1.3. Здійснення права власності та його межі

Важливою характеристикою правового статусу власника є за­конодавче визначення меж здійснення належних йому повнова­жень. Абсолютний характер права власності виражено у понятті «на власний розсуд». Але за законом встановлюють певні межі, перехід яких за реалізації повноважень має наслідок застосування засобів відповідальності.

Реалізація повноважень власника здійснюється згідно із зага-льнодозвільним принципом «дозволено все, що не заборонено за­коном». Будь-які обмеження у здійсненні власником своїх повно­важень мають встановлюватися лише законом як актом вищої юридичної сили, а не підзаконними нормативними актами. Такий підхід має бути чітко витриманий. Недопустимим є прийняття під-законних актів, якими, наприклад, встановлюється перелік видів майна, що не може належати особі на праві приватної власності (постанова Верховної Ради України від 17 вересня 1991 р.).

У ст. 319 ЦКУ встановлено загальні межі здійснення власни­ком належних йому повноважень - не використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інте­ресам суспільства, не погіршувати екологічну ситуацію та при­родні якості землі. Цивільний кодекс не визначає засобів відпові­дальності, які можуть бути застосовані у разі виходу за встанов­лені межі. У такому разі застосовуються засоби відповідальності, передбачені кримінальним, адміністративним, земельним, цивіль­ним законодавством, залежно від виду та характеру правопору­шення.

Межі здійснення права власності можуть встановлювати у законі в різні способи: 1) вказівкою на цільове використання майна - (фіксується у нормах статей 379, 380, 382, 383 ЦКУ) -житлові будинки, квартири можуть використовувати лише для постійного проживання. У ч. 1 ст. 383 ЦКУ міститься пряма за­борона на використання житлового будинку, квартири для про­мислового виробництва. Цільове використання закладається як межа здійснення права власності на земельну ділянку (ч. 1 ст. 91 Земельного кодексу); 2) вказівкою на способи реалізації права власності. Наприклад, розпорядження фізичної особи власним майном на випадок своєї смерті (заповіт) має бути вчинене осо­бисто (ст. 1233 ЦКУ); 3) встановленням особливих правил (до­звільного порядку) набуття права власності на окремі види май­на. Так, постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р.

20

«Про право власності на окремі види майна»¹ було затверджено також «Спеціальний порядок набуття права власності громадя­нами на окремі види майна». Зокрема, зброя, боєприпаси (крім мисливської та пневматичної зброї), бойова і спеціальна військо­ва техніка, ракетно-космічні комплекси (перелік № 1), вогне­пальна мисливська зброя, газові пістолети й револьвери та деякі види пневматичної зброї, пам'ятки історії і культури, радіоактив­ні речовини (перелік № 2) можуть бути придбані лише з дозволу відповідних органів (Міністерства культури, державних органів ? ядерної та радіаційної безпеки, органів внутрішніх справ). Наказом МВС України від 21 серпня 1998 р. затверджено Інструкцію про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення і використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, при­строїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, спорядже­них гумовими чи такими самими за своїми властивостями металь­ними снарядами несмертельної дії та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів,² яка встановлює пра­вові обмеження щодо здійснення права власності на зазначене май­но; 4) законодавчим встановленням переліку видів майна, яке не може належати власнику. Такий перелік затверджено вищезазначе­ною постановою, хоча мав би визначатися саме законом; 5) вста­новленням особливих правил про форму правочинів, що опосе­редковують перехід права власності на окремі види майна (норми про нотаріальне посвідчення, державну реєстрацію окремих видів правочинів); 6) втановленням юридичного обов'язку щодо утри­мання об'єкта права власності (ст. 353 ЦКУ) тощо.

Характер законодавчих меж здійснення права власності фактич­но є різним: прямі заборони чи обмеження, які мають загальний характер і не можуть розцінюватися як втручання у сферу власни­ка, та непрямі, наприклад, правила про форми окремих видів пра­вочинів чи про державну реєстрацію прав власності на окремі види майна, які зобов'язують власника дотримуватися певних процедур у реалізації своїх повноважень.

Важливою є законодавча вказівка на те, що у здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства (ч. 2 ст. 319 ЦКУ). Практична реалі­зація цієї норми може бути утруднена неможливістю застосування засобів юридичної відповідальності за порушення моральних засад

¹ Відомості Верховної Ради України.- 1992.- № 35.- Ст. 517. ' Офіційний вісник України.- 1998.- № 42.- С. 1574.

21

суспільства та й, зрештою, розумінням самого поняття «моральні засади».

У контексті аналізу проблеми науковий інтерес викликає рішен­ня Конституційного Суду України щодо відповідальності Консти­туції України (конституційності) положень ст. 69 Кримінального кодексу України (далі - ККУ) (справа про призначення судом більш м'якого покарання) від 2 листопада 2004 р.¹ У рішенні зазначено, що відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - панування пра­ва в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його вті­лення у правотворчу та правозастосувальну діяльність, зокрема, у закони, які за своїм змістом мають бути сповнені передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним із про­явів верховенства права є те, що право не обмежене лише законо­давством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регуля­тори, зокрема норми моралі (виділено авт.- О. Я.), традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягну­тим культурним рівнем суспільства. Усі ці елементи права об'єд­нуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідей права, яка значною мірою відображена у Конституції України.

Таке розуміння права, офіційно проголошене єдиним органом конституційної юрисдикції, вимагає серйозного наукового аналізу і переосмислення усталених поглядів на розуміння суті права як регулятора суспільних відносин.

Важливим є законодавче положення про невтручання держави у здійснення власником своїх повноважень. Проте держава може встановлювати певні «правила гри» для власників. Це, зокрема, режим ліцензування та патентування у підприємницькій діяльнос­ті, законодавче встановлення податків, загальнообов'язкових пла­тежів та зборів. Але такі норми є загальними для всіх і не можуть розцінюватися як втручання держави в сферу власника. Забезпе­ченням інтересів власника від неправомірних втручань держави є його право на відшкодування майнової та моральної шкоди, якщо право власності порушене внаслідок видання правового акта орга­ном державної влади, органом влади АРК або органом місцевого самоврядування (ст. 393 ЇДКУ).

Законодавчою гарантією інтересів власника є норма, згідно з якою діяльність власника може бути обмежена чи припинена лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Зокрема, Цивільний

Офіційний вісник України.- 2004.- № 45.- С. 41.- Ст. 2975.

кодекс визначає підстави припинення права власності, чітко вста­новлюючи порядок та процедуру у разі примусового припинення права (статті 348, 351, 352, 353, 354 ЦКУ).

Загальна вимога здійснювати право власності у межах, визначе­них законом, породжує щонайменше такі запитання: хто визнача­тиме «якість» такого закону з тим, щоб встановлені ним межі не йшли врозріз з проголошеною державою орієнтацією на вільну приватну ініціативу; хто і за якими критеріями визначатиме право­мірність встановлення тих чи інших меж здійснення права приват­ної власності; які механізми звернення до компетентного органу (таким повинен бути суд) з оскарженням нормативного акта, який ущімлює його інтереси? Певним вирішенням цих питань є законо­давче врегулювання процедури звернення, розгляду справ у Кон­ституційному Суді України. Згідно із Законом України від 16 жовт­ня 1996 р. «Про Конституційний Суд»,¹ громадяни України, інозем­ці, особи без громадянства та юридичні особи мають право на конституційне звернення - письмове клопотання до Конституційно­го Суду про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи за­хисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а та­кож прав юридичної особи. Щодо конституційності законів та ін­ших правових актів, а також актів, якими суперечливо регулюються порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і грома­дянина, особи позбавлені права на звернення до Конституційного Суду. Конституція України гарантує кожному право на звернення за захистом своїх прав до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 55). Інститут омбудсмена порівняно новий в наці­ональному законодавстві. 23 грудня 1997 р. було прийнято Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав лю­дини».² Закон покликаний врегулювати відносини, що виникають під час реалізації прав і свобод людини і громадянина лише між громадянином України, незалежно від місця його перебування, іно­земцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого само­врядування та їхніми посадовими і службовими особами. Уповно­важений Верховної Ради з прав людини має право звертатись до Конституційного Суду з поданням про відповідність Конституції України і законів України та інших правових актів Верховної Ради

' Відомості Верховної Ради України.- 1996.- № 49.- Ст. 272. ² Відомості Верховної Ради України.-- 1998.- № 20.- Ст. 99.

22

23

України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), правових актів Верховної Ради АРК, які стосуються прав і свобод людини і громадянина, а також про офі- І ційне тлумачення Конституції України та законів України. Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Контитуції України, законів України, міжнародних договорів України стосов­но прав і свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання Уповноваженого до органів держав­ної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності та їх посадових і службових осіб. Конституційне подання Уповнова­женого - акт реагування до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конституції України (кон-ституційності) закону України чи іншого правового акта Верхов­ної Ради України, акта Президента України та КМУ, правового акта АРК, офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Подання Уповноваженого - акт, який вносить Уповнова­жений до органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій неза­лежно від форм власності, їхніми посадовим і службовим особам для вжиття необхідних заходів у місячний строк щодо усунення ви­явлених порушень прав і свобод людини і громадянина. Отже, щодо конституційності законів та інших правових актів, а також актів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина, особи можуть звертатися до Уповноваженого з прав людини, який відповідно може звернутися з конституційним поданням до Конституційного Суду України.

Закон України «Про власність» містить положення про право на повне відшкодування власникові заподіяних збитків у разі за­стосування законодавчого акта, який припиняє право власності. Поза увагою залишилися випадки відповідальності за прийняття таких нормативних актів, які не тільки припиняють право власнос­ті, а й, наприклад, суттєво звужують коло повноважень, встанов­люють заборони і вилучають з числа об'єктів права власності ті чи інші їхні види. Факти безпідставного несправедливого вилучення майна громадян відомі в історії. У законодавстві післяреволюцій­них часів тенденція до обмеження прав приватного власника про­глядалася чітко (вилучення з кола об'єктів права приватної влас­ності засобів виробництва, встановлення обмежень щодо кількісного складу майна, зокрема на житло, худобу тощо). У дусі ідеї правової держави на законодавчому рівні повинні бути встановлені чіткі

24

юридичні гарантії захисту від подібного свавілля. Прикладом та­ких законодавчих гарантій є норми статей 350, 351, 352, 353, 354 ЦКУ, в яких визначено підстави та процедуру примусового позба­влення права власності на різні об'єкти (земельну ділянку, житлові будинки, насадження, пам'ятки історії та культури тощо). Позитив­но треба оцінити норми ст. 393 ЦКУ, які надають власнику право на позов про визнання незаконним правового акта, що порушує право власності.

Будь-які особливості виникнення, припинення і здійснення права власності на майно, залежно від суб'єктного складу, можуть встановлюватися лише законом, а не підзаконним актом. Законом повинні визначатися і види майна, вилученого з обороту. Все це покликано виключити необгрунтовані відмінності в можливостях різних власників як учасників єдиного майнового обороту.

Поведінку власника можна оцінити або в процесі здійснення ним конкретних дій, або вже після їхньої реалізації. Тому власник, знаючи межі здійснення належних повноважень і наслідки непра­вомірної поведінки, кожен раз сам повинен визначати способи ре­алізації своїх повноважень. А це передбачає знання правових норм, доступність до джерел таких знань (доступна, вільна публі­кація, роз'яснення, тлумачення норм), наявність вмінь і навичок застосувати норми права. Отже, державні інститути мають бути зацікавлені у високій правовій культурі громадян і створювати відповідні умови для її формування і розвитку. Адже правова культура особи - одна із специфічних гарантій (ідеологічного ти­пу) законності загалом, а, отже, захисту інтересів потенційних суб'єктів усіх правовідносин за участю власника.

Тривалий час у науковій літературі радянського періоду підда­вали різкій критиці теорію «соціальної функції власності». Ця тео­рія методологічно пов'язана з теоріями «народного капіталізму», «демократизації капіталізму», «суспільства загального добробуту» тощо. Виникнення і розвиток названих теорій був пов'язаний з ши­рокими процесами акціонування капіталу. Акціонерна форма влас­ності спрощувала складні операції з передавання майна (передаван­ня контрольного пакету акцій як «титулів» власності вела до зміни власника без складного процесу передавання майна, право на яке посвідчували акції). Кінцевий результат функціонування капіталу — одержання прибутку - вимагав взаємоузгодженої дії всіх акціонерів, їхньої участі в управлінні поточними справами. Тому власність «зо­бов'язувала», перетворювалася із «статики» у постійну «функцію», тобто перебувала у постійному русі. Власність через тісний взаємо-

" 25

зв'язок між акціонерами втрачає суто приватний характер і пере­творюється на явище соціальне. У сучасних умовах формування елементів ринкової економіки, через процеси акціонування, функція власності також набирає нового звучання. Тому у характеристиці права приватної власності важливою є вказівка на значущість, соці­альне навантаження власності, мету, з якою здійснюється право власності. На думку В. Луця, основна соціальна функція власно­сті - утворення і накопичення суспільного багатства. Власність ви­конує й іншу не менш важливу соціальну функцію як засіб задоволен­ня індивідуальних та суспільних потреб.^]

Зарубіжне законодавство дає чимало прикладів юридичного за­кріплення соціальної функції власності. Основний закон ФРН вка­зує, що користування власністю повинно одночасно слугувати зага­льному благу (ст. 14). Вказівку на соціальну функцію власності міс­тять конституції Японії, Іспанії, Греції. Власність як «благо» через задоволення інтересів, насамперед, самого власника повинна слугу­вати і загальнонародному благу. Тому у визначенні права власності на законодавчому рівні треба вказати і на соціальне навантаження власності. Така функція власності вперше в українському законо­давстві знайшла закріплення у ст. 13 Конституції України.