3.2. Припинення права власності усупереч волі власника

Норми ст. 348 ЦКУ передбачають окремий випадок примусо-вого відчуження майна, яке не може належати особі. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула права влас­ності на майно, яке за законом, що був прийнятий пізніше, не мо­же їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.

Передбачений порядок застосовується лише до фізичних та юридичних осіб і за умови, що право власності на майно набуте ними правомірно. На момент придбання майна не існувало жодних заборон чи обмежень, але за законом, який був прийнятий пізніше, таке майно не може належати особі. Така ситуація може мати міс­це щодо вилучених або обмежених в цивільному обороті речей (ст. 178 ЦКУ).

Мейер Д. Й. Русскос гражданское право в 2 ч. Ч. 2.- По исправлснному й дополненному 8-му изд., 1902. М.: Статут (в серни «Классика российской цивилистики»), 1997.-С. 95.

112

Зокрема, ЗКУ передбачає, що землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним гро­мадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам, іноземним державам (ст. 22 ЗКУ). Але якщо такі земельні ділянки були прийняті у спадщину (законна підстава набуття права влас­ності), то протягом року вони підлягають відчуженню, оскільки не можуть належати на праві власності.

Отже, майно, яке було набуте на законних підставах, але згідно з пізніше прийнятим законом не може належати особі, має бути відчужене протягом встановленого законом строку. Якщо ж влас­ник добровільно не відчужить таке майно за цивільним правочи-ном, то воно підлягає примусовому продажу. Примусовий продаж здійснюється за заявою відповідного органу державної влади на підставі рішення суду. Продаж майна здійснюють у порядку, вста­новленому законом для виконання судових рішень. Чому мова йде про примусовий продаж, адже майно у всіх випадках переходить у власність держави? З огляду на це доцільніше говорити про викуп майна. Колишньому власнику передається сума виторгу з відраху­ванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна. Водночас у ст. 1171 ЦКУ передба.чено, що у разі прийняття закону, що припи­няє право власності на певне майно, шкода, завдана власникові такого майна, відшкодовується державою у повному обсязі. Тому і в ст. 348 ЦКУ може йтися про повне відшкодування шкоди, завда­ної власнику через примусове припинення його права.

Якщо продаж не відбувся, то майно за рішенням суду перехо­дить у власність держави, а власнику виплачується визначена рі­шенням суду сума. Норма ст. 348 ЦКУ не вказує на джерело ви­плати - за рахунок яких коштів власник отримує компенсацію вартості майна. В імперативному порядку визначено про пере-дання такого майна лише у державну власність. Очевидно, що залежно від характеру майна, його можуть передавати і у ко­мунальну власність, але законодавчо така можливість не перед­бачена.

Дозвільний порядок придбання встановлено для окремих видів майна. Наприклад, вогнепальна мисливська зброя може набувати-ся лише з дозволу органів внутрішніх справ та з досягненням пев­ного віку: 21 року - для придбання вогнепальної гладкоствольної мисливської зброї; 25 років - для придбання мисливської нарізної зброї. Газові пістолети, револьвери та патрони до них, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівливої дії. холодну зброю мож­на придбавати в довільному порядку до досягнення 18-річного

113

віку. Тому, якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула права власності на майно, на набуття якого за законом, який був прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а в його видачі особі відмовлено, майно також підлягає відчуженню за рі­шенням суду.

Статтею 350 ЦКУ визначено підстави та порядок проведення викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю.

З позицій цивільного обороту земельна ділянка - Специфічний вид майна. Включення в ЦКУ норм про право васності на земельні ді­лянки є цілком виправданим. В. Семчик зазначає, що «земельне право використовує цивільне з питань власності, припинення май­нових прав і т. д».¹ Водночас слід враховувати певні особливості правового регулювання, що встановлені ЗКУ.

Становлення нормативного позбавлення права у зв'язку з су­спільною необхідністю на земельну ділянку і нерухоме майно, яке на ній розташовано, відноситься до кінця XVIII - початку XIX сто­літь. У цей період у законодавствах європейських держав почина­ють реалізовуватись ідеї лібералізму, що, в свою чергу, призвело до обмеження абсолютного характеру права власності з огляду со­ціальних зобов'язань власника. Так, в австрійському цивільному законодавстві, яке діяло на території західноукраїнських земель, передбачалися можливі випадки позбавлення права власності на земельну ділянку і нерухоме майно, яке на ній розташовано. Зок­рема, передбачалося відчуження земельної ділянки і нерухомості, що на ній розташовано, для будівництва доріг, для військових ці­лей, для гірництва і у санітарних цілях.²

Припинення права власності на земельну ділянку ЗКУ суспіль­ною необхідністю стало можливим після прийняття Закону СРСР «Про власність», за яким земля визнавалася об'єктом права влас­ності не тільки держави. ЗКУ 1992 р. передбачав вилучення (ви­куп) земельних ділянок з метою надання їх у власність або надан­ня у користування громадянам, підприємствам, установам і органі­заціям (ст. 31). Вилучення земельної ділянки проводилося за згодою власника. За відсутності такої згоди спір вирішувався су­дом (ст. 112). Аналогічними є вимоги Земельного кодексу 2001 р. Так, у ст. 140 ЗКУ пунктом «г» пердбачено відчуження земельної

Земельне право: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В. І. Ссмчика і П. Ф. Кулинича.- К.: «Видавничий Дім «Ін Юрс», 2001.- С. 36.

^'Дністрянський С. Цивільне право.- С. 672-694.

114

ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю та для суспільних потреб. ЗКУ передбачає: 1) викуп земельних ділянок для суспіль­них потреб (ст. 146); 2) примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності (ст. 147).

Перелік суспільних потреб, для яких може здійснюватися викуп земельних ділянок, згідно із ЗКУ є вичерпним:

1. під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування; під будівлі, споруди та інші виробничі об'єкти державної та комунальної власності;

2. під об'єкти природно-заповідного та іншого природоохо­ ронного призначення;

1. для об'єктів оборони та національної безпеки;

3. під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної й енергетичної інфраструктури (доріг, газо­ проводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо);

4. під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій;

5. під міські парки, майданчики відпочинку та інші об'єкти за­ гального користування, необхідні для обслуговування населення.

Аналізуючи наведений у ст. 146 ЗКУ перелік підстав, зауважи­мо, що не всі із зазначених підстав охоплює поняття «суспільна потреба». Наприклад, при викупі земельної ділянки під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання чи під будівлі, споруди та інші виробничі об'єкти державної та комунальної власності фактично відбувається підміна понять -суспільні потреби підміняються поняттям потреб окремих інсти­туцій в державі. Більше того, з огляду на принцип рівності всіх форм власності, закріпленого ще у Законі України «Про влас­ність», рівності усіх суб'єктів права власності перед законом (ст. 13 Конституції) приватний власник не мав би поступатися своєю власністю заради державної чи комунальної власності. У ст. 41 Конституції закріплено, що примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мо­тивів суспільної необхідності (суспільне і державне - різні понят­тя), на підставі і в порядку, встановленого законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їхньої вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їхньої вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзви­чайного стану.

Відчуження земельної ділянки з мотивів її суспільної необхід-

115

ності здійснюється у примусовому порядку у разі введення воєн­ного або надзвичайного стану (ст. 147 ЗКУ). Порядок відчуження земельних ділянок в таких випадках має бути врегульований спе­ціальним законом. У будь-якому разі примусове відчуження здійс­нюється лише за умови повного відшкодування власнику вартості земельної ділянки.

У ч. 1 ст. 146 ЗКУ, а також у ч. 1 ст. 149 ЗКУ зазначено, що ор­гани державної влади та органи місцевого самоврядування відпо­відно до їхніх повноважень, мають право викупу земельних діля­нок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб. Тобто, ЗКУ допускає викуп з метою суспільної необхідності за рі­шенням уповноважених на те органів. Але такий підхід суперечить вимогам інших нормативних актів, зокрема, Закону «Про влас­ність», згідно з яким викуп земельної ділянки з Мчітою суспільної необхідності здійснюється за рішенням суду, а не за рішенням ін­ших органів. Тому редакція ст. 146 ЗКУ має бути уточнена.

Норми Земельного кодексу не узгоджуються з нормами ст. 350 ЦКУ:

1. ЗКУ розмежовує поняття «суспільні потреби», «суспільна необхідність», ЦКУ містить єдине поняття «суспільна необхід­ ність», не розкриваючи його зміст;

2. викуп для суспільних потреб можливий лише зі згоди влас­ ника, з мотивів суспільної необхідності ~ земельні ділянки приму­ сово відчужуються. ЦКУ передбачає викуп у зв'язку з суспіль­ ною необхідністю за згодою власника або за рішенням суду;

3. при викупі земельної ділянки для суспільних потреб власник має бути письмово повідомлений про майбутній викуп не пізніше, ніж за один рік до викупу (ч. 2 ст. 146 ЗКУ). ЦКУ передбачає обов'язкове повідомлення власника земельної ділянки органом, який прийняв рішення про викуп не пізніше, ніж за рік до викупу у зв'язку з суспільною необхідністю (ч. З ст. 350). Але суспільна не­ обхідність, з огляду на ЗКУ, може виникнути у разі введення во­ єнного або надзвичайного стану. Тоді об'єктивно виключено мож­ ливість повідомлення власника.

Отже, норми ЦКУ і ЗКУ, що регулюють викуп земельних діля­нок для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, мають бути взаємоузгоджень Поняття суспільної необхідності не може замінюватись потребами окремого характеру, його розумін­ня на законодавчому рівні має бути однаковим і не може трактува­тися надто широко, як потреби державного органу, органу місце­вого самоврядування чи державних інституцій. У розумінні змісту

116

цього поняття могла б відіграти роль судова практика, що дало б змогу визначити його законодавчі параметри.

Викуп земельної ділянки здійснюється за оплату. Викупна ці­на, строки та інші умови узгоджуються сторонами: органом, що прийняв рішення про викуп, і власником земельної ділянки. У разі недосягнення згоди спір вирішується судом. На нашу думку, оскіль­ки мова йде все-таки про примусове припинення права власності (навіть у тих випадках, коли власник земельної ділянки погоджу­ється на викуп у зв'язку з суспільною необхідністю, не можна стверджувати про припинення права власності з волі власника. Адже власник фактично погоджується з прийнятим рішенням про викуп, а не припиняє належне йому право вільно та свідомо), на законодавчому рівні мають бути встановлені чіткі гарантії щодо проведення викупу. Розрахунок з власником має бути проведений до фактичного вилучення земельної ділянки шляхом внесення грошових коштів на банківський рахунок, відкритий на ім'я влас­ника, чию ділянку вилучають. Якщо ж спір про суму викупу вирі­шується в судовому порядку, то орган, який прийняв рішення про викуп, мав би в забезпечення позову внести визначену ним суму викупу на депозит суду. Такий порядок слугував би гарантією інтересів особи власника, чия земельна ділянка викуповується. В іншому разі така особа не застрахована від ризику несплати на її користь погодженої чи присудженої суми.

Частина п'ята ст. 350 ЦКУ закріплює принцип повного від­шкодування збитків, завданих власникові викупом земельної ділян­ки. Відшкодуванню підлягають як прямі збитки, так і упущена ви­года. Прямі збитки включають ринкову вартість вилученої зе­мельної ділянки, вартість нерухомого майна, що на ній розміщене, вартість зелених насаджень тощо. До суми компенсації збитків, поряд із ціною земельної ділянки, відповідно до Порядку визна­чення та відшкодування збитків власникам землі і землекористува­чам, затвердженого Постановою КМУ від 19 квітня 1993 р.¹, відшко­дуванню підлягають вартість понесених витрат та поліпшень якос­ті земель за період використання земельних ділянок з урахуванням кадастрової оцінки, на незавершене сільськогосподарське вироб­ництво (оранка, внесення добрив, посів, інші види робіт), на розві­дувальні та проектні роботи, а також інші збитки власників земель і землекористувачів, у тому числі і нестримані доходи, якщо вони обґрунтовані. До нестриманих доходів згідно із зазначеним актом

Зібрання постанов Уряду України.- 1993. № 10.- С. 193.

117

відносять доходи, які міг би отримати власник із земельної ділянки і які він не отримав унаслідок її вилучення (викупу). Невизначе­ність критеріїв обрахунку нестриманих доходів створює проблеми практичної реалізації права на їхнє відшкодування. Розмір і поря­док нарахування витрат сільськогосподарського і лісогосподарсь­кого виробництва визначаються Постановою КМУ від 17 листопа­да 1997 р. «Про розміри та порядок визначення втрат сільськогос­подарського і лісогосподарського виробництва, які підлягають відшкодуванню».¹ Такі витрати визначаються на підставі нормати­вів згідно з додатком до цієї постанови.

За взаємною домовленістю між органом, який прийняв рі­шення про викуп, і власником йому може бути надана інша земе­льна ділянка, вартість якої враховується при визначенні розміру викупної ціни.

ЗКУ передбачає право власника вимагати повернення викупле­ної ділянки після обставин, у зв'язку з якими було проведено при­мусове відчуження земельної ділянки. У разі неможливості повер­нення примусово відчуженої ділянки, власнику, за його бажанням, надається інша земельна ділянка.

Законодавче не визначено моменту припинення права приват­ної власності на земельну ділянку при її викупі з вимог суспільної необхідності/Якщо викуп здійснювався за згодою власника, то право власності треба було б вважати таким, що припинилося з моменту фактичного вилучення земельної ділянки. Якщо ж спір вирішувався в судовому порядку, то такий момент мав би пов'язу­ватися з моментом набрання рішенням суду законної сили. З огляду на законодавчі положення про необхідність державної реєстрації припинення прав на нерухоме майно, припинення права власності на викуплену земельну ділянку у зв'язку з суспільною необхідніс­тю підлягає державній реєстрації: у першому випадку - на підставі рішення відповідного органу про викуп земельної ділянки, у дру­гому - на підставі рішення суду.

Порядок припинення права власності на нерухоме майно у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розташова­не, визначений у ст. 351 ЇДКУ. В ч. 1 цієї статті зазначено, що при­пинення права власності на житловий будинок, інші будівлі, спо­руди, насадження у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, здійснюються за рішенням суду шляхом викупу зазначеного нерухомого майна і з обов'язковим попереднім від-

Офіційний вісник України.- 1997.- № 47.- С. 40.

118

шкодуванням збитків у повному обсязі. Тобто, така підстава при­пинення права власності тісно пов'язана з викупом земельної ді­лянки. Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу, є власником житлового будинку, іншої будівлі, споруди та наса­джень, що розміщені на ній, вимога про припинення права власно­сті на ці об'єкти розглядається разом з вимогою про викуп земель­ної ділянки.

До прийняття ЦКУ припинення права власності на нерухоме майно при викупі земельної ділянки у зв'язку із суспільною необ­хідністю врегульовувалося нормами житлового, земельного законодавства. Так, зокрема, у ст. 171 Житлового кодексу України (далі - ЖКУ) закріплено, що у разі знесення житлових будинків, що є у приватній власності громадян, у зв'язку з вилученням земе­льних ділянок для державних або громадських потреб зазначеним громадянам, членам їхніх сімей, а також іншим громадянам, які постійно проживають у цих будинках, надаються за встановлени­ми нормами квартири в будинках державного або громадського житлового фонду. Крім того, власникам житлових будинків, на їхній вибір, або сплачується вартість будинків, будівель та при­строїв, що зносяться, або надається право використати матеріали від розбирання цих будинків, будівель та пристроїв на свій розсуд. Норми ЖКУ застаріли, як і кодекс загалом.

Позивачами у справах про викуп житлового будинку та інших будівель, споруд, насаджень є органи, які прийняли рішення про викуп земельної ділянки. Це органи державної влади, органи влади АРК, органи місцевого самоврядування. Важливою гарантією ін­тересів власника є його право на попереднє відшкодування збитків у повному обсязі як прямих, так і упущеної вигоди. З огляду на зміст ст. 351 ЦКУ, суд може розглядати справу за позовом про ви­куп житлового будинку, інших будівель, споруд, насаджень лише після представлення позивачем доказів сплати суми викупу. Якщо власник не погоджується із розміром викупу, суд має розглянути це питання і винести відповідне рішення.

Суд задовольняє заявлені позовні вимоги, якщо буде доведено, що використання земельної ділянки є неможливим без припинення права власності на майно, що на ній розташоване.

З огляду на обставини справи, суд може постановити рішення: - про знесення житлового будинку, інших будівель та споруд, що розташовані на земельній ділянці;

-або якщо це можливо за бажанням власника перенести їх на іншу земельну ділянку. Особа має право вимагати надання їй ін-

119

шої рівнозначної за якістю земельної ділянки в межах даного на­селеного пункту.

Встановлено гарантії права на житло власника, членів його сім'ї, наймачів та членів його сім'ї, які проживали у будинку, який зносять. Таким особам має бути надано житло згідно з нормами, визначеними ЖКУ. Забезпечення житлом має бути здійснено до знесення житлового будинку. Якщо особи не погоджуються з якіс­тю, розмірами, місцем розташування наданого житла, то спір має розглядатися в судовому порядку. Знесення будинку можливий лише після вирішення всіх спірних питань і переселення особи та членів її сім'ї у надане житло. Позови про викуп земельної ділянки і про припинення права власності на об'єкти, що на ній розташо­вані, мають розглядатися в одному провадженні, якщо власник зе­мельної ділянки є одночасно і власником житлового будинку. Як­що власник земельної ділянки не є власником житлового будинку, то при викупі земельної ділянки до участі в справі має бути залу­чений власник житлового будинку. Він має бути залучений як тре­тя особа на боці відповідача (власника земельної ділянки) згідно з нормами ЦПКУ.

Власнику житлового будинку, інших будівель, розташованих на земельній ділянці, (або кільком власникам) надано право на власний розсуд розпоряджатися такими об'єктами до набрання законної сили рішенням суду про викуп земельної ділянки. Вини­кає запитання - з якого ж моменту припиняється право власності на нерухоме майно? Оскільки мова йде про судовий порядок при­пинення права власності, то момент припинення права має пов'язуватися з моментом набрання рішенням суду законної сили. Окрім цього, треба враховувати законодавчі вимоги про необхід­ність реєстрації припинення права власності на нерухоме майно.

У ч. З ст. 347 ЦКУ закріплено норму про те, що у разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вне­сення за заявою власника відповідного запису до державного ре­єстру. Така сама норма передбачена і у разі припинення права вла­сності внаслідок знищення нерухомого майна (ч. 2 ст. 349 ЦКУ). Відсутність єдиного законодавчого підходу щодо державної реєст­рації як правовстановлюючого (правоприпиняючого) факту чи лише правопідтверджуючого факту породжує практичні проблеми. Отже, при вирішенні питання про момент припинення права влас­ності на нерухоме майно у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене, можливими є два варіанти: 1) право припи-

120

няється з моменту набрання рішенням суду законної сили; 2) пра­во припиняється з моменту внесення запису до державного реєст­ру. З огляду на положення ч. З ст. 347 ЦКУ, ч. 2 ст. 349 ЦКУ дру­гий варіант є більш прийнятним з позицій практики. З метою уні­фікації законодавчих підходів при визначенні моменту припинення права власності в судовому порядку все-таки момент припинення права треба пов'язувати з моментом набрання рішенням суду за­конної сили.

Як окрему підставу припинення права власності ЦКУ закріп­лює викуп пам'ятки історії та культури (ст. 352 ЦКУ).

Відносини у сфері охорони культурної спадщини регулюються Законом України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини». Усі об'єкти культурної спадщини, незалежно від форм власності відповідно до їхньої цінності підлягають реєстрації шля­хом занесення до Державного реєстру пам'яток України за катего­ріями національного та місцевого значення пам'ятки.

Пам'ятка може перебувати у державній власності, комунальній або приватній власності. Пам'ятки археології є державною власні­стю. Об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органам у володіння, користування чи управління іншій юридич­ній чи фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Верховною Радою України затвер­джується перелік пам'яток, які не підлягають приватизації.

У разі продажу пам'ятки власник зобов'язаний дотримуватися норми ст. 20 Закону, яка закріплює право відповідних органів охо­рони культурної спадщини на привілейовану купівлю пам'ятки.

ЦК встановлює санкції у разі вчинення власником пам'ятки іс­торії та культури неправомірних дій чи бездіяльності, що можуть призвести до пошкодження чи знищення пам'ятки. Відпо­відний державний орган робить власнику попередження. Форма попередження законодавчо не визначена. Державний орган само­стійно визначає форму і спосіб попередження власника. Якщо влас­ник і після попередження не вживає жодних заходів щодо збере­ження пам'ятки, то за позовом відповідного державного органу з питань охорони пам'яток, така пам'ятка в судовому порядку може бути викуплена. Примусовий викуп може бути застосований і тоді, коли власник не має можливості створити необхідні умови для збереження пам'ятки. У будь-якому разі рішення про викуп може бути постановлене тільки судом. Орган з питань охорони пам'яток не мас права самостійно приймати жодних рішень про припинення

121

права власності на пам'ятку. У разі невідкладної необхідності за­безпечення умов для збереження пам'ятки позов про її викуп може бути пред'явлений без попередження про це власника. Викуплена пам'ятка переходить у державну власність. Правовий режим її охорони здійснюється відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини». Примусовий викуп здійснюється за взає-моузгодженою ціною. Якщо домовленість щодо ціни не досягнута, спір вирішується судом.

Відповідно до попередніх підстав припинення права власності у цьому випадку теж не визначений момент припинення права власності на викуплену пам'ятку історії та культури. Такий мо­мент також пов'язаний з моментом набрання рішенням суду за­конної сили.

Закон України «Про власність» передбачав, що за обставин над­звичайного характеру (у випадках стихійного лиха, аварій, епіде­мій, епізоотій) майно в інтересах суспільства за рішенням органів державної влади може бути вилучено (реквізовано) у власника в порядку і на умовах, встановлених законодавчими актами України, з виплатою йому вартості майна в повному обсязі відповідно до реальної його вартості, в тому числі і нестримані доходи. Реквізи­ція майна передбачена і ст. 41 Конституції України. Реквізиція об'єктів права приватної власності може проводитися у разі ого­лошення надзвичайного чи воєнного стану. За цією ознакою рекві­зиція відрізняється від інших підстав припинення права власності.

Реквізиція як примусове позбавлення права власності має певні особливості: 1) вона може бути застосована тільки у разі надзви­чайних обставин (стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії тощо); 2) реквізиція застосовується не як санкція за неправомірні дії вла­сника, а як необхідний захід для усунення загальної небезпеки то­що; 3) у реквізиції рішення про примусове вилучення майна при­ймають відповідні органи, а не суд, враховуючи необхідність швидкого реагування в умовах надзвичайних обставин; 4) не пе­редбачається попереднього повного відшкодування збитків влас­нику через об'єктивну неможливість його проведення.

Норма ст. 353 ЇДКУ є відсилочною. Порядок застосування рек­візиції визначається спеціальним законом.

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути реквізоване без попереднього повного відшкодування його вартос­ті. З огляду на такі надзвичайні обставини проводиться наступне повне відшкодування. Залежно від обставин, цілей, для яких про­водиться реквізиція таке майно переходить у державну власність

122

або знищується. Оскільки рішення про знищення майна прийма­ється відповідними органами держави, то реквізоване майно у всіх випадках переходить у власність держави і вже потім, залежно від обставин, може бути знищене. Під майном як об'єктом реквізиції треба розуміти речі⁵ матеріального світу. Майнові права та обов'язки як майно ревізиції не підлягають.

Оцінювання вартості майна проводиться за погодженням між власником і відповідним органом. Закон України «Про власність» (ч. 4 ст. 48) встановлює правило, за яким збитки відшкодовуються у повному обсязі на момент припинення права власності. Між мо­ментом вилучення майна і моментом розрахунку з власником рин­кова ціна майна може зазнати змін. Тому справедливим буде те, що компенсація має відповідати вартості майна на момент прове­дення оплати, а не на момент вилучення. Власник у разі незгоди може оскаржити оцінку майна до суду. У разі реквізиції майна власник може вимагати взамін надання йому іншого майна. Вирі­шення такого питання належить до компетенції органу, що здійс­нив реквізицію, і бажання власника беруть до уваги, якщо це мож­ливо.

Якщо майно збереглося після припинення надзвичайних обста­вин і якщо це можливо, з огляду на фактичні обставини, власник може вимагати повернення свого майна. Оскільки при реквізиції право власності припиняється, то у разі повернення такого майна, воно поновлюється на боці власника. Власник зобов'язаний пове­рнути одержану грошову суму на відшкодування вартості речі з вирахуванням розумної суми за її користування. На законодавчому рівні треба вирішити питання про момент припинення права влас­ності на реквізоване майно, а також про момент його поновлення у разі повернення майна власнику після припинення надзвичайних обставин, якщо майно збереглося в натурі. Моментом припинення права власності треба вважати момент фактичного вилучення май­на в особи. У разі реквізиції нерухомого майна треба передбачити особливі правила реєстрації припинення права власності з ураху­ванням Надзвичайних обставин.

Конфіскація майна як вид додаткового покарання є примусо­вим безоплатним вилученням у власність держави частини або всього майна, що належить особі на праві приватної власності. За ст. 354 ЇДКУ конфіскація є позбавленням права власності особи за рішенням суду як санкція за вчинене правопорушення, у випад­ках, встановлених законом. Конфіскація є підставою набуття права к-'Іасності державок), отже, момент припинення права власності

б* 123

особи і відповідно момент його виникнення у держави треба пов'язувати з набранням законної сили вироком (рішенням) суду.

Як кримінальне покарання конфіскація застосовується судом за тяжкі та особливо тяжкі злочини, скоєні з корисливих мотивів, і може бути призначене судом тільки у випадках, передбачених ККУ.

Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або без­посереднім об'єктом адміністративного правопорушення, грошей, одержаних у результаті вчинення адміністративного правопору­шення застосовується як основне, так і додаткове адміністративне стягнення у випадках, передбачених Кодексом про адміністративні правопорушення.

Перелік видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами додається до Закону Ук­раїни від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження».¹

Гарантією інтересів особи-власника є чітко визначені законом підстави та порядок застосування конфіскації.

Незаконна конфіскація може бути оскаржена в порядку, що встановлений для оскарження судових вироків та рішень. Майно, яке було незаконно конфісковане, повертається особі в натурі, а за неможливості повернення - відшкодовується його вартість.

За загальним правилом ст. 658 ЦКУ право продажу товару на­лежить власникові товару. Винятки з цього правила встановлено законом і стосуються випадків примусового продажу товару. От­же, у випадках примусового продажу товару, що належить особі на праві власності, її право припиняється і одночасно виникає право власності у набувача такого товару. Зокрема, згідно з нор­мами транспортного законодавства (наприклад, п. 48 Статуту за­лізниць України) перевізник має право реалізувати невитребувані одержувачами вантажі, доставлені за договором перевезення; згід­но із Законом України від 2 жовтня 1992 р. «Про заставу»² заста-водержатель у разі невиконання боржником забезпеченого заста­вою зобов'язання вправі реалізувати заставлене майно і задоволь­нити свої вимоги з його вартості; ломбард вправі продати заставлене майно у зв'язку з непогашенням боржником суми боргу у встановлений строк (ст. 968 ЦКУ); підрядник має право продати предмет договору побутового підряду за розумну ціну, якщо замов­ник не з'явився за одержанням виконаної роботи зі спливом двох

' Офіційний вісник України. 1999.- № 19.~ С. 813.

^: Відомості Верховної Ради України.- 1992.- № 47. Ст. 642.

124

місяців після письмового попередження підрядника (ст. 874 ЦКУ); уповноважені органи здійснюють примусовий продаж майна при зверненні стягнення на майно в порядку виконання судових рі­шень чи за виконавчими написами нотаріусів згідно із законами України від 24 березня 1998 р. «Про державну виконавчу службу»¹ та «Про виконавче провадження». Практично у всіх перелічених випадках припинення права власності «супроводжує» застосування до власника засобів цивільної відповідальності за вчинене правопо­рушення, хоча саме примусове позбавлення права власності не тре­ба розцінювати як санкцію за його вчинення. Так, наприклад, борж­ник не виконав зобов'язання, забезпеченого заставою. Відповідно до нього можуть бути застосовані засоби цивільної відповідальності у формі стягнення збитків, сплати неустойки. Проте боржник не звільняється від виконання зобов'язання в натурі, а тому на його майно звертається стягнення для задоволення вимог кредитора. От­же, наявне припинення права власності у випадку примусового продажу майна власника на задоволення вимог кредиторів у разі неналежного виконання боржником своїх зобов'язань.

Накладення стягнення на майно боржника врегульовано глава­ми 5, 6 Закону України «Про виконавче провадження». Згідно зі ст. 50 Закону накладення стягнення на майно боржника полягає в йо­го арешті (описі), вилученні та примусовій реалізації. Застосуван­ня термінів «арешт», «опис» як синонімів не зовсім правильне, оскільки ці поняття різні за змістом. Накладення стягнення на майно боржника - фізичної особи чи боржника - юридичної особи має певні особливості. Так, при накладенні стягнення на майно фізичної особи спершу стягнення звертається на кошти боржника у гривнях та в іноземній валюті, на інші цінності, в тому числі на кошти на рахунках і вкладах боржника в установах банків та ін­ших кредитних організаціях, на рахунки в цінних паперах у депо­зитаріїв цінних паперів. У разі відсутності у боржника коштів та цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення проводиться на належне боржникові інше майно, окрім майна, на яке згідно із законодавством не може бути накладене стягнення. Згідно зі ст. 64 Закону у разі проведення стягнення на майно юри­дичної особи найперше накладається арешт на майно, яке не вико­ристовується у виробництві (цінні папери, кошти на депозитних та інших рахунках боржника, валютні цінності, легковий транспорт, предмети дизайну офісів тощо); у другу чергу - готову продукцію

Відомості Верховної Ради України. 1998.- № 36-37. Ст. 243.

125

(товари) або інші матеріальні цінності, які безпосередньо не вико­ристовуються у виробництві; у третю чергу - на об'єкти нерухо­мого майна, верстати, обладнання, інші основні засоби, а також сировину й матеріали, призначені для виробництва.

Боржник має право вказати ті види майна чи предмети, на які не­ обхідно накласти стягнення найперше, однак остаточна черговість стягнення на кошти та інше майно боржника визначається держав­ ним виконавцем. При цьому він зобов'язаний задовольнити вимоги боржника, якщо вони не порушують інтересів стягувача і не усклад­ нюють виконання рішення. Перелік видів майна громадян, на яке не може бути накладено стягнення за виконавчими документами, пе­ редбачений в додатку до Закону України «Про виконавче прова­ дження». І

На підставі застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забез­печеного заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом. Як випливає із норм ст. 589 ЇДКУ, статей 20, 21 Закону України «Про заставу», ст. 33 Закону України від 5 червня 2003 р. «Про іпотеку» накладення стягнення на предмет застави проводиться шляхом його продажу з публічних торгів. Реалізація заставленного майна провадиться державним виконавцем на підставі рішення суду чи виконавчого напису нотаріуса.

Законодавче допустимі випадки переходу права власності на заставлене майно до заставодержателя у випадку невиконання ос­новного зобов'язання боржником. Однак такі випадки мають бути максимально обмежені, адже вартість заставленого майна, як свід­чить практика, у два рази перевищує вартість основного зобов'я­зання. Законодавча можливість заставодержателя автоматично набути право власності на заставлене майно може набути негатив­ного характеру, оскільки в непрямий спосіб стимулюватиме кре­дитора до набуття права власності на предмет застави, а не до прийняття виконання основного зобов'язання.

Нормою ч. З ст. 21 Закону України «Про заставу» передбачено, якщо другий і наступні аукціони (публічні торги) оголошені таки­ми, що не відбулися, заставодержатель має право залишити заста­влене майно за собою за початковою ціною, яка була запропоно­вана на останньому аукціоні (публічних торгах). Якщо заставо­держатель відмовився залишити заставлене майно за собою, це майно реалізується у встановленому порядку, якщо інше не перед­бачено договором. Таке положення закону потребує уточнення.

126

Очевидно, мова йде про припинення права власності у боржника і _про виникнення його у кредитора, а не про «залишення» як факт.

Припинення права власності наявне також в режимі спільної власності. Так, ч. 2 ст. 364 ЦКУ передбачено: якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим, співвласник, який бажає виділу, має право на одер­жання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. У ст. 365 ЦКУ визначено умови, за яких припиняється право співвласника на частку у спіль­ному майні за вимогою інших співвласників.