Питання для самоконтролю

1. Які підстави припинення права власності закріплені у ЦК України?

2. Охарактеризуйте відмову від права власності як підставу припи­ нення права.

3. Які особливості відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації?

4. Охарактеризуйте знищення майна як підставу припинення права власності на нього.

5. За яких умов і в якому порядку припиняється право власності осо­ би на майно, яке не може їй належати?

6. Які умови викупу земельної ділянки у зв'язку з суспільною необ­ хідністю?

7. З якого моменту припиняється право власності на земельну ділян­ ку при її викупі у зв'язку з суспільною необхідністю?

8. В якому порядку припиняється право власності на нерухоме майно, насадження у зв'язку з викупом земельної ділянки, па якій вони розміщені?

9. З якого моменту припиняється право власності на нерухоме майно у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене?

10. Охарактеризуйте підстави і порядок викупу у власника належної йому пам'ятки історії та культури.

11. За яких умов може бути застосована реквізиція?

12. Охарактеризуйте конфіскацію як примусове позбавлення права власності.

13. В яких випадках право продажу майна належить не власнику? В якому порядку припиняється право власності у разі примусового про­ дажу майна, накладення стягнення на майно?

14. За яких умов допускається припинення права власності на частку У смільному майні?

Розділ 4

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ПРАВА

ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ У ЦИВІЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Для позначення власності окремого індивіда в науці цивільного права і на законодавчому рівні застосовували різні поняття: «осо­биста», «індивідуальна: особиста, приватно-трудова», «приватна» власність.

Цивільний кодекс УСРР 1922 р. закріплював такі форми влас­ності: державну (націоналізовану і муніципалізовану), колективну і приватну. Коло об'єктів права приватної власності було досить широке і охоплювало, крім предметів особистого споживання, та­кож знаряддя та засоби виробництва, торгові та промислові під­приємства, що мали найманих робітників, кількість яких була лі­мітована. Тобто, коло об'єктів права приватної власності свідчило про її відносну самостійність. Економічна політика на викорінення приватного сектора не могла не позначитися і на правовому регу­люванні відносин приватної власності. Державній власності нада­ється пріоритет і надалі відбувається її ототожнення із загальнона­родною власністю. Приватна власність оголошується такою, що не відповідає цілям народного господарства, яке організовує робітни­чо-селянська держава, а тому коло її об'єктів може і має бути зву­жене. Оскільки звужується коло об'єктів приватної власності то, очевидно, вони мають стати об'єктами власності державної.

Конституція УРСР 1937 р. закріпила положення про те, що економічну основу УРСР становить соціалістична власність, що утвердилася внаслідок скасування приватної власності на знаряддя та засоби виробництва (ст. 4). Для характеристики власності особи було введено термін «особиста власність». До її об'єктів віднесені трудові доходи і заощадження, житловий будинок і підсобне до­машнє господарство, предмети домашнього господарства і вжитку, предмети особистого споживання і комфорту. Водночас закон до­пускав існування дрібного приватного господарства одноосібних селян і кустарів, яке ґрунтувалося на особистій праці і виключало експлуатацію чужої праці. У Цивільному кодексі 1963 р. знайшла відображення правова доктрина власності, яка обґрунтовувала іс­нування єдиного типу соціалістичної власності, що поділявся на

власність суспільну та індивідуальну. Конституція УРСР 1978 р. закріплювала існування соціалістичної власності як основи еконо­мічної системи у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності (ст. 10).

У науковій літературі того періоду, характеризуючи особисту власність, В. Грибанов, Л. Дульнєва зазначали, що вона відрізня­ється від приватної за об'єктним складом, за джерелами утворення і характером використання. Об'єктами особистої власності можуть бути тільки предмети споживання, основним джерелом їхнього утворення є праця, вона може бути використана виключно для задоволення особистих потреб.¹ Р. Халфіна, визначаючи право особистої власності, вказувала на його похідний характер. Право особистої власності закріплює і охороняє можливість громадян безперешкодно використовувати отримувану частину сукупного суспільного продукту для задоволення своїх матеріальних і куль­турних потреб відповідно до різноманітності цих потреб, до інте­ресів, смаків і звичок кожного.² В. Маслов, розглядаючи особисту власність як один з видів власності, вказував на дві характерні і нерозривно пов'язані між собою ознаки, що характеризують осо­бисту власність як таку: 1) суб'єктами власності є окрема особа, індивід; 2) присвоєння майна здійснюється з метою особистого споживання. Окрім зазначених ознак, особливість права особистої власності полягає також в колі її об'єктів. А тому право особистої власності - це право громадянина володіти, користуватися і роз­поряджатися майном споживчого характеру в межах, встановле­них законом, для задоволення особистих, матеріальних і культур­них потреб:'

Одночасно Конституція 1978 р. допускала індивідуальну тру­дову діяльність. Власність, набута в результаті такої діяльності, не могла характеризуватися як похідна від соціалістичної. В наукових дослідженнях нічого не згадувалося і про спадщину як примно­ження власності. З огляду на доктрини про єдину соціалістичну власність, спадщина мас розглядатися як нетрудовий дохід. Але спадкування - цілком законна підстава набуття права власності. Чимало проблем у трактуванні особистої власності виникло

Грибииов В., Дульнеки Я. Право лимной собетвенности в псриод развср-"утого строитсльства коммушпма.- М., 1963.- С. 6.

² Хаіфина Р. Право личноії собетвенности граждан СССР. - Изд-во АН СССР.-М., 1955.-С. 24.

Маслов В. Оеновиьіе проблемьі права личноіі собетвенности в период ^с'І'роительства коммунизма в СССР. С. 55 56, б³ 129

у зв'язку з прийняттям Закону СРСР від 19 листопада 1986 р. «Про індивідуальну трудову діяльність».¹ Індивідуальна трудова діяль­ність визначалася як суспільне корисна діяльність громадян, не пов'язана з їхніми трудовими відносинами з державними, коопе­ративними, іншими громадськими підприємствами, установами, організаціями і громадянами, а також з внутрішньоколгоспними трудовими відносинами. Законодавче визнання індивідуальної трудової діяльності, по суті, означало, що особиста власність втра­чає свій споживчий характер, до кола її об'єктів можуть належати і засоби виробництва, хоч і з обмеженнями. Отже, ті блага, здобуті в результаті такої діяльності, які надходили у власність особи, міня­ли характеристику особистої власності як похідної від власності соціалістичної. Загалом закон суттєво не вплинув на зміну струк­тури власності, на зміну акцентів у напрямі власності окремої осо­би. Хоча сама зміна соціального і правового статусу власника - це вже істотний на той час елемент економічної свободи особи.

Виникла потреба по-новому обґрунтувати характер особистої власності громадян. М. Єгоров запропонував класифікацію влас­ності особи на особисту власність, похідну від соціалістичної, а також власність, яка виходила за межі соціалістичного типу, тобто власність індивідуальних товаровиробників.² Інші автори пропо­нували об'єднати право особистої власності та право приватної власності (яке виникало в результаті індивідуальної трудової дія­льності) родовим поняттям «індивідуальна власність». Д. Генкін цілком ^обґрунтовано виділяв окремо «дрібну трудову приватну влас­ність»." Загалом пропоновані підходи суперечили загальнови­знаній правовій доктрині про єдиний тип соціалістичної власності.

Термін «індивідуальна власність» не знайшов закріплення на законодавчому рівні, хоча в науковій літературі його використову­вали давно, насамперед, у розумінні, протилежному за змістом до колективної та державної власності (індивідуальна власність - це власність окремої фізичної особи). Уперше термін «індивідуальна власність» було закріплено у Законі України від 3 серпня 1990 р. «Про економічну самостійність України»⁴. В кінцевому підсумку індивідуальна власність була ототожнена з об'єктами права влас­ності окремої особи. Таким терміном позначали майно особи, від-

' Відомості Верховної Ради СРСР.- 1986.- № 47.- Ст. 964.

Егоров М. ТипьІ, вндьі й форма собствснности в СССР / Сонетекос гоеударство й право, 1985.- № 5.-- С. 34.

⁴ ГспкипД. Право собственпости в СССР.- М.: Госюриздат, 1961.- С. 76. ⁴ Відомості Верховної Ради УРСР. 1990.' № 37. Ст. 499.

130

окремлене від будь-якого іншого майна: колективного, державного чи майна іншого індивіда. Це поняття не з'ясовувало юридичної природи власності особи.

Надання на законодавчому рівні однакового змісту загально­народній та державній власності свідчить про повний економіч­ний та правовий абсурд. Держава як специфічний апарат для здій­снення своїх завдань та функцій не може бути ототожнена з на­родом. Народ держави як сукупність окремих індивідів з різними інтересами, часто діаметрально протилежними, завжди диферен­ційований на групи, прошарки, нації, народності, які відрізня­ються за своїм політичним, економічним, матеріальним станови­щем. Відповідно об'єктивно не може існувати такої держави, яка б одночасно могла задовольнити інтереси всіх. А тому державна власність об'єктивно не може виконати таке завдання. Отже, не­можливе існування загальнонародної, за характером і суттю, фор­ми власності.

Власність особи виступає як умова відтворення робочої сили. Тим самим вона поєднує в собі індивідуальні і суспільні інтереси. Стверджувати про похідний характер власності особи від соціаліс­тичної власності з економічного погляду неправильно. Адже будь-яка форма власності є похідною від результату суспільного вироб­ництва і утворюється в результаті їхнього присвоєння певними суб'єктами. З правового погляду підпорядкування особистого ін­тересу, особистої власності загальнонародним інтересам веде до повної втрати стимулів до праці, віри у збагачення через власну працю і в кінцевому підсумку «до перетворення людини в меха­нічну частину державної машини і дає можливість представити будь-яке обмеження власності особи як суспільно необхідні».¹

Закон СРСР від 6 березня 1990 р. «Про власність», визначаючи власність окремої особи, як самостійну форму власності, не зна­йшов назви для такої форми. По суті, такий законодавчий підхід давав не юридичне, а економічне поняття, тотожне індивідуальній власності. Закон України «Про власність» визначав власність осо­би як індивідуальну власність у формі особистої і приватної тру­дової. Таке законодавче регулювання вносило ясність щодо похо­дження, підстав виникнення власності особи. З розвитком підпри­ємницької ініціативи, процесів формування ринкової економіки на законодавчому рівні немає потреби вказувати на джерела форму­вання власності особи.

Шкредов В. Зкоіюмика п право. М.: Зкономнка. 1990.- С. 66.

Термін «приватна власність» проголошений на законодавчому | рівні згідно із Законом України від 7 липня 1993 р., яким було вне­сено зміни до Закону України «Про власність».

Наукові обґрунтування специфічних особливостей «особистої, індивідуальної» власності, рішуче заперечення власності «приват­ної» були зумовлені, головно, ідеологічними причинами. Як спра­ведливо зазначала 3. Ромовська, суттєвої різниці між особистою чи приватною власністю не існує. Ці поняття однакові за походжен­ням. Термін «індивідуальний» бере початок від латинського слова іпсііуісіиит - «окрема людина», «особа», термін «приватний» та­кож має латинське походження і означає «особистий», «окре-

мий».¹

Приватна власність як самостійна форма власності законодавче визнана і закріплена у Конституції України ЇДКУ. Суб'єктами пра­ва приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізична особа визнається суб'єктом права приватної власності незалежно від її громадянства, оскільки іноземні громадяни, особи без громадян­ства користуються щодо належного їм на території України майна рівними правами і несуть рівні обов'язки з громадянами України. Прямі винятки встановлюються законом, наприклад, ЗКУ заборо­няє передання у власність земель сільськогосподарського призна­чення іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам, Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» встановлює, що приватизація квартир з держав­ного житлового фонду здійснюється на користь громадян України, виключаючи з числа суб'єктів приватизації іноземців та осіб без громадянства.

Щодо юридичних осіб як суб'єктів права приватної власності треба зробити таке уточнення. Згідно зі ст. 81 ЇДКУ юридичні осо­би залежно від порядку їхнього створення, поділяють на юридич­них осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі уста­новчих документів, які підписуються усіма учасниками (засновни­ками). Юридична особа публічного права створюється розпоряд­чим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування. Відповідно юридичні особи публічного права не можуть розглядатися як суб'єкти права приватної власності.

¹ Ромовська 3. Право власності громадян. Вісник Львівського універси­тету, і 993.- Вип. ЗО,- С. 54-55.

132

. Важливе значення для правового регулювання відносин прива­тної власності має законодавче проголошений принцип ще у Зако­ні України «Про власність» і відтворений у ст. 325 ЇДКУ: склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. У положеннях ЦКУ послідовно втілено принцип рівності всіх суб'єктів, незалежно від форми вла­сності. Зокрема, підстави виникнення, припинення права власнос­ті, способи захисту права власності, встановлені безвідносно до форми власності.

Віднесення юридичних осіб до суб'єктів права приватної влас­ності зумовлене розумінням суті приватної власності як власності непублічної (державної чи комунальної). За своїм характером при­ватна власність покликана забезпечувати приватні, корпоративні потреби та інтереси її суб'єктів, тоді як публічна форма власності є матеріальним підґрунтям для виконання загальносу­спільних завдань і функцій на різних рівнях (місцевому, загально­державному).

Характеризуючи право власності юридичних осіб, зазначимо про певні особливості його набуття, здійснення та припинення за­лежно від конкретної організаційно-правової форми юридичної особи. Організаційно-правовими формами юридичних осіб є: то­вариства, установи та інші форми, встановлені законом (ст. 83 ЦКУ).

Товариства за ЦКУ залежно від мети діяльності є підприємни­цькими та непідприємницькими; залежно від способу об'єднання -товариства, що є об'єднаннями майна або об'єднаннями осіб. ЦКУ закріпив загальний характер цивільної правоздатності юридичної особи, на відміну від спеціального її характеру за раніше чинним законодавством (ст. 91 ЦКУ). Проте в цивільному обороті ство­рюються та існують юридичні особи зі спеціальною чи виключ­ною правоздатністю, враховуючи специфіку, сферу їхньої діяльно­сті. Такими є фінансові установи, страховики, професійні учасни­ки ринку цінних паперів тощо. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відпо­відно до установчих документів та закону.

Одним із видів підприємницьких товариств є господарські това­риства, які створюються у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відпові­дальністю, акціонерного товариства. Основні підстави виникнення права власності у господарських товариствах визначені ст. 115 ЦКУ. Отже, господарське товариство є власником майна, переданого

133

йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Як випливає з чинного законодавства, обов'яз­ковість формування статутного капіталу встановлена на випадок створення товариств з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ), додатковою відповідальністю (далі - ТзДВ) та акціонерних това­риств (далі - АТ) (саме ці товариства виступають об'єднаннями майна). Якщо відповідно до вимог Закону України 19 вересня 1991 р. «Про господарські товариства»¹ формування статутного капіталу фактично розглядалося як умова державної реєстрації цих това­риств, то відповідно до положень ЦКУ наголоси змінилися. Норма­ми ст. 144 ЦКУ визначено: 1) розмір статутного капіталу ТзОВ (то­вариства з додатковою відповідальністю) не може бути меншим від розміру, встановленого законом. Мінімальний розмір статутного капіталу цих товариств визначено у розмірі, еквівалентному 100 мі­німальним заробітним платам (ст. 52 Закону України «Про гос­подарські товариства»; 2) до моменту державної реєстрації цих то­вариств його учасники повинні сплатити не менше ніж п'ятдесят відсотків суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства. Якщо учасники протягом першого року діяльності не сплатили повністю суму своїх вкладів, товариство має оголосити про зменшення свого статутного капіталу і зареєструвати відповідні зміни до статуту у встановленому порядку або прийняти рішення про ліквідацію товариства; 3) якщо після закінчення другого чи кожного наступного фінансового року вартість чистих активів цих товариств виявиться меншою від статутного капіталу, това­риства зобов'язані оголосити про зменшення свого статутного капі­талу і зареєструвати відпо-відні зміни до статуту в установленому порядку, якщо учасники не прийняли рішення про внесення додат­кових вкладів. Якщо вартість чистих активів товариств стає мен­шою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації.

Такий законодавчий підхід посилює гарантійну функцію ста­тутного капіталу. Відповідно до ч. 5 ст. 144 ЦКУ зменшення ста­тутного капіталу ТзОВ і відповідно ТзДВ допускається після по­відомлення в порядку, встановленому законом, усіх його креди­торів. Вимоги до змісту повідомлення про зменшення статутного фонду встановлено ч. 5 ст. 22'Закону України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб під-

приємців».¹ Відповідно до норм ст. 56 Закону України «Про гос­подарські товариства» рішення про зменшення статутного фонду набирає чинності не раніше, ніж через три місяці після державної реєстрації і публікації про це у встановленому порядку. В такому разі кредитори мають право вимагати дострокового припинення або виконання відповідних зобов'язань товариства та відшкоду­вання їм збитків.

Чітко не визначені ініціатори ліквідації товариств у випадку зменшення чистих активів нижче від мінімального розміру статут­ного капіталу. Ініціювати ліквідаційну процедуру може як саме товариство, так і його кредитори або орган реєстрації.

Такі самі положення передбачено для акціонерних товариств -статті 155-157 ЦКУ.

Вклади учасників до статутного капіталу можуть бути як гро­шовими, так і внески у цінних паперах, майно, майнові права, що мають грошову оцінку, яка здійснюється за згодою учасників. За­коном України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» визначено випадки обов'язкового проведення професійного оцінювання вкладів учасників. Для окремих видів господарських товариств встановлено спеціальні вимоги щодо формування статутного капіталу, наприклад, ст. 32 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлює, що статутний капітал банку формується виключно грошовими внесками, ст. 2 Закону України «Про страхування» визначає особ­ливості формування статутного капіталу страховика тощо.

Законодавчу орієнтацію на послідовне розмежування майнової сфери засновників (учасників) та утворюваних ними юридичних осіб відображено і в понятійному апараті. Якщо Закон України «Про господарські товариства» визначає ТзОВ як товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визнача­ється установчими документами; учасники товариства несуть відпо­відальність у межах їхніх вкладів (ст. 50 Закону), то за ст. 140 ЦКУ ТзОВ є засноване однією або кількома особами товариство, статут­ний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюєть­ся статутом; учасники товариства не відповідають за його зо­бов'язаннями і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю това­риства, у межах вартості своїх вкладів. За такого визначення стає очевидним, що суб'єктом відповідальності є саме товариство як юридична особа, адже необхідність створення самостійного

Відомості Верховної Ради України.- 1991.- № 49. Ст. 692.

Відомості Верховної Ради України. 2003. Хе 31-32.- Ст. 263.

134

суб'єкта права - юридичної особи - полягала саме в розмежуванні ризиків у майновій сфері. Зі створенням юридичної особи, форму­ванням її майнової сфери засновники (учасники) проводять таким чином і розмежування ризиків, пов'язаних із веденням господар­ської діяльності. Тому цілком правильно, що учасники ТзОВ (ана­логічно в ТзДВ) несуть лише ризик збитків, пов'язаних з діяльніс­тю товариства і не можуть нести відповідальності за зо­бов'язаннями товариства. Таку відповідальність несе самостійний суб'єкт - юридична особа. А відтак і назва цієї юридичної особи -ТзОВ є умовною. Це товариство несе самостійну відповідальність на засадах, визначених цивільним законодавством. Характер його відповідальності не є обмеженим.

Відповідна ситуація і з ТзДВ. За ст. 65 Закону України «Про господарські товариства» учасники такого товариства відповіда­ють за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а у разі недостатності цих сум - додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеска кож­ного учасника. Цілком правильно зазначено у ст. 151 ЦКУ, що учасники ТзДВ солідарно несуть додаткову (субсидіарну) (виді­лено авт.- О. Я.) відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, який встановлено статутом товариства і є од­наково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу. У такий спосіб підкреслюється самостійний характер відповідальності самої юридичної особи і субсидіарний характер відповідальності її учасників. Така логіка витримана і при визначенні АТ. За ст. 24 Закону України «Про господарські товариства» акціонери відповідають за зобов'язаннями товари­ства тільки в межах належних їм акцій. У ст. 152 ЦКУ зазначено, що АТ самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном. Акціонери не відповідають за зобов'язаннями то­вариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товари­ства, у межах вартості акцій, що їм належать. Законодавче поло­ження про те, що акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства є зайвим.

У повному та командитному товариствах обов'язковість фор­мування статутного капіталу не передбачена. Ці товариства є то­вариствами осіб і діють на підставі засновницького договору. По­вним г товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповіда­льність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить. І в

136

цьому визначенні, на відміну від Закону України «Про господар­ські товариства» (ст. 119), наголошено на додатковому характері відповідальності учасників - саме товариство як юридична особа є самостійним суб'єктом відповідальності. Але оскільки вимога про формування майнової бази товариства не встановлена, то відпові­дальність товариства може і не мати реального підґрунтя. Фактич­но створення та існування таких юридичних осіб (командитних товариств також) може бути обґрунтоване лише можливістю укла­дення різних цивільних правочинів як самостійним суб'єктом пра­ва. За законодавством ФРН, Швейцарії такі товариства не визна­ються юридичними особами, хоча французьке законодавство ви­знає за повними і командитними товариствами ознаки юридичних осіб. Визнаючи командитне товариство самостійною юридичною особою, законодавець наголошує на додатковій (субсидіарній) відповідальності за зобов'язаннями товариства повних командитів, а вкладники несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю това­риства (ст. 133 ЦКУ).

Господарське товариство є також власником продукції, вироб­леної товариством в результаті господарської діяльності, одержа­них доходів та іншого майна, набутого на підставах, що не заборо­нені законом.

У ч. 2 ст. 114 ЦКУ передбачено, що господарське товариство, крім повного і командитного товариства, може бути створене од­нією особою, яка стає його єдиним учасником. Фіктивність (у сут-нісному розумінні) такої юридичної особи проявляється повною мірою, адже такий суб'єкт лише зареєстрований, а його суть у ци­вільних відносинах виражена волею єдиного учасника. Майнове розмежування через створення статутного фонду практично має формальний характер, адже учасник не абстрагується від створеної ним юридичної особи. Практичні проблеми виникають у випадку смерті єдиного учасника юридичної особи. Майно такої юридич­ної особи не може бути успадковане, оскільки належить їй як са­мостійному суб'єкту прав, немає кому провести ліквідаційну про­цедуру. Становище може бути ускладнене недобросовісністю ме­неджера щодо спадкоємців померлого учасника. Проблеми діяльності товариства однієї особи не отримали законодавчого

відображення.

Виробничі кооперативи є одним із видів підприємницьких това­риств. Відповідно до ст. 163 ЦКУ виробничим кооперативом є доб­ровільне об'єднання громадян на засадах членства для спільної ви­робничої або іншої господарської діяльності, яка грунтується на

137

їхній особистій трудовій участі та об'єднанні його членами майно­вих пайових внесків. Правове регулювання діяльності виробничих кооперативів здійснюється нормами ЦКУ, Законом України «Про спо­живчу кооперацію»,¹ Законом України «Про кооперацію».² Джере­лами формування майна кооперативу є: вступні, членські та цільові внески його членів, паї та додаткові паї; майно, добровільно пере­дане кооперативу його членами; кошти, що надходять від прова­дження господарської діяльності; кошти, що надходять від створен­ня кооперативом підприємств, установ, організацій; грошові та майнові пожертвування, благодійні внески, гранти, безоплатна тех­нічна допомога юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних; інші надходження, не заборонені законодавством. Майно виробни­чого кооперативу поділяється на паї. Для забезпечення статутної діяльності кооператив у порядку, передбаченому його статутом, формує пайовий, резервний та спеціальний фонди. Пайовий фонд -майно кооперативу, що формується за рахунок паїв членів та асоці­йованих членів кооперативу. Резервний фонд створюється за раху­нок відрахувань від доходу кооперативу, перерозподілу неподільно­го фонду, пожертвувань, безповоротної фінансової допомоги та за рахунок інших, не заборонених законом надходжень для покриття можливих втрат. Неподільний фонд створюється в обов'язковому порядку і формується за рахунок вступних внесків та відрахувань від доходу кооперативу. Цей фонд не може бути розподілений між членами кооперативу, окрім законодавче передбачених випадків. Спеціальний фонд створюється за рахунок цільових внесків членів кооперативу та інших передбачених законом надходжень для забез­печення його статутної діяльності і використовується за рішенням органів управління кооперативу.

| Відомості Верховної Ради України.- 1992.- № З0.~ Ст. 414.

~ Відомості Верховної Ради України. 2004. № 5.- Ст. 35.

Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. рсд. Я. М. Шевченка.- К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре». 2004.-Ч. 1.-С. 230.

Поділ майна кооперативу на паї все-таки не означає, що члени кооперативу є співвласниками чи власниками паю. У ч. З ст. 166 ЦКУ передбачено, що член виробничого кооперативу має право передати свій пай чи його частину іншому членові кооперативу, якщо інше не встановлено статутом кооперативу чи законом. За­кріплення такого правила дало підставу для висновку про те, що об'єктом права власності члена кооперативу є пай. Однак таке

твердження не зовсім правильне. Член кооперативу має право на частку у майні кооперативу з урахуванням, в тім числі, пайового внеску. Між кооперативом та його членами існують зобов'язальні відносини. Суб'єктом права власності є самостійна юридична осо­ба - кооператив. Саме кооператив несе самостійну відповідаль­ність за своїми зобов'язаннями. Члени кооперативу несуть субси-діарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах та порядку, встановлених статутом і законом.

Об'єднання громадян відповідно до ст. 86 ЦКУ належать де непідприємницьких товариств, що не мають на меті одержання прибутку для його наступного поділу між учасниками. Правовий статус об'єднань громадян визначено Законом України від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання громадян»,¹ Законом України від 5 квітня 2001 р. «Про політичні партії»,² Законом України від

15. вересня 1999 р. «Про професійні спілки, їх права та гарантії ді­ яльності»,³ Законом України від 7 жовтня 1997 р. «Про професій­ них творчих працівників та творчі спілки»,⁴ Законом України від

16. вересня 1997 р. «Про благодійництво та благодійні організації».⁵

Об'єктами права власності громадських об'єднань є майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові кош­ти, акції, інші цінні папери, житлові будинки, споруди виробни­чого і невиробничого призначення, устаткування, транспортні засоби та інше майно, необхідне для забезпечення діяльності, пе­редбаченої їхнім й статутами. Об'єднання громадян набуває права власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних і член­ських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за ра­хунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених за­коном. Громадські організації мають право на майно та кошти, придбані у результаті господарської та іншої комерційної діяль­ності створених ними господарських установ та організацій, за­снованих підприємств.

Право власності об'єднань громадян реалізують їхні вищі ста­тутні органи управління (загальні збори, конференції, з'їзди тощо) -

| Відомості Верховної" Ради України. 19⁽)2.- Хо 34.- Ст. 504. ² Відомості Верховної Ради України.- 2001.- № 28.- Ст. 1 18. • Офіційний вісник України.- 1999.- № 38.-- Ст. 199^е). ⁴ Відомості Верховної Ради України. 1997.- № 52.- Ст. 312. " Відомості Верховної Ради України.- 1997.- № 46.- Ст. 292.

139

ст. 23 Закону України «Про об'єднання громадян». Законодавством встановлено специфічний правовий режим майна політичних пар­тій. Зокрема, політичні партії не можуть здійснювати господарську та іншу комерційну діяльність, за винятком продажу суспільно-політичної літератури, не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації. Законодавче визначені обмеження щодо одержання політичними партіями коштів та іншого майна (ст. 15 Закону України «Про політичні партії»).

Профспілки та їхні об'єднання можуть мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення їхньої статутної діяльно­сті. Право власності виникає на підставі: придбання майна за ра­хунок членських внесків, інших власних коштів, пожертвувань громадян, підприємств, установ та організацій; передання їм у вла­сність коштів та іншого майна засновниками, членами профспілки, органами державної влади або органами місцевого самоврядуван­ня. Розпорядження майном профспілок та їхніх об'єднань здійс­нюють виборні органи профспілки або об'єднання, створені відпо­відно до їхнього статуту чи положення (загальні збори, конференції, з'їзди тощо).

Право власності релігійних організацій також охоплено понят­тям «приватна власність» у тому розумінні, що об'єкти їхньої вла­сності покликані забезпечувати інтереси віруючих, а не публічні інтереси. Правовий статус релігійних організацій визначено Зако­ном України від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації».¹ У власності релігійних організацій можуть бути бу­дівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добро­дійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності. Власність релігійних організа­цій формується у результаті придбання або створення ними майна за рахунок власних коштів, за рахунок майна, пожертвуваного громадянами, організаціями, переданого державою, а також при­дбаного на інших підставах, передбачених законом. Релігійним організаціям заборонено примусово обкладати віруючих майнови­ми зборами. Окремими нормативними актами визначено правовий режим культових споруд, що є пам'ятниками архітектури, перебу­вають у державній власності і передані у постійне користування релігійним організаціям.