2.1.4. Набувальна давність як підстава набуття права власності

Новими є норми Цивільного кодексу про набувальну давність. В умовах презумпції державної власності, одо діяла при командно-адміністративних методах управління економікою, потреби в набувальній давності не було. У науці цивільного права дослі­дженню проблеми набувальної давності приділяли мало уваги. У післяреволюційний період активного наступу на приватну влас­ність набувальна давність не могла бути введена, оскільки це

41

суперечило б Ідеологи І політиці на нівелювання, викорінення всього приватного. ЦІ обставини зумовлювали відсутність науко­вих досліджень проблеми. За введення набувальної давності в різні часи виступали Б. Черепахш, А. Венедиктов,² Д. Генкін,³ О. Йоффе ⁴ Ю. Толстой. Окремі дослідження проблеми набувальної давності містяться в працях Р. Халфшої, Д. Єремеєва⁷ і спрямовані проти введення цього поняття в цивільне право, їхні основні аргументи зводяться до неприпустимості за перебігом короткого строку пере­творення незаконного володіння на законне. На думку Р. Халфіної введення набувальної давності не сприяло б здійсненню виховної ролі права особистої власності, оскільки заохочувало б дії воло­дільця і тим самим сприяло б притупленню почуття бережливого ставлення до майна Інших. Д. Єремеєв вважав за краще визнавати задавнене майно безхазяйним, а на суди покласти обов'язок на­правляти фінансовим органам копії судових рішень, якими відмов­лено позивачу у задоволенні позовних вимог за пропуском позов­ної давності, щоб фінансові органи могли вилучити це майно

Цікавим було вирішення проблеми набувальної давності за австрійським цивільним законодавством. Строки набувальної давно­сті пов'язувалися Із строками передавнення (не мають законодав­чого закріплення, аналогія преклюзивних (перетинальних) строків хоча набагато ширше І змістовніше поняття). Передавнення є втратою права, якого невиконувано впродовж часу, означеного законом. Перенесено передавнене право шляхом законного посі­дання рівночасно на когось другого, то воно називається засидже­не право, а спосіб набуття - засидження (аналогія набувальної дав­ності). До засидження потрібно, щоби посідання було правне пра­ведне і праве. Уплив часу встановлюється, зважаючи на різницю прав і речей, а також осіб:

¹ ЧерепохІІн Б. Б. Приобретение права собственности по давности вла дения / В кн..: ТрудьІ по гражданскому праву.- М, 200].- С. 151-171

² Венедиктов А. Государственная социалистическая собственность- С. 542-546.

³ Генкгін Д- ^ПР^аво собственности в СССР.- С. 206-217.

⁴ Йоффе °- Советское гражданское право.- Изд-во ЛГУ, 1958.- С. 324- 342.

⁵ Толспюіі Ю. Содержанис й гражданско-правовая защита права соб­ ственности в СССР.- Изд-во ЛГУ, 1955.- С. 189-214. ^Р

⁶ Ха'Іфння ^Р' ^ПР^{аво личной} собственности граждан СССР.- Изд-во АН СССР.-М., І955.-С. 137-138.

⁷ Еремее«Д- ^пР^аво личной собственности в СССР.- С. 25-28.

42

• право власності, предметом якого є рухома річ, засиджується через трилітнє правне посідання;

• набуття права власності на нерухомі речі пов'язувалося із си­ стемою запису в публічних книгах. Де вони не заведені або, якщо річ не є вписана на ім'я того, хто виконує щодо неї права на посі­ дання, там засидження закінчується після тридцяти років. Якщо ж ці права не р&Іисані на ім'я посідача, то ті чи інші права проти управителя державного майна можна набути лише на основі посі­ дання через сорок років. Хто придбав рухому річ від неправогс або неправедного посідача або не в змозі подати свого поперед­ ника, мусить виждати подвійний сплив звичайного часу заси­ дження. Строки засидження і передавнення закінчуються в тому самому часі.¹

Уперше на законодавчому рівні набувальна давність була за­кріплена Основами цивільного законодавства Союзу РСР і респуб­лік від 31 травня 1991р.² Згідно частиною 3 статті 50 Основ грома­дянин або юридична особа, які не є власниками майна, але добро­совісно, відкрито і безперервно володіють як своїм власним неру­хомим майном не менше ніж 15 років або іншим майном не менше ніж 5 років, набувають право власності на це майно (набувальна давність).

Елементи набувальної давності фіксуються у нормах статей 338, 341, 343 ЦКУ. Після вчинення законодавче визначених дій та зі спливом певного строку особа може набути права власності на знахідку, бездоглядну домашню худобу та скарб. Тому положення ст. 344 ЦКУ в таких випадках не застосовуються. За набувальною давністю можна набути у власність безхазяйне майно - ч. З ст. 335 ЦКУ.

Умовами виникнення права власності за давністю володіння за ст. 344 ЦКУ є: 1) добросовісність; 2) відкритість; 3) безперерв­ність; 4) тривалість володіння.

Добросовісність означає, що підстави перебування майна, за-володіння майном є законними. Набувальна давність не може за­стосовуватися щодо осіб, які здобули майно злочинним шляхом або є недобросовісним набувачем. Проте, характеризувати добро­совісність володільця аналогічно добросовісному набувачу у разі

¹ Дністрянський С. Цивільне право.- Т. 1.- С. 416-422.

² Всдомости Сьезда народиьіх дспутатов СССР й Верховного Совета СССР.- 1991.- № 26.- Ст. 733.

Зазначений нормативний акт не був введений в дію на території України.

43

віндикації не треба. Очевидно, добросовісність треба розуміти у зв'язку з відкритістю володіння. Володілець не приховує дійсного стану, не видає себе за власника, хоча володіє майном як власник. При цьому важливо, що володілець не приховує свого стану.

Безперервність володіння як умова набувальної давності за-конодавчо чітко не визначено. Окреме правило щодо безперерв­ності встановлене у разі правонаступництва в порядку спадкуваня. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. На перебіг на­бувальної давності можуть впливати різні обставини, проте законо­давець не визначає, які з них можуть зупиняти або переривати набувальну давність. Тому ця проблема потребує законодавчого вирішення. Як має вирішуватися питання про перебіг набуваль­ної давності у разі передання фактичним володільцем майна ін­шим особам у тимчасове користування, у заставу? Чи вважати дотриманою умову про безперервність володіння в таких випад­ках? У ЇДКУ немає чіткої відповіді на ці запитання. З одного боку, вчинення таких дій володільцем є свідченням того факту, що він ставиться до майна як до власного, а з іншого,- ці дії в буквально­му розумінні переривають володіння як таке. На випадок оспорен-ня прав володільця про набуття права власності за давністю воло­діння з посиленням на такі обставини, суд не матиме чітких крите­ріїв для винесення рішення по суті спору.

Отже, питання про безперервність володіння може виникати у разі оспорення правомірності володіння будь-якою зацікавленою особою. У разі спору суди можуть оцінювати характер перебігу строку набувальної давності залежно від конкретних обставин. Наприклад, факт передання володільцем майна у заставу свідчить, що він діє як власник і така перерва в цілому суттєво не впливає на безперервність володіння, а факт передання ним майна у безстро­кове користування третім особам суд може розцінити як перерву у володінні. Втрата майна веде до втрати володіння загалом, і тому одночасно набувальна давність зупиняється. У разі порушення во­лодіння, в результаті якого майно вибуло від володільця, він пере­стає фактично володіти майном, але якщо він зможе у встановле­ному законом порядку захистити своє володіння, то така обстави­на не має переривати давності володіння.

Тривалість володіння - для виникнення права власності на нерухоме майно особа повинна ним проволодіти протягом десяти років, рухомим - протягом п'яти років. Якщо особа заволоділа

44

майном на підставі договору з його власником, який після закін­чення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухо­ме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу позовної давності. Отже, на такі випадки встановле­но правило про початок перебігу строку набувальної давності. Щодо інших випадків питання не вирішене. Очевидно, перебіг на­бувальної давності може початися з того моменту, коли володіння стає самостійним і незалежним, таким, що здійснюється як право власності. Якщо майно опинилося у володільця не на підставі до­говору, то набувальна давність починає перебіг з моменту фактич­ного володіння. У разі передачі майна володільцю на певний строк, набувальна давність може починати перебіг з моменту на­стання зазначеного в договорі строку. Складнішим є питання, коли майно передається за договором на невизначений строк. У такому разі перебіг на користь володільця набувальної давності може по­чинатися з початком перебігу позовної давності. Отже, вимагає вирішення питання про співвідношення позовної і набувальної да­вності. Ця проблема в науці цивільного права вирішується неодно­значне. Оскільки більш тривалі строки набувальної давності порів­няно зі строками позовної давності не усувають правової невизна­ченості режиму майна, то Б, Черепахін, С. Братусь, Д. Генкін про­понували зрівняти строки позовної і набувальної давності. Загалом, заперечуючи проти введення набувальної давності в цивільне пра­во, Р. Халфіна зазначала, що строки позовної і набувальної давно­сті мають зрівнюватися, оскільки в період розриву між цими стро­ками створюється той невизначений режим майна, якого хочуть уникнути прихильники набувальної давності.

Іншої позиції дотримувався Ю. Толстой: «Максимальний строк позовної давності має бути встановлений нижче від мінімального строку набувальної давності».^]

Яке можливе вирішення проблеми в сучасних умовах? Одне з призначень набувальної давності в цивільному праві - усунути не­визначеність правового режиму майна, попередній власник якого втратив на нього право власності. Для захисту суб'єктивного права у разі його порушення надається встановлений законом строк - по­зовна давність. Для особи - власника важливо знати, що законода­вець, встановлюючи позовну давність, стимулює його до активної

¹ Толспюй Ю. Содержание й гражданско-правовая защита права соб-ственности в СССР. С. 205.

45

поведінки - звернутися до суду з позовом про захист. Знаючи, що з перебігом позовної давності (у разі зрівняння з нею набувальної давності), право власності не тільки втрачається, а й може виник­нути у фактичного володільця, власник отримує додатковий сти­мул до активних дій. Окрім цього, зрівняння строків позовної і на­бувальної давності повністю усуває невизначеність правового ре­жиму майна. У разі, коли строк набувальної давності набагато довший від строку позовної давності правова невизначеність аж ніяк не усувається. Попередній власник право власності втратив, фактичний володілець його ще не набув. У разі оспорення його прав будь-якими третіми особами виникає проблема доказів, само­го захисту прав володільця. З одночасним припиненням права вла­сності у колишнього власника і виникненням його у фактичного володільця досягається максимальна ефективність правового регу­лювання - повністю усувається правова невизначеність режиму майна, усувається проблема захисту прав фактичного володільця після перебігу позовної давності у разі їхнього оспорення будь-якими третіми особами.

Зарубіжне законодавство встановлює різні групи строків позов­ної давності, залежно від виду правовідносин. Наприклад, у Франції загальний строк позовної давності - ЗО років, такий самий строк і набувальної давності. У Швейцарії загальний строк позовної давно­сті - 10 років, такої самої тривалості і набувальна давність.

Треба погодитися з думкою Ю. Толстого, що в жодному випад­ку перебіг набувальної давності, а тим самим і набуття права влас­ності за давністю, не може бути допущено до закінчення строку позовної давності.

У разі зрівняння строків позовної давності і набувальної давно­сті виникає питання про юридичну підставу повернення володіль­цем майна колишньому власнику. Вирішення вбачається таким. Оскільки зі спливом позовної давності суб'єктивне право власнос­ті втрачається, відповідно втрачається і юридичний обов'язок во­лодільця повернути річ. У випадку рівності строків володілець фа­ктично набуде права власності. Але законодавець не повинен позбавляти його можливості виконати соціальний обов'язок - по­вернути річ колишньому власнику, керуючись загальнолюдськими цінностями (мораль, релігійні засади тощо).

Однією з причин введення набувальної давності є потреба у визначенні режиму задавненого майна. Проте і нині ця проблема не знайшла чіткого законодавчого вирішення. Згідно зі ст. 267 ЦКУ, особа може виконати зобов'язання після спливу позовної

46

давності і не має права вимагати повернення виконаного, навіть якідо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давно­сті. Особа має право, але не зобов'язана здійснити виконання після спливу позовної давності. Проте власник, який пропустив позовну давність без поважних причин, не вправі вимагати повернення свого майна. Заява про захист права приймається судом до розгля­ду, незалежно від спливу позовної давності, але сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Зауважимо, що на від­міну від імперативних правил про застосування позовної давності, ЦКУ передбачає її застосування лише за заявою сторони у спорі. В будь-якому разі власник, який не може повернути свого майна, залишається юридичним власником без будь-якої фактичної мож­ливості здійснювати свої повноваження. Фактичний володілець не має юридичних підстав вважати себе власником майна, але здійс­нює повноваження щодо володіння і користування ним. Протягом усього строку перебігу набувальної давності неможливо встанови­ти юридичного власника майна.

Отже, для набуття права власності за набувальною давністю згідно зі ст. 344 ЦКУ особа, яке добросовісно заволоділа чужим майном повинна відкрито, безперервно володіти нерухомим май­ном протягом десяти років, рухомим - протягом п'яти років. Згід­но з прикінцевими та перехідними положеннями, правила ст. 344 ЦКУ поширюються також на випадки, коли володіння майном по­чалося за три роки до набрання чинності Кодексом (пункт 8 поло­жень). Тобто, нормам ст. 344 ЦКУ надано зворотної сили і вони поширюють свою дію на ті відносини, які виникли або продовжу­вали існувати станом на 1 січня 2001 р. Тим не менше в судовій практиці вже зараз є справи, в яких позивачі просять застосувати набувальну давність як підставу набуття права власності. Так, 12 грудня 2005 р. гр. X. пред'явила позов до виконавчого комітету М-ї міської ради про визнання права власності на частину будівлі за набувальною давністю. Позивачка зазначила, що понад десять років проживає в квартирі за вказаною адресою. На вселення була згода власника, вона продовжує користуватися квартирою, пла­тить комунальні послуги, тому просить суд про задоволення позо­ву. Рішенням місцевого суду позов задоволене. За апеляційною скаргою орендаря, якому рішенням виконкому було надано спірне приміщення в оренду на 11 місяців і який не був залучений до участі в справі, апеляційний суд скасував рішення місцевого суду. Не вдаючись до аналізу інших обставин справи, зазначимо, що од­нією з причин скасування .рішення, як зазначено в ухвалі апеля-

47

ційного суду, було неправильне застосування місцевим судом норм матеріального права, зокрема, норм ст. 344 ЦКУ про набува-льну давність.¹ Період володіння майном до 1 січня 2001 р. не за­раховується до строку давності володіння майном як однієї з умов набуття права власності за давністю володіння.

Для набуття права власності на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери перебігу строку давності недостатньо. Згідно з нормою ч. 4 ст. 344 ЦКУ, право власності за набувальною давні­стю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набува-ється за рішенням суду в порядку окремого провадження за прави­лами глави 1 розділу IV Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПКУ), оскільки нема спору про право. Очевидно, давнісний володілець повинен довести факти добросовісності, від­критості, безперервності і тривалості свого володіння. Володілець може заявити і позовну вимогу про визнання за ним права власно­сті за давністю володіння у випадку оспорення його прав. У такому випадку позов про визнання права власності розцінюва­тиметься як зустрічний і справа розглядатиметься за правилами позовного провадження. Рішення суду є завершальним юридич­ним фактом в юридичному складі, з якого виникає право власності за давністю володіння. Момент виникнення права власності в цьо­му разі треба пов'язувати з моментом набрання рішенням суду за­конної сили. Право власності, яке виникло, підлягає державній ре­єстрації в порядку, встановленому законодавством.

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється ЗКУ. Згідно зі ст. 119 ЗКУ громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які свідчи­ли б про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого само­врядування з клопотанням про передання її у власність або надан­ня у користування. Тобто стосовно земельних ділянок перебігу набувальної давності для виникнення права власності недостатньо. Завершальним юридичним фактом виникнення прав на землю є рішення відповідних органів про передання земельної ділянки. Причому, згідно з ЗКУ, за набувальною давністю особа може на­бути як право власності, так і право користування земельною діля­нкою.

Очевидно, що набувальна давність може розглядатися лише як

¹ Справа № 22а-1105/2006. Єдиний державний реєстр судових рішень.

48

початковий спосіб набуття права власності. Втрата права власності однією особою і виникнення його в іншої з перебігом давнісного строку давності виключає правонаступництво. Надання можливос­ті фактичному володільцю набути право власності за володіння ставить на вирішення проблему захисту володіння. Важливим кроком у вирішенні цієї проблеми є законодавче закріплення пре­зумпції правомірності володіння - володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, господарсь-* ким, третейським судами (ст. 49 Закону «Про власність»). Давніс-ному володільцю повинно бути надано право на захист від будь-яких посягань третіх осіб. Звичайно, володілець до спливу позовної давності не може користуватися захистом від власника майна у разі правомірності вимог останнього. Але оскільки воло­ділець добросовісно, відкрито і безперервно володіє майном то, отже, має перевагу перед усіма іншими на захист свого володіння. Можливими способами захисту прав володільця є: позов про при­пинення дій, не пов'язаних, з позбавленням володіння, але таких, що чинять йому перешкоду; позов про усунення можливої небез­пеки від дій, які загрожують володінню; позов про поновлення втраченого володіння, позов про припинення дій, які роблять во­лодіння неможливим з метою утримати володіння.

Набувальна давність відома цивільному праву ФРН, Франції, Швейцарії, англо-американській правовій системі. За французьким законодавством, набуття за давністю володіння застосовується тільки до нерухомості. Строк давності встановлено в ЗО років з початку во­лодіння. З перебігом цього строку володілець, навіть недобросовіс­ний, не зобов'язаний вказувати підстави набуття майна і стає власни­ком. Добросовісність володільця презюмується і особа, яка посила­ється на недобросовісність, повинна це довести. У ФРН, Швейцарії набути за давністю володіння можна лише рухоме майно, необхідна давність володіння встановлена в 10 років, з перебігом яких добро­совісний володілець визнається власником. Завдяки системі позе­мельного запису набуття за давністю володіння права власності на нерухомість виключається: її власником визнається в даний момент той, хто записаний в поземельну книгу. В Англії набуття права вла­сності за набувальною давністю застосовується тільки до нерухомо­го майна, вимагається 12-річне добросовісне володіння.¹

¹ Гражданское й торговеє право капиталистических государств / Под ред. Е. А. Васильєва.- М.: Международньїе отношения, 1993.- С. 223-224.

49