25.Еволюція опозиційного руху в контексті українського державотворення у 1 пол.19 ст

Основні тенденції розвитку суспільно-політичного руху на українських землях в складі Російської імперії. Виникнення та діяльність перших таємних організацій. Опозиційність масонських лож. Створення і діяльність масонських лож в Одесі, Києві, Полтаві та інших містах. Діяльність декабристів в Україні: причини виникнення декабристського руху. Діяльність декабристських організацій “Залізні персні”, “Союз порятунку”, “Союз благоденства”, “Південне товариство”, “Північне товариство”. Повстання в Петербурзі і в Україні. Політичний гурток у Харкові й політизоване вільнодумство в Ніжинській гімназії: декабристські ідеї в діяльності політичного гуртка харківської інтелігенції 1826-1827 рр. Поширення волелюбних ідей в Ніжинській гімназії. Спроби об’єднання польського і українського визвольних рухів у 30-х роках: польський визвольний рух. Польське визвольне повстання 1830 р., його цілі і плани стосовно України. Повстанський рух на Поділлі в березні-травні 1831 р. Повстання на Волині у квітні-травні. Виступ у травні-червні польської шляхти на Житомирщині. Придушення повстання та його наслідки. Кирило-Мефодіївське товариство: причини пожвавлення національного руху. Створення товариства і його склад. Зміст програмних документів “Статут” і “Книга буття українського народу” (“Закон божий”). Діяльність товариства та його розгром.

26.Західноукраїнські землі в авангарді національного відродження в 1 пол. 19 ст Унаслідок розпаду Польщі західноукраїнські землі (Галичина з 1772 p., Буковина з 1775 р.) опинилися у складі Австрії, називаючись королівством Галичини і Володимири, а Закарпаття — під Мадярщиною. Австрія тоді переживала період "освяченого абсолютизму", реформуючи різні сфери внутрідержавного життя. Для українців настали дещо кращі часи, оскільки уряд намагався урівняти їх у правах з іншими народами держави, підтримував політику Папської курії щодо закріплення українських церковних традицій. У Галичині перший гурток, який свідомо виражав національну ідею, виник наприкінці другого десятиліття XIX ст. У Перемишлі було засноване товариство для поширення народної освіти, історії, української мови й усної творчості. Іван Могильницький створив першу в Галичині "Граматику" української мови. У науковому трактаті "Відомість о руськім язиці" (1829) він спростував погляди окремих польських вчених, які не визнавали окремішності української мови, доводив, що початки її сягають часів Київської Русі.

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів, де було утворено напівлегальне демократично-просвітницьке й літературне угруповання "Руська трійця". Термін "Руська" тоді означав "українська". Засновники об'єднання — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький — були студентами Львівського університету, вихованцями греко-католицької духовної семінарії. Згуртувавши навколо себе однодумців, які поставили за мету піднесення національної свідомості та запровадження української мови в усі сфери громадського життя, вони записували фольклор, проголошували у церквах проповіді українською мовою. У 1837 р. тисячним тиражем було надруковано підготовлений ними альманах фольклорних творів "Русалка Дністрова" — перша книга демократичної культури в західноукраїнських землях. Центральною в ній була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, прагнення до відродження державності та політичної незалежності. Власті, вважаючи діяльність "Руської трійці"

небезпечною, заборонили поширювати альманах, а його укладачів та авторів притягли до відповідальності. Незабаром це об'єднання розпалося. У 1843 р. помер М. Шашкевич, найактивніший діяч "Руської трійці". У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич. Обстоював ще тривалий час ідеї "Руської трійці" Я. Головацький, який з 1848 по 1867 рік був професором української мови та літератури у Львівському університеті, а в 1849 р. — його ректором. Згодом він приєднався до москвофілів і в 1867 р. емігрував до Росії. І все ж діяльність "Руської трійці" засвідчила реальну спробу народу Західної України заявити про свою самобутність.

27. Суспільні течії в наддніпрянській україні в кінці 19 століття. перші політичні організації . Після реформи 1861 р. національна політика російського уряду не змінилася. Як і раніше, він заперечував сам факт існування українського народу як окремої етнічної спільності. Соціально-економічний і політичний лад Російської імперії також викликав невдоволення широких мас громадськості. Це зумовлювало подальший розвиток суспільно-політичного руху. Суспільно-політичне життя Наддніпрянської України у другій половині XIX ст. характеризувалось складним переплетінням українського, російського і польського визвольних рухів. Російський і польський рухи були більш зрілими, ніж український, оскільки відкрито ставили політичні цілі. ЗАГАЛЬНОРОСІЙСЬКИЙ І ПОЛЬСЬКИЙ РУХИ У російському визвольному русі панували радикальні настрої. Російські революціонери-демократи намагалися поширити свою діяльність на всю імперію, в тому числі й Україну, яку здебільшого розглядали як окраїну Росії, а не територію, населену іншим (не росіянами) народом. Національним питанням вони не цікавились, вважаючи, що у вільній Росії всі будуть задоволені своїм життям. У 60-ті рр. в Україні діяла російська організація «Земля і воля», розробляла теорію общинного соціалізму — створення справедливого соціального ладу на базі селянської общини і кооперативних майстерень Після розгрому організації «Земля і воля» її наступником став народницький рух 1870—1880-х рр., який мав ту ж саму мету. Народники свою увагу звертали на селян, йшли «в народ», щоб підняти селян на повстання проти царського уряду. В Україні діяли народницькі групи «Київська Комуна», «Південні бунтарі». Найбільш гучною в Україні справою, пов'язаною з діяльністю народників, була «Чигиринська змова» 1877 р., коли члени організації «Південні бунтарі», сфальсифікувавши листа царя до селян, який нібито закликав їх в умовний час підняти повстання проти поміщиків, почали формувати селянські загони. Але заколот було викрито. Після невдалої спроби підняти селян на боротьбу проти влади народники розпочали терор проти її представників: від чиновників на місцях до царя. Але й після вбивства Олександра II революційного вибуху в країні не сталося. На початку 1880-х рр. народницькі гуртки були розгромлені. Польський визвольний рух мав на меті відновити Польську державу. Це вилилося у повстання 1863—1864 рр., яке охопило й Правобережжя, де діяло близько 20 повстанських загонів. У ньому взяли участь Андрій Потебня, Андрій Красовський та ін. Але масової підтримки з боку українців повстання не дістало. Прагнення польської шляхти відновити незалежність Польщі у кордонах 1772 р., не визнаючи права українського народу на самовизначення, відштовхнуло від неї українську інтелігенцію. Що ж до українських селян, то вони традиційно не довіряли польській шляхті і не пішли за нею. До травня 1864 р. повстання було розгромлене. УКРАЇНСЬКИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ Представники українського національного руху не мали змоги висувати радикальних завдань на найближчий час. Український рух переживав у другій половині XIX ст. період становлення. Українська еліта взяла курс на культурно-просвітницьку діяльність, на пробудження в українцях національної свідомості, а не на політичну боротьбу за відродження державності.Організаційною формою українського руху 60—90-х рр. XIX ст. були напівлегальні об'єднання інтелігенції, які увійшли в історію як громади. Перша з них виникла в Петербурзі 1859 р. за ініціативою колишніх кирило-мефодіївців В. Білозерського, М. Костомарова і Т. Шевченка, що протягом 1861—1862 рр. видавали перший український журнал «Основа». Ще одним піонером громадівського руху став гурток «хлопоманів», очолений Володимиром Антоновичем, який вів активну роботу із збирання етнографічного матеріалу. Незабаром, на початку 1860-х рр., громади з'явилися в Києві, Чернігові та інших містах. Вони зосереджували свої зусилля на видавничій справі, заснуванні недільних україномовних шкіл для дорослого населення, організовували публічні лекції, бібліотеки, поширювали твори Т. Шевченка, П. Куліша та інших українських письменників. Але царський уряд з великою підозрою ставився до громадівського руху. В червні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав циркуляр Наслідком циркуляру стало те, що національний рух завмер на 10 років. Але на початку 1870-х рр. поліцейський контроль над життям українського суспільства дещо послабшав. Цим негайно скористалась інтелігенція, яка відновила громади в Києві, Полтаві, Чернігові, залучаючи до роботи нових членів. 1873 р. громадівці заснували Історичне товариство Нестора-літописця, а деякий час по тому Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. Київська громада у 1874—1875 рр. випускала газету «Київський телеграф». Але й цього разу аполітичність і просвітництво не врятували громадівського руху. 1876 р. в місті Емс Олександр II видав указ про повну заборону української мови, згідно з яким не дозволявся будь-який друк українською мовою, заборонялись театральні постановки і концерти з українськими піснями. Було заборонено також ввезення в межі Російської імперії україномовних видань з-за кордону. Це призвело до закриття багатьох громадівських установ і переслідувань самих громадівців. Однак український рух не був знищений. Важливим його етапом стала закордонна діяльність Михайла Драгоманова, який за дорученням Київської громади у Відні (а згодом у Женеві) організував видання пропагандистської і наукової літератури українською мовою. Будучи прибічником общинного соціалізму, М. Драгоманов проповідував перебудову Росії на принципах федерації, оскільки не бачив сил, на які можна було б спиратися в боротьбі за незалежність.

Тим часом серед громадівців посилювалося розмежування. Під впливом драгоманівських ідей почали виникати «Молоді громади», що сприяли політизації українського руху. На початку 1890-х рр. утворилося «Братство тарасівців», біля витоків якого стояли київські і харківські студенти Іван Липа (1865—1923), Борис Грінченко (1863—1910), Микола Міхновський (1873—1924), які вперше в історії українського національного руху висунули у своїй програмі вимогу повної державно-політичної незалежності України. Свої ідеї «тарасівці» поширювали в літературних творах і статтях, які друкувалися в галицькій українській пресі, а потім нелегально надходили на Наддніпрянщину. Після викриття організації у 1893 р. її члени потрапили під нагляд поліції, але продовжували займатися політичною діяльністю.