Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте поняття «особиста», «індивідуальна», «приватна» власність.

2. Хто є суб'єктами права приватної власності?

3. Які підстави набуття права приватної власності?

4. Які особливості набуття та здійснення права власності господарсь­ ких товариств?

5. Охарактеризуйте правовий режим статутного (складеного) капіта­ лу господарського товариства?

6. Чи є товариство з обмеженою (додатковою) відповідальністю юри­ дичною особою, що несе обмежену відповідальність за своїми зобов'я­ заннями?

7. Які особливості набуття, припинення права власності товариства

однієї особи?

8. Охарактеризуйте право власності громадських організацій, полі­ тичних партій, релігійних організацій?

140

Відомості Верховної Ради України. 1991.-№ 25. Ст. 283.

Розділ 5 ПРАВО КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Історія становлення комунальної власності в цивільному зако­нодавстві України фактично розпочалася з прийняттям Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про власність». У первісній редакції цього Закону державна власність залежно від рівня усуспільнення поділялася на загальнодержавну (республіканську) власність і вла­сність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну влас­ність). Тобто комунальна власність розглядалася як різновид дер­жавної форми власності, а не як самостійна форма. Законодавче закріплення права територіальних громад на місцеве самовряду­вання викликало об'єктивну потребу підвести під місцеве само­врядування відповідну матеріальну базу. Тому у Законі України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування»¹ комунальна вла­сність уже закріплюється як самостійна форма власності.

Згідно зі ст. 60 цього Закону територіальним громадам сіл, се­лищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кош­ти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організа­ції, в тім числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщен­ня, заклади освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комуналь­ної власності, а також кошти, отримані від їхнього відчуження. Тобто суб'єктом права комунальної власності визнана територіаль­на громада. Тоді як за Законом України «Про власність» суб'єктами права комунальної власності, як різновиду державної власності, визнавалися адміністративно-територіальні одиниці в особі облас­них, районних, міських, селищних, сільських рад народних депу­татів. Зауважимо, що адміністративно-територіальна одиниця і не могла бути суб'єктом права, оскільки це об'єкт - складова частина території України. А відповідні ради не можуть представляти інте­реси адміністративно-територіальних одиниць, оскільки ця одини­ця як об'єкт не може мати жодних інтересів. У межах адміністра­тивно-територіальної одиниці проживають жителі села, селища.

Відомості Верховної Ради України. 1997. № 24. Ст. 170.

142

міста. Саме їм належить право формування відповідних рад шля­хом виборів. Тому очевидною є юридична некоректність визнання адміністративно-територіальних одиниць суб'єктами права кому­нальної власності.

Зміна акцентів у Законі України «Про місцеве самоврядування» і визнання саме за територіальною громадою права комунальної вла­сності є правильною, з широкими демократичними перспективами. Лінія Закону утверджена у Конституції України. У ч. 2 ст. 142 Кон­ституції згадано поняття «комунальна власність» в контексті права на об'єднання територіальними громадами сіл, селищ, міст на дого­вірних засадах об'єктів комунальної власності, а також коштів бю­джетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансу­вання (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ. У ст. 143 Конституції зазначено, що територіальні громади села, се­лища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцево­го самоврядування управляють майном, що є в комунальній власно­сті. Тобто, норми Основного Закону України опосередковано визна­чають, що суб'єктом права комунальної власності є територіальні громади, тоді як у ч. 1 ст. 60 Закону прямо зазначено, на яких правах територіальній громаді належать перелічені у нормі об'єкти (на праві комунальної власності).

Чітке законодавче розуміння територіальної громади як суб'єкта права має велике практичне значення. У проекті Закону України «Про право комунальної власності»¹ комунальна власність визначається як публічна форма власності, право володіння, користування і розпоря­дження якою належить територіальним громадам села, селища, міста, району у місті (в особі місцевих рад відповідного рівня чи інших ор­ганів, створених чи уповноважених територіальними громадами).

Територіальна громада - це жителі, об'єднані постійним про­живанням у йежах села, селища, міста, що є самостійними адміні­стративно-територіальними одиницями або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, шо мають єдиний адміністративний центр. У згадуваному проекті Закону територіальна громада визначається як мешканці (жителі та громадяни територіальної громади), об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є само-

¹ На розгляд Верховної РадН України представлено декілька законопро­ектів: «Про право комунальної власності» від 22 липня 1998 р.. «Про кому­нальну власність» від 29 грудня 1998 р., «Про право комунальної власності

а управління об'єктами права комунальної власності» від ЗО грудня 1999 р.,

Про право комунальної власності» від 20 липня 2000 р.

143

стійними адміністративно-територіальними одиницями, та в межах району в місті, а також добровільне об'єднання мешканців кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. У визначенні по­няття «територіальна громада» в такий спосіб поєднуються як приватно-правові так і публічно-правові підходи. Як мешканців пропонується розглядати: громадян - осіб, які постійно прожива­ють у громаді та є суб'єктами виборчого права та жителів - осіб, які проживають у громаді, але не мають виборчого права, діяль­ність яких частково або тимчасово пов'язана з громадою. Такий підхід має сенс під час проведення місцевих референдумів, на яких можливо вирішуватимуться питання, пов'язані з комунальною влас­ністю, але загалом усі особи, незалежно від їхнього громадянства, наділені рівними можливостями щодо реалізації та захисту майно­вих прав на території України. Недоцільно також вводити для роз­межування мешканців громади критерій пов'язаності діяльності з громадою, адже мешканець може і не вести жодної діяльності щодо чи з громадою, а лише проживати на відповідній території. Отже, територіальна громада - це спершу соціальне і до того ж нестійке (міграційні процеси, демографічні проблеми) об'єднання.

У науковій літературі висловлюють різні пропозиції щодо ста­тусу територіальної громади: окремі автори вважають, що терито­ріальна громада має статус юридичної особи,¹ інші,- що такі тери­торіальні утворення не можуть мати статусу юридичної особи.² Висловлюються пропозиції про надання територіальній громаді статусу юридичної особи, про необхідність ведення реєстру тери­торіальних громад в Україні.³ Такий підхід відображено і в проекті Закону України «Про територіальну громаду».⁴ Ці пропозиції ма­ють певний сенс з цивілістичних позицій. Адже суб'єкт права вла­сності реалізує широкі повноваження щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Тому він має бути чітко

Див., напр.: Первомайський (9. О. Окремі питання участі територіальної громади у цивільних правовідносинах.- Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права, 2003.- № 2.- С. 69-71.

" Берг О. Б. Участис органов местного самоуправления й органов госу-дарственной власти в гражданско-правовьіх й процессуальньїх отношениях // Мсстное право. - 2001.- № 6.- С. 11.

Батанок О. В. Територіальна громада - основа місцевого самовряду­вання в Україні. К., 2001.- С. 69; Пастернак Е. К. До питання право-суб'гнтноеті територіальної громади // Право України. 2003. № З,- С. 89.

⁴ Проект Закону від 1 1 квітня 2001 р. Законодавча база «ЛІГА». Законо­проекти і коментарі.

144

визначений принаймні організаційно. Надання територіальній гро­маді статусу юридичної особи може певним чином конкретизувати відносини власності, оскільки суб'єкт визначений. З іншого боку, такі пропозиції не вирішують проблем правового статусу територі­альної громади як власника. Адже в цілому територіальна громада, навіть будучи юридичною особою, теж мало «пристосований» суб'єкт для здійснення абсолютного за своїм характером права власності. Окрім цього породжується низка організаційних та фі­нансових проблем: розроблення статуту, реєстрація громади, ве­дення єдиного реєстру тощо. А хто ж буде органами територіальної громади як юридичної особи? Очевидно, немає потреби у створенні якихось нових структур для представництва інтересів юридичної особи, якщо місцеві ради і так мають з огляду прямої вказівки зако­ну діяти від імені та в інтересах територіальної громади. Отже, зно­ву повернулися до вже закріпленого в законодавстві механізму.

Органи місцевого самоврядування (якими є ради) від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють поноваження щодо володіння, користування та розпорядження об'єк­тами права комунальної власності, а також виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним осо­бам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що при­ватизуються та передаються у користування і оренду (ч. 5 ст. 60 Зако­ну України «Про місцеве самоврядування»). Які ж повноваження за­лишаються за територіальною громадою як суб'єктом права власнос­ті, якщо практично всі можливі варіанти повноважень власника, перелічені у зазначеній нормі, як такі, що належать місцевим радам?

Більш виваженими є положення Основного Закону. У ст. 143 передбачено, що територіальні громади села, селища, міста безпо­середньо або через утворювані ними органи місцевого самовряду­вання управляють майном, що є в комунальній власності. Отже, визначено два способи реалізації повноважень територіальної громади - суб'єкта права комунальної власності: 1) безпосереднє управління майном; 2) через утворювані громадою органи.

Відсутність будь-яких законодавчих механізмів забезпечення пра­ва територіальної громади на безпосереднє управління майном є ве­ликим і вкрай негативним недоліком українського законодавства. Та­кий законодавчий вакуум допускає фактичну заміну понять: не тери­торіальна громада є фактичним власником комунального майна,

7' 145

а органи чи конкретні посадові особи, які, спираючись на широкі пов­новаження, визначені Законом України «Про місцеве самоврядуван­ня» і є реальними власниками. Де-юре - територіальна громада, де-факто - органи місцевого самоврядування та їхні посадові особи. Юридичний механізм усе-таки є. Це місцеві референдуми, загальні збори, місцеві ініціативи як форми безпосередньої демократії. Але через недосконалість самого законодавства (адже Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» і пропоновані в ньому меха­нізми та засоби мало відповідають потребам територіальних громад у здійсненні ними повноважень власника), фінансову затратність про­ведення місцевих референдумів (відсутність коштів у місцевих бю­джетах на такі напрями фінансування) механізм референдуму в тако­му законодавчому оформленні абсолютно не може бути задіяний.

Здійснюючи порівняльний аналіз положень Закону України «Про місцеве самоврядування» та положень Основного Закону нашої держави щодо комунальної власності можна констатувати, що за ст. 142 Конституції України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи міс­цевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у влас­ності (без зазначення, яка це власність) територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної влас­ності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

На думку Л. Музики, залежно від цільового призначення все комунальне майно можна поділити на такі основні категорії: май­но, що забезпечує діяльність безпосередньо територіальної гро­мади села, селища, міста, району в місті; майно, що забезпечує діяльність органів місцевого самоуправління (відповідні ради, їхні виконавчі комітети); майно, що забезпечує реалізацію спіль­них інтересів територіальних громад; майно, необхідне для функ­ціонування створених територіальними громадами юридичних осіб (закріплене за відповідними підприємствами, установами, ор­ганізаціями як самостійними юридичними особами на праві гос­подарського відання чи оперативного управління).¹

Об'єктами права комунальної власності може бути будь-яке майно, окрім того, що перебуває у державній чи у приватній влас­ності. Об'єкти права комунальної власності мають цільовий харак­тер, оскільки призначені для вирішення потреб населення від­повідної адміністративно-територіальної одиниці. У ст. 60 Закону

України «Про місцеве самоврядування» у визначенні кола об'єктів права комунальної власності йде мова про підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пе­нсійні фонди, які об'єктивно не можуть бути об'єктами прав, оскі­льки це суб'єкти прав. Тому редакція цієї статті має бути уточнена.

Проте, проблема полягає в розмежуванні об'єктів права державної та права комунальної власності. Сьогодні відсутні будь-які більш-менш чіткі критерії такого розмежування. КМУ 5 листопада 1991 р. було прийнято постанову «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і влас­ністю адміністративно-територіальних одиниць», якою затверджено перелік державного майна України, що передається до комунальної власності, а також встановлено, що державне майно України, крім майна, що належить до комунальної власності, є державною власніс­тю. Законом України від 3 березня 1998 р. «Про передачу об'єктів права державної і комунальної власності» визначено механізми пе-редання об'єктів права державної власності у комунальну і навпаки. Передання об'єктів здійснюється безоплатно і оформлюється відпо­відним актом приймання-передачі, який одночасно засвідчує момент переходу права власності. Передання об'єктів з державної у комуна­льну власність здійснюється за рішенням: Кабінету Міністрів Украї­ни - відносно підприємств, нерухомого майна, акцій (часток, паїв), що належать державі в майні господарських товариств; органів, упо­вноважених управляти державним майном, самоврядних організацій за згодою Міністерства фінансів України і Фонду державного майна -стосовно індивідуально визначеного майна підприємств (крім неру­хомого). Передання об'єктів із державної у комунальну власність те­риторіальних громад сіл, селищ, міст здійснюється за наявності згоди відповідних сільських, селищних, міських рад, якщо інше не перед­бачене законом, а до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст за наявності згоди районних і обласних рад, якщо інше не передбачене законодавством. Загалом право комунальної власності набувається з підстав, визначених ЦКУ

Важливими в контексті досліджуваного питання є положення Європейської Хартії про місцеве самоврядування, прийнятої Ра­дою Європи 15 жовтня 1985 р.^ Україна Хартію підписала 6 листо­пада 1996 р. і ратифікувала 15 липня 1997 р. Хартія передбачає відокремленість місцевого самоврядування від державної влади.

7*

Музика Л. А. Проблеми права комунальної власності в Україні,- К.: Атіка, 2006.- С. 86.

146

¹ Відомості Верховної Ради України. 1^С)98. № 34.- Ст. 228, ^: Закони України. К. - 1998,- Т. 13.- С. 10.

147

повну незалежність і самостійність у здійсненні покладених на нього функцій у межах своєї компетенції. За ст. 9 Хартії органи місцевої влади мають право, в межах їхньої національної економі­чної політики, на власні адекватні фінансові ресурси, якими вони можуть вільно розпоряджатися відповідно до своїх повноважень. Обсяг фінансових ресурсів має відповідати функціям, що передба­чені конституцією або законом конкретної держави. Частина фі­нансових ресурсів органів місцевої влади формується за рахунок місцевих податків і зборів, розмір яких вони встановлюють само­стійно, але в межах закону. Захист більш слабких у фінансовому відношенні органів місцевої влади вимагає запровадження проце­дур усунення фінансових диспропорцій або аналогічних заходів з метою подолання наслідків нерівного розподілу потенційних дже­рел фінансування та фінансового тягара, який вони мають нести. Органи місцевої влади зобов'язані інформувати відповідним чи­ном про порядок виділення їм перерозподілених ресурсів.

Усесвітня декларація місцевого самоврядування передбачає, що місцеві органи влади повинні мати право на відповідні фінансові кошти, відокремлені від коштів інших рівнів управління, та вільно розпоряджатися грошовими надходженнями в межах своїх повно­важень. Розподіл коштів між місцевими органами влади, як зазначе­но у ст. 8 Декларації, має в розумних пропорціях відповідати тим завданням, які вони виконують. Розумна частина фінансових коштів місцевих органів влади має надходити від місцевих податків, плате­жів та внесків, рівень яких ці органи мають встановити самі. Авто­номія слабкіших у фінансовому відношенні місцевих органів потре­бує застосування до них методів фінансового вирівнювання.¹