1. Тут згадуються одні лише канонічні книги;

2. До них приєднуються три книги Маккавейські;

3. Для юнаків призначається книга Сираха.

Перше положення пояснюється з еклог Мелітона і Оригена, в котрих висловлена сутність погляду Православної Церкви на юдейський канон, як такий, що має авторитет також для християн.

Згадка в ап. прав. Маккавейських книг пояснюється свідченням Оригена про існування у євреїв цих книг як шанованих і авторитетних.

Книга Сираха згадується немов осторонь, що свідчить про те, що не всі книги грецьких біблійних списків мали однаковий авторитет і призначення в очах християн. Це положення має близьку паралель у Оригена, який неканонічні книги радив читати оголошеним. Для оголошених і юнаків духовний зміст Писання – тверда їжа (1 Кор. 3:2-3; Євр. 5:12-14).

Чим пояснюється наявність у 85-му ап. прав. серед канонічних – книг Маккавейських? Відповідь на це питання можна знайти у древніх православних каноністів. Так, Зонара, Вальсамон і Аристин співставляли це правило з іншими соборними і отцівськими аналогічними правилами, які строго обмежували православний старозавітний канон юдейським каноном. Це дозволяє зробити висновок, що в апостольському правилі перераховуються взагалі книги “шановані і святі”, а не тільки канонічні і богонатхненні. Саме тому серед новозавітніх книг тут містяться і два послання Климента які ніколи не мали канонічного авторитету у східній Церкві.

Отже, еклогі Мелітона і Оригена, 85-те апостольське правило і переклад Пешито знаходяться у повній взаємній згоді. Вони свідчать про визнання отцями і вчителями Східної Церкви різниці в авторитеті канонічних і неканонічних книг. Останні не визнавались богонатхненними, не завжди входили до біблійних перекладів, і призначались для читання юнакам (ап.прав.) і оголошеним (Ориген).

Католицькі вчені вказують на часте цитування отцями неканонічних книг, як на факт визнання богонатхненності цих книг:

Климент Олександрійський (Прем., Макк., Тов., Варуха, Сираха);

Діонісій Олександрійський (Товита, Сираха, Прем., Варуха);

Іпполіт Римський (Прем., Варуха, Макк.).

Однак, у творах святих отців є також багато цитат із апокрифів, що зовсім не свідчить про їх богонатхненність.

Так, книгу Еноха, як “святе Писання” цитують:

Варнава (IV, 3. XVI, 6. = Еноха 89,56.66)

Тертуліан (De idololat. 4; De cultu Fem. 1,3…)

Климент Олександрійський.

“Восходження Ісаї” цитує св. Юстин.³⁴

До цього додамо, що Афінагор і Феофіл Антіохійський взагалі не цитують неканонічних книг. Тому присутність або відсутність цитувань не може служити приводом для якихось однозначних висновків. Стосовно цитувань апокрифів, католицькі вчені справедливо наводять думку Оригена (Prolog. In Cant), що “авторитет цих книг сумнівний і за цитатами не можна надавати їм авторитету канонічності”³⁵. Те ж саме можна сказати і про цитати з неканонічних книг.

В біблійних грецьких списках IV-го і наступних століть часто знаходяться зовсім небіблійні писання: Послання Варнави, Пастир Єрми, Послання Климента. Тоді як у більш древніх списках могли міститись і старозавітні апокрифи, що й давало привід отцям цитувати їх, як “писання”.

Припускають, що в Христовій Церкві мав місце визначений і затверджений апостолами каталог – збірник священних старозавітних книг.³⁶ Це є досить сумнівним. Отці ІІ-го століття за свідченнями “про число і порядок” старозавітніх книг були змушені звертатись до юдеїв і навіть подорожували з цією метою до Палестини, як вчинив Мелітон. А отці ІІІ-го і IV-го століть посилались на “знаходження старозавітніх книг у ковчезі” (св. Епіфаній Кіпрський, св. Іоан Дамаскін), а не на апостольське передання. Тому швидше за все, що такого каталогу від апостолів не було. Вони користувались звичайними юдейськими збірниками старозавітніх книг, називаючи юдеїв хранителями слова Божого (Рим. 3:2), і такий приклад залишили своїм наступникам.

Рекомендована література:

Евсевий Памфил. Церковная история. – М., 1993.

Св.Иустин Философ. Разговор с иудеем Трифоном // Апологеты. Защитники христианства. – СПб., 2002.

Книга правил святых апостолов, святых Соборов Вселенских и поместных и святых отец. – М., 2004.