49. Наростання кризових явищ в соціал-економ та політ житті укр у 70- -80р Україна в період "застою" (1970-1985 рр.)

На початку 1970-х рр. різко погіршився економічний стан в Україні. Виразно позначилися багаточисельні ознаки спаду виробництва. Якщо в попереднє десятиліття зростання промислового виробництва в Україні складало близько 5 % в рік, то в 70-і роки не досягав і 3 %. У економіці продовжував панувати екстенсивний шлях розвитку, притягувалася додаткова робоча сила, будувалися нові підприємства, але на старій технічній основі.

Намітилися і ознаки екологічного лиха. У ряді промислових областей України рівень забрудненості повітря у багато разів перевищував всі допустимі норми. Близько 1 млн гектарів родючих українських земель поглинули штучні моря і водосховища. В Україні було споруджено 8 атомних електростанцій, що також не сприяло поліпшенню екологічного клімату в республіці.

Ще гірше йшли справи в сільському господарстві. З 1970 по 1985 рр. посівні площі в Україні скоротилися на 1,1 млн гектарів. Одночасно значно зросла чисельність адміністративного апарату, сільського господарства. Окрім державних чиновників, селянством керували і багаточисельні партійні комітети. Держава постійно підвищувала ціни на сільськогосподарську техніку, добрива, транспорт, при цьому залишаючи незмінними закупівельні ціни на продукцію сільського господарства. Як наслідок такої політики, на початок 1980-х рр. більше 40 % колгоспів були нерентабельними і потребували постійних дотацій. За 15 років державні капіталовкладення в сільське господарство виросли в два рази, досягнувши рівня 31 млрд. крб. в п'ятирічку. Але і ці колосальні витрати не змінювали положення на краще.

У травні 1982 р. черговий Пленум ЦК КПРС прийняв "Продовольчу програму", розраховану на 8 років. Головною метою цієї програми було забезпечення населення основними видами продовольчих товарів. Проте ці плани партії так і залишилися на папері. З кожним роком економіка сільського господарства України і всієї країни в цілому наближалася до катастрофічного стану. На місці колись квітучих сіл все частіше почали з'являтися покинуті пустки і руїни. Тільки за офіційними даними в період з 1972 по 1986 рр. в Україні зникли 1502 села. Зменшення кількості сільського населення та збільшення питомої ваги міського населення було закономірним явищем переходу від аграрної до індустріальної цивілізації. Цей болісний, але неминучий процес стосувався всіх промислово розвинених країн, незалежно від того, чи базувалася їхня економіка на принципах приватної власності на засоби виробництва (капіталістичні країни), чи на принципах державної власності (соціалістичні країни).

Ставав все більш очевидним той факт, що економіка соціалістичних країн не може конкурувати із західною моделлю, заснованою на ринковій економіці і демократії.

49. Дисиденський рух в укр. Шістдесятники

Опозиційний рух, що існував в УРСР (СРСР) впродовж 1965-1985 років прийнято називати дисидентським. Дисидентство – рух незгодних, рух інакомислячих. Проявом дисидентського руху стали протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного тоталітарного режиму. Саме тому правозахисний рух і став однією з основних форм (або течій) дисидентства. Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократичного забарвлення, заявив про себе ще в середині 1950-х – на початку 1960-х років. «Шістдесятники» - молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були: - Українська робітничо-селянська спілка, що утворилася в 1958 році, на чолі якої був юрист Л. Лук’яненко. Завданням спілки було: несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою; - Об’єднана партія визволення України; - Український національний фронт (видавав журнал «Воля й Батьківщина»); - Український національний комітет. Регулярні судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань з політичних мотивів. Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів значно посилилися. Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «відлиги» стала робота І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У русі Опору активну участь брали також робітники й службовці. Їх активна протидія існуючому ладові виявлялася в різних формах: страйках, організаційному опорі, бунтах. Проте виступи робітників були некоординованими і не мали зв’язку з дисидентським рухом. Національно-демократичний рух 1960-х років заклав собою основу для подальшого розгортання дисидентського руху, у якому зрештою виділились три основні напрямки: 1) національно-визвольний (боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення самостійної України); 2) правозахисний (вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викриття злочинів тоталітарної системи); 3) релігійний дух (за відновлення в Україні заборонених релігійних конфесій, за свободу віросповідання). Висновок: значення боротьби дисидентів полягало в тому, що відбувалося організаційне та ідейне оформлення національно-демократичного руху, викривалася тоталітарна суть й антиукраїнський характер радянського режиму, подальшого розвитку набули національна самосвідомість і національна культура, одночасно з тим підтримувалася віра в можливість опору репресивній державі.