1.2. Правовий статус суб'єктів права власності

Суб'єктами права власності є Український народ, фізичні особи, юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим (далі -АРК), територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти пуб­лічного права.

Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом. Це означає, що всім суб'єктам гарантовано рівні можливості у реалі­зації повноважень власника, рівний захист у разі порушення пра­ва власності. Юридичної рівності всіх суб'єктів права власності загалом не може бути досягнуто, оскільки певні відмінності бу­дуть збережені з огляду їхнього об'єктивного характеру. Зокрема, режим приватизації стосується тільки державного та комуналь­ного майна; конфіскація є підставою припинення права приватної власності і одночасно підставою виникнення права державної власності тощо.

Певні обмеження встановлено законом щодо власників - іно­земних громадян, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб. Зокрема, згідно із Законом «Про приватизацію державного житлового фонду»,¹ приватизація житла здійснюється виключно на користь громадян України; згідно із Земельним кодексом,² зем­лі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, інозе­мним юридичним особам, іноземним державам. Але усім власни­кам гарантуються рівні умови захисту. Цей принцип послідовно

' Відомості Верховної Ради України.- 1992. - № 36.- Ст. 524. ' Земельний кодекс України.- К.: Атіка, 2001.

впроваджено у нормах ЇДКУ у застосуванні позовної давності, спо­собів захисту, на відміну від пріоритету права державної власності в умовах командно-адміністративної системи.

Тому, сьогодні втрачається правова актуальність поділу на фор­ми власності, оскільки всім власникам забезпечуються рівні умови реалізації повноважень та захисту.

Статус власника зводиться до характеристики таких основних, визначальних моментів: 1) обсяг повноважень (права і обов'язки) власника; 2) межі їхнього здійснення; 3) гарантії і захист з боку дер­жави. Як уже зазначалося, повноваження власника зводяться в осно­вному до класичних, визначених ще римським правом, повноважень: володіння, користування і розпорядження майном. Законодавець не розкриває зміст кожного із вказаних повноважень, проте їхнє розу­міння в літературі традиційне і не викликає розбіжностей при визна­ченні змісту кожного з них. Право володіння - це право фактичного (фізичного або господарського) панування над майном;¹ право корис­тування - це можливість вилучення корисних властивостей майна або його споживання для задоволення власних особистих чи майно­вих потреб; право розпорядження - це можливість визначити долю майна шляхом зміни його приналежності, стану або призначення.

Майно, яке належить особі, право приватної власності як певні можливості особи щодо належного їй майна, завжди асоціюється з певним благом. Власність - благо для особи, яка нею володіє. Влас­ність - одна з умов економічної, політичної, соціальної свободи особи, її значущості і становища у суспільстві. Але водночас влас­ність і зобов'язує, вимагає від особи певних зусиль, затрат на її утримання (ремонт, догляд) тощо. Внутрішні потреби і культура особи часто спонукають до використання власності не тільки для власної вигоди, а й на користь загальнолюдським інтересам (доб­рочинні пожертвування, спонсорство). Реалізація цих повноважень власника - це, звичайно, його право, а не обов'язок. У цілому нау­кові дослідження були спрямовані на право власності як благо особи. А така сторона власності як несення пов'язаних з нею ви­трат і ризику залишалася поза увагою. І лише нині ця проблема («власність зобов'язує») стає об'єктом дослідження.

Стаття 322 ЇДКУ закріплює загальний обов'язок власника май-

Зазначимо, що право володіння треба розуміти ширше, ніж право фак­тичного панування над майном. Точніше трактувати право володіння як віль­ну, незалежну від інших осіб можливість доступу до фактичного впливу, так і фактичний вплив на майно.

16

на щодо несення витрат на його утримання (обов'язок щодо капі­тального та поточного ремонту, сплати встановлених податків, ви­грати на підтримання технічного стану майна та придатності його до експлуатації). Адже власність не тільки благо, а й певне обтя­ження, що зобов'язує власника.

Положення про зобов'язуючу роль власника щодо утримання майна законодавче закріплене на рівні конституційних актів. Зокре­ма, у ст. 14 Конституції ФРН передбачено положення - власність зо­бов'язує. Така сама норма передбачена ст. 13 Конституції України.¹

За невиконання обов'язку щодо утримання об'єкта права влас­ності власник може бути притягнутий до відповідальності лише у випадках, прямо передбачених законом і за умови, що він мав ре­альні можливості утримувати майно (як фізичні, так і матеріальні). Зокрема, у ст. 352 ЇДКУ передбачено право держави на викуп пам'ятки історії та культури, якщо такій загрожує пошкодження або знищення в результаті дій або бездіяльності власника. Відносини у сфері охорони культурної спадщини врегульовані Законом України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини».²

Обов'язок власника утримувати належне йому майно, закріпле­ний на законодавчому рівні в першій частині ЦК РФ (ст. 210).³ Обов'язок утримання власності зобов'язує особу дбайливо ставитися до свого майна, нести всі витрати і ризики, пов'язані з ним. До таких дій власника стимулює бажання досягти певного результату через примноження власності. Але одночасно власність зобов'язує власни­ка бути дбайливим господарем, діяти з розрахунком, мінімізувати будь-який ризик. Обов'язок утримувати належне майно, закріпле­но у правових нормах, стає юридичним обов'язком, за недодер­жання якого настає відповідальність. На підставі виключного і пов­ного характеру суб'єктивного права власності обов'язки на її носія може бути покладено лише з додержанням певних умов:

1. Власник повинен мати реальні можливості утримувати на­ лежне йому майно (необхідні матеріальні і фінансові ресурси, стан здоров'я тощо). Відсутність таких можливостей має розглядатися як підстава для звільнення від відповідальності за невиконання обов'язку з утримання власного майна.

2. Власнику має бути надана можливість відмовитися від на-

¹ Конституція України.- К.: Атіка, 2006. •; Відомості Верховної Ради України.- 2000.- № 39.- Ст. 333. ³ Коммептарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации части первой (постатейной).- М : Юрилическая фирма КОНТРАКТ; ИНФРА-М, 1998.

17

лежного йому майна з будь-яких причин, що мають суттєве зна­чення для нього. Така відмова має розглядатися як один із спосо­бів припинення права власності.

З Обов'язок щодо утримання майна має бути закріплений у нормах права, насамперед, в інтересах самого власника як стимул його ефективної діяльності, як суттєвий момент у вихованні дбай­ливого, раціонального господаря. Саме така норма свідчитиме про виховну, стимулюючу функцію права.

Обтяжують власність різного роду ризики, які несе власник. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження (псу­вання) майна несе його власник, якщо інше не встановлено дого­вором або законом. Тобто, на умовах конкретного договору, у разі наявності згоди контрагента, ризик може бути перенесено. На під­ставі закону такни ризик замість власника може нести опікун, до­вірчий управляючий майном підопічного тощо.

З переходом права власності на майно до нового власника одно­часно переходить і зазначений ризик (ст. 323 ЦКУ). Норма цієї статті має диспозитивний характер, оскільки домовленістю сторін або законом може бути встановлено інше. Наприклад, згідно із ст. 697 ЦКУ у договорі купівлі-продажу може бути встановлено, що право власності на переданий покупцеві товар зберігається за про­давцем до оплати товару або настання інших обставин. Отже, в та­кому разі також може бути змінена умова про момент виникнення ризику випадкової загибелі або знищення майна.

Законом України «Про фінансовий лізинг»¹ (у ред. від 11 груд­ня 2003 р.) передбачено, що з моменту передання предмета лізингу у володіння лізингоодержувачу ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета лізингу несе лізингоодержу-вач, якщо інше не встановлено договором (ст. 13).

Забезпеченням майнових інтересів власника від ризиків випад­кового знищення чи пошкодження майна є його страхування згід­но з чинним законодавством.

Сучасна правова наука виходить з визнання права власності як основного базового права особи - основи її політичної, економіч­ної та соціальної свободи. Тому реалізація свободи приватної влас­ності неможлива без гарантування непорушності цього права. Га­рантування права приватної власності на конституційному рівні є характерною ознакою Конституцій багатьох держав (ст. 8 Кон­ституції РФ, ст. 14 Конституції ФРН, ст. 48 Конституції Хорватії,

Відомості Верховної Ради України.- 2004.--№ 15.- Ст, 23.

ст. 17 Конституції Болгарії, ст. 42 Конституції Італії, ст. 29 Кон­ституції Японії, ст. 33 Конституції Іспанії).¹

У ст. 41 Конституції України закріплено положення про те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним. Гарантія від протиправного по­збавлення є головним, але не єдиним елементом непорушності права власності. У ст. 321 ЦКУ в розвиток непорушності права власності закріплено положення про те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Такі дії припустимі лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

У ЦКУ закріплено низку дієвих гарантій непорушності права власності. Зокрема, гарантії непорушності права власності дітей: ст. 71 ЦКУ - законодавче визначення переліку правочинів, які опі­кун чи піклувальник не вправі вчиняти без дозволу органів опіки та піклування; ч. 4 ст. 261 ЦКУ - перебіг позовної давності у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи починається від дня досягнення нею повноліття. Посилено законо­давчі гарантії захисту від обманних чи насильницьких дій: власник має право вимагати не лише повернення майна, яке було ним від­чужене внаслідок обману, насильства, а й відшкодування збитків у подвійному розмірі та моральної шкоди (статті 230, 232 ЦКУ). Пере­біг позовної давності за вимогами про визнання недійсним право-чину, вчиненого під впливом насильства, починиється від дня припинення насильства (ст. 261 ЦКУ). Гарантією непорушності права власності є норма ч. 1 ст. 1157 ЦКУ, якою встановлено пра­вило: подання учасником конкурсу речі на конкурс не припиняє його права власності на цю річ; умова конкурсу, за якою заснов­ник конкурсу не повертає його учаснику річ, подану на конкурс, є

нікчемною.

Загалом проблема забезпечення непорушності права приватної власності є не лише суто правовою, а й політичною, соціальною, релігійною. Утвердження у свідомості кожного християнської заповіді «не вкради» стало б величезним соціальним поштовхом на шляху до демократичного, цивілізованого, культурного су­спільства. Законодавча та соціальна політика держави в цьому напрямі має бути насамперед справедливою, прозорою, зрозумі­лою для громадян. Лише тоді людина зможе відчути себе найви­щою соціальною цінністю у своїй державі.

¹ Див.: Конституции буржуазних государств: Учсб. пособие. / Сост. Маклаков В. М.: Юрид. лит., 1982.

19

18