35. Становлення української державності на західноукраїнських землях

Утворення ЗУНР У ніч на 1 листопада 1918 р. українські військові з’єднання взяли під контроль усі головні пункти Львова. Головну роль в організації цього Листопадовому зриву (повстання) відіграв Дмитро Вітовський. Першим урядом став тимчасовий Державний Секретаріат, який очолив К. Левицький. Нова держава отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Внутрішня політика урядів ЗУНР: за короткий час було створено досить ефективну систему управління. Парламентом стала Українська Національна Рада, яка обрала Президентом ЗУНР Євгена Петрушевича; центральні органи спиралися на розгалужену і добре організовану систему місцевого управління; соціальна стабільність у державі забезпечувалася і розпочатою в квітні 1919 р. аграрною реформою; запровадження 8-годинного робочого дня, державна монополія на продаж найважливіших продуктів; створення Української Галицької армії на чолі з М. Омеляновичем-Павленком; українська національно-культурна політика, гарантування прав національних меншин. Зовнішня політика урядів ЗУНР. Акт злуки УНР і ЗУНР: настроям більшості населення відповідало прагнення уряду ЗУНР до об’єднання з УНР. Ця історична подія відбулася 22 січня 1919 р., коли в Києві було проголошено Акт злуки. ЗУНР отримала назву Західна область Української Народної Республіки й повну автономію. Є. Петрушевич став членом Директорії. Сторони, що об’єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах; відкриття дипломатичних представництв у ряді країн світу, участь у Паризькій мирній конференції; війна з Польщею, напружені стосунки з Румунією, радянською і білогвардійською Росією. Історичне значення об’єднання українських держав (Акт злуки): продемонстрував прагнення українського народу до соборності держави; виявив прагнення українського народу до самозбереження як окремої національної спільноти.

36. Українська революція 1917-1920 рр досягнення й прорахунки

Центральній Раді, Гетьманату, Директорії не вдалось утриматися при владі й розбудувати Українську незалежну державу. Цей процес зіткнувся з низкою об’єктивних проблем і труднощів, як внутрішніх, так і зовнішніх. До зовнішніх труднощів належали: 1) безперервний стан війни на території України, перманентні військові втручання; 2) творення української держави в умовах активної протидії з боку Тимчасового уряду, згодом — радянського уряду Росії, наступу військ Раднаркому; 3) протидія незалежності України з боку країн Антанти, переважна орієнтація діячів української революції на країни Четверного союз, розбіжність зовнішньополітичних орієнтирів і неможливість здобуття надійних союзників; 4) невизнання незалежності України як сусідніми державами (Польща, Радянська Росія, Румунія), так і інтервенціоністськими силами (країни Антанти, білогвардійські формування); 5) перебування реальної влади в Україні впродовж тривалого часу не в руках національних урядів (Центральна Рада, Гетьманат), а окупаційних сил.

До внутрішніх причин належать: 1) матеріальні й організаційні проблеми національних урядів; брак кваліфікованих кадрів, професійних політиків з практичним досвідом державотворення, неефективна робота державного апарату на місцях; 2) відсутність власної армії та інших силових структур, які могли б захистити народ від зовнішніх ворогів і ліквідувати внутрішню анархію; 3) неузгодженість дій, конфронтація між різними політичними течіями, окремими діячами українського національного руху як передумова політичних криз, послаблення урядів, неможливості об’єднання національних сил; 4) невиправдані сподівання на допомогу зовнішніх сил у розбудові української держави; 5) незбалансованість соціальної політики, зволікання з розв’язанням аграрного, робітничого, національного питання; 6) регіональна роз’єднаність України, нездатність лідерів УНР і ЗУ HP досягти компромісу. До того ж соціальна структура

української нації не відповідала завданням, які мала розв’язати національно-демократична революція. Вищі верстви українського населення, робітничий клас переважно стояли на проросійських позиціях; українською залишалася політично несвідома, слабо організована селянська маса, яка відігравала недостатньо активну роль; українська національна інтелігенція була нечисленною і багатьом її представникам було психологічно важко розірвати зв’язки з Росією. Цим і пояснювалась їхня нерішучість у питанні про незалежність і схильність до автономії. Натомість самостійницька концепція державотворення через її внутрішню суперечливість і низьку національну свідомість народних мас не стала визначальною. Україна, напевно, могла б обстояти незалежність, якби повстанські загони не розпорошувалась у громадянській, братовбивчій війні.

Ці прорахунки призвели до занепаду національно-державного напряму в державотворенні, спричинило поразку українського національного руху та втрату самостійної України; дали змогу більшовикам з їхніми чіткими, популістськими гаслами встановити в Україні радянську владу.

Поряд з втратами, діяльність національних урядів принесла українцям і здобутки. Національна свідомість поширилася на всі верстви українського суспільства. Проголошення Акта злуки, об’єднання двох урядів і двох українських армій стало важливою подією в історії українського національного руху. Українська революція, зазнавши поразки, водночас започаткувала процес формування модерної політичної нації та відродила традицію української державності.

Резюме

Під час Першої світової війни українське населення зазнавало страшних збитків і руйнувань, більш того, війна для України набула братовбивчого характеру, призвела до політичного розколу суспільства й партійно-політичних таборів щодо їх ставлення до війни. Так, у Західній Україні більшість громадських організацій підтримували австро-угорський уряд, сподіваючись на його допомогу в боротьбі за незалежність проти Росії. У Наддніпрянській Україні значна кількість українських політичних партій виступили на підтримку російського уряду у війні. Український політичний рух напередодні революційних подій 1917 р. також не мав однозначної орієнтованості. Так, серед молоді та студентства популярними були гасла самостійної України, у робітничому русі пріоритетний вплив мали ліворадикальні інтернаціональні гасла.

Затяжна війна, великі людські й матеріальні втрати, політика уряду посилювали економічну кризу в Україні. Водночас Перша світова війна глибоко «струснула» українське суспільство. Зокрема, вона загострила українське національне питання й спричинила зростання української національної свідомості, сприяла його національній інтеграції, визріванню українського народу, перетворенню його на повноцінну націю, готову до створення власної держави.

Саме у 1917 — 1920 pp. з’явилися різні політичні сили та структури Української держави у формі Центральної Ради, Гетьманату та Директорії. Після Лютневої буржуазно-демократичної революції в Росії пожвавився національно-визвольний рух в Україні, який очолила Центральна Рада. Він охопив не тільки невелике коло національно-свідомої інтелігенції, а й значні маси селян, солдатів і робітників. Головним стало те, що на передній план вийшло не розв’язання соціально-класових, економічних проблем, а вирішення проблеми самовизначення України. Різні верстви українського суспільства підтримали й УЦР, і національно-визвольну ідею, і процес українського державотворення.

Проте з часом авторитет національних урядів серед населення України знизився, адже вони так і не змогли вирішити економічно-соціальні проблеми, це викликало загальне незадоволення в суспільстві та зумовило визрівання політичної кризи. Не було єдності ні в політичній еліті, ні в українському суспільстві загалом щодо подальшої долі України. У результаті друга половина 1919 — перша половина 1920 років стала апогеєм громадянської війни в Україні. Так, вищі верстви українського населення, робітничий клас переважно стояли на проросійських позиціях; селянська маса залишалася політично несвідомою, слабо організованою; українська національна інтелігенція була нечисленною.

Національним урядам не вдалося утриматися при владі й розбудувати Українську незалежну державу. Прорахунки в зовнішній і внутрішній політиці ЦР, Гетьманату, Директорії призвели до занепаду самостійницької концепції державотворення, спричинило поразку українського національного руху й втрату самостійної України. Українські землі було розділено, вони опинились у складі більшовицької Росії, Польщі, Чехословаччини, Румунії. Безперечно, усе це загальмувало соціально-політичний і духовний розвиток народу.

Водночас діяльність національних урядів принесли українському суспільству й здобутки: зросла національна свідомість суспільства; історичною подією стало проголошення Акта про об’єднання українських земель. І хоча Українська революція не досягла утвердження незалежності України, вона започаткувала процес формування модерної політичної української нації, відродила традицію української державності й прагнення державності. Справа єдиної, соборної, незалежної України стала питанням часу.