18. Українсько-російські відносини сер. Хvіі ст.: тенденції та характер.

Від кінця 1648 р. між Гетьманщиною та Московською державою розпочався постійний обмін посольствами.

Гетьманський уряд непокоїла можливість налагодження відносин Московії з Річчю Посполитою. Адже їх пов'язував Полянівський мирний договір 1634 р., якого цар не наважувався порушувати, аби не давати польському урядові приводу до нової війни.Водночас у Москві були готові надати допомогу Речі Посполитій, свідченням чого стало переведення великих військових з'єднань на московсько-український кордон. У Москві чекали, поки обидві сторони українсько-польської війни знесиляться, а також остерігалися полум’я козацького повстання, що могло перекинутися на московські землі.Аби підштовхнути царський уряд до союзу з Військом Запорозьким, Хмельницький у червні 1653 р. дав зрозуміти цареві: якщо той і надалі зволікатиме з розв’язанням українського питання, то Україна укладе союз з Туреччиною. До того ж гетьман наголосив на вельми неприємних наслідках такого союзу для Московії.Переяславська рада у 1654 році лише започаткувала оформлення московко-українських відносин, бо ніяких письмових угод у Переяславі укладено не було. Все мали вирішити переговори.Але лише міщани загалом порозумілися з московським урядом, козацтво разом з українською православною шляхтою - тільки частково, а православне духівництво відмовилося від незаконних вимог Москви.Сторони по-різному оцінювали положення Переяславської угоди. Якщо Хмельницький і козацька старшина намагалися розширити й зміцнити українську автономію, то царський уряд прагнув розширити згодом свою участь у внутрішніх справах України, поступово перетворюючи її на звичайну провінцію Московської держави. Так, уже в 1654 р. він поставив у Києві сильний гарнізон, почавши будівництво для нього окремої фортеці та посадивши воєводу, що й став безпосереднім представником царської влади в Україні.Міждержавний договір з Москвою фактично офіційно узаконив державний суверенітет України, засвідчив правову форму її відокремлення від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов'язання, що гарантували незалежність Української козацької республіки і укладення, передусім, воєнного союзу з Московською державою.

Восени 1656 р. під час підписання між Росією і Польщею Віленського перемир’я до цього заходу не були допущені українські посли. У подальшому, особливо після смерті Б. Хмельницького у 1657 р., Росія, ігноруючи рішення Переяславської ради й умови «Березневих статей», пішла шляхом обмеження козацько-старшинського самоврядування в Україні.

19. Українсько-польське протистояння сер. Хvіі ст.: особливості та наслідки.

20.Боротьба за збереження козацької держави гетьманів Лівобережної України в добу Руїни Руї́на — період історії України другої половини XVII століття, що відзначився розпадом української державності, загальним занепадом та кровопролитними війнами на території України. Частіше за все під Руїною розуміють період від смерті гетьмана Богдана Хмельницького (1657) до початку гетьманства Івана Мазепи (1687). Під час Руїни Гетьманщина умовно була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці два, чи більше, володінь під різними гетьманами ворогували між собою Остаточний поділ Гетьманщини на Лівобережну та Правобережну Україну було закріплено Андрусівським договором (1667) та Вічним миром (1686). За ними Лівобережжя та Київ відходили до Московського царства, а Правобережжя — до Річі Посполитої.

Гетьман Петро Дорошенко і його боротьба за об'єднання України. Гетьманство Петра Дорошенка (1665—1676 pp.) на Правобережжі розпочалося за надзвичайно складних умов.

Та головний сенс власної діяльності Петро Дорошенко вбачав у зміцненні своєї влади на Правобережжі та поступовому об'єднанні всіх українських земель у межах однієї держави. Через це дійшло до війни між Річчю Посполитою та Україною. У лютому 1666 р. Старшинська рада підтримала політичну програму, висунуту Дорошенком. Було ухвалено вигнати поляків з України, укласти союз із кримським ханом, виступити на Лівобережжя, щоб об'єднати його з Правобережжям під владою одного гетьмана — Дорошенка. У грудні 1666 р. Дорошенко разом із загонами татар знищив 6-тисячний польський загін під Браїловом на Брацлавщині. Одначе той вдалий виступ не поклав край розбрату в Україні, а лише пришвидшив її поділ.

Звістка про підписання Московією та Польщею Андрусівського договору боляче вразила правобережного гетьмана і спонукала його до відновлення воєнних дій проти Польщі

Проголошення Петра Дорошенка гетьманом усієї України. У червні 1668 р. він переправився через Дніпро й вирушив назустріч Брюховецькому. 8 червня в таборі під Опішнею, що на Полтавщині, козаки зчинили бунт, вбили Брюховецького, а Дорошенка обрали гетьманом обох боків Дніпра.

Та закріпити владу новообраному гетьманові на Лівобережжі не поталанило. З півночі загрожувала Московія, на заході пішли в наступ війська Речі Посполитої. До того ж запорожці висунули свого претендента на булаву — племінника Брюховецького — Петра Суховія (Суховієнка). Все це змусило Дорошенка повернутися на Правобережжя. На лівому боці Дніпра наказним гетьманом залишився чернігівський полковник Дем'ян Многогрішний.

Гетьманування Дем'яна Многогрішного (1669—1672 pp.). Тиск промосковської частини старшини змусив Многогрішного вдатися до переговорів із царським урядом. Козацька Україна знову розпалася на дві Гетьманщини

Характерною рисою 15-літнього гетьманування Івана Самойловича було його прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою. Шлях до здійснення своєї мети він убачав в обмеженні права козацьких низів втручатися в державні справи. Саме тому Самойлович припинив скликання Генеральної військової ради, а всі державні справи вирішував зі Старшинською радою. Формуванню аристократії сприяло започатковане Самойловичем бунчукове товариство. То була особлива привілейована група козацької еліти, до складу якої входили сини старшини. Бунчукові товариші, перебуваючи в гетьманському оточенні, з юнацьких років готувалися обійняти керівні військові та адміністративні посади. Самойлович обстоював старшинські інтереси, сприяв зростанню старшинського землеволодіння. Усупереч намаганням старшини й Конотопським статтям, для забезпечення порядку в Гетьманщині він утримував наймане (компанійське та сердюцьке) військо, а з часом сформував іще кілька охочих полків. Як і деякі його попередники, прагнув закріпити спадковість гетьманської влади. Тут гетьман дбав про своїх синів, яким надавав найвпливовіші посади в гетьманському уряді та великі маєтності. Самойлович рішуче протидіяв спробам запорожців здобути політичну окремішність, намагався прилучити під свою булаву Правобережну Україну, не випускав з уваги й західноукраїнські землі.

У зовнішній політиці Самойлович орієнтувався на Москву та вороже ставився до Польщі й Туреччини, був противником московсько-польської згоди на основі поділу України. Водночас прагнув порозуміння Московської держави й Гетьманщини з Туреччиною та Кримом.

Підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові.

60—80-ті pp. XVII ст. — надзвичайно складний період в історії України: доба Руїни. Позбавлена територіальної цілісності, знесилена й спустошена тривалою громадянською війною та воєнними операціями інших держав, Україна всупереч прагненням лівобережних і правобережних гетьманів лишалася роз'єднаною й дедалі більше підпадала під владу сусідніх країн. При цьому і Річ Посполита, і Московія, і Туреччина разом із залежним від неї Кримським ханством прагнули будь-що перешкодити Україні здобути самостійність. Отож, сподівання українських гетьманів на щиру підтримку когось із сильних сусідів виявилися марними. Відносна стабілізація ситуації на Лівобережній Україні за гетьмана Самойловича аж ніяк не означала зміцнення незалежності, бо наступ на суверенні права України з боку царату посилився. Наміри ж правобережного гетьмана Петра Дорошенка вибороти Україні незалежність у спілці з Туреччиною та Кримським ханством стали для українців справжньою трагедією. Квітучий край перетворився на пустку. Десятиліття відчайдушної боротьби за об'єднання України під однією гетьманською булавою виявилися безрезультатними.

21.Перманентний характер політ кризи Гетьманщини Проте царський уряд прагнув використати переяславську домовленість зовсім з іншою метою. Скориставшись смертю Б. Хмельницького, московська влада намагалась запровадити на Україні свої кріпосницькі порядки і своє управління, насадивши тут своїх воєвод, чиновників і фінансових агентів, обмежити владу гетьмана, а також підкорити московському патріарху українську церкву, яка фактично була автономна і лише номінально визнавала над собою верховенство Константинопольського патріарха. З іншого боку, Польща робила все можливе для повернення України під свою владу.

Складні міжнародні і внутрішні обставини, в яких знаходилась Україна після смерті Б. Хмельницького, вимагали, щоб на чолі країни став досвідчений політик і гарний організатор, який би зміг продовжити розпочату великим гетьманом справу. Обраний спочатку гетьманом 16-ти-річний син Б. Хмельницького Юрій не мав для цього необхідних знань. Тому старшина вирішила направити Юрія на навчання в

Києво-Могилянську колегію. На Корсунській раді в жовтні 1657 р. обрали гетьманом сподвижника Б. Хмельницького генерального писаря Івана Виговського, який за часів Богдана відав фактично внутрішніми і зовнішніми справами гетьманщини, а також керував українською розвідкою. Ставши гетьманом, він всупереч Москві провів вибори Київського митрополита, посприяв обранню на цю високу посаду єпископа Д. Балабана.

В головному Виговський в своїй політиці слідував лінії Богдана, прагнучи зміцнити самоврядування України. Але, якщо Хмельницький намагався в своїй політиці утримати в країні соціальну рівновагу, то Виговський виразно став на бік старшини і шляхти, що віддалялась від решти козацтва і населення в окремий клас. Він вважав, що "чернь" зробила вже свою справу. Посилився процес підвищення податків і поступового закріпачення селянства. Ця політика гетьмана призвела до вибуху народного повстання на Полтавщині, населення якої фактично не знало кріпацтва. Повстання підтримали запорожці, а також полтавський полковник М. Пуижзр, який сам хотів стати гетьманом. Не порозумівшись з повстанцями, Виговський силою придушив повстання, яке було підтримане московитами з метою послаблення влади гетьмана. В цій громадянській війні загинуло майже 50 тис. українців. Був вбитий і Пушкар.

Москва, розпалюючи ворожнечу серед українців, прагнула послабити владу гетьмана, зруйнувати досить слабку стабільність, обмежити самоврядування України, щоб полегшити перетворення її на свою звичайну провінцію, В той час же Польща і прихильна до неї частина української старшини, користуючись безалаберщиною, все сильніше домагаються розриву України з Москвою і укладення договірних відносин з Річчю Посполитою. Перемагає пропольська партія.

Виговський видає маніфест до народу, в якому пояснює причини розриву з Москвою, а на скликаній в Гадячі раді у вересні 1658 р. приймається рішення про створення з України князівства Руського, яке вступає в федерацію з Польщею і як самостійна держава матиме власне військо і судочинство, карбуватиме власні гроші та інше. Це призвело до ще більшого розколу в українському суспільстві. Виговського звинувачували в зраді здобутків Визвольної війни, що він хоче повернути Україну Польщі. Москва, намагаючись утримати Україну, пішла на військовий конфлікт з гетьманом, який звернувся за допомогою до татар. Під Конотопом 8 липня 1659 р. московське військо зазнало нищівної поразки, якої Москва давно не бачила Загинуло 30 тис. московських стрільців, багато потрапило в полон. Цар навіть наказав зміцнити оборону столиці. Але супротивники Виговського – запорожці на чолі з Сірком напали на Крим, що змусило хана поквапитись додому.

22. У другому десятиріччі XVIII ст. Польща відновила своє панування на всій території Правобережної України. Тут поновили свою діяльність воєводські органи управління та королівські суди. Магнати і шляхта знову стали єдиними володарями краю. Панщина досягала небачених розмірів, влітку робота на панських землях тривала по 13—15 годин на добу, селяни сплачували безліч податків, ледь-ледь перебиваючись, в той час як кілька родин найбільших магнатів володіли величезними латифундіями. Іноземне панування гальмувало економічний розвиток українських земель.

Майже 80% земель перебували у приватній власності магнатів і шляхти. Відродження козацтва тут було заборонено. Без козаків селянам було важко дати відсіч шляхті. Час від часу спалахували локальні повстання на чолі з селянами-втікачами. Повстанці ховалися у лісах і звідти нападали на поодинокі маєтки. їх (з початку XVIII ст.) називали гайдамаками. З часом вони стали серйозною загрозою для польської шляхти, особливо із закінченням терміну звільнення від панщини, введенням кріпацтва та посиленням релігійного гніту.

Причинами посилення антифеодальної боротьби народних мас в першій половині XVIII ст. було посилення польсько-шляхетського гноблення, що супроводжувалось збільшенням панщини, розмірів натуральної та грошової ренти, скорочення селянського землеволодіння, посилення жорстокості у ставленні поміщиків до селян. Національно-релігійний гніт утиски прав українства Правобережжя. За своїм характером селянсько-козацькі рухи були національно – визвольними, антифеодальними. Рушійними силами цього руху були селянство, козацтво, міщанство, робітничі люди, православне духовенство. Повсталі боролися до відношення козацьких вольностей. Визволення після шляхецько–магнатської залежності за права православної церкви. Протест проти польсько- шляхетського гніту на Правобережній Україні та західних українських землях набрав форм гайдамацького та опришківського руху.

Гайдамацький рух – національно визвольний рух проти польського гніту на правобережній Україні що виник на початку XVІІІ ст. на Волині та західному Поділлі.

До гайдамацьких загонів входили: козаки, селяни, міщани.

Галицький рух тривав протягом 20-70 рр. XVIII ст. і в різні періоди охоплював територію Київщини, Брацлавщини, Поділля, Волині, Чегеринщини. Перше велике гайдамацьке повстання відбулося в правобережній Україні 1834р. яке очолив сотник Верлан.

Найбільший виступ гайдамаків в Україні – Коліївщину очолили Максим Залізняк та Іван Гонта.

Повстання охопило всю Правобережну Україну. Приводом до повстання стало жорстоке поводження панів з кріпаками-селянами та переслідування і спалення православних храмів католиками. Повстання переросло в жорстоку кровопролитну різню, під час якої знищено панів разом з сімями на усій Правобережній Україні.

Польщі допомогла придушити повстання Катерина ІІ. Вона ввела на правобережжя російську армію, яка підступно розправилась з повстанцями.

У першій половині XVІII ст. на прикарпатті діяли повстанські загони під назвою опришків. В 1738-1745 їх очолював Олекса Довбуш. Про Довбуша було складено багато народних пісень і переказів. Образ народного героя відтворений в літературі, мистецтві, в музиці, в кіно.

Поляки навіть після трагічної загибелі Довбуша не змогли перемогти цей рух, загін вірного побратима О. Довбуша – В. Баюрака кілька років громив шляхту її орендарів у Галичині. Після смерті Баюрака опришків очолив І. Бойчук.

23. Після поразки в Полтавській битві та смерті І. Мазепи рештки козацького війська, що перебували тоді у володіннях Туреччини, на загальній раді під головуванням кошового отамана K. Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України (в еміграції) генерального писаря Пилипа Орлика.

Рада також прийняла своєрідні статті — "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорізького", згодом названі "Конституцією Орлика", які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після її визволення від московського панування. Цей документ, що складався з преамбули й 16 параграфів, ніколи не був утілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі демократичних конституцій, став свідченням існування передової української суспільно-політичної думки: 1) Україна обох боків Дніпра (по р. Случ) мала бути вільною від чужого панування; 2) гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з представників генеральної і полкової старшини, генеральних радників, які обиралися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького; 3) виборність усіх посадових осіб з наступним затвердженням їх гетьманом; 4) недоторканність особи та її відповідальність лише перед судом; 5) строгий розподіл між державною скарбницею й особистими коштами гетьмана; 6) ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасування всіх тягарів, накладених на простий народ; 7) православ'я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася автокефалія української церкви за формального підпорядкування константинопольському патріархові тощо.

Після обрання гетьманом П. Орлик розробив широкий план визволення України, уклавши союз зі Швецією, Кримом, Туреччиною. Навесні 1711 р. з 16-тисячним запорізьким військом і татарським допоміжним корпусом він рушив в Україну. На Правобережжі його з прихильністю зустрічало населення, під його булаву переходили правобережні полки. Розбивши під Лисянкою армію лівобережного гетьмана І. Скоропадського, П. Орлик підійшов до Білої Церкви. Але подальші його плани перекреслила фактична зрада татарських союзників, які почали грабувати місцеве населення. Тому він змушений був відступити та повернутися до своєї штаб-квартири у Бендерах. Після підписання у 1713 р. Адріанопольського миру між московським і турецьким урядами П. Орлик зрозумів, що його надії на визволення України відкладаються на далеку перспективу.

Завзятий мазепинець не зневірився. Живучи впродовж десятиліть в еміграції (у Швеції, Німеччині, Туреччині, Греції), він до самої смерті (1742) не припиняв боротьби, використовував кожну нагоду для пошуків нових союзників проти Москви, прагнув зацікавити їх українською справою. Багато робив для того, щоб європейські держави отримували правдиву інформацію про життя України. Справу Орлика продовжили його син Григорій та мазепинці-емігранти, яких називали в Європі апостолами Української незалежної держави.

24. Імперські буржуазні реформи 60-70-х років 19 ст. Селянська реформа 1861 р. стала початком серії реформ, проведених Олександром ІІ у 60-70-х роках XIX ст., що охопили практично всі сфери життя і були покликані модернізувати Російську імперію.

Оскільки головним поштовхом до реформ була поразка у Кримській війні, то однією з перших стала військова реформа. У 1864 р. відбулася реорганізація військового міністерства, що сприяло ефективнішому керівництву збройними силами. Для полегшення оперативного керівництва військами та створення можливостей для швидкої мобілізації, країну поділили на 15 військових округів, кожний з яких мав власну управлінську вертикаль. Три з них — Одеський, Київський та Харківський були створені в Україні. У січні 1874 р. було затверджено новий статут про військову повинність: військову повинність мали відбувати чоловіки всіх станів, що досягли віку 20 років. Термін служби зменшувався з 25 років до 6 років в армії та 7 — на флоті. Термін служби для осіб з вищою та середньою освітою становив від 6 місяців до 1,5 року. Таким чином, створювався масовий навчений резерв, що давало можливість у разі війни мобілізувати велику армію. Для підвищення військової підготовки створювалася система військових навчальних закладів (училища, кадетські корпуси, інститути та академія). Було також проведено переозброєння армії (гладкоствольну зброю замінено на нарізну, а вітрильний флот — на паровий, введено нові типи гвинтівок, артилерії, почалося будівництво броненосців). До недоліків військової реформи належали: збереження тілесних покарань і спеціальних закритих військових судів, віддання переваги дворянам при заміщенні офіцерських посад, звільнення від військової служби так званих інородців, духовенства, представників панівних класів та віруючих неправославних конфесій.

У 1860-х роках була проведена фінансова реформа. У 1860 р. засновано Державний банк, який здійснював кредитування торговельних і промислових операцій. Чітко визначалася прибуткова та видаткова частини державного бюджету і кошторисів окремих відомств (1862). Законом від 1 січня 1865 р. створювалися місцеві органи Державного контролю — контрольні палати, що посилило державний контроль за фінансовою сферою.

Загалом фінансова реформа сприяла впорядкуванню та централізації фінансової системи.

У 1863 р. проведено реформу освіти. Цього року затвердили новий університетський статут, який відновлював автономію університетів: відтепер керівництво справами вищих навчальних закладів доручалось університетській раді, а керівництво справами факультетів — факультетським радам, які утворювалися з представників професорсько-викладацького складу університетів; встановлювалася виборність керівних посад в університетах. 14 липня 1864 р. було видано “Положення про початкові народні школи”, за яким з дозволу влади можна було відкривати приватні початкові школи. 19 грудня 1864 р. з’явився новий статут гімназій та прогімназій, за яким середня школа ставала безстановою. Термін навчання в гімназіях становив 7 років і самі гімназії були поділені на класичні та реальні. У класичних переважало вивчення класичних мов, і вони готували молодь до вступу в університети. Натомість у реальних училищах переважало вивчення точних наук, і після їх закінчення можна було вступити лише до технічних навчальних закладів. До проблемних аспектів освіти належали її висока вартість та відсутність вищих навчальних закладів для осіб жіночої статі. Останню проблему вдалося частково вирішити внаслідок створення у 1870-х роках Вищих жіночих курсів, програми яких дублювали університетські і більшість їх викладацького складу належала до університетських викладачів.

Судова реформа, проведена у 1864 р., була найпослідовнішою з усіх реформ цього періоду. Вона створювала структуру судів загальної юрисдикції: сенат (мав статус верховного касаційного суду) — судові палати — окружні суди — з’їзди мирових суддів — мирові судді. Суд ставав безстановим, незалежним; гарантувалась незмінність суддів та судових слідчих, рівність усіх громадян перед законом; змагальність, відкритість, гласність судового процесу та участь у ньому адвокатів і присяжних. Проте і ця реформа не була позбавлена недоліків. Так, зберігались закриті військові суди, окремі суди для селян (волосні) та духовенства (церковні). Політичні справи розглядалися спеціальними закритими судами. Мирові судді, як правило, обирались із числа дворянства. Було встановлено майновий ценз, а також ценз грамотності та осілості для присяжних.

Цензурна реформа почалася з ліквідації створеного в роки царювання Миколи І Бутурлінського комітету, який забороняв видання будь-якої підозрілої друкованої продукції. Було вирішено послабити цензурний контроль. Як наслідок, у квітні 1865 р. були видані “Тимчасові правила для друкування”, відповідно до яких скасовувалася цензура для оригінальних творів обсягом понад 10 друкованих аркушів та для перекладних обсягом понад 20 аркушів. Фактично цензура зберігалася лише для літератури масового характеру та періодики. Було збережено також церковну цензуру.

Важливе значення мала також реформа місцевого самоврядування, проведена у 1864-1870 рр., яка складалася з земської та міської реформ.

1 січня 1864 р. Олександр ІІ підписав “Положення про губернські та повітові земські установи”, відповідно до якого запроваджувались нові виборні органи місцевого самоврядування — повітові та губернські земства. Виконавчими

органами земств були повітові та губернські управи, які обирались на три роки. У компетенції земств був ремонт шляхів місцевого значення, організація медичної допомоги, пожежної служби, будівництво та утримання шкіл, страхування майна тощо. Загалом земства відіграли важливу роль у розвитку освіти, благоустрою та медичного забезпечення населення. Вони також стали центрами консолідації ліберальних сил. Недоліком земської реформи була підконтрольність земств царській адміністрації, відсутність загальнодержавного координаційного центру земств; вибори до земств відбувалися за високим майновим цензом, що позбавляло більшість населення доступу до цих установ. Земська реформа не поширювалась на національні околиці Російської імперії, до яких було зараховано і Правобережну Україну. Тут земства почали створюватися лише з 1911 р.

Проведена у 1870р. міська реформа призвела до запровадження у містах виборних органів місцевого самоврядування — міських дум. Думи обирали на 4 роки, їх очолювали міські голови. У компетенції дум були охорона здоров’я, освіта, благоустрій міст, організація торгівлі, пожежної служби, утримання закладів культури, в’язниць та військових казарм. Головним недоліком цієї реформи був високий майновий ценз при виборах до дум, що позбавляло участі в них більшість міського населення, та цілковита залежність від представників царської адміністрації. Не існувало також загальнодержавного парламенту, що звужувало права громадян та обмежувало самоврядування в цілому.

Незважаючи на свою незавершеність та недоліки, буржуазні реформи 60-70-х років XIX ст. сприяли демократизації життя та переходу Російської імперії на капіталістичний шлях розвитку. Почав зростати культурний та освітній рівень населення. Були подолані різні зловживання у військовій та фінансовій сферах, удосконалене судочинство, визнана рівність громадян незалежно від їх станової належності.