2.2. Вторинні підстави набуття права власності

2.2.1. Цивільні правочини як підстави набуття права власності

Найбільш поширеними вторинними способами набуття права власності є цивільні правочини. Похідне набуття права власності може випливати із взаємних правочинів, які укладаються між но­вим і попереднім власниками, із односторонніх правочинів та ін­ших юридичних фактів, зазначених у законі.

Початкові способи набуття права власності в основному зумов­лені працею особи, тоді як вторинні способи зумовлені сферою обігу. Правочини, які спрямовані на перенесення права власності з однієї особи на іншу, є тією правовою формою, яка опосередковує процес обігу.

За загальним правилом, перенести право власності на іншу особу може особа, яка сама є власником. В окремих випадках пра­во власності можна набути і не від власника (у разі продажу май­на, закладеного у ломбарді, заставленого майна, придбання майна добросовісним покупцем від невласника, коли майно вибуло із во­лодіння власника з його волі).

Найбільш поширеним договором, який опосередковує сферу обігу, є договір купівлі-продажу. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) зобов'язується передати майно у влас­ність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно (то­вар) і сплатити за нього певну грошову суму. Така законодавча конструкція через вказівку лише на обов'язки сторін за договором зумовлена тим, що обов'язок продавця кореспондує праву покупця і навпаки. Тому, при визначенні договору достатньо вказівки лише на їхні взаємні обов'язки. Для укладення договору купівлі-продажу необхідна згода сторін з його істотних умов, якими є предмет і ціна. Всі інші умови визначаються диспозитивними нор­мами і їхня невизначеність в тексті договору не впливає на його юридичну силу (умови про строк, місце, момент переходу права власності тощо).

Предметом договору є, насамперед, матеріальні речі, рухомі або нерухомі, які характеризуються індивідуальними або родови­ми ознаками. Предметом договору можуть бути речі, що відокремлюються від нерухомості (врожай на корені, окремо від земельної ділянки, ділянка лісу, який має бути вирубаний). У таких випадках право власності може перейти ще до їхнього від­окремлення.

50

Об'єкти виключної власності народу України з огляду їхньої значущості обмежені в обороті. Стаття 10 Закону «Про власність» надає право кожному громадянину користуватися природними об'єктами для задоволення власних потреб відповідно до чинного законодавства. Стаття 4 Кодексу України про надра, ст. 6 Лісового кодексу України, ст. 6 Водного кодексу України передбачено, що відповідні об'єкти (надра, лісовий та водний фонд) надаються ли­ше у користування, а тому вони не можуть належати на праві при­ватної власності, а, отже, виступати об'єктами цивільного обороту (купівлі-продажу, міни, дарування тощо).

Предметом договору можуть бути нематеріальні об'єкти. Згід­но із ст. 38 Закону України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформа­цію»,¹ власник інформації має право здійснювати будь-які законні дії щодо своєї власності. Інформація як об'єкт власності може ви­ступати предметом договору про перехід права власності на неї до іншої особи.

Предметом купівлі-продажу можуть бути майбутні товари, тобто такі, які не існують, і не можуть бути індивідуалізовані в момент укладення договору купівлі-продажу. Купівля-продаж майбутніх товарів отримала назву ф'ючерсної угоди (від англ. йШІге - майбутній). Суть таких угод полягає в тому, що купівля-продаж товарів здійснюється на біржах за фіксованою в момент укладення угоди ціною з виконанням операції через певний про­міжок часу (до 2-3 років). Переважна більшість ф'ючерсних угод реально не виконуються, оскільки однією з основних її цілей є страхування ризику на випадок зміни цін, курсів, процентних ста­вок. Для цього укладаються паралельні ф'ючерсні угоди. При на­ближенні термінів оплати ф'ючерсні угоди взаємозараховуються. Право власності на предмет ф'ючерсної угоди переходить до по­купця у відповідний момент у майбутньому.

Ціна як умова договору купівлі-продажу виражається у валюті тієї чи іншої країни в твердій сумі або вказівкою на умови про поря­док її обчислення. Світовий досвід дає можливість сторонам укласти договір купівлі-продажу без визначення ціни. У цьому разі ціною в договорі вважається ціна, яка діє на момент передання речі (ст. 2-305 УКК США). Таке саме положення містить і Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (ст. 55)^ (Конвен-

' Відомості Верховної Ради України.- 1992.-№ 48.- Ст. 650. ² Венская Конвсция о договорах международной купли-продажи товаров. Комментарий.- М.: Юрид. лит., 1994.- 320 с.

З* 51

ція не застосовується до продажу товарів, які набуваються для особи­стого, сімейного або домашнього користування). Така практика сприйнята і знайшла відображення у статтях 632, 691 ЇДКУ. Якщо ціну у договорі не встановлено і не може бути визначено з огляду на його умови, вона визначається беручи до уваги звичайні ціни, що склалися на такі самі товари, роботи або послуги на момент укладен­ня договору. Окрім цього, у ч. 5 ст. 626 ЦКУ закріплено презумпцію відплатності договорів - договір є відплатним, якщо інше не вста­новлено договором, законом або не випливає із суті договору. На­приклад, із суті договорів дарування, позички, пожертви випливає безоплатність цих договорів.

Національне законодавство не містить положень щодо відповід­ності ціни вартості речі. Законодавство зарубіжних країн встанов­лює різні правила, наприклад, у ФРН можливо визнати договір купівлі-продажу недійсним за явної невідповідності взаємних зо­бов'язань. Така невідповідність в англо-американському праві не впливає на дійсність договору.

У ЦКУ доцільно було б передбачити норму, згідно з якою ціна товару має відповідати дійсній його вартості. За явної нерозмірно­сті ціни і вартості товару договір може бути визнаний недійсним на вимогу однієї із сторін, якщо домовленістю між ними не вста­новлено інше.

Право власності у набувача пов'язане з моментом передання речі, якщо інше не встановлено законом або договором. Передання речі, з точки зору права, не завжди вимагає фактичного вручення товару покупцеві. До передання речі прирівнюється передання то-варорозпорядчих документів (коносамента, складських свідоцтв). Не відбувається фактичної передання речі, коли вона перебуває у покупця з інших підстав (наприклад, за договором схову, майново­го найму).

Разом з переданням речі продавець зобов'язаний перевести на покупця право власності на річ у повному обсязі з тим, щоб поку­пець міг здійснювати всі повноваження власника без будь-яких обмежень і перешкод. Продавець зобов'язаний попередити про всі права третіх осіб на річ, що продається. В іншому разі покупець має право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшкодування збитків.

У ст. 334 ЦКУ встановлено правила про момент набуття права власності за договором. За загальним правилом право власності у набувача за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. До передання майна

52

прирівнюється вручення його набувачеві або перевізникові, орга­нізації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. До передання майна прирівнюється також вручення товаророзпорядчих доку­ментів.

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріа­льному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвід­чення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Якщо договір про відчуження майна підлягає державній ре­єстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої ре­єстрації.

Особливі правила встановлені для договорів купівлі-продажу, які укладають на товарних біржах. Сторонами такого договору можуть бути тільки члени біржі. Порядок прийняття в члени біржі, їхні права та обов'язки визначаються Законом України від 10 груд­ня 1991 р. «Про товарну біржу»¹ та статутом біржі. Договір купів­лі-продажу на біржі підлягає обов'язковій реєстрації не пізніше дня, наступного за його здійсненням. Така реєстрація прирівню­ється до нотаріального посвідчення. Договір вважається укладе­ним з моменту його реєстрації на біржі. Про момент виникнення права власності у покупця за таким договором в законодавстві не зазначено. Визначення такого моменту має важливе значення, оскільки можливі такі варіанти: фактичне передання речі, а найча­стіше - одержання складського свідоцтва, яке засвідчує право вла­сності на річ, що зберігається на складі біржі. Таке свідоцтво є то-варорозпорядчим документом, передання якого вказує на передан­ня права власності, тобто - це фактично цінний папір. Відомо, що момент виникнення права власності за такими угодами має бути пов'язаний з моментом біржової реєстрації, якщо інше не зазначе­но угодою, відповідно до правила про виникнення права власності за договором, який потребує нотаріального посвідчення.

Товари тривалого користування можуть продаватися громадя­нам у кредит (з відстроченим або розстроченим платежу). Така ку-півля-продаж в умовах ринкової економіки поширена і є взаємови­гідною як для покупців, так і для продавців та виробників. Оскіль­ки під час продажу в кредит наявне відстрочення платежу, то такий продаж також можливо розцінювати як комерційне креди­тування.

Відомості Верховної Ради України.- 1992. - № 10.- Ст. 139.

З²

53

Порядок продажу непродовольчих товарів на умовах розстро­чення кінцевого розрахунку визначено Правилами торгівлі у роз­строчку, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України 1 липня 1998 р.¹ Зазначені правила поширюють дію на покупців -фізичних осіб, громадян - суб'єктів підприємницької діяльності без створення юридичної особи. Норми ЦКУ є загальними і засто­совуються у відносинах з будь-якими покупцями як фізичними, так і юридичними особами.

За загальним правилом товар продається в кредит за цінами, що діють на момент продажу. Наступна зміна ціни не тягне пере­рахунку. Правило носить диспозитивний характер, оскільки дого­вором або законом можуть бути передбачені інші положення.

Правові наслідки невиконання обов'язку продавцем передати товар визначено у ст. 665 ЦКУ. Якщо продавець не виконує обов'язку передати товар, то покупець може відмовитися від дого­вору. Відмову вважають правомірною, якщо покупець добросовіс­но виконав всю або частину своїх зобов'язань за договором, а про­давець ухиляється від виконання покладених на нього обов'язків. Якщо ж сам покупець діє неправомірно, то відповідно він не може відмовитися від договору. Якщо покупець, відмовляючись від до­говору, несе збитки (наприклад, здійснив попередню оплату), то він має право на їхнє відшкодування. Право на відмову від догово­ру покупець має у разі відмови продавця передати річ визначену родовими ознаками. Якщо продавець відмовляється передати річ, визначену індивідуальними ознаками, то покупець має право ви­магати її передання, крім випадків, якщо вона вже передана третій особі у власність або в користування.

Якщо покупець прострочив оплату товару, проданого в кредит, продавець має право вимагати повернення неоплаченого товару. Правовим наслідком прострочення покупця є також право продав­ця вимагати сплати процентів від простроченої суми. Проценти на прострочену суму нараховуються від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати. Розмір процентів може бути визначений угодою сторін або актами цивільного законодав­ства (наприклад, згідно з обліковою ставкою банківського креди­ту, яка діє за місцем проживання продавця). Договором купівлі-продажу може бути передбачена умова, що проценти нарахову­ються на суму, що відповідає ціні товару, проданого в кредит, починаючи від дня передання товару продавцем. Проценти на

Офіційний вісник України.- 1998.~№ 27.-С. 145.

54

прострочену суму не нараховуються за договорами роздрібної ку-півлі-продажу (ч. З ст. 706 ЦКУ).

Гарантією прав продавця є законодавче положення про право застави на товар до моменту повної його оплати. Право застави на товар виникає у продавця з моменту його передання покупцеві.

У ст. 694 ЦКУ не передбачено спеціального правила про мо­мент виникнення права власності на товар, проданий в кредит. За загальними правилами ст. 334 ЦКУ, право власності виникає у по­купця з моменту передання майна. Якщо сторони не обумовили інше, то покупець, ставши власником товару, є заставодавцем то­вару згідно із ч. 6 ст. 694 ЦКУ. Продавець відповідно є заставодер-жателем, а тому будь-яке розпорядження покупцем товаром може здійснюватися лише зі згоди продавця - заставодержателя.

Якщо ж товар переданий покупцеві, але умовами договору чи законодавчими актами передбачено збереження права власності за продавцем, то відповідно право застави не може бути застосо­ване. Наприклад, Правилами торгівлі у розстрочку передбачено, що право власності на товари, передані згідно з договором у роз­порядження покупця, переходить до нього після кінцевого розра­хунку.

Продаж товарів у розстрочку може здійснюватись суб'єктами господарювання різних форм власності - фізичним особам за умо­ви, що вони мають постійний дохід і постійно проживають у насе­леному пункті, де перебуває суб'єкт господарювання (продавець). Такий продаж товарів здійснюють, з огляду на Орієнтовний пере­лік товарів вітчизняного та іноземного виробництва, що рекомен­дують для продажу в розстрочку (додаток № 1 до Правил торгівлі у розстрочку). У переліку є товари, як правило, довгострокового використання: побутова телерадіоапаратура, електропобутові то­вари, меблі, будівельні матеріали, транспортні засоби, персональні комп'ютери тощо. Норми, передбачені Правилами торгівлі у роз­строчку, застосовуються лише у відносинах із споживачами - фі­зичними особами, тоді як норми ЦКУ застосовуються незалежно від суб'єктного складу. Продаж товарів у розстрочку здійснюється на підставі договору купівлі-продажу, відповідно до якогр прода­вець зобов'язується передати обумовлений товар, а покупець зо­бов'язується провести розрахунки за товар у строки і в розмірах, передбачених договором. Істотними умовами договору є ціна то­вару, порядок, строки і розміри платежів. Під час продажу товарів У розстрочку з покупців на користь суб'єкта господарської діяль­ності від наданого кредиту справляються відсотки, розмір яких

'** 55

встановлює суб'єкт господарської діяльності, але не вище діючих на момент продажу товарів річних ставок за фінансові кредити банку, що обслуговує суб'єкта господарської діяльності, який здійснює продаж товарів у розстрочку. Наступна зміна ставок за банківські кредити не тягне за собою перерахування за цими від­сотками.

Суб'єкт господарської діяльності зобов'язаний передати покуп­цеві товари, які за якістю відповідають вимогам нормативних документів, умовам договору, а також інформації про товари, що надає виготівник. На товари, придбані у розстрочку, поширюються гарантійні терміни обслуговування (ремонту) або гарантійних за­мін, встановлені для товарів, що продаються у роздрібній торгі-вельній мережі з розрахунком без розстрочки платежу.

Продаж товарів у розстрочку і внесення чергових платежів про­вадяться за цінами, що діють на день продажу. Наслідками невико­нання обов'язку покупцем - внести черговий платіж - є законодав-чо закріплена можливість продавця відмовитися від договору і вимагати повернення проданого товару. На прострочену суму мо­жуть нараховуватися проценти згідно із частиною 5 статті 694 ЦК.

Правилами торгівлі у розстрочку передбачено, що за несвоєча­сне внесення чергових платежів за придбані у розстрочку товари з покупців, що здійснюють погашення кредиту шляхом внесення грошей готівкою до каси суб'єкта господарської діяльності чи шляхом безготівкового перерахування через банківські установи, або з підприємств (установ, організацій), де вони працюють (на­вчаються), на користь суб'єкта господарської діяльності стягуєть­ся пеня у розмірі, який обумовлений договором і не перевищує 1/365 частини встановленої річної відсоткової ставки за кредит від простроченої суми за кожний день затримки. Якщо покупцем або підприємством (установою, організацією) допущено прострочення сплати трьох чергових платежів, вся сума заборгованості, а також обумовлена договором пеня, можуть бути стягнені у примусовому порядку незалежно від настання строку чергових платежів шляхом отримання виконавчого напису нотаріуса або за рішенням суду.

Роздрібна купівля-продаж - це відносини між професійним продавцем, суб'єктом підприємницької діяльності, та фізичними, юридичними особами, які придбавають товари, що зазвичай при­значаються для особистого, домашнього або іншого використання, не Пов'язаного з підприємницькою діяльністю. Із законодавчого визначення (ст. 698 ЇДКУ) випливають такі специфічні ознаки цієї договірної конструкції:

56

1. специфічний суб'єктний склад: продавець - суб'єкт підпри­ ємницької діяльності, покупець - будь-яка фізична чи юридична особа;

2. встановлення підвищених гарантій захисту прав споживачів - фізичних осіб,- визначених спеціальним законодавством;

3. специфіка предмета договору - товару, що призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю. Хоча придбаний через роздрібну мережу товар може використовуватися для такої діяль­ ності, але таке використання є опосередкованим, не основним за спрямованістю та господарським призначенням (оргтехніка, кан­ целярські товари, побутова техніка, які використовуються в під­ приємницькій діяльності, задовольняючи власне побутові та інші потреби);

4. специфіка способу вираження пропозиції (оферти) укласти договір, яка носить публічний характер (ст. 699 ЦКУ);

5) договір роздрібної купівлі-продажу укладають зазвичай в усній формі, незалежно від ціни товару, оскільки його укладення і виконання збігаються у часі. Торгівля товарами може здійснюва­ тися з використанням автоматів (ст. 703 ЦКУ) - шляхом вчинення конклюдентних дій. Специфічними способами укладення договору є продаж товарів за зразками (описами, каталогами) (ст. 702 ЦКУ).

Договір роздрібної купівлі-продажу характеризується як публіч­ний договір (ст. 633 ЦКУ). Продавець - суб'єкт підприємницької діяльності не має права надавати перевагу одному споживачеві пе­ред іншими, не має права відмовитися від укладення договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів. Така характеристика договору створює можливість законо­давчого встановлення правил, обов'язкових для сторін у разі укла­дення та виконання договору. Прикладом є Правила роздрібної тор­гівлі непродовольчими товарами, затверджені наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції 11 березня 2004 р.

Договір роздрібної купівлі-продажу, як правило, може бути охарактеризований як договір про приєднання (ст. 634 ЦКУ). Про­давець через публічну оферту пропонує умови договору. Договір укладається шляхом приєднання покупця до запропонованих умов загалом. Гарантією інтересів покупця є закріплення у ст. 634 ЦКУ права на односторонню зміну або розірвання договору, якщо по­купець позбавляється прав, які він звичайно мав, а також, якщо договір виключає чи обмежує відповідальність продавця за пору­шення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для

-V 57

покупця. Зауважимо, що конструкція договору приєднання є від­ступом від засад цивільного законодавства. Адже суттєво обмежу­ється свобода договору для сторони, що приєднується, в частині визначення умов договору (ст. 627 ЦКУ), Така конструкція в принципі не узгоджується з визначенням договору, як домовленості двох або більше сторін (ст. 626 ЦКУ), оскільки одна сторона (в ана­лізованому договорі продавець) уже визначила зміст договору. Інша (покупець) може приєднатися до цих умов або ні. Але в умовах, ко­ли засади справедливості, добросовісності та розумності ще не ста­ли правилами поведінки для суб'єктів господарювання, для іншої сторони (покупця) вибору фактично не залишається. Окрім цього законодавчо надане право на односторонню зміну або розірвання договору уже передбачає як умову його реалізації позбавлення пев­них прав, які покупець звичайно мав. Тобто замість превентивної (попереджувальної) функції правова норма націлює на ліквідацію негативних наслідків (позбавлення прав), які уже сталися.

З позиції покупця, гарантій та захисту його прав у договорі роздрібної купівлі-продажу визначальну роль покликані відігра­вати Закон України «Про захист прав споживачів»¹ в редакції від 1 грудня 2005 р., низка підзаконних нормативних актів, прийнятих у розвиток його положень. Закон суттєво посилив законодавчі га­рантії захисту прав споживачів - фізичних осіб, які придбавають, замовляють, використовують або мають намір придбати чи замо­вити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'яза­них з підприємницькою діяльністю, або використання обов'язків найманого працівника. Зокрема, чіткіше врегульовано відносини сторін під час укладення та виконання договору про надання спо­живчого кредиту (ст. 11 Закону), закріплено права споживача у разі укладення договору на відстані (ст. 13 Закону), конкретизова­но зміст права споживача на безпеку продукції, права на інфор­мацію про продукцію, пропоновано механізми реалізації та гаран­тії забезпечення цих прав тощо.

Проте суттєвим кроком назад є положення закону, визначені у ст. 8 - права споживача у разі придбання ним товару неналежної якості. Зміст цих прав зводився до такого: у разі виявлення покуп­цем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товару, покупець мав право за своїм вибором:

Відомості Верховної Ради України.- 2006.- № 7. Ст. 84.

58

1. вимагати від продавця або виготовлювача безоплатного усу­ нення недоліків товару або відшкодування витрат, здійснених по­ купцем чи третьою особою, на їхнє виправлення;

2. вимагати від продавця або виготовлювача заміни товару на аналогічний товар належної якості або на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахунком у разі різниці в ціні;

3. вимагати від продавця або виготовлювача відповідного змен­ шення ціни;

4. відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми. Саме такі варіанти поведінки пропонува­ лися покупцеві Законом, прийнятим 12 травня 1991 р. На його під­ ставі були внесені доповнення до ст. 234 ЦК УРСР 1963 р., норми якої закріплювали право на розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків як один з наслідків у разі продажу речі ненале­ жної якості. Такі права задекларовано у ст. 708 ЦКУ. Правила ст. 8 Закону суттєво звужують можливості покупця розірвати договір чи відмовитися від нього або вимагати заміни товару у разі при­ дбання ним товару неналежної якості, встановлюючи, що підста­ вою для таких дій є виявлення протягом встановленого гарантій­ ного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтвер­ джених за необхідності висновком експерта (зміст поняття «істот­ ний недолік» розкривається у п. 12 ст. 1 Закону). Беручи до уваги те, що при вирішенні питань про майнову відповідальність перед споживачем за шкоду, завдану дефектною продукцією або продук­ цією неналежної якості, він зобов'язаний довести наявність шко­ ди, наявність дефекту, наявність причинно-наслідкового зв'язку іміж такими шкодою та дефектом (ст. 16 Закону), а також підтвер­ дження за необхідності висновком експерта характеру недоліків (оплату послуг експерта змушений здійснити сам споживач), реа­ лізація права на розірвання договору або на заміну товару стає вкрай проблематичною.

Окрім цього правила ст. 8 Закону за змістом такі самі, як пра­вила ст. 678 ЦКУ - правові наслідки передання товару неналежної якості, яка поміщена у § 1 гл. 54 - загальні положення про купів-лю-продаж. А норми ст. 708 ЦКУ є спеціальними і застосовуються в договірних відносинах з роздрібної купівлі-продажу. Таким чи­ном, наявна суперечність правового регулювання. З огляду на по­ложення ч. З ст. 698 - до відносин роздрібної купівлі-продажу, не врегульованих Кодексом, застосовується законодавство про захист прав споживачів - стає очевидним, що положення ст. 8 Закону не

л*** 59

можуть застосовуватися в такій редакції, оскільки відносини сторін вже були врегульовані (ст. 708 ЇДКУ). Порушено вимоги ч. 2 ст. 4 ЦКУ, норма якої зобов'язує суб'єкта права законодавчої ініціативи у разі подання до Верховної Ради проекту закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж Кодекс, подати проект Закону про внесення змін до Цивільного кодексу. Норми ст. 8 Закону звужу­ють обсяг прав, що вже були надані чинним законодавством, а це недопустимо, з огляду положень Конституції України.

Давно варто усунути явну помилку у частині 1 статті 707 ЦКУ -обмін товару. Адже у нормах цієї статті закріплені права покупця на обмін непродовольчого товару саме належної якості, а не нена­лежної. Саме такі, аналогічні за змістом права, закріплював Закон «Про захист прав споживачів» в редакції 1991 р., ст. 234/1 ЦК УРСР 1963 р. (якою кодекс було доповнено у зв'язку з прийняттям Закону «Про захист прав споживачів»). Такі самі норми закріплені у ст. 9 Закону «Про захист прав споживачів» в редакції від 1 груд­ня 2005 р. Ситуація очевидна - помилку потрібно виправити.

ЦКУ не виділяє договір купівлі-продажу нерухомого майна як окремий різновид купівлі-продажу на відміну, наприклад, від ЦК РФ, в якому правовому регулюванню відносин з купівлі-продажу нерухомості присвячені норми § 7 - продаж нерухомості глави ЗО - купівля-продаж. Зауважимо, що правовому регулюван­ню договірних відносин оренди будівлі або іншої капітальної спо­руди присвячено окремий § 3 глави 58 ЦКУ, найму (оренди) жит­ла - окрема глава 59 ЦКУ. За договором купівлі-продажу нерухо­мості, одна сторона (продавець) зобов'язується передати у влас­ність нерухоме майно іншій стороні (покупцеві), а покупець зо­бов'язаний сплатити за нього певну грошову суму. Купівля-продаж нерухомості має певні специфічні риси, особливість яких випливає з аналізу окремих законодавчих положень ЦКУ.

1. Специфіка предмету договору - нерухоме майно. Поділ ре­чей на нерухомі та рухомі закріплено у ст. 181 ЦКУ. ЦК УРСР 1963 р. не закріплював такого поділу. Поділ речей на нерухомі та рухомі був законодавче скасований у зв'язку із скасуванням при­ватної власності на землю ще з прийняттям Конституції СРСР 1936 р. До нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їхнього знецінення та зміни їх цільового при­значення. Також режим нерухомої речі законодавче може бути поширений на інші речі (наприклад: Закон України від 5 червня

60

2003 р. «Про іпотеку»¹ поширює режим нерухомого майна на морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти -_ст. 1 Закону).

2. Правовий режим нерухомості визначається як приватно­правовими, так і публічно-правовими методами регулювання. У ст. 182 ЦКУ передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їхнє виникнення, пе­рехід і припинення підлягають державній реєстрації, яка має пуб­лічний характер. Правові засади державної реєстрації визначені Законом «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень» та Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно. При визначенні мо­менту набуття права власності на нерухоме майно, придбане за договором купівлі-продажу, треба керуватися нормами ст. 334 ЦКУ. Нормою ч. 4 цієї статті передбачено: якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Оскільки договір купівлі-продажу підлягає державній реєстрації, то момент виникнення права власності у покупця треба пов'язувати з моментом держав­ної реєстрації договору. Право власності, яке виникло, саме по со­бі підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому вище­названим Законом та Тимчасовим положенням.

Державна реєстрація прав на нерухоме майно та їх обмежень, за визначенням ст. 2 Закону, є офіційним визнанням і підтвер­дженням державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжу­ється внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень. Нез'ясованою є значущість (при­рода) державної реєстрації, яка породжується різними законодав­чими підходами. Так, уже із наведеного законодавчого визначення стає незрозуміле - з допомогою державної реєстрації визнається чи лише підтверджується право на нерухомість? Якщо визнається, то факт державної реєстрації треба розцінювати як завершальний в юридичному складі, з якого виникає право власності на нерухо­мість. Якщо ж підтверджується, то, отже, право власності мало б уже виникнути, і з допомогою державної реєстрації воно лише підтверджується з видачею відповідних документів - свідоцтва про державну реєстрацію (ст. 26 Закону). Аналіз норм ЦКУ також дає підстави для різних висновків. Так, із норми ч. 1 ст. 182 ЦКУ

Відомості Верховної Ради України.- 2003.- № 38.- Ст. 313.

61

випливає, що реєструються виникнення, перехід і припинення права власності та інших речових прав. Тобто, такі права в часі або виникли, або їх перенесено на інших суб'єктів, або вони припини­лися до моменту самої державної реєстрації. Однак у ч. 2 ст. 331 ЦКУ йдеться про те, що, оскільки право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту такої реєстрації. За нормами ст. 334 ЦКУ право власності на майно за договором, який підлягає нотарі­альному посвідченню^ виникає з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання до­говору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо ж договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Таким чином, право власності на нерухоме майно, яке уже виникло з договору, підля­гає державній реєстрації саме по собі. Отже, момент виникнення права власності на новоетворене нерухоме майно пов'язується з моментом державної реєстрації (звичайно, якщо права на таке майно підлягають реєстрації), а на майно, набуте за договором,-з моменту нотаріального посвідчення або державної реєстрації до­говору (якщо договір підлягає державній реєстрації). Тому в пер­шому випадку державна реєстрація розглядатиметься як право-встановлювальний факт, у другому - та сама реєстрація уже має значення правопідтверджувального факту. Такий нерівнозначний законодавчий підхід не сприяє чіткості та впорядкованості у пра-возастосувальній діяльності.

У судовій практиці свого часу було сформовано і виражено позицію щодо реєстрації окремих видів угод - правочннів (дого­ворів купівлі-продажу в процесі приватизації). У п. 8 Роз'яснення Вищого арбітражного суду від 12 березня 1999 р. «Про деякі пи­тання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» зазначалося - угода, укладена з порушенням правил щодо обов'язкової державної реєстрації, може бути визнана не­дійсною лише у тому разі, коли такі наслідки прямо передбачені нормативним актом. Якщо сторонами угоди, пов'язаної з перехо­дом права власності на майно, не дотримано вимог нормативних актів стосовно реєстрації майна, наприклад, правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, транспортних засобів то­що, то сама лише ця обставина не є підставою для визнання від­повідної угоди недійсною, оскільки реєстрація майна не є елемен­том форми угоди.

Тому сам факт державної реєстрації має розглядатися як право-

62

підтверджувальний факт, сама ж реєстрація мас бути повідомного характеру з метою впорядкованості режиму нерухомого майна,

3. Цивільне законодавство встановлює спеціальні правила про форму договору купівлі-продажу нерухомого майна (ст. 657 ЦКУ). Такий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріаль­ному посвідченню та державній реєстрації. Норма є імперативною. Отже, у вирішенні питання про форму договору не беруть до уваги положення статей 207 (вимоги до письмової форми правочину) та 639 ЦКУ (форма договору). Законодавча вимога про форму дого­вору купівлі-продажу нерухомості ускладнена умовою про його державну реєстрацію, правові засади здійснення якої визначені Тимчасовим порядком державної реєстрації правочинів (затвер­джено постановою Кабінету Міністрів 26 травня 2004 р;¹) та Ін­струкцією про ведення Державного реєстру правочинів (затвер­джено наказом Мін'юсту від 18 серпня 2004 р.²). Державна реєст­рація правочинів - єдина комп'ютерна база даних, яка містить інформацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує її зберігання, видачу та захист від несанкціонованого доступу. У разі нотаріального посвідчення договорів купівлі-продажу нерухомого майна нотаріус одночасно вчиняє відповідні дії щодо внесення запису до Державного реєстру правочинів. Вве­дення такої реєстрації мало мету: запобігти зловживанням під час здійснення операцій з нерухомістю. Резонансні процеси про про-даж-перепродаж одного й того самого об'єкта нерухомості свід­чать, що з допомогою лише державної реєстрації таких правочинів уникнути зловживань в цій сфері практично неможливо. Водночас державна реєстрація правочинів призвела до збільшення (хоча й несуттєвого) витрат сторін під час оформлення договору. У ч. 1 ст. 210 ЦКУ передбачено, що правочин, який підлягає державній реєстра­ції, є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Отже, якщо правочин не зареєстровано, то він вважається не вчиненим, щодо договору - неукладеним.

4. Простежено певну специфіку щодо визначення ціни нерухо­мого майна, що є предметом договору. Власне така специфіка не знайшла відображення в нормах ЦКУ. Застосовують правила ста­тей 632, 691 ЦКУ. Зокрема, якщо ціну у договорі не встановлено і не може бути визначено, виходячи з його умов, її визначають, ви­ходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи

| Офіційний вісник України.- 2004.- № 21.- С. 29.- Ст. 1420. ² Офіційний вісник України.- 2004.- № 33.- С. 153.- Ст. 2231.

63

або послуги на момент укладення договору. Такий законодавчий підхід змінює судову практику вирішення договірних спорів. Адже до введення в дію ЦКУ відсутність ціни в договорі купівлі-продажу мала наслідком неукладення договору. Проте застосуван­ня таких правил до договорів купівлі-продажу нерухомого майна неприпустиме. Ціна в таких договорах є істотною умовою, без до­сягнення згоди з якої договір вважається неукладеним. На законо­давчому рівні має бути застережене правило про те, що відсутність ціни в договорі купівлі-продажу нерухомого майна має наслідком неукладення договору, тому норми ст. 632 ЦКУ не можуть засто­совуватися. Ціна є базовою величиною для розрахунку ставки ми­та при нотаріальному посвідченні договору. Ціну нерухомості мо­жна визначати на весь об'єкт загалом, так і з розрахунку за квадра­тний метр площі. При купівлі-продажу нерухомості, розташованої на земельній ділянці, ціна включає також і вартість земельної ді­лянки. Якщо предметом договору є садиба (ст. 381 ЦКУ), то ціна включає вартість житлового будинку, господарсько-побутових бу­дівель, наземних і підземних комунікацій, багаторічних наса­джень.

Сторони можуть визначати ціну, скориставшись послугами професійних оцінювачів. Правові засади здійснення оцінювання майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності визна­чено Законом з аналогічною назвою від 12 липня 2001 р.¹ Оціню­вання майна може проводитися за згодою сторін (ст. 7 Закону), оскільки при укладенні договорів купівлі-продажу нерухомого майна її обов'язковість законодавче не обумовлена, окрім спеціа­льних застережень (ч. 2 ст. 7 Закону). Оцінювання майна прово­дять на підставі договору між суб'єктом оціночної діяльності та замовником оцінювання (ст. 10 Закону) і відображається в акті оцінювання майна (ст. 12). Акт оцінювання підписується оцінюва­чами, скріплюється печаткою та підписом керівника суб'єкта оці­ночної діяльності та підлягає затвердженню керівником органу державної влади або органу місцевого самоврядування. Акт оці­нювання майна має строк дії, оскільки сама ціна не є сталою вели­чиною в часі. У приватних відносинах сторони майже не зверта­ються за послугами професійних оцінювачів, оскільки оплата таких послуг збільшує витрати сторін при оформленні договору загалом.

5. Цивільне законодавство не відображає специфіки виконання договору. Застосовуються правила статей 662-665 ЦКУ, нормами

Відомості Верховної Ради України.- 2001.- № 47.- Ст. 251.

64

яких регламентовано обов'язок продавця передати товар. Саме пе-редання нерумого майна на виконання договору є дуже суттєвим у взаємовідносинах сторін. Адже покупцеві має бути забезпечена реальна можливість для огляду, оцінювання стану об'єкта нерухо­мості, особливо, у разі купівлі-продажу квартир, житлових будин­ків на вторинному ринку. Таке житло може не відповідати встано­вленим санітарно-технічним вимогам, мати конструктивні недолі­ки тощо, що зрештою відображається на ціні. Але, очевидно, що правила ЦКУ про якість товару, наприклад, норми статей 673, 675 ЦКУ не можуть бути застосовані і продавець не може нести відпо­відальності за передачу нерухомого майна, що не відповідає вста­новленим вимогам, окрім тих, які регламентовані договором. По­купець не вправі вимагати заміни неякісного товару, проте може реалізувати всі інші права у разі передання йому нерухомого май­на неналежної якості за правилами ст. 678 ЦКУ.

У разі порушення покупцем обов'язку прийняти нерухоме майно, продавець має право вимагати від нього прийняття товару або має право відмовитися від договору купівлі-продажу. У разі відсутності спеціального застереження обов'язки покупця щодо оплати нерухомого майна регламентовано нормами статей 692, 693 ЦКУ. Відстрочення або розстрочення платежу в договорах ку­півлі-продажу нерухомості не настільки поширені. У цьому разі, якщо інше не передбачено угодою сторін, можуть застосовуватися норми статей 694, 695 ЦКУ.

У контексті досліджуваної проблеми цікавою є справа з нотарі­альної практики. За нотаріально посвідченим та зареєстрованим договором купівлі-продажу складського приміщення продавець (ТЗОВ «Н») зобов'язувалася передати у власність покупцеві (ТЗОВ «К») зазначений об'єкт, а покупець зобов'язувався прийня­ти об'єкт та оплатити за нього погоджену сторонами ціну. ТЗОВ «К» звернулося в нотаріальну контору про посвідчення переходу обов'язку на прийняття об'єкта (складського приміщення) приват­ному підприємцю «М». Тобто обов'язок щодо оплати нерухомості виконав покупець (ТЗОВ «К»), а передання складського примі­щення мало бути здійснено підприємцю «М» з наступною реєст­рацією його права власності на це приміщення. Фактично за таким конструюванням відносин сторін приховувався факт кредитування приватного підприємця «М» з боку ТЗОВ «К» (така ситуація, зок­рема, свідчить про практичну неможливість застосування право­вих норм ст. 235 ЦКУ - правові наслідки удаваного правочи-ну, оскільки неможливо встановити природу самого правочину -

65

удаваний він чи ні). У рамках виконання договору купівлі-про-дажу складського приміщення покупець зобов'язаний особисто або через представника прийняти та оплатити товар. Виконання обов'язку боржника іншою особою здійснюється за правилами ст. 528 ЇДКУ. Із суті зобов'язання, що виникло між сторонами до­говору купівлі-продажу складського приміщення, випливає, що саме ТЗОВ «К» набуває у власність зазначене майно (з таких дій сторін вбачався намір зекономити на державній реєстрації права власності за ТЗОВ «К» та наступній процедурі оформлення пере­ходу права власності до приватного підприємця «М». Саме він в цій ситуації мав самостійний господарський інтерес у приміщен­ні). Але уступка окремо взятого обов'язку щодо прийняття такого майна сама по собі не веде до виникнення права власності. Нотарі­ус відмовив у посвідченні такого договору.

6. Згідно з нормою ч. 4 ст. 334 ЇДКУ, право власності у набувача (покупця за договором) виникає з моменту державної реєстрації правочину. Між моментом державної реєстрації договору і момен­том державної реєстрації права власності на нерухоме майно завжди є певний проміжок часу, протягом якого правовий статус сторін до­говору визначено нечітко. Продавець передає предмет договору по­купцеві з перенесенням на нього права власності. Покупець набув права власності, яке ще не зареєстроване. Чи вправі покупець діяти як повноцінний власник, володіючи, користуючись та розпоряджа­ючись таким майном? Чи вправі продавець протидіяти певним діям покупця, право якого ще не зареєстроване, але уже виникло? Пря­мої відповіді у законодавстві на ці питання немає.

Беручи до уваги аналіз норм Закону про державну реєстрацію, Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України¹ та Тимчасового положення про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно покупець об'єктивно не зможе розпорядитися нерухомим майном, адже для нотаріального посві­дчення наступного договору, предметом якого є таке нерухоме майно, він повинен представити документи, що підтверджують право власності (п. 62 Інструкції). Щодо можливості вчинення інших повноважень (наприклад, здача майна в оренду) необхід­ною є пряма законодавча вказівка. Такою правовою невизначені­стю можуть бути порушені інтереси багатьох осіб (потенційних покупців, кредиторів, як покупця, так і продавця). Адже на практи­ці момент виникнення права власності на куплене нерухоме майно

Офіційний вісник України.- 2004.- № 10.- С. 315.- Ст. 639.

66

пов'язується саме з моментом державної реєстрації цього права, підтвердженням якого є свідоцтво про право власності. Саме з та­ким моментом законодавець пов'язує виникнення права власності на новостворене нерухоме майно (ч. 2 ст. 331 ЇДКУ).

7. Практика укладення та виконання договорів купівлі-продажу нерухомого майна свідчить, що значна частина таких договорів укладається за участю професійних посередників - ріелторських фірм. Такі посередники надають широкий спектр послуг, пов'яза­них не тільки з купівлею-продажем нерухомості (зокрема, житло­вих приміщень), а й з оренди нежитлових приміщень, оренди жит­ла тощо. Сьогодні відсутня будь-яка законодавча регламентація діяльності таких професійних посередників. Діяльність ріелтерів має бути підліцензійною, як це впроваджено в багатьох країнах світу. Уніфікованих законодавчих підходів потребує договірна ро­бота з клієнтами ріелтерських фірм. Адже у разі відсутності будь-якого законодавчого регулювання в цій сфері відносини сторін практично визначаються договором про надання відповідних по­слуг, який укладається між ними. Умови таких договорів визнача­ються самими ріелтерськими фірмами, а сам договір є договором про приєднання. Тобто, особа, яка звертається за відповідними по­слугами, фактично позбавлена можливості внесення своїх коректив у зміст договору.

Практика укладення і виконання договору купівлі-продажу не­рухомого майна вимагає чіткої законодавчої регламентації відно­син сторін. Така регламентація сприятиме оптимізації правозасто-сувальної діяльності та запобігатиме зловживанням на ринку не­рухомості.

Досить поширеною підставою виникнення права власності є договір поставки. Загалом, цивільне законодавство йде шляхом універсалізації договору купівлі-продажу, поставка ж розглядаєть­ся як окремий його різновид, а не як самостійний договір. У ст. 712 ЦКУ передбачено, що до договору поставки застосовуються пра­вила про договір купівлі-продажу, якщо інше не встановлено до­говором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. За договором поставки постачальник, що є підприємцем, зо­бов'язується передати в обумовлені строки (строк), що не збіга­ються з моментом укладення договору, товари у власність покупця для використання у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подіб­ним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товари і сплатити за них певну грошову суму. Пропоноване законодавче

67

визначення дає змогу виділити такі істотні риси поставки, що від­різняє її від купівлі-продажу. По-перше, договір поставки уклада­ється між підприємцями, а не будь-якими іншими суб'єктами, як у разі укладення договору купівлі-продажу. По-друге, поставка має, як правило, тривалий у часі характер. Тому строк, періоди по­ставки стають істотними умовами договору, в договорі купівлі-продажу строк може і не виступати як істотна умова. По-третє, суттєвого значення надається меті поставки товарів - тільки для використання у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням. Мета використання товару, придбаного за дого­вором купівлі-продажу, значення не має. У науковій літературі висловлювали думку, що предметом купівлі-продажу є товар (кін­цевий результат виробництва, придатний для використання), а поставки - продукція (призначена для подальшої переробки в про­цесі виробництва). Сьогодні таке розмежування неактуальне, оскі­льки сам критерій не досить чіткий. Загалом, на законодавчому рівні таке розмежування не проводять, оскільки і за договором ку­півлі-продажу, і за договором поставки предметом визнається товар.

Як різновид договору купівлі-продажу розглядають договір ко­нтрактації сільськогосподарської продукції (ст. 713 ЦКУ). За цим договором виробник сільськогосподарської продукції зо­бов'язується виробити визначену договором сільськогосподарську продукцію і передати її у власність заготівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов'язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов договору. Тобто, для договору контрактації ха­рактерний специфічний суб'єктний склад: з одного боку - сільсько­господарський товаровиробник (колективні сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, радгоспи та інші господар­ства, які безпосередньо виробляють (добувають) сільськогосподар­ську продукцію), з іншого боку - підприємства, організації, на які в установленому порядку покладено функції державних закупівель сільськогосподарської продукції. Особливостями названого догово­ру є, насамперед, специфічний предмет - сільськогосподарська продукція, яка має'бути вирощена і порядок розрахунків.

За договором Іиіни відбувається обмін одного майна на інше. Правове регулювання договору міни здійснюється відповідно до правил про договір купівлі-продажу. За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати іншій стороні у власність

68

один товар в обмін на інший товар (ст. 715 ЦКУ). Кожна із сторін договору міни вважається продавцем того майна, яке вона надає в обмін, і покупцем майна, яке одержує. Але, на відміну від купівлі-продажу, згідно з якою власником стає тільки покупець, а прода­вець отримує грошовий еквівалент, за договором міни кожна із сто­рін взаємно стає власником майна, придбаного за обміном. Право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов'язань щодо передання майна обома сторона­ми, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо відбу­вається обмін нерівноцінного майна, контрагент, який отримує більш цінну річ, зобов'язується передати іншій стороні різницю у вартості в грошовому еквіваленті. Товарообмінні операції мають широке застосування між особами. Між юридичними особами (суб'єктами підприємницької діяльності) такі операції суворо рег­ламентуються, оскільки вони підривають стійкість грошової одини­ці. Адже зміна цін на ринку не впливає на вартість товарів, що об­мінюються. Особливості бартерних договорів у зовнішньоекономіч­ній діяльності регулюються окремими нормативними актами.

Передання майна у власність на безоплатних засадах опосеред­ковується договором дарування. За ЦКУ (ст. 717) договір дару­вання оформлюється як реальний, так і консенсуальний - одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в май­бутньому іншій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дару­нок) у власність. Зазначимо, що ЦКУ значно розширив межі пра­вового регулювання відносин з дарування порівняно з ЦК УРСР 1963 р., в якому містилися лише дві статті, присвячені договору дарування.

Предметом договору дарування можуть бути як речі (рухомі, нерухомі, гроші, цінні папери, іноземна валюта), а також майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому. Сторонами в договорі дарування можуть бути будь-які фізичні та юридичні особи. Підприємницькі товари­ства як юридичні особи можуть укладати договір дарування між собою, якщо право здійснювати дарування прямо встановлено установчим документом дарувальника. Як дарувальниками, так і обдарованими можуть бути держава, АРК, територіальні громади в особі уповноважених органів.

Дарування майна, як спосіб розпорядження ним, є виключним правом власника. Момент виникнення права власності на дарунок пов'язаний з моментом його прийняття. Таке правило закріплене у ч. 1 ст. 722 ЦКУ. За реального характеру договору дарування

69

моменти укладення і виконання договору, а, отже, і виникнення права власності в обдарованого збігаються. Але таке співвідно­шення у часі може відбуватися лише у разі дарування предметів особистого користування, побутового призначення, окремих, хоч і цінних, але негабаритних речей. У ст. 719 ЦКУ передбачено, що договір дарування предметів особистого користування та побуто­вого призначення може бути укладений усно. Договір дарування нерухомої речі має бути укладений у письмовій формі і нотаріаль­но посвідчений. Саме ж прийняття нерухомої речі може відбутися раніше чи пізніше, тобто, в будь-якому разі не збігатиметься з мо­ментом укладення договору чи з його нотаріальним посвідченням. Загальна норма ч. З ст. 334 ЦК встановлює, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Як випливає із змісту ч. 1 ст. 722 ЦКУ право власності на да­рунок виникає з моменту його прийняття. Порівнюючи наведені правові норми, можна дійти висновку, що право власності на по­дароване нерухоме майно виникає в обдарованого з моменту нота­ріального посвідчення договору дарування, а не з моменту прийняття дарунка. Саме ж право власності на дарунок - нерухоме майно -підлягає державній реєстрації.

На обдарованого може бути покладено обов'язок вчинити пев­ну дію майнового характеру на користь третьої особи або утрима­тись від її вчинення (передати грошову суму чи інше майно у влас­ність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного корис­тування дарунком чи його частиною, не пред'являти вимог до третьої особи про виселення тощо) - ч. 1 ст. 725 ЦКУ. Тобто, пра­во власності обдарованого може бути обтяжене через покладення на нього певних обов'язків на користь третіх осіб, їхнє дотриман­ня обдарованим забезпечується юридичною можливістю дарува-льника вимагати розірвання договору і повернення дарунка, а якщо повернення неможливе - відшкодування його вартості.

Розірвання договору дарування на вимогу дарувальника є но­велою ЦКУ. Підстави та правові наслідки розірвання договору да­рування визначено ст. 727 ЦКУ. Звернемо увагу на явну неточ­ність формулювання - чи можливо говорити про розірвання дого­вору, який уже виконано. Розірвати договір можливо з підстав і в порядку, визначеному статтями 651, 652, 653 ЦКУ. Розірвання як спосіб припинення зобов'язань сторін, що виникає з договору,

70

може застосовуватися до тих зобов'язань, які ще існують, а не які уже виконані. Виконання (в контексті договору дарування це буде передання дарунка обдарованому) є способом припинення договір­них зобов'язань сторін. Яким чином можна розірвати те, що уже припинено? Очевидно, мова може йти про право дарувальника вимагати повернення дарунка від обдарованого з підстав, визначе­них законом. Такими підставами можуть бути: вчинення обдаро­ваним умисного злочину проти життя, здоров'я, власності дарува­льника, його батьків, подружжя або дітей; створення загрози безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність, прояв грубої невдячності обдарованого до да­рувальника, його батьків, подружжя або дітей.

Як різновид договору дарування у ЦКУ розглядають пожертву. Специфічними рисами пожертви є, насамперед, визначення мети, для досягнення якої даруються певні речі. Мету визначає договір і пожертвувач має право здійснювати контроль за використанням пожертви, відповідно до обумовленої договором мети. Таким чином право власності особи, якій пожертвували майно, має певні особли­вості. Така особа не вправі здійснювати належне їй право як абсо­лютне. Адже використання пожертви на інші, не обумовлені дого­вором цілі, навіть якщо таке використання за призначенням вияви­лося неможливим, допускається лише за згодою пожертвувача. У разі смерті пожертвувача чи ліквідації юридичної особи - пожер­твувача, використання пожертви для інших цілей може здійснюва­тися за рішенням суду (ч. 2 ст. 730 ЦКУ). Звернемо увагу, що в пра-возастосувальній діяльності неодмінно виникне питання - хто ж може звернутися до суду з відповідною вимогою у разі використан­ня пожертви всупереч обумовленим цілям чи про зміну мети її ви­користання. Тобто механізм реалізації такого законодавчого поло­ження відсутній. Очевидно, що правом на звернення до суду у разі використання пожертви всупереч обумовленим цілям та про зміну цільового її використання мають бути наділені будь-які зацікавлені особи, про що має бути зазначено у ч. 2 ст. 730 ЦКУ.

Новою договірною конструкцією, що опосередковує перехід майна у власність, є договір ренти (гл. 56 ЦКУ). За договором ре­нти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платни­кові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зо­бов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі. У главі 56 не встановлено спеціального правила про момент виникнення права власності на майно, передане за договором ренти, у її платника. Саме ж майно

71

може передаватися у власність платника за плату - тоді до відносин -сторін застосовуються правила про купівлю-продаж або ж безо-! платно - в такому разі підлягають застосуванню відповідні положений про договір дарування. Договір ренти укладається у письмовій фор­мі з нотаріальним посвідченням, а якщо під виплату ренти переда­ється нерухоме майно, то такий договір підлягає також державній | реєстрації. Відповідно право власності на майно, що передається під виплату ренти, виникає у платника згідно з положенням ст. 334 ЇДКУ. Право власності платника обмежене: 1) правом застави одер­жувача ренти на нерухоме майно, що передається під виплату ренти (ч. 1 ст. 735 ЦКУ); 2) неможливістю відчужити майно, передане під виплату ренти без згоди одержувача ренти (ч. 2 ст. 735 ЦКУ); 3) у договорі може бути встановлений обов'язок платника ренти за­страхувати ризик невиконання ним своїх обов'язків за договором (ч. З ст. 735 ЦКУ).

Договір ренти за своєю природою є однотипним з договором довічного утримання. Більше того, з огляду на зміст відповідних глав (глави 56 і 57) ЦКУ договір довічного утримання є різновидом ренти і відрізняється фактично лише за такими ознаками: 1) платник ренти зобов'язується виплачувати одержувачеві ренту у формі пев­ної грошової суми або в іншій формі, тоді як набувач за договором довічного утримання зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням (яке також може бути як грошове, так і в іншій формі), доглядом. Умова про догляд за договором ренти, з огляду на зміст статей 731, 737 ЦКУ, не виключається. Фактично лише зміщуються акценти: за договором ренти - рентні платежі; за договором довіч­ного утримання - утримання, догляд; 2) за договором ренти обов'язок платника ренти може мати безстроковий характер або здійснюватися протягом певного строку, тоді як набувач за догово­ром довічного утримання здійснює свій обов'язок довічно; 3) майно під виплату ренти може передаватися у власність платника як на сплатних, так і на безоплатних засадах (ст. 734 ЦКУ), тоді як за до­говором довічного утримання майно передається у власність набу­вача взамін утримання, яке він має надати. Еквівалентність вартості переданого майна і витрат на утримання (догляд) не може бути зазда­легідь відомою. Тому в літературних джерелах зауважують ризико-вий характер договору (алеаторність).

Аналізуючи обидві договірні конструкції, можна виділити ще й інші специфічні риси.

Обов'язок платника виплачувати ренту може мати безстроко­вий характер або може бути встановлений на певний строк. За

72

строковим договором ренти платник не може відмовитися від його виконання. Принаймні ЦКУ не встановлює правових підстав при­пинення строкового договору ренти, окрім спливу строку. Нато­мість платник безстрокової ренти має право на відмову від догово­ру (ст. 739 ЦКУ).

Правові наслідки розірвання договору ренти мають визначати­ся сторонами у договорі, адже у разі розірвання договору виникає питання про розрахунки. Якщо договором правові наслідки не встановлено, то розрахунки між сторонами, згідно зі ст. 741 ЦКУ, проводять залежно від того, чи майно було передано у власність платника ренти за плату чи безоплатно. Якщо майно було переда­но у власність платника ренти безоплатно, у разі розірвання дого­вору, одержувач ренти має право вимагати від платника ренти ви­плати річної суми ренти (ч. 2 ст. 741 ЦКУ). Тобто майно в натурі не повертається одержувачу ренти. Зауважимо, що виплата може бути абсолютно нерозмірною з вартістю майна, переданого під виплату ренти, та розміром уже сплачених рентних платежів. Ри-зиковий характер договору в такому випадку може проявитися пов­ною мірою. Здебільшого одна із сторін програє. Якщо майно було передане у власність платника ренти за плату, одержувач ренти має право вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти та вартості переданого майна (ч. З ст. 741 ЦКУ). Зі змісту норми також не випливає з обов'язку платника ренти повернути майно в натурі одержувачу ренти. Хоча сама по собі норма ч. З ст. 741 є алогічною. Якщо платник ренти отримав майно, заплативши за нього певну суму, сплачував рентні платежі протягом певного строку, то чому при розірванні договору він зобов'язаний, окрім виплати річної суми ренти, повернути ще й вартість переданого йому майна. Такі наслідки були б логічними, якщо майно переда­валося платнику ренти безоплатно.

Значного оновлення в правовому полі зазнав договір довічно­го утримання (догляду). Із визначення цього договору за ст.744 ЦКУ та з аналізу інших правових норм, розміщених у гла­ві 57 Кодексу, випливає:

1) знято раніше чинні за ЦК УРСР 1963 р. обмеження щодо суб'єктного складу договору. Відчужувачем у договорі може бути будь-яка фізична особа, незалежно від її віку та стану здоров'я, за умови наявності в неї відповідного обсягу дієздатності. У ст. 425 ЦК УРСР 1963 р. було встановлено, що відчужувачем могла бути фізична особа, непрацездатна за віком або за станом здоров'я. На­бувачем у договорі могла бути повнолітня дієздатна фізична особа

4^і 73

або юридична особа. Фактично у ЦК УРСР 1963 р. не існувало прямої заборони для юридичних осіб бути набувачами за догово­ром довічного утримання, хоча у літературних джерелах обґрунто­вувалася думка, що договір довічного утримання - єдиний при­клад договору, який може бути укладений тільки між фізичними особами;¹

2) значно розширене коло об'єктів, щодо яких можливе укла­дення договору довічного утримання. Якщо за ЦК УРСР 1963 р. такими визнавалися будинок або його частина, то у ст. 744 ЦКУ йдеться про житлові будинки, квартири або їхні частини, інше не­рухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність.

Аналізуючи природу названого договору, О. Йоффе вказував на такі його юридичні особливості, як тривалість та алеаторність. Цей договір триваючий, оскільки зберігає силу до моменту смерті відчужувача і вимагає систематичного виконання набувачем своїх обов'язків (надання матеріального забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, необхідної допомоги тощо). Велике значення мають також і моральні взаємовідносини, адже поняття «утриман­ня», очевидно, охоплює не тільки натуральне його вираження. То­му законодавець повинен надати право відчужувачу розірвати до­говір у разі недотримання моральних норм набувачем.

Алеаторним називається такий договір, який, будучи сплатним, конструюється так, що об'єкт зустрічного задоволення, яке повин­на надавати одна із сторін, залишається невідомим, поки не наста­не обставина, що визначить його. В аналізованому договорі такою обставиною є смерть відчужувача, на момент якої тільки і стає очевидним, в чому виразилася оплатність вчиненого акту відчу­ження на користь набувача.

Право власності на майно, передане за договором довічного утримання, виникає у набувача за правилами, встановленими у ст. 334 ЦКУ. За загальними правилами, момент виникнення права власності пов'язаний з фактом передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Оскільки, згідно із ст. 745 ЦКУ, договір довічного утримання (догляду) укладається у пись­мовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, то право влас­ності у набувача виникає з моменту такого посвідчення. Інше правило діє в тому разі, коли за договором передається нерухоме майно. Такий договір, окрім нотаріального посвідчення, підлягає

державній реєстрації. А тому право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Так, позивач гр. К. подав до суду позов про виселення відпові­дача гр. М. з квартири без надання іншого житла, а відповідач за­явив зустрічний позов про визнання недійсним догору довічного утримання, укладеного між позивачем і гр. О. Судом встановлено, що між позивачем гр. К. і гр. О. 16 серпня 1996 р. було укладено договір довічного утримання. За умовами договору відчужувач передавав набувачеві у власність квартиру, а набувач зобов'язу­вався утримувати відчужувача шляхом надання грошових коштів. 27 квітня 1999 р. гр. О. склав заповіт, за яким усе належне йому майно заповідав відповідачу за первісним позовом - гр. М. Суд правильно розцінив, що на момент виникнення правовідносин сторін з договору довічного утримання за ЦК УРСР 1963 р. гр. К. набув право власності на квартиру, хоча саме право було зареєст­роване лише 8 червня 2005 р. За життя відчужувача жодна із сто­рін договору не заявляла вимоги про його розірвання, зміну чи припинення. Тому квартира не може включатися до складу спад­щини. А, отже, суд не знайшов достатніх підстав для визнання до­говору довічного утримання недійсним. Захищаючи право власно­сті набувача гр. К. суд, зокрема, відзначив, що право власності на­буте ним правомірно, відповідач за первісним позовом гр. М. чинить перешкоди в користуванні квартирою, а тому власник має право вимагати їхнього усунення.¹ Вимога про визнання договору недійсним в такій ситуації фактично має штучний характер і є без­підставною.

З огляду на специфіку договірних відносин, законодавець встановлює певні обмеження щодо здійснення права власності на­бувачем. Набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, укладати щодо нього договір застави, пе­редавати його у власність іншій особі на підставі інших правочи-нів. Таке майно не може бути предметом стягнення за боргами на­бувача. У разі посвідчення договору нотаріус накладає заборону відчуження майна, про що робиться запис на всіх примірниках до­говору.

У разі припинення договору довічного утримання (догляду) з підстав і в порядку, встановленому ст. 755 ЦКУ, може бути зміне­ний і правовий режим майна, переданого згідно з договором у влас-

С. 296.

74

Йоффе О. Обязательственное право.- М.: Юрид. лит., 1975.-

Справа № 22-Ц-748/2006. Єдиний державний реєстр судових рішень

75

нісіь набувачеві. У разі розірвання договору у зв'язку з невико­нанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за до­говором, відчужувач набуває право власності на майно, яке було ним передане, і має право вимагати його повернення (ч. 1 ст. 756 ЦКУ). Тобто право власності поновлюється у відчужувача. Право власності на нерухомі речі, їхнє виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (ст. 182 ЦКУ). Тому у разі понов­лення права власності у відчужувача у випадку розірвання догово­ру із зазначеної вище підстави має відбутися факт державної реєстрації поновленого права.

У ч. 1 ст. 756 ЦКУ передбачено, що витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача не підлягають повернен­ню. Такий досить суворий правовий підхід додатково стимулювати­ме набувача добросовісно виконувати свої обов'язки за договором.

У разі розірвання договору через неможливість його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно викону­вав свої обов'язки за договором (ч. 2 ст. 756 ЦКУ). Отже, на розгляд суду виноситься оцінка тих підстав, що мають істотне значення. Це поняття оцінювальне і при розгляді справи суд має врахувати всі обставини у кожній конкретній ситуації. У такому випадку дореч­но зауважити, що при поверненні частини нерухомого майна у власність відчужувача має відбутися реєстрація права власності на цю частку нерухомого майна і реєстрація права власності набувача на відповідну частку. При розгляді справи суд, очевидно, має вра­хувати характеристику майна з огляду на можливість^його поділу. У судовій практиці такі справи ще не розглядалися. Ймовірно, що в майбутньому між сторонами може виникнути спір про порядок користування спільним майном. Однією із сторін може бути заяв­лена вимога про поділ майна чи виділ частки. У таких випадках суд має застосовувати норми гл. 26 ЦКУ, що регулюють відносини спільної часткової власності. Введення такої норми має позитивний характер, оскільки спрямоване на захист інтересів добросовісних набувачів за договором. Однак за конкретних життєвих обставин режим спільної часткової власності для колишніх сторін договору може виявитися доволі проблематичним. Тому як альтернатива та­кому правовому наслідку на законодавчому рівні доцільно було б передбачити і можливість відшкодування набувачеві понесених витрат. Коли відчужувачами за договором довічного утримання могли бути лише непрацездатні за станом здоров'я або за віком

76

особи, таке правило явно суперечило б меті договору. На даний час, коли знято обмеження щодо суб'єктного складу договору, суд з урахуванням конкретних обставин справи на випадок розірвання договору через неможливість його подальшого виконання набува­чем з підстав, що мають істотне значення, міг би присуджувати такому набувачеві часткове відшкодування понесених витрат.

Оскільки набувач за договором стає власником майна за пра­вилами ст. 334 ЦКУ, то у разі його смерті право власності включа­ється до складу спадщини і успадковується спадкоємцями за запо­вітом чи за законом. Обтяження права власності обов'язками за договором довічного утримання (догляду) переходить до спадко­ємців, які прийняли спадщину. Якщо ж у набувача немає спадко­ємців або вони відмовилися від прийняття майна, переданого від-чужувачем, відчужувач набуває право власності на це майно. У цьому разі договір довічного утримання (догляду) припиняється (ч. 2 ст. 757 ЦКУ). Оскільки у ст. 757 не встановлено спеціального правила про момент поновлення права власності, то треба врахо­вувати положення ст. 182 ЦКУ, якщо мова йтиме про нерухоме

майно.

Новою договірною конструкцією, спрямованою на виникнення права власності, є спадковий договір, правове регулювання якого здійснюється в рамках гл. 90 ЦКУ.

За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача (ст. 1302 ЦКУ). Така договірна конструкція отримала неоднозначну харак­теристику в науковій літературі: заперечення договору як такого, що обмежує цивільну правоздатність і є спробою позбавити окре­мих спадкоємців права на обов'язкову частку у спадщині;¹ інші науковці такі заперечення відкидають як необгрунтовані.²

Аналізуючи норми ст. 1302 ЦКУ, можна дійти висновку, що момент виникнення права власності набувача пов'язується з мо­ментом смерті відчужувача. Виникнення права власності не зале­жить від того, чи обов'язки, покладені спадковим договором на на­бувача, мають виконувати до смерті чи після смерті відчужувача. Хоча саме, виходячи з часу виконання обов'язків за договором,

¹ Цивільне право України / За рсд. О. В. Дзери, Н. С. Кузнпювої.- Кн. 2, К.: Юрінком Інтер. 2002. С: 634.

² Ромовськи 3. В: Глава 90 Науково-практичного коментаря Цивільного кодексу України За рсд. В. М. Коесака. К.: Інтер. 2004. С. 964-965.

² 77

пропонується регламентацію переходу права власності вважати істотною умовою спадкового договору.¹

Право власності на майно, що є предметом спадкового догово­ру, залишається за відчужувачем. Але зміст цього права обмеже­ний, оскільки на майно, визначене у спадковому договорі, нотарі­ус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження (ч. 1 ст. 1307 ЦКУ). Отже, за відчужувачем залишається право володін­ня, користування цим майном, але він позбавлений можливості розпорядитися ним в який завгодно спосіб (продати, подарувати). Такий спосіб забезпечення виконання спадкового договору вста­новлено законодавцем з метою охорони інтересів набувача. Проте зазначена норма потребує певного уточнення. Наприклад, пере-дання майна, що є предметом спадкового договору, у заставу, під забезпечення виконання будь-якого зобов'язання відчужувача, не веде до зміни права власності. Відчужувач як заставодавець про­довжує залишатися власником майна у разі його застави. Але пе-редання предмета спадкового договору в заставу створює певну загрозу для інтересів набувача за спадковим договором. Принаймі він перестає бути впевненим, що це майно не стане об'єктом стяг­нення у випадку невиконання відчужувачем - заставодавцем - зо­бов'язання, забезпеченого заставою. Тому ч. 1 ст. 1307 ЦКУ по­требує уточнення: відчужувач не має права на час дії спадкового договору продавати, дарувати, міняти майно, укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підста­ві іншого правочину.

Майно, що є предметом спадкового договору, не може бути предметом заповіту (ч. 2 ст. 1307 ЦКУ), оскільки правовий режим такого майна визначений уже в спадковому договорі.

Отже, спадковий договір спрямований на перехід права влас­ності від відчужувача до набувача. Право власності у набувача, якщо договір не розірвано, виникає у момент смерті відчужувача з урахуванням правил ст. 182 ЦКУ, якщо предметом договору є не­рухомі речі (річ). Право власності відчужувача на весь період дії договору має обмежений характер, згідно з прямою вказівкою за­кону. Такі обмеження відчужувач обирає свідомо, укладаючи спа­дковий договір з власної волі та вільно обираючи контрагента за договором.

¹ ФурссІ С Я. У кн.: Цивільний кодекс України: Науковопрактнчний ко­ментар: У 2 ч. / За заг. рсд. Я. М Шевченка.- К.: Концерн «Видавничий Дім «їн Юрс», 2004.- Ч. 2. - С. 887.

78

Поширеним способом набуття права власності є укладення до­говорів підрядного типу, які спрямовані на створення речей, пе­рероблення чи виконання інших робіт. Сфера застосування підря­дних договорів надзвичайно широка. Особи можуть набувати пра­ва власності в результаті укладення підрядних договорів як з фізичними, так і з юридичними особами.

За договором підряду підрядник зобов'язується виконати на свій ризик певну роботу за завданням замовника з його або своїх матеріалів, а замовник зобов'язується прийняти і оплатити вико­нану роботу (ч. 1 ст. 937 ЦКУ). Предметом договору підряду є ре­зультат, який досягнуто шляхом виконання завдання замовника.

Право власності на новостворене майно (в тому числі за дого­вором підряду) та на перероблену річ (в тому числі за договором підряду) виникає за правилами, встановленими статтями 331, 332

ЦКУ.

Певні особливості мають відносини власності, що виникають з укладення договорів позики та кредитних договорів.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошових коштів (суму позики) або таку саму кількість речей таких самих роду та якості (ст. 1046 ЦКУ). Договір позики реальний, тобто вважається укла­деним з моменту передання грошей або речей. Предметом зазна­ченого договору можуть бути речі, гроші, визначені родовими ознаками, оскільки за договором позичальник набуває право влас­ності на предмет позики. У визначений договором строк він воло­діє, користується і розпоряджається грошима, речами на власний розсуд. З перебігом зазначеного в договорі строку (строків) він зо­бов'язаний повернути таку саму кількість речей, грошей, а не ті самі речі. Виникнення права власності у позичальника веде до йо­го втрати у позикодавця. Ці моменти збігаються у часі і пов'язані з моментом передання речі.

19

За кредитнім договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути грошову суму та сплатити проценти (ст. 1054 ЦКУ). До відносин за кредитним договором застосовують ті самі правила, що й до договору позики з ура­хуванням певних особливостей: специфічний суб'єктний склад: позичальником - кредитодавцем завжди виступає банк або інша

4**

фінансова установа; за користування кредитом закон передбачає сплату процентів. Оскільки за умовами договору на весь період його дії позичальник має право володіння, користування і розпо­рядження коштами на власний розсуд, то є правильним тверджен­ня, що він набуває права власності на позичені кошти, а кредито-давець втрачає таке право, зберігаючи право вимоги суми кредиту.

До вторинних способів набуття права власності належить спадкування. Спадкування здійснюється двома способами: за за­повітом і за законом. Спадкування за заповітом відіграє вирішаль­ну роль. Спадкування за законом, по суті, має субсидіарне значен­ня, оскільки застосовується у разі відсутності юридичне дійсного заповіту.

Визначаючи коло осіб, які мають право спадкування за зако­ном, законодавець ніби замінює волю спадкодавця. Беручи за ос­нову класифікації способів набуття права власності на початкові і вторинні вольовий критерій і сприймаючи саме під таким кутом зору спадкування за законом, О. Иоффе відносив його до початко­вих способів набуття права власності. Але право власності спадко­ємця все-таки ґрунтується на праві власності спадкодавця, і тому такий спосіб набуття права приватної власності розглядають як вторинний.

Спадкове право зазнало суттєвих змін. Безперечно, однією з прогресивних новел є значне розширення кола спадкоємців за зако­ном до шостого ступеня спорідненості та встановлення п'яти черг спадкоємців за законом порівняно із двома за ЦК УРСР 1963 р.

Підставою для виникнення права власності у разі спадкування за заповітом є юридичний склад: 1) заповіт як односторонній пра-вочин; 2) смерть спадкодавця (оголошення його померлим), з якою пов'язаний момент відкриття спадщини; 3) прийняття спадкоєм­цем спадщини; 4) оформлення спадкових прав. У разі спадкування за законом: 1) смерть спадкодавця (оголошення його померлим); 2) закликання до спадкування за законом; 3) прийняття спадкоєм­цями спадщини; 4) оформлення спадкових прав:

У разі спадкування і за заповітом, і за законом моментом вини­кнення права власності у спадкоємців є смерть спадкодавця - час відкриття спадщини. Для реалізації права спадкування одного від­криття спадщини і закликання спадкоємців до спадкування недо­статньо, необхідно прийняти спадщину. Прийняття спадщини -односторонній правочин, який містить волевиявлення спадкоємця, спрямоване на придбання спадщини. Прийняття спадщини вима­гає певних умов: 1) правоздатності особи, яка приймає спадщину.

80

у разі прийняття спадщини недієздатними, обмеженими в дієздат­ності, малолітніми особами йід їхнього імені діють закон­ні представники (батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники,);

2. вияв волі прийняти спадщину має бути повний і вільний, спря­ мований на прийняття спадщини в цілому, не допускається прийн­ яття спадщини під умовою або із застереженням. Прийняття час­ тини спадкового майна означає прийняття спадщини в цілому;

3. прийняття спадщини має бути вчинено належним чином і в установлений законом строк.

У римському цивільному праві спадщина відкривалася в мо­мент смерті спадкодавця. Відразу спадкове майно спадкоємцям не передавалося. Настав своєрідний перехідний період/Спадщина в цей час називалася «легатою». У цей проміжок часу треба було здійснити низку юридичних дій, зокрема, вжити заходів щодо по­вного виявлення і охорони спадкового майна; визначити кредито­рів і боржників. Необхідно було приготувати спадщину до при­йняття її спадкоємцями, проте спеціального строку для цього рим­ське право не встановлювало,¹

Законодавство країн континентальної Європи (Франції, ФРН і Швейцарії) дотримується принципу автоматичного переходу прав і обов'язків спадкодавця з моменту його смерті, тобто спадкоємці автоматично стають власниками спадкового майна з моменту смер­ті спадкодавця. У країнах англо-американської системи права ві­домий інститут «особистого представника» спадкодавця, повно­важення якого виникають з моменту затвердження його судом. До нього і переходить уся спадщина, якою він управляє як довірчий власник, погашаючи борги спадкодавця і вчиняючи інші дії, пов'язані з управлінням довіреною йому спадщиною. Його діяль­ність відбувається під контролем суду. Вільне від боргів майно передається спадкоємцям з урахуванням частки кожного.

Зі спливом шестимісячного строку для прийняття спадщини спадкоємці, які її прийняли, можуть звернутися до державної но­таріальної контори (ст. 34 Закону України від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат»²) з проханням про видачу свідоцтва про право на спадщину. Таке свідоцтво лише підтверджує факт переходу майна До правонаступників померлого, але саме по собі не створює суб'єктивного спадкового права. Тому одержання свідоцтва про

¹ Тшцик Б., Ороч Є. Основи римського приватного права.- Львів: ЛДУ.-І993.-С. 190-191.

" Відомості Верховної Ради України.- 1993.- Ж> 39.- Ст. 383.

43 81

право на спадщину - це право спадкоємця, а не його обов'язок. Такий висновок підтверджується нормою ст. 1296 ЦКУ ~ спадко­ємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про пра­во на спадщину. Проте, якщо у складі спадщини є нерухоме май­но, спадкоємець, який прийняв спадщину, зобов'язаний звернути­ся до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно (ч. 1 ст. 1297 ЦКУ). Такий обов'язок вперше закріплено у ЦКУ. Очевидно, такий законодавчий підхід спрямо­вано на забезпечення чіткої інформації про право власності на не­рухоме майно в кожний конкретний момент.

Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини. Свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою (з нотаріальним посвідченням підписів на заяві) спадкоємців, які прийняли спадщину, на ім'я всіх спадкоємців або, за їхнім бажан­ням, кожному з них окремо. Передбачена державна реєстрація у відповідних органах права на спадщину, якщо у її складі є нерухо­ме майно (ст. 1299 ЦКУ). Право власності на нерухоме майно ви­никає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна. Норма ч. 2 ст. 1299 ЦКУ, яка встановлює таке правило, сформу­льована неточно. Адже реєструється не саме нерухоме майно, а права на нього.