Додатки

Додаток А

Стисла інформація про міжнародне гуманітарне право

Знання міжнародного гуманітарного права – умова його обов’язкового дотримання.

Основні положення міжнародного гуманітарного права (МГП) закріплені в 4-х Женевських Конвенціях 1949 р. і 3-х додаткових протоколах до них.

Що таке міжнародне гуманітарне право (МГП)?

МГП є зведенням правових норм, покликаних обмежити негативні наслідки озброєного конфлікту. Воно забезпечує захист осіб, які не беруть або припинили брати участь у бойових діях, і обмежує засоби і методи ведення бойових дій. Міжнародне гуманітарне право також відоме як право війни або право озброєних конфліктів.

МГП є частиною міжнародного права, що регламентує відносини між державами. Складовими частинами міжнародного права є угоди між державами (договори і конвенції), положення звичайного права, спирається на існуючу практику держав, яка приймається у вигляді закону, і загальних правових принципів.

МГП застосовується в ситуації озброєного конфлікту. Воно не регулює питання застосування сили державами. Останнє питання регулюється окремою, не менш важливою частиною міжнародного права, викладеною в Статуті Організації Об'єднаних Націй.

Стаючи учасниками Женевських конвенцій 1949 р. і Додаткових протоколів до них 1977 р. і 2005 р., держави беруть на себе зобов'язання якнайширше поширювати положення цих договорів як у мирний час, так і в період озброєних конфліктів з метою ознайомлення з ними особового складу озброєних сил і всього населення.

МГП передбачає систему припинення порушень, засновану на індивідальній кримінальній відповідальності осіб, які їх зробили. Тобто, неприйняття заходів і відповідальність начальника в ситуаціях військового конфлікту. У ситуаціях озброєного конфлікту озброєні сили або угрупування, як правило, знаходяться в підпорядкуванні командування,

Продовження додатка А

яке несе відповідальність за дії його особового складу. Таким чином, логіка ефективного функціонування системи припинення вимагає, щоб притягувалися до відповідальності в персональному порядку начальники, що не вжили адекватні заходи для того, щоб перешкодити здійсненню їх підлеглими серйозних порушень МГП.

МГП широко застосовує інформацію з ключових правових документів, що стосуються режиму окупації території ворожою стороною, а також питань захисту населення на цих територіях.

Ситуація окупації існує тоді, коли населення якої-небудь території переходить під владу ворожої іноземної держави, яка одержала контроль над територією частково або повністю.

МГП застосовується в таких випадках, незалежно від того, чи є окупація законною (наприклад обумовленою наміром «звільнити» населення країни від теранії і розповсюдити демократичні принципи і т. п).

Сучасними джерелами правових норм, що стосуються режиму окупації, є Гаагське положення 1907 р., Четверта Женевська конвенція 1949 р. і деякі положення Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій, прийнятого в 1977 р.

Режим окупації накладає зобов'язання на сторону, що окуповує, одночасно надаючи їй певні права, але не порушує суверенітету окупованої території. Як тільки влада над територією переходить до сторони, що окуповує, в її обов'язки входить відновлення громадського порядку і безпеки в межах можливого.

Історія виникнення правил і норм міжнародного гуманітарного права, нерозривно пов'язана з історією виникнення Міжнародного руху Червоного Хреста.

Від битви при Сальферіно до наших днів

24 червня 1859 року Анрі Дюнан, громадянин швейцарського кантону Женева, прямував до Північної Італії у своїх комерційних справах. Він хотів зустрітися з Наполеоном III і заручитися його підтримкою для підстави в Алжирі великого сільськогосподарського підприємства. Італія в цей період вела війну за незалежність з австрійською армією, а Франція була її союзником.

Продовження додатка А

У той самий день недалеко від містечка Сальферіно на півночі Італії почалася кривава битва між франко-сардінськими і австрійськими військами, цю битву іноді порівнюють з Ватерлоо. Саме події цього дня в корені змінили все життя Анрі Дюнана.

Анрі Дюнан дістався до Кастільоне. У містечку панують сум'яття і плутанина, місто заповнене солдатами, пораненими в страшній битві. Близько дев'яти тисяч чоловік лежать на вулицях, площах, у церквах. Ось вона – зустріч з жахами війни, раптова і жорстока. Солдат, що втратив здатність битися, нікому вже більше не потрібен!!!

Разом із співчуттям в серці Дюнана росте і інше відчуття: обурення. На вустах всіх цих поранених, від яких він не відходить ні на крок ні в день ні в ночі, одні і ті ж гіркі слова: „Що ж це відбувається, добродію? Ми чесно билися, а зараз... Тепер нас кинули напризволяще!”

Саме це і приголомшує Дюнана найбільше: ці люди кинуті! Швейцарський філантроп провів декілька днів в Кастільоне, надаючи разом з місцевими жителями, допомогу пораненим. Повернувшись до Женеви, він опублікував в 1862 році свої спогади про битву „Пам'ять про Сольферіно” (Le memoire de Solferino). Описуючи франко-австрійську війну і битву, що відбулася, він задався питанням: чи можливо створити добровільну добродійну організацію, що надає допомогу пораненим під час воєн і озброєних конфліктів? Відповіддю на це питання і стало створення руху Червоного Хреста. Дюнан звернувся до урядів європейських країн з проханням розробити і юридично сформулювати основні міжнародні домовленості, що регламентують практичну діяльність добровольчої неурядової організації з надання допомоги пораненим і цивільному населенню, що постраждало під час озброєних конфліктів. Пізніше законодавче оформлення цих домовленостей знайшло своє відображення в Женевських конвенціях (1949 р.) і Додаткових протоколах до них (1977 і 2005 р,р.).

Створений у лютому 1863 р. Комітет складався всього з п'яти чоловік: генерал Дюфур, перший президент, Гюстав Муаньє, людина, яка згодом стане президентом Комітету і впродовж півстоліття правитиме їм залізною рукою, Анрі Дюнан, секретар, доктор Лун Аппіа, пристрасно захоплений військовою хірургією, і, нарешті, доктор Теодор Монуар. Ці п'ятеро женевських громадян незабаром складають план дій.

Продовження додатка А

Як і Дюнан, вони вважають, що всі країни повинні створювати такі суспільства, які б ще в мирний час мали «рятувальників-добровольців», підготовкою яких зайнялися б самі ці суспільства, а також наперед були створені запаси медичних матеріалів, носилок і т. п. Як тільки спалахне війна, ці суспільства зможуть негайно ж відправитися на поля битв і надати допомогу нечисленним медичним підрозділам армій своїх країн.

Але як на полі бою відрізнити військового лікаря або «рятувальника-добровольця» від того, хто воює?

Найбільша заслуга Дюнана в тому, що йому вдається знайти спосіб вирішення цієї проблеми. Потрібне лише одне: домовитися про введення певного пізнавального знаку, загального для всіх армій. Його носитимуть лікарі і санітари; він буде зображений на санітарних возах; він буде вивішений над лазаретами і польовими госпіталями. Одним словом, ця емблема відрізнятиме всіх тих, хто знаходиться у рядах озброєних сил, але не бере ніякої участі у військових діях і, отже, не може бути підданий нападу.

Він особисто розсилає листи всім володарям Європи і запрошує їх послати своїх представників на конференцію, місцем якої призначена Женева, а датою вибране – 26 жовтня 1863 р. Потім складає циркулярний лист, який друкує на власні кошти і розсилає всім європейським урядам: він просить їх прислати делегатів на Женевську конференцію.

Він зустрічається з офіційними особами, у яких буквально вириває обіцянку клопотати перед своїми урядами про направлення делегатів до Женеви. Його представляють королю, кронпринцю, кронпринцесі; всі вони вже прочитали його книгу і надають йому привітний прийом. Потім Дюнан їде до Дрездена, до Відня, до Мюнхена, де його приймають король Саксонії Іоганн, ерцгерцог Райнер, військовий міністр Баварії і т. д., і т. п. Усюди йому вдається викликати ентузіазм.

26 жовтня в Женеві відкривається Міжнародна конференція, яка повністю виправдовує надії її організаторів.

Успіх просто неймовірний: у засіданнях беруть участь 18 представників 14 урядів. Делегати – воєноначальники, військові лікарі, інтенданти – спочатку признаються в тому, що мають певну недовіру до запропонованого на їх розгляд проекту – він здається їм дуже незвичайним, дуже зухвалим. Заразившись ентузіазмом організаторів, учасники Конференції ухвалюють рішення, що містять наступні принципові положення:

Продовження додатка А

«Ст. 1. Кожна країна повинна мати комітет, обов'язки якого повинні полягати в тому, щоб, у разі війни і якщо виникне така необхідність, надавати допомогу санітарним службам озброєних сил, всіма засобами, що є в його розпорядженні».

«Ст. 5. Під час війни комітети воюючих держав надають допомогу озброєним силам своєї держави, наскільки дозволяють засоби, що є у них, зокрема, вони організовують добровільний персонал і приводять його в стан готовності, а також за узгодженням з військовими властями завчасно готують приміщення для догляду за пораненими».

«Ст. 8. Такий персонал у всіх країнах носить одноманітний відмітний знак – білу нарукавну пов'язку з червоним хрестом».

Ще одна рекомендація, прийнята на Конференції рекомендує: «Під час війни воюючі держави повинні проголошувати нейтралітет санітарних возів і військових госпіталів, а також повністю і абсолютно нейтральними повинні бути визнані офіційний санітарний персонал і добровільний медичний персонал, та жителі країни, що приходять на допомогу пораненим, і самі поранені».

29 жовтня 1863 р. був підписаний цей найважливіший документ. Цей день став днем народження Руху Червоного Хреста, а комітет спочатку іменувався як «Міжнародний комітет з надання допомоги пораненим» (його ще називали комітетом п’яті).

Менш ніж через два місяці після цієї події створюється перше Суспільство допомоги: його батьківщиною став Вюртемберг. Потім упродовж року виникає десять нових суспільств: у герцогстві Ольденбургському, в Бельгії, Пруссії, Данії, Франції, Італії (у Мілані), Мекленбурзі, Іспанії і Гамбурзі.

8 серпня 1864 р. в Женеві, відкривається 1-ша Конференція, на яку з'їжджаються представники 16 урядів. Усі вони вже встигли ознайомитися з документами, підготовленими Міжнародним комітетом, і прагнуть до успішного завершення переговорів. Проект договору, складений Муаньє викликає у учасників лише незначні зауваження. Усього декілька днів займе у повноважних представників, що зібралися в старовинній женевській ратуші, на ухвалення остаточного варіанта. Деякі уривки з цього тексту:

Продовження додатка А

«Ст. 1. Похідні лазарети і військові госпіталі визнаватимуться нейтральними і на цій підставі вважатимуться недоторканними, а також користуватимуться заступництвом воюючих сторін до тих пір, поки в них знаходитимуться хворі або поранені.

Ст. 2. Право нейтральності розповсюджуватиметься на особовий склад госпіталів і похідних лазаретів, включаючи частини інтендантську, лікарську, адміністративну і перевізну для поранених, а також включаючи священослужителів, доти, поки в них буде необхідність і залишатимуться поранені, яких потрібно підібрати або надати допомогу.

Ст. 7. Для госпіталів і похідних лазаретів і при відмінності таких буде прийнятий особливий, для всіх однаковий, прапор. Він повинен, у всіх випадках, бути встановлений разом з прапором національним.

Рівним чином для осіб, що перебувають під захистом нейтралітету, буде допущене вживання особливого знака на рукаві; але видача оного буде надана військовому начальству.

Прапор і знак на рукаві будуть білі із зображенням червоного хреста».

Зверніть увагу, ще рік тому емблема Червоного Хреста служила всього лише пізнавальним знаком для добровольців, об'єднаних у Суспільства допомоги пораненим. Тепер вона знайшла нове значення, надаючи людям, які її носять, транспортним засобам, які забезпечені нею, будівлям, які нею відмічені, особливий статус. Вона захищає їх через положення урочистої угоди, укладеної між державами, – Женевської конвенції про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час сухопутної війни (The Geneva Convention for the Amelioration of the Condition of the Wounded in Armies in the Field), підписаної 22 серпня 1864 р.

Ця маленька Конвенція, що складається всього з десяти статей, знаменує новий етап в історії людства. З неї починається все договірне право війни, а також все гуманітарне право. Саме цей документ лежить в основі Гаагських і, що ще очевидніше, Женевських конвенцій 1949 року і Додаткових протоколів до них.

До кінця 1864 р. конвенцію ратифікували Франція, Швейцарія, Бельгія, Нідерланди, Італія, Іспанія, Швеція, Норвегія, Данія і Велике герцогство Баден.

Продовження додатка А

Бойовим хрещенням для тільки що прийнятої конвенції стала війна, що вибухнула в 1866 році, між Пруссією і Австрією. Бісмарк вірив, що для того, щоб добитися об'єднання Німеччини, необхідно розгромити Францію.

У 1870 році почалася франко-прусська війна. Саме в ході цієї війни Міжнародним Комітетом було засноване Перше інформаційне агентство для родичів поранених і солдатів, що потрапили в полон. Пізніше серія конфліктів, відомих під назвою Східна криза (1875 – 1878 років, Російсько-турецька війна 1877 – 1878 р,р.), примусила делегатів Червоного Хреста відправитися на Балкани. Їм довелося побувати тут ще не раз під час сербсько-болгарської війни 1885 – 1886 років і Балканської війни 1912 – 1913 років.

Весь цей час МКЧХ залишався основною рушійною силою в області розвитку міжнародного гуманітарного права. Це стало можливим, завдяки тому досвіду, який був накопичений його делегатами.

Слід зазначити, що договірні сторони не зупинилися на цьому і вирішили розширити дію юрисдикції «права війни». У 1868 р. була прийнята так звана «Санкт-Петербурзька декларація», що забороняла використання певних типів гарматних снарядів. У перебігу подальших років до Женевської конвенції був прийнятий ряд значних поправок і доповнень. Зокрема, юрисдикція «права війни» стала розповсюджуватися не тільки на сухопутні війська, але і на військово-морські сили, а в 1929 р. була прийнята спеціальна поправка, що регламентувала відношення до військовополонених під час озброєних конфліктів.

Під час Першої світової війни Червоний Хрест перш за все концентрував свої зусилля на допомозі військовополоненим, цивільним особам і репатріації військовополонених і біженців після підписання перемир'я в Компьєне. Червоний Хрест також намагався (правда, безуспішно) примусити конфліктуючі сторони відмовитися від застосування хімічної зброї.

У період між світовими війнами діяльність Червоного Хреста характеризувалася не тільки відправкою місій у райони озброєних конфліктів, допомогою пораненим і біженцям (так, наприклад, МКЧХ надавав допомогу іспанським біженцям у Франції, під час і після закінчення Грома-

Продовження додатка А

дянської війни в Іспанії (1936 – 1939), але і збором допомоги для тих, що голодували у Радянській Росії в 1920-х роках минулого століття.

Діяльність Червоного Хреста під час Другої світової війни ускладнювалася тотальним характером озброєного конфлікту, що зачепив не тільки військовослужбовців, але у величезному ступені цивільне населення воюючих країн. У той час міжнародне право включало положення про захист військовополонених (Женевська Конвенція, підписана 27 липня 1929 р.), але допомога цивільному населенню не була закріплена міжнародним правом. Крім того, нацистський режим взагалі не визнавав багато міжнародних угод. Тому МКЧХ надав істотну підтримку військовополоненим, тоді як його місії за поданням допомоги цивільним особам і, особливо, ув'язненим концентраційних таборів, носили обмежений характер або зовсім були неможливі.

Підписання в 1949 році чотирьох Женевських конвенцій і двох додаткових протоколів в 1977 році і 3-го в 2005 році значно розширило сферу діяльності організації. Червоний Хрест став надавати допомогу не тільки цивільним особам і військовим, що опинилися, і тим, що беруть участь в міжнародних і локальних внутрішніх конфліктах, але і політичним і неполітичним ув’язненим. Насправді, діяльність Червоного Хреста стала глобальною і всеосяжною. У 2002 р. співробітники МКЧХ відвідали понад 2000 місць покарання і підтримували індивідуальні контакти приблизно з 150 тис. ув’язнених. Підраховано, що вони зібрали близько 500 тис. і роздали близько 450 тис. «послань Червоного Хреста», щоб допомогти в справі возз'єднання сімей, розділених озброєними конфліктами.

МКЧХ надав пряму матеріальну допомогу 1,5 млн чоловік, надав доступ до питної води і охорони здоров'я декільком мільйонам чоловік. Міжнародний Комітет Червоного Хреста тричі одержував Нобелівську премію миру – в 1917, 1945 і 1963 роках.

Бюджет МКЧХ. Фінансування МКЧХ в основному складається з внесків держав-учасників, що підписали Женевські Конвенції національних суспільств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, добровільних пожертвувань міжнародних урядових (наприклад, Євросоюз) і неурядових громадських організацій, а також приватних осіб.

Продовження додатка А

У кінці кожного календарного року МКЧХ звертається з проханням про фінансову підтримку двох основних статей свого бюджету (бюджет штаб-квартири МКЧХ і бюджет місій МКЧХ). Таким чином, він намагається зібрати додаткові фонди для здійснення ключових місій у конфліктних зонах.

Структура МКЧХ. Міжнародний Комітет Червоного Хреста управляється Асамблеєю МКЧХ (вища інстанція), Радою Асамблеї (орган Асамблеї, що діє на постійній підставі від її імені) і Дирекцією МКЧХ (виконавчий орган організації).

Асамблея МКЧХ здійснює основний контроль за діяльністю Руху Червоного Хреста, розробляє доктрину МКЧХ, його основні цілі, організаційну стратегію і визначає ключові напрями діяльності цієї організації. Асамблея також приймає бюджет МКЧХ і здійснює контроль за його виконанням. Асамблея складається з членів МКЧХ (Members of the ICRC) і, по суті, представляє колегіальний орган з ухвалення рішень. 24 червня 1998 р. на Асамблеї МКЧХ прийняті Статути Міжнародного Комітету Червоного Хреста, які стали юридичною основою, що визначає діяльність руху.

Міжнародна конференція Червоного Хреста – найвищий дорадчий орган Червоного Хреста. Вперше конференція пройшла в Парижі в 1867 році. З тих пір вона проводиться регулярно, один раз в чотири роки. У її роботі беруть участь представники національних організацій Червоного Хреста, МКЧХ, Міжнародної федерації Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, а також делегації країн, що підписали основні Женевські конвенції. Міжнародна федерація національних суспільств Червоного Хреста, створених у 182 країнах (дані на 1 січня 2000 року), і МКЧХ є складовими Міжнародного руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. МКЧХ і Федерація керуються ідентичними принципами, будучи одночасно з цим незалежними організаціями.

Національні товариства Червоного Хреста є автономними організаціями. Слід, проте, відзначити, що частина їх повноважень делегується урядами відповідних країн. У своїй діяльності національні товариства керується своїми статутами (що базуються на основних принципах МКЧХ) і національним законодавством при вирішенні завдань, таких, як: надання гуманітарної допомоги, розробка і впровадження освітніх програм, допомога у сфері охорони здоров'я.

Продовження додатка А

Необхідно підвести підсумок і зробити висновки:

1. Жахи Другої світової війни і величезні жертви серед мирного населення примусили учасників МКЧХ повністю переглянути існуюче на той момент гуманітарне право.

Результатом численних переговорів стало підписання в 1949 році чотирьох Женевських Конвенцій, що включають основні принципи і норми гуманітарного права і „права війни”, а саме:

Перша Конвенція (Geneva Convention for the Amelioration of the Condition of the Wounded and Sick in Armed Forces in the Field) визначала відношення до поранених і хворих військовослужбовців сухопутних сил на території театру військових дій.

Друга Конвенція (Convention for the Amelioration of the Condition of Wounded, Sick and Shipwrecked Members of Armed Forces at Sea), аналогічна першій, відносилася до військово-морських сил.

Третя Конвенція (Convention relative to the Treatment of Prisoners of War) регламентувала відношення до військовополонених.

Четверта Конвенція (Convention relative to the Protection of Civilian Persons in Time of War, of 12 August 1949) визначала юридичні норми, які застосовуються до цивільних осіб під час озброєних конфліктів.

2. У 1977 році було прийнято два додаткові протоколи до основних Женевських конвенцій (Протокол про захист жертв міжнародних озброєних конфліктів і Протокол про захист жертв внутрішніх озброєних конфліктів). Основна мета цих протоколів – пристосувати існуюче міжнародне гуманітарне право до нових реалій міжнародних і локальних озброєних конфліктів.

3. Щоб припинити політичні і релігійні спекуляції навколо символіки руху (Червоний Хрест і Червоний Півмісяць), у грудні 2005 року був прийнятий 3-й протокол до основних Женевських конвенцій (Протокол про ухвалення єдиного і основного пізнавального знака Міжнародного руху – «Червоний Кристал»).

4. В Україні діє Київська регіональна делегація МКЧХ, яка відкрита в 1995 році, зосереджує свої зусилля на розповсюдженні знань про МГП і взаємодії з органами влади, сприяючи його імплементації.

Закінчення додатка А

Глибокі реформи, що проводяться в даний час в Україні, надають унікальну можливість для того, щоб включити питання і положення МГП в національне законодавство, навчальні плани університетів, програми підготовки, статути і настановлення для озброєних сил, правоохоронних органів і органів безпеки. Програма «Досліджуй гуманітарне право» поступово вводиться в навчальні плани середніх шкіл.

Персонал Київської делегації МКЧХ (2005 р.) складається з 11 співробітників, у числі яких 1 іноземець.

Офіційний сайт МКЧХ – www.icrc.org

Делегація Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Україні розміщена за адресою: вул. Богдана Хмельницького, 68, каб. 64, м. Київ Тел.(044) 246-4318, 246-4319.

Представництво Міжнародної Федерації Суспільств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця в Україні розміщене за адресою: вул. Пушкінська, 30, м. Київ, Тел.(044) 228-6110. Факс:(044) 234-5082.

Представництво Міжнародної Федерації Суспільств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця в Україні розміщене за адресою: вул. Госпітальна, 1, м. Київ. Тел. (044) 235-52-96, 246-72-37, 246-76-72. Факс. (044) 224-99-29

5. 28 листопада 2002 року Президент України Л. Д. Кучма підписав Закон України №330-IV «Про Товариство Червоного Хреста України». (Код нормативного акту: 23871/ 2002)

Цей Закон регулює вiдносини, пов’язанi з дiяльнiстю Товариства Червоного Хреста України, визначає його правовій статус та правові засади дiяльностi.

Таким чином, законодавча база МГП складається з Женевських конвенцій 1949 року, Додаткових протоколів до них і Статуту Міжнародного Комітету Червоного Хреста, який прийнятий 24 червня 1998 р. на Асамблеї МКЧХ, це і є юридичною основою, що визначає діяльність руху.

Статути, що складаються з 18 статей, визначають місію Червоного Хреста, його нову організаційну структуру, контроль за витратою засобів і управлінням власністю, бюджетом МКЧХ, питання членства в Червоному Хресті і взаємовідносини цієї організації з урядовими і неурядовими організаціями. Статути також підкреслюють той факт, що МКЧХ є одним з основних захисників верховенства міжнародного права.

Додаток Б

РОЗПОРЯДЖЕННЯ КМУ

від 20 серпня 2008 р. №1156-р м. Київ

Про схвалення Концепції Загальнодержавної цільової програми розвитку цивільного захисту на 2009 – 2013 роки

КОНЦЕПЦІЯ

Загальнодержавної цільової програми розвитку цивільного захисту на 2009 – 2013 роки

Визначення проблеми, на розв’язання якої спрямована

Програма

Результати аналізу стану цивільного захисту свідчать, що на сьогодні структури єдиної системи цивільного захисту не існує, управління процесами цивільного захисту потребує оптимізації. На регіональному рівні дублюються управлінські функції, у центральних органах виконавчої влади ліквідовано підрозділ цивільного захисту. Функціональні підсистеми здебільшого не сформовано і не підготовлено до виконання покладених на них завдань.

Згідно із законодавством, у сфері цивільного захисту одночасно існують система цивільної оборони України, єдина державна система запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру, а також єдина система цивільного захисту, створення якої не завершено.

Розбіжності в законодавстві ускладнюють роботу з організації управління єдиною системою цивільного захисту, внаслідок чого знижено ефективність виконання відповідних завдань.

Не впорядковано також структуру сил цивільного захисту, а матеріально-технічне оснащення не відповідає сучасним вимогам. Фактична кількість пожежно-рятувальних підрозділів не забезпечує виконання відповідних нормативів щодо обслуговування населення і територій. Понад 80 відсотків одиниць техніки, якими оснащені підрозділи оперативно-рятувальної служби цивільного захисту МНС, експлуатується більш як 20 - 30 років. Відсутня спеціальна техніка для рятування людей

Продовження додатка Б

на висотних об’єктах та об’єктах підвищеної поверховості. Сучасні види техніки і засоби оперативного реагування становлять лише 3 відсотки, а засоби рятування, індивідуального спорядження та захисту — 20 відсотків потреби.

Стан пожежної безпеки щороку погіршується, збільшується кількість пожеж та загиблих людей. Потенційно небезпечні об’єкти, висотні об’єкти та об’єкти підвищеної поверховості експлуатуються з порушеннями вимог пожежної безпеки.

Не організовано належним чином роботу із забезпечення пожежної безпеки в сільській місцевості, де щороку виникає майже третина кількості усіх пожеж, а гасіння їх значно ускладнюється через затримку з прибуттям до місця пожежі державних пожежно-рятувальних підрозділів. Усього ж у державі функціонує лише 883 таких підрозділи (за нормативною потребою — 3171), на балансі яких перебуває 1033 одиниці пожежної техніки, що вичерпала свій ресурс.

Почастішали випадки:

геологічних процесів, зокрема зсувних, на території майже 200 міст і селищ міського типу всіх регіонів держави;

гідрогеологічних явищ, зокрема підтоплень, у зоні впливу яких перебуває майже 1 тис. населених пунктів;

гідрометеорологічних явищ — урагани, смерчі, сильні опади, град, обледеніння, спека, посуха, що спостерігаються в усіх регіонах.

В Україні функціонує 14528 потенційно небезпечних підприємств та інших об’єктів, стан 955 може призвести до виникнення надзвичайної ситуації державного та регіонального рівня.

Система моніторингу і прогнозування надзвичайних ситуацій функціонує у вигляді регіональних, галузевих або самостійних підсистем, не об’єднаних у єдиний інформаційно-аналітичний комплекс. Відсутня надійна система оповіщення та інформування населення про надзвичайні ситуації.

Не створено державну диспетчерську службу екстреної допомоги населенню за єдиним телефонним номером «112» (далі — служба – 112), як це передбачено вимогами Європейського Союзу у зв’язку з проведенням в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу.

Продовження додатка Б

Збільшення кількості надзвичайних ситуацій, масштабів їх негативних наслідків залишається однією з основних причин нестабільного економічного зростання держави. За 1997 – 2007 роки зареєстровано понад 4,5 тис. надзвичайних ситуацій, зокрема більш як 2,4 тис. техногенного та 1,6 тис. природного характеру, збитки від яких становлять майже 7 млрд гривень. Чисельність людей, що загинули внаслідок надзвичайних ситуацій, становить близько 4,5 тисячі.

Значної шкоди населенню, навколишньому природному середовищу та підприємствам завдають пожежі. Протягом 2007 року зареєстровано 51 тис. пожеж (або на 6,3 відсотка більше, ніж у 2006 році), збитки від яких досягли майже 500 млн гривень.

Аналіз причин виникнення проблеми та обґрунтування необхідності її розв’язання програмним методом

Основними причинами виникнення проблеми є:

функціонування трьох систем протидії надзвичайним ситуаціям та недостатнє використання можливостей єдиної системи цивільного захисту;

недосконалість системи управління процесами цивільного захисту та дублювання управлінських функцій;

неузгодженість актів законодавства у сфері цивільного захисту;

застарілість методів та форм проведення робіт із запобігання виникненню надзвичайних ситуацій;

обмежене фінансування заходів цивільного захисту, недостатнє матеріально-технічне оснащення органів управління та сил цивільного захисту.

Об’єктивними факторами, що знижують загальний рівень безпеки у техногенній сфері, є погіршення стану основних виробничих фондів підприємств та глобальні зміни клімату.

Прийняті у 2000 – 2007 роках 13 державних та регіональних цільових програм щодо зменшення ризику виникнення надзвичайних ситуацій та захисту населення і територій від їх наслідків, а також програми соціально-економічного розвитку регіонів, до яких включені окремі заходи цивільного захисту, не виконано у повному обсязі через обмеженість фінансування або його відсутність.

Продовження додатка Б

Актуальність розроблення і прийняття Загальнодержавної цільової програми розвитку цивільного захисту на 2009 — 2013 роки зумовлена необхідністю підвищення рівня координації дій органів управління та забезпечення матеріально-технічними ресурсами для ефективного розв’язання проблем у сфері цивільного захисту.

Мета Програми

Метою Програми є створення умов для зменшення ризику виникнення надзвичайних ситуацій та досягнення гарантованого рівня захисту населення і територій від їх наслідків із забезпеченням матеріально-технічного переоснащення органів управління та сил цивільного захисту, удосконалення механізму оперативного реагування на надзвичайні ситуації, оптимізації системи управління процесами цивільного захисту та підвищення ефективності функціонування єдиної системи цивільного захисту.

Шляхи і способи розв’язання проблеми, строки виконання Програми

Зменшення ризику виникнення надзвичайних ситуацій та гарантованого рівня захисту населення і територій від їх наслідків повинне здійснюватися за такими напрямами:

створення:

єдиної системи цивільного захисту на базі системи Цивільної оборони України та єдиної державної системи запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру;

системи управління процесами цивільного захисту з виключенням дублювання управлінських функцій;

сучасних центрів управління під час надзвичайних ситуацій;

ефективних сил цивільного захисту;

формування єдиного державного реєстру сил і засобів цивільного захисту;

Продовження додатка Б

відновлення підрозділів місцевої пожежної охорони і добровільних протипожежних формувань;

забезпечення матеріально-технічного переоснащення органів управління та сил цивільного захисту;

підвищення ефективності оперативного реагування на надзвичайні ситуації, зокрема із створенням служби – 112;

запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного характеру із створенням локальних систем виявлення їх загрози і локальних систем оповіщення населення у разі виникнення аварії на радіаційному, хімічному, вибухонебезпечному та іншому об’єкті підвищеної небезпеки;

удосконалення системи підготовки високопрофесійних фахівців з питань цивільного захисту.

Виконання Програми передбачається здійснити двома етапами.

На першому етапі (2009 – 2010 роки):

розробляються проекти Кодексу цивільного захисту України і нормативно-правових актів, спрямованих на створення єдиної системи цивільного захисту;

уточнюються повноваження центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у сфері цивільного захисту;

розробляється механізм компенсації витрат власників захисних споруд (балансоутримувачів);

завершуються роботи зі створення єдиної системи цивільного захисту з урахуванням змін у законодавстві;

удосконалюються система управління процесами цивільного захисту та структура сил цивільного захисту, зокрема шляхом створення сил швидкого реагування;

створюється служба-112, зокрема у містах проведення фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу;

удосконалюється механізм взаємодії центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій у процесі виконання заходів цивільного захисту;

Продовження додатка Б

відновлюються та доукомплектовуються підрозділи цивільного захисту МНС аварійно-рятувальною, інженерною та спеціальною пожежною технікою, засобами рятування, індивідуального спорядження та захисту, спеціальним обладнанням і приладами, граничні строки експлуатації яких закінчуються на початку 2009 року;

вживаються заходи для забезпечення сучасними технічними засобами робіт із проведення гідрометеорологічного спостереження;

відновлюється мінімально необхідна кількість підрозділів місцевої пожежної охорони та створюються умови для формування добровільних протипожежних формувань;

завершується будівництво пожежних депо, заплановане на кінець 2010 року;

уточнюються і виконуються галузеві та регіональні програми, плани заходів, спрямованих на вирішення проблемних питань у сфері цивільного захисту;

проводяться науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи з підвищення ефективності здійснення заходів цивільного захисту;

удосконалюється структура спеціалізованих аварійно-відновлювальних формувань центральних органів виконавчої влади, об’єктів підвищеної небезпеки, а також аварійно-рятувальних і аварійно-відновлювальних служб (формувань) регіонального і місцевого підпорядкування, громадських організацій;

створюються за територіально-виробничим принципом у регіонах і на підприємствах невоєнізовані (позаштатні) формування, спеціалізовані служби цивільного захисту;

оптимізується система індикації біологічних патогенних агентів та санітарно-протиепідемічного забезпечення населення у разі виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру;

розробляється та виконується державна програма забезпечення медичних закладів автомобілями швидкої медичної допомоги, передусім тих, що обслуговують сільське населення, та програми матеріально-технічного забезпечення аварійно-рятувальних і аварійно-відновлювальних служб (формувань) та служб сил цивільного захисту центральних органів виконавчої влади, регіонів (міст і районів), об’єктів підвищеної небезпеки;

Продовження додатка Б

упроваджується ефективний організаційно-фінансовий механізм запобігання виникненню надзвичайних ситуацій, захисту населення і територій від їх наслідків.

На другому етапі (2011 – 2013 роки):

удосконалюється структура єдиної системи цивільного захисту;

створюються:

у складі МНС сучасні центри управління під час надзвичайних ситуацій;

сили цивільного захисту швидкого реагування та служба-112;

локальні системи виявлення загрози надзвичайних ситуацій техногенного характеру і локальні системи оповіщення населення у разі виникнення аварії на радіаційному, хімічному, вибухонебезпечному та іншому об’єкті підвищеної небезпеки;

система моніторингу, прогнозування і запобігання надзвичайним ситуаціям, постійнодіючі центральні, регіональні та місцеві координуючі органи;

банк даних про потенційну загрозу надзвичайних ситуацій транскордонного характеру;

спеціальний підрозділ у складі МНС для проведення державної експертизи проектів рішень з питань цивільного захисту та техногенної безпеки;

МНС, Мінтрансзв’язку разом з МОЗ авіаційні підрозділи, оснащені медичним обладнанням для надання невідкладної медичної допомоги і транспортування хворих та постраждалих до лікувальних закладів;

мережа навчально-методичних центрів комплексної підготовки і перепідготовки фахівців з питань цивільного захисту (з урахуванням відповідної спеціалізації);

електронна база даних, навчально-методичних та інших матеріалів (посібників) з метою організації дистанційного навчання та консультування з використанням інформаційних і телекомунікаційних технологій;

здійснюється матеріально-технічне забезпечення Державної медицини катастроф і Держсанепідемслужби;

Продовження додатка Б

завершується робота з:

оновлення в підрозділах оперативно-рятувальної служби цивільного захисту МНС аварійно-рятувальної, інженерної та спеціальної пожежної техніки, засобів рятування, індивідуального спорядження та захисту, спеціального обладнання та приладів, граничні строки експлуатації яких закінчуються в 2012 році, створення резерву зазначеної техніки та обладнання;

переоснащення та дооснащення:

авіації МНС сучасною технікою багатоцільового призначення для здійснення заходів цивільного захисту з урахуванням вимог міжнародних стандартів;

Державної спеціалізованої аварійно-рятувальної служби на водних об’єктах сучасною спеціальною технікою та обладнанням;

Державної спеціалізованої аварійно-рятувальної служби пошуку та рятування туристів сучасним спеціальним альпіністським і аварійно-рятувальним обладнанням, засобами пересування, малої механізації та зв’язку;

Державної спеціальної (воєнізованої) гірничорятувальної (аварійно-рятувальної) служби сучасною автомобільною та інженерною технікою, спеціальним хімічним та пожежним обладнанням;

державного підприємства “Мобільний рятувальний центр МНС” інженерною технікою, засобами малої механізації та зв’язку, радіаційного і хімічного захисту, спеціальними приладами та обладнанням, робототехнікою, автотранспортними засобами і засобами життєзабезпечення постраждалого населення, а також мобільного госпіталю МНС сучасною медичною технікою та обладнанням;

гідрометеорологічної служби, зокрема мереж метеорологічного, авіаметеорологічного, аерологічного, гідрологічного (річкового і морського) спостереження, автоматизованими технічними комплексами, приладами та обладнанням;

мережі метеорологічного радіолокаційного спостереження допплерівськими метеолокаторами, та інших прогностичних центрів Держгідромету сучасними програмно-апаратними засобами цифрового моделювання і прогнозування погоди і водного режиму;

відновлення підрозділів місцевої пожежної охорони та створення добровільних протипожежних формувань;

Закінчення додатка Б

модернізації загальнодержавної, територіальної, спеціальної та об’єктової автоматизованої системи централізованого оповіщення, системи зв’язку цивільного захисту, зокрема на пунктах управління центральних та місцевих органів виконавчої влади;

організації навчання за напрямами освітньої кваліфікації «Цивільний захист» і «Охорона праці»;

інтегрування до апаратно-програмних комплексів служби-112 локальних систем виявлення загрози надзвичайних ситуацій техногенного характеру і локальних систем оповіщення населення у разі виникнення аварії на радіаційному, хімічному, вибухонебезпечному та іншому об’єкті підвищеної небезпеки.

Очікувані результати виконання Програми, визначення її ефективності

Здійснення заходів Програми дасть змогу:

забезпечити належний рівень безпеки населення і захисту територій, об’єктів підвищеної небезпеки від загроз надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру;

створити оптимальну і ефективну єдину систему цивільного захисту;

підвищити ефективність функціонування сил цивільного захисту та системи моніторингу і прогнозування надзвичайних ситуацій;

зменшити ризик виникнення надзвичайних ситуацій та їх наслідки;

підвищити ефективність використання коштів для здійснення заходів цивільного захисту.

Оцінка фінансових та трудових ресурсів, необхідних для виконання Програми

Фінансування заходів Програми здійснюватиметься за рахунок державного бюджету, інших джерел, передбачених законом. Обсяг фінансування повинен уточнюватися щороку під час складання проекту державного бюджету.

Орієнтовний обсяг фінансування Програми становить 10 млрд 146 млн гривень, у тому числі за рахунок державного бюджету – 7714,35 млн, місцевих бюджетів – 1954,13 млн, інших джерел – 477,5 млн гривень.

Прем’єр-міністр України Ю. ТИМОШЕНКО

Додаток В