безхазяйного попередній власник, який відмовився від майна, мо­же повернутися до нього і продовжити реалізацію своїх повнова­жень. Набуття права власності на таке майно можливе будь-якими іншими особами на підставі набувальної давності. Тобто будь-які особи можуть приступити до володіння таким майном, дотримую-

ЧереттІІІ Б. Б ТрудьІ по граждамскому праву. М: Статут, 2001. -С. 54-92.

чись умов набуття права власності за давністю володіння. У разі виникненні спору між такими особами і органом, уповноваженим управляти майном відповідної територіальної громади щодо прав на таке майно, суд вирішує спір, беручи до уваги фактичні обста­вини, доцільність, ефективність володіння майном та інші відо­мості.

Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набу-вальною давністю (ст. 344 ЦКУ), окрім спеціального порядку ви­никнення права власності на річ, від якої власник відмовився (ст. 336 ЦКУ); на знахідку (ст. 338 ЦКУ); на бездоглядну домаш­ню худобу (ст. 341 ЦКУ) та на скарб (ст. 343 ЦКУ).

Стаття 336 ЦКУ встановлює момент набуття права власності тільки на рухому річ, від якої власник відмовився (покинуті речі). Право власності на такі речі виникає з моменту заволодіння ними. Такий порядок встановлено незалежно від вартості та інших характеристик речі. Від особи, яка заволоділа покинутими власни­ком речами, не вимагається вчинення жодних формальних проце­дур, як-от: заявлення про заволодіння, судове чи інше підтвер­дження факту заволодіння тощо.

Набуття права власності на бездоглядну домашню тварину регламентується нормами статей 340-342 ЦКУ. Цивільний кодекс України 1963 р. містив лише одну статтю 139, згідно з нормами якої визначався порядок виникнення права власності на бездогля­дну худобу. У ЦКУ (ст. 180) тварин уперше розглядають як особ­ливі об'єкти цивільних прав, щодо яких поширюється правовий режим речі, крім випадків, встановлених законом.

Тваринний світ надзвичайно різноманітний. Тільки в Україні налічується понад 100 видів наземних диких тварин та близько 400 видів птахів. На диких тварин, що перебувають у стані приро­дної волі, поширюється природоохоронне законодавство. Тварин, які втратили цей стан з волі людини, розглядають як об'єкти права власності конкретних юридичних і фізичних осіб, тобто як майно.

Тваринний світ як база для одержання промислової, лікарської сировини, харчових продуктів, як об'єкт мисливства і рибальства охороняється природоохоронним законодавством. Тварини, що становлять особливу природоохоронну, наукову та естетичну цін­ність занесені до Червоної книги України. Відносини щодо охоро­ни, використання і відтворення тваринного світу регулюються законами України від 3 березня 1993 р. «Про тваринний світ»,¹ від

¹ Відомості Верховної Ради України.- 2002.-№ 14. ~ Ст. 97.

36

22 лютого 2000 р. «Про мисливське господарство та полювання»,¹ _від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища».²

Правила поводження з тваринами встановлюють окремими нор­мативними актами. Згідно з Правилами проведення обов'язкового страхування відповідальності власників собак за шкоду, яка може бути заподіяна третім особам, затвердженими постановою Кабіне­ту Міністрів України від 9 липня 2002 р.,³ фізичні та юридичні особи, які здійснюють догляд за собакою, що належить їм на праві власності або на інших підставах, які не суперечать законодавству (договір оренди, доручення тощо), зобов'язані страхувати відпові­дальність за шкоду, яка може бути заподіяна третій особі внаслі­док агресивної та/або не передбачуваної дії собаки.

Норми ст. 341 ЦКУ застосовуються щодо бездоглядних дома­шніх тварин і не можуть бути застосовані щодо диких тварин.

Особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину зо­бов'язана повідомити власника і повернути тварину йому. Якщо місце перебування чи особа власника невідомі, то міліція або ор­ган місцевого самоврядування за повідомленням особи, яка затри­мала тварину, розшукують власника.

Оскільки домашня тварина потребує належного догляду, то особа, яка затримала таку тварину, вправі залишити її у себе та за­безпечити утримання або передати тварину іншій особі, яка може забезпечити утримання. За раніше чинною нормою ст. 139 ЦК 1963 р. на період розшуку власника міліція передавала худобу на утримання і користування найближчому колгоспу чи радгоспу. Керівники господарств не вправі були відмовитися від прийняття худоби. Особа, яка затримала худобу, не могла утримувати чи ко­ристуватися нею.

Відповідальність особи за загибель або ушкодження тварини обмежена такими умовами: 1) особа є відповідальною лише за на­явності в її діях умислу або грубої необережності; 2) розмір відпо­відальності особи обмежується вартістю тварини.

На відміну від раніше чинного порядку, визначеного ст. 139 ЦК 1963 р., норма ст. 341 ЦКУ по-новому вирішує питання набут­тя права власності на бездоглядну тварину. Право власності на та­ких тварин переходить до особи, у якої вони були на утриманні та

Відомості Верховної Ради України,- 2000.- № 18.- Ст. 132. Відомості Верховної Ради України.- 1991.- № 41.- Ст. 546. Офіційний вісник України.- 2002.- № 28. - С. 161.- Ст. 1321.

37

у користуванні, якщо: 1) протягом шести місяців з моменту заяв­лення про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби власник не виявлений або не заявив про свої права; 2) протягом двох місяців - щодо інших домашніх тварин. За ст. 139 ЦК 1963 р. худоба безоплатно переходила у власність колгоспу або у державну власність, якщо худоба утримувалася в радгоспі.

Якщо особа, в якої тварина була на утриманні, відмовляється від набуття права власності, то тварина переходить у комунальну власність територіальної громади, на території якої тварину було виявлено. Не вирішене питання про право такої особи вимагати від органу, уповноваженого управляти комунальною власністю, від­шкодування витрат, пов'язаних з утриманням тварин.

Стаття 342 ЦКУ передбачає проведення взаєморозрахунків між особою, яка затримала, особою, яка утримувала тварину і її влас­ником, якщо він виявлений і тварина йому повернена. Отже, такі особи мають право вимагати від власника відшкодування всіх ви­трат, пов'язаних з утриманням тварини. Витрати компенсуються з відрахуванням вигод, здобутих від користування твариною (вар­тість молока, шерсті, яєць тощо). Якщо протягом строків утриман­ня і користування тварина дала приплід, то він разом з твариною підлягає поверненню власнику.

Цивільний кодекс вперше закріплює право осіб, які затримали, які утримували та користувалися твариною на винагороду від вла­сника в розмірі до 20% вартості тварини. Якщо власник публічно обіцяв винагороду, то відносини сторін регулюються нормами гл. 78 ЦКУ - публічна обіцянка винагороди. Якщо особа не заяви­ла про бездоглядну тварину або вчинила спробу приховати її всу­переч вимогам ст. 340 ЦКУ, то право на одержання винагороди не виникає.

Норми ст. 337 ЦКУ визначають дії, які повинна вчинити особа, що знайшла загублену річ (знахідку). Найперше, треба повідоми­ти особу, яка загубила річ, або власника речі і повернути їм річ. Такі дії можливо вчинити, якщо особа, яка загубила річ, або влас­ник цієї речі, є відомими. Якщо річ знайдена у приміщенні чи у транспортному засобі, то така річ передається особі - володільцю приміщення чи транспортного засобу або їхнім представникам. Якщо власник речі чи інша особа, яка має право вимагати повер­нення загубленої речі, невідомі, то знайдену річ має бути заявлено міліції або органу місцевого самоврядування. Загублена і знайдена річ, власник якої невідомий, може зберігатися в особи, яка її зна-38

йшла, або річ можна передати на збереження міліції чи органу мі­сцевого самоврядування або особам, які вказані цими органами.

Норма ч. З ст. 337 ЦКУ надає особі, яка знайшла загублену річ, право розпорядитися цією річчю, якщо це річ, що швидко псуєть­ся, або річ, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю. За таких умов річ може бути відчужена шляхом продажу з одержанням письмових доказів, що підтвер­джують суму виторгу. Ця сума підлягає поверненню власнику чи іншій особі, що має право вимагати повернення речі. Зазначена норма не передбачає права на розпорядження знайденою річчю в інший спосіб, наприклад, споживання, користування за призна­ченням з подальшою компенсацією вартості її власнику, хоча по­треба може виникнути саме в такій поведінці. Тому доцільно було б розширити законодавчий перелік дій щодо такої речі через вка­зівку на можливість її споживання чи іншого використання за при­значенням.

Відповідальність особи, що знайшла загублену річ, за її втрату, знищення чи пошкодження обмежується лише випадками вста­новлення в її діях умислу або грубої необережності.

По-новому вирішуються питання набуття права власності на знахідку. Якщо раніше за ЦК 1963 р. право власності на знахідку за певних умовах з огляду презумпції державної власності могло виникнути лише у держави, то в новому кодексі закріплено зовсім інший підхід.

Якщо особа, яка знайшла загублену річ, зробила всі необхідні дії з розшуку власника, але:

1. власника або іншу особу, яка має право вимагати повернен­ ня загубленої речі, не було встановлено; або

2. власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органу місцевого самоврядування, то така особа набуває право власності на знахідку після спливу шести мі­ сяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органу місцево­ го самоврядування.

Така особа може відмовитися від права власності на загублену річ, подавши про це письмову заяву до органу місцевого самовря­дування. У такому випадку знахідка переходить у комунальну вла­сність.

Особливий порядок встановлено щодо знайдених транспорт­них засобів, їх передають на зберігання міліції і в друкованих за­собах масової інформації роблять відповідне оголошення. Якщо

39

протягом шести місяців власник не буде виявлений або не заявить про свої права на транспортний засіб, то міліція має право його продати. Сума виторгу вноситься на спеціальний рахунок у банку і якщо з перебігом трьох років колишній власник не заявить про пе-редання йому суми виторгу, то ця сума переходить у власність те­риторіальної громади, на території якої було знайдено транспорт­ний засіб. Неврегульованим є питання у разі, якщо торги не відбу­лися або продаж транспортного засобу є недоцільним. Цивільний кодекс закріплює право, а не обов'язок міліції продати транспорт­ний засіб. Тому, якщо продаж транспортного засобу не відбувся або виявиться недоцільним, то за заявою міліції, органу територі­альної громади, на чиїй території було знайдено транспортний за­сіб, він може бути переданий за рішенням суду у державну або комунальну власність. Сума, в яку оцінений транспортний засіб на підставі експертного висновку, має бути внесена новим власником на спеціальний рахунок у банку з тими самими правовими наслід­ками, що зазначені у ч. З ст. 338 ЦКУ. Це не суперечитиме чинно­му законодавству, хоча на такий випадок потрібна пряма законо­давча вказівка. Тому доцільно в такий спосіб доповнити ч. З ст. 338 ЦКУ.

На відміну від раніше чинних норм (ст. 140 ЦК 1963 р.) особа, яка знайшла загублену річ, має право не тільки на відшкодування необхідних витрат, пов'язаних із знахідкою, а й на винагороду від власника. Розмір винагороди - до 20% вартості речі. Якщо власник публічно обіцяв винагороду, то відносини сторін щодо її виплати регулюються нормами статей 1144, 1148, 1149 ЦКУ. Права на отримання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загуб­лену річ, не заявила про знахідку в порядку, визначеному ст. 337 ЦКУ, або вчинила спробу приховати її.

Скарбом є майно особливої цінності (дорогоцінне каміння, зо­лоті та срібні монети, дорогоцінні метали в злитках, виробах, ломі тощо). Скарб - це майно, яке закопане або приховане іншим спо­собом. Власник такого майна невідомий або втратив за законом права на нього. Тому скарбом не вважають умисно сховані речі, власник яких відомий і не втратив на них прав.

ЦК 1963 р. в імперативному порядку закріплював обов'язок особи, яка виявила скарб, здати його фінансовому органу. Скарб переходив у державну власність, за особою зберігалося право на винагороду в розмірі 25% вартості зданого майна. Зовсім інший підхід закріплено в ЦКУ (ст. 343). Виходячи з принципу рівності всіх форм власності, законодавець надає рівні можливості набуття

40

права власності. Отже, особа, яка виявила скарб, набуває право власності на нього. Якщо скарб був прихований у майні, що нале­жить на праві власності іншій особі (заритий на земельній ділянці, в стінах старого будинку тощо), то в особи, яка виявила скарб і у власника майна, в якому було виявлено скарб, виникає право спі­льної часткової власності. За кожним з них визнається право на рівні частки. Якщо власник майна не давав згоди на проведення розкопок чи інших пошукових робіт з метою виявлення скарбу, а особа все-таки їх здійснила, то право власності на скарб набуває власник майна, а не особа, яка діяла без його згоди.

Особливий правовий режим встановлено щодо пам'яток історії та культури. Якщо особа виявила скарб, що є пам'яткою історії та культури, то права власності на таке майно не виникає. Власником такого майна є держава. Право власності держави виникає з само­го факту виявлення таких речей і не залежить від дотримання пев­них умов, процедур. Навіть якщо особа, виявивши таке майно, приховала цей факт і не повідомила, не передала майно відповід­ним органам, то держава є власником з самого факту його вияв­лення. Відносини сторін в такій ситуації регулюються нормами глави 83 ЦКУ - набуття, збереження майна без достатньої право­вої підстави.

Особа, яка виявила скарб, що є пам'яткою історії та культури, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до 20% вартості за умови, що вона негайно повідомила міліції або органу місцевого самоврядування про скарб і передала його цим органам. Якщо пам'ятку історії та культури виявлено у майні, що нале­жить іншій особі, то власник майна і особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду до 10% вартості скарбу кожна.

Якщо розкопки, пошук належать до кола договірних чи трудо­вих обов'язків особи (археологи, геологи), то положення ст. 343 ЦКУ на них у разі виявлення скарбу не поширюються.