Історія старозавітнього канону у Західній церкві

VI-XVI ст.

Західна Церква в своїх офіційних соборних і папських постановах залишались вірною своїй позиції попередніх століть. Свідчення, що стосуються даного питання, розглянуто в такій послідовності: папські постанови, соборні постанови, і богословські твори.

Канон папи Лева Великого (440-461р.), редакція якого належить до VІ ст., наводить правила Карфагенського собору, тоді як серед правил Лаодикійського собору пропускає 60-е правило. На це звертали увагу навіть католицькі богослови.

Папа Микола І (858-867р.) в декреті 865 року до гальських єпископів наказує керуватися каноном Інокентія І. Микола І стверджує, що “всі римські первосвященики і всі Церкви завжди приймали цей канон і ніколи (невже?) не зустрічали ніяких заперечень щодо цього”.

Папа Євгеній IV (1431-1447р.) в буллі про Ферраро-Флорентійський собор (1438-1439р.) від 1442 року, говорить, що свята Римська Церква визнає одного Господа автором Старого і Нового Завіту. Далі він називає усі канонічні і неканонічні книги в такому ж порядку, як у Інокентія І-го.

Окрім папських булл, у вказаний період часу, Західна Церква в питанні про канон опиралась також на збірники церковних правил і судження каноністів.

Діонісій Малий (†540р.). Родом з Далматії, можливо – слов’янин. З 500-го року монах у Римі. Авторитетний вчений в Західній Церкві. Склав офіційний збірник канонів з паралельними грецькими і латинськими текстами (бл. 533р.). Цілком схвалюється 33-є правило Карфагенського собору. Однак, як і у папи Лева, не згадується 60-е правило Лаодикійського собору.

Каноністи Бурхард Вормський (бл.1020р.), Вівес Шартрський (†1115р.) і Граціан (†1115р.) визнають за керівний декрет папи Гепасія.

Соборні постанови, які стосувалися б питань канону, у цей період з’явились досить пізно, лише в сер. XV-XVI століттях. Тому Західна Церква керувалась в першу чергу вище викладеними більш ранніми папськими буллами і канонічними збірниками.

Питання біблійного канону порушувалось лише на двох соборах: Флорентійському (1439р.) і Тридентському (1546р.). Приводом до чіткого вирішення питання складу старозавітнього канону послужили в першому випадку явна незгода у цьому питанні з Православною Церквою, а в другому – з протестантами.

На Флорентійському соборі, так само, як у вище наведеній буллі до нього папи Євгенія IV, усі старозавітні і новозавітні книги визнані творами одного Святого Духа, як їх автора, і перераховані :

Буття Вихід Левит Числа Второзаконня Ісуса Суддів Руф чотири Царств дві Параліпоменон

Ездра Неемія Товія Юдиф Есфір Іов Псалми Давида Притчи Екклезіаст Пісня Пісень

Премудрість Соломона Еклезіастик (прем.сина Сираха) Ісая Єремія з Варухом Єзекиїль Даниїл 12 пророків Дві книги Маккавейські

Особливості цього каталогу: вперше називається книга Неемії, яка раніше на сході і на заході називалась другою книгою Ездри. В списку не згадуються Плач і Послання Єремії. Не дивлячись на ці незначні відмінності, є очевидним, що Флорентійський собор визнавав рівними неканонічні і канонічні книги. Винятком є лише друга і третя книги Ездри і третя Маккавейська, які, як раніше, так і тепер не входять до канону Католицької Церкви, і вважаються апокрифами(за виключенням 2-ї кн.Ездри).

Особливе значення мала постанова Тридентського собору (4-та сесія від 8 квітня 1546р.). Вона має керівний авторитет в Католицькій Церкві і повністю була повторена на Ватиканських соборах..

В діяннях собору детально описані складні богословські дискусії, що передували офіційному проголошенню цього правила 8 квітня 1546 року. Обговорення і суперечки з приводу питання про склад старозавітнього канону серед членів собору виникли ще з 7-го січня. І особливо детально це питання дебатувалось на лютневих і березневих засіданнях.

Предметом дискусій були переважно неканонічні книги, їх сумнівне походження, їх сумнівний авторитет, не рівний авторитету канонічних книг, їх відсутність у єврейському каноні, а також у 85-му апостольському правилі, невизнання за ними авторитету блж. Єронима. Ці безсумнівні з церковно-історичних джерел факти побуджували кардиналів, особливо кардинала Пашехо висловлювати заперечення проти повної канонізації цих книг. Через що члени собору навіть утримались від терміну “sacri et canonici”, і залишили досить невиразне “qui in Vulgata Latina sunt”.

Сформульоване в цих дискусіях соборне визначення від 8 квітня читається так:

“Святійший вселенський і загальний собор Тридентський… визнає у цьому декреті каталог Священних книг, обов’язковий для кожного віруючого. Ці книги такі: Старого Завіту –

Буття Вихід Левит Числа Второзаконня Ісуса Суддів Руф чотири кн. Царств дві Параліпоменон

перша Ездри друга, яка назив. Неемією Товія Юдиф Есфір Іов Псалтир Давида із 150псалмів Притчи Екклезіаст Пісня Пісень

Премудрість Еклезіастик Ісая Єремія з Варухом Єзекиїль Даниїл 12 малих пророків (з поіменним списком) Дві книги Маккавейські

Хто не вважає ці книги священними і канонічними, – йдеться далі у декреті, – в цілому їх змісті і у всіх їх частинах, як вони читаються і приймаються у Церкві католицькій, і як вони містяться у древній латинській Вульгаті, і свідомо та вперто буде відкидати встановлене передання, той нехай буде анафема”.

Плач і Послання Єремії, вирогідно, маються на увазі в його книзі. Наприкінці декрету міститься вказівка, що неканонічні відділи канонічних книг, наприклад, Есфір, Даниїла, також повинні бути визнані авторитетними і богонатхненними.

Від усіх соборних постанов цей декрет відрізняється проголошенням “анафеми” на християн, які незгідні з наведеним собором кодексом старозавітніх книг. Ні один з попередніх соборів, як на сході, так і на заході не використовував анафематствування у вирішенні питання канону. Такі крайнощі були результатом полеміки з протестантами. Але вони не унеможливили в подальшому появи незгідних з цим декретом суджень католицьких і протестантських богословів.

У повній згоді з наведеними папськими декретами і пізнішими соборними постановами знаходились численні богословські праці, які підтверджували і обґрунтовували їх:

Кассіодор (†бл.580р.) – відомий письменник і державний діяч Остготської Італії. Виклавши три переліки старозавітніх книг: блж. Єронима, блж. Августина і своє, схоже з останнім, вказує у Старому і Новому Завіті “70 книг, за числом фініків, знайдених євреями в Елімі (Числ. 33:9)”. Кассіодор зазначає, що ці три переліки “не протирічать, а лише різняться” і приймаються різними авторитетними особами і соборами. Перелік блж. Єронима, за його думкою, “був прийнятий на нікейському (?) і халкидонському (?) соборах”. З соборних актів такі факти невідомі.⁵⁰

Ісидор, архієп. Севільський (†636р.). видатний церковний письменник і вчений. Визнаний Католицькою Церквою “вчителем церкви” (doctor ecclesiae). Один з великих вчених середньовіччя. Його головна праця “Етимологія” в 20-ти книгах енциклопедичного характеру.

Ісидор також допускає потрійний перелік старозавітніх книг. Про неканонічні книги зауважує, що “хоча євреї не приймають їх до канону і відносять до апокрифів, Християнська Церква визнає їх як писання канонічні”. Книгу Варуха і Послання Єремії Ісидор зовсім не згадує, другу і третю книгу Ездри відносить, “згідно з юдейським каноном”, до апокрифів.

Латинські Біблії, що збереглись з VIII і ІХ ст. Алкуїна(725р.) і Теодульфа (821р.) містять усі канонічні і неканонічні старозавітні книги. Авторитет цих рукописних видань Біблії був визначальним в середні віки в Західній Церкві. Однак стосовно книги Ісуса сина Сираха Алкуїн вагається. Посилаючись на блж. Єронима і Ісидора Севільського він визнає її “менш авторитетною, ніж пророчі книги”.

Рабан Мавр (†856р.), абат Фульдського монастиря. Нараховував 45 книг Старого Завіту, і разом з новозавітніми називав “72 книги, за числом учнів Ісуса Христа”.

В Біблійних коректоріях - виправленнях Вульгати, ХІІІ-го і подальших століть, починаючи з Паризької коректорії (1220р.) знаходяться усі неканонічні книги.

Альберт Великий (†1280) зазначає, що у євреїв було 22 книги, за числом літер алфавіту, або 24 “за числом старців Апокаліпсису” (Апок. 4:4,10). Але разом з тим стверджує, що Християнська Церква визнає також інші, які не були в каноні юдеїв, книги.⁵¹

Більш пізнішими захисниками католицького канону були Бонавентура (†1274р.) і Фома Вальденський (†1430р.) – стовпи католицького богослів’я. Нових, оригінальних аргументів ними висловлено не було. А головне – їхні докази позбавлені грунтовного аналізу змісту і вчення неканонічних книг.

Особливо важливим у даному питанні є факт відсутності одностайності в погляді на канон серед самих католицьких богословів. Особливо чітко це виявилось на Тридентському соборі. Тому зрівняння у своїй гідності канонічних і неканонічних книг не було загальновизнаним на Заході і мало багато авторитетних противників такого вирішення питання.

Заперечення офіційної позиції Римо-Католицької Церкви висловлювались протягом усього періоду, що розглядається (VI-XVIст.). В хронологічній послідовності їх можна викласти таким чином.

За авторитетом в Католицькій і Православній Церкві перше місце тут належить папі Григорію І Великому (Двоєслову) (590-604р.). Григорій І в своєму творі “Моральності” обмежує старозавітній канон єврейським каноном. Про Маккавейські книги Григорій говорить, що вони знаходяться “поза каноном”, хоча й читаються прилюдно для настанови Церкви. Григорій Двоєслов з повагою говорить також про неканонічні книги: Товита, Премудрості Соломона і Сираха, але не відносить їх до канону, згідно з блж. Єронимом і отцями Східної Церкви.⁵²

Юнілій, єпископ Африканський (†560р.). Незважаючи на своє перебування в Африці, де жив Августин, і де видавались правила Іпонійського і Карфагенського соборів, Юнілій опирався на юдейських канон і вчення блж. Єронима. Тому він не схвалює прийняття до канону таких книг, як Премудрість Соломона, Сираха, Товита, Юдиф і Маккавейські книги.

Але в подальшому аналізі цього питання Юнілій відходить від позиції блж. Єронима і наближається до Федора Мопсустського, стверджуючи, що книги Параліпоменон, Іова, Товії, Ездри, Юдиф, Есфір не є канонічними, а мають “середній авторитет”. А книги Премудрості Соломона і Пісня Пісень є “неканонічними і не мають ніякого авторитету”.

Таку класифікацію Юнілій ніякими аргументами не підтверджував, і ніким, як на заході, так і на сході вона не приймалась.

Примазій Адруметський, товариш Юнілія, був більш стриманим у висновках і обмежував число канонічних книг 24-ма, “за числом крил апокаліптичних тварин”(Апок. 4:6-8).

Беда Достопочтенний (†735р.) дослівно повторює теж саме.

Агобард Ліонський (†840р.) визначає “22 божественні книги. За числом літер єврейського алфавіту”.

Ноткер (†912р.) висловлював сумніви щодо авторитету неканонічних книг, “які не приймаються до юдейського канону, але приймаються Церквою для настанови”.

Валафрид Страбон (†849р.) в своєму творі “Glossa ordinaria” помістив вступні зауваження до священних книг блж. Єронима. Страбон минає неканонічні додатки до книг Есфір і Даниїла, і не надає кометарі книгам Варуха і Посланню Єремії, зазначаючи, що ці книги не знаходяться в єврейському каноні, а є лише у виданні Вульгати. Він вказує, що “Церква призначає їх для настанови читачів, тому що в них є пророцтва про Христа і про останні часи”. Ця Глосса мала велике розповсюдження і вплив у середні віки.

Ще більш рішуче висловлюється Роберт Денц (†1135р.). Він не визнає канонічною і критикує Премудрість Соломона, залишає без тлумачень Варуха і неканонічні відділи Даниїла. Подібні відділи книги Есфір називає “цікавими” лише з історичної точки зору. Але вони не мають рівного авторитету з відділами єврейського тексту, в яких полягає “істина Писання”.

Роблячи огляд знаменитих осіб Старого Завіту, Денц не згадує Юдиф і Товію. Про одноіменні книги він говорить, що “їх немає у єврейському каноні, а на Нікейському соборі вони прийняті для настанови святої Церкви(?)”. Денц обмежує старозавітній канон 24 книгами, “за числом старців Апокаліпсису”(Апок. 4:4). Про Маккавейські книги він говорить з великою повагою, можливо, згідно з 85-м апостольським правилом.

Гуго-Сен Віктор (†1141р.) згідно з блж. Єронимом визнає 22 книги старозавітнього канону. Інші називає такими, що “читаються, але не знаходяться в каноні”, і частково є “коментарем до книг канонічних”. На його думку, канонічні і неканонічні книги, у порівнянні одне з одним, знаходяться в такому ж положенні, що й папські декреталії і святоотцівські творіння з новозавітніми книгами. Він навіть не визнає їх такими, що мають міститися в біблійних списках.

Позицію блж. Єронима і східних отців у цей час (ХІІст.) підтримували такі католицькі богослови, як Петро Манжер (†1178р.), Іоан Салісбюрійський (†1180р.), Жан Белет. В наступному столітті Гуго сен-Шер (†1263), Жан-де Жен (†1286р.), Вільгельм Оккам (†1347р.) також без особливих змін повторюють блж. Єронима.

Навіть такий авторитет католицького богослів’я, як Фома Аквінський (†1274р.) не може бути названий серед беззастережних шанувальників неканонічних книг. Про книгу Премудрості Соломона він говорить, що вона “не знаходиться в числі канонічних книг”. Про книгу Еклезіастик висловлюється так само, що ця книга “не була у євреїв в каноні”. Однак, незважаючи на це, католицькі вчені, зокрема Корнелі, Люазі, намагались показати Фому беззастережним шанувальником неканонічних творів. “Можна думати, – говорить Люазі, – що святий Фома за своїм переконанням особисто більше схилявся до визнання, аніж до відкидання канонічності цих книг”. Однак вище наведені цитування Аквіната дуже складно узгодити з такими висновками.

Отже, ціла низка західних богословів, як найавторитетніших, так і менш авторитетних, але достатньо чисельно представлених, не визнавали позиції блж. Августина, західних соборів і папських постанов і тримались юдейської традиції канону, позиції блж. Єронима і Східної Православної Церкви.

Ці західні достойники ще більше утвердились в своїх судженнях, коли самі стали вивчати старозавітні книги за єврейським текстом. Таким був вчений тлумачник Микола Ліра (+1341р.). Він повторює судження Єронима про неканонічні книги, і не вважає за потрібне робити тлумачення неканонічних відділів книги Есфір, “тому що їх не тлумачив Єроним, і були вони зібрані Йосифом (Флавієм) або ще кимось”. Укладаючи тлумачення до таких книг, як Товита, Премудрість Соломона, друга Ездри, він постійно зазначає, що “в єврейському каноні їх немає, а Римською Церквою вони призначені для моральних настанов” (Com. in. Tob.1,2; Com. In. Sap. 1,3). Неканонічні відділи книги Даниїла він тлумачить окремо від канонічних, і розміщує їх після Премудрості Соломона і інших неканонічних книг.

На вчених не впливали навіть соборні постанови Західної Церкви.

Так вчений коректор Вульгати Альфонс Тостат, єпископ Авільський (†1455р.) поділяє старозавітні книги за їхньою гідністю на декілька ступенів:

канонічні і достовірні – це книги єврейського канону, вчення яких обов’язкове для віри кожного християнина. Вони завжди можуть використовуватись в богословських працях і в полеміці;

менш канонічні і недостовірні – це неканонічні книги: Премудрість Соломона, Еклезіастик, Товит, Юдиф, Маккавейські. Вони можуть використовуватись для розкриття християнського вчення, але в полеміці не завжди, так як не всі їх визнають, і “їх вчення не обов’язкове для віри кожного християнина”. (Prolog. In Evangel.).

апокрифи, які розміщують в Біблії, але не читають в Церкві, - наприклад, 4-а ( по нашому 3-я ) книга Ездри.

апокрифи, однозначно заборонені Церквою.

“Про книги другого ступеня Церква не знає цілком визначено– натхненні були їх письменники Святим Духом, чи ні”.

Цікавим є те, що навіть архієпископ флорентійський, який, можливо, навіть був на Флорентійському Соборі, Антонін (†1459р.) не погоджується з соборною постановою. В посланні до яковитів він стверджує, що “апокрифи (тобто неканонічні книги) Церква вважає істинними, корисними і повчальними але в суперечливих питаннях віри ними не слід користуватись”. Він говорить подібно до Гуго-Сен Віктора, що ці книги “за авторитетом можуть бути уподібнені словам святих вчителів, схвалених Церквою”. А це, без сумніву, далеко не той авторитет, який приписував цим книгам Флорентійський собор і була папи Євгенія IV-го.

До викладеного переліку імен католицьких богословів, що не поділяли офіційну позицію Католицької Церкви, належить також вчений екзегет і богослов, апологет і полеміст кардинал Кайетан (†1534р.):

“Тлумачення історичних книг Старого Завіту, - говорить він, - завершимо книгою Есфір. Інші книги: Юдиф, Товія, Маккавейські поставлені Єронимом окремо від канонічних. Вони разом з Премудрістю Соломона і Еклезіастиком знаходяться між апокрифами.

Ці книги і інші, подібні до них, що знаходяться в біблійному каноні, не є канонічними, тобто не є керівними для утвердження віри. Однак вони приймаються до біблійного канону як морально-повчальні і корисні для віруючих. Лише усвідомлюючи цю різницю, можеш приймати слова Августина про канон, а також постанову Флорентійського собору і булу Євгенія IV-го, соборів помісних і карфагенського і лаодикійського, і декрети Інокентія І-го і Геласія І-го”.

Викладені у Кайетана факти викликали вчені суперечки також у отців Тридентського собору. Як бачимо, анафематствування не виглядає серйозним богословським аргументом.

Ось лише декілька прикладів того, як у Західній Церкві інколи вирішувались питання пов’язані зі Священним Писанням:

В ХІІ столітті папа Інокентій ІІІ оголосив, що так як П’ята книга Мойсея називається Второзаконням, то вона дійсна також для Христової Церкви, яка є другою Церквою після першої, старозавітньої. Тому всі вимоги Второзаконня обов’язкові для християн. Зробив це папа через власне невігластво, навіть не зовсім уявляючи, про що йде мова в книзі. Але так чи інакше, про це було офіційно заявлено.⁵³

В XVI столітті Католицька Церква зробила спробу перегляду і виправлення пошкоджень латинського тексту Біблії – Вульгати. Виправлене видання вийшло при папі Сиксті V. В передмові до нього цей текст оголошувався остаточним і незмінним під загрозою відлучення від Церкви. Однак ця редакція перекладу виявилася настільки неточною, що до неї знадобилось внести близько 2 тисяч виправлень.

Наступний папа Климент VIII, змушений був знищити усе Сикстове видання і видати нове, виправлене ще раз. Але передмова Сикста з відлученням була збережена. Виходить так, що обидва папи за текстом передмови підпали під анафему одне одного!!!

Рекомендована література:

Огицкий Д., Козлов М., свящ. Православие и западное християнство. –М., 1999.

Лозинский С. История папства. –М., 1986.

Карсавин Л. Католичество. Откровение блаженной Анжелы. –Томск, 1997.

Зноско-Боровский М., прот. Сравнительное богословие. –М., 2003.