27. Конституційні основи законодавчої діяльності

Стаття 75 Конституції України проголошує, що “єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України”. Отже, виключно до компетенції Верховної Ради належить прийняття законодавчих актів, які мають найвищу юридичну силу та яким мають відповідати нормативно-пра-вові акти всіх інших державних органів (підзаконні акти). Вер-ховна Рада - загальнонаціональний представницький орган державної влади, що діє на постійній основі. Вона через вільно обраних народних депутатів представляє український народ і діє в інтересах усіх громадян України. Правовий статус Верховної Ради визначено в розділі IV “Верховна Рада України” Конституції України, а основні її функції - також і в інших розділах Конституції: V “Прези¬дент України”, VI “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади”, VII “Прокуратура”, VIII “Правосуддя”, XII “Конституційний Суд України”. Останнє зумовлене тим, що в процесі виконання своїх функцій усі три гілки державної влади тісно взаємодіють. Верховна Рада України складається з однієї палати, що для України, мабуть, є оптимальним варіантом побудови парла-менту, бо однією з причин, які можуть обумовлювати ство¬рення двопалатного парламенту, є передусім федеративний устрій держави. Україна ж є унітарною державою, а в таких державах, як свідчить історія розвитку парламентаризму, наявність двопалатних парламентів зумовлюється здебільшого національними, історичними та культурними традиціями. У ми-нулому двопалатні парламенти виникали, як правило, в ре¬зультаті компромісу між феодалами та буржуазією. В Україні таких традицій не існує. Порядок діяльності Верховної Ради України, її органів і по-садових осіб, крім того, що його викладено в Конституції Ук-раїни, нині визначено Регламентом Верховної Ради України від 27 липня 1994 p., законами України “Про постійні комісії Верховної Ради України” від 4 квітня 1995 р. (за Конституцією України постійні комісії мають назву комітетів), “Про статус народного депутата України” від 22 березня 2001 p., іншими законодавчими актами, до яких вносилися відповідні зміни й доповнення у зв’язку з прийняттям Конституції України. Водночас слід зауважити, що статтею 82 Конституції перед-бачається прийняття закону про регламент Верховної Ради України. Стаття 76 Конституції України встановлює, що конститу¬ційний склад Верховної Ради України налічує 450 народних депу-татів, які обираються на основі загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 4 роки. На підставі Закону України “Про вибори народних де-путатів України” від 24 вересня 1997 р. (пункт 2 статті 1) 225 з них обираються в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 - за списками кандидатів у депута-ти від політичних партій, виборчих блоків партій у багатоман-датному загальнодержавному виборчому окрузі на основі про-порційного представництва.

17.Конституційні права на охорону здоровя, медичну допомогу та медичне страхування, на безпечне для життя і здоровя довкілля

Стаття 49. Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного І доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Невід'ємне право людини на життя і здоров'я, що знайшло своє відображення в ряді статей Конституції (статті 5, 27) одержало відповідний розвиток у ст. 49, ч. 1 якої наголошує, що кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Зміст цієї статті повністю узгоджується з приписами Загальної декларації прав людини (ст. 25) та Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права (ст. 12), відповідно до яких кожна людина має право на медичну допомогу та медичний догляд у разі хвороби.

На даний час в Україні діє достатньо розгалужена система законодавства, що регулює правові відносини, пов'язані з охороною здоров'я та медичною допомогою. Найважливіші серед них: Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. із змінами та доповненнями, Закон України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» із змінами та доповненнями, Закон України від 12грудня 1991 р. «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення».

Важливе значення для комплексного вирішення проблем ож рони здоров'я мають загальнодержавні концепції та соціальні \ економічні, медико-санітарні і оздоровчо-профілактичні прогрі ми, які розробляються і затверджуються Президентом України Кабінетом Міністрів України і здійснюються центральними Л місцевими органами виконавчої влади. Так, наприклад, Концеїк ція розвитку охорони здоров'я населення України, затвердеь^х Указом Президента України 7 грудня 2000 p., Національна прогр ма «Репродуктивне здоров'я» схвалена Указом Президента Укра")-⁴ ни 26 березня 2001 p., Міжгалузева програма «Здоров'я нації» ц 2002–2011 pp., затверджена постановою Кабінету Міністрів Укра ни 10 січня 2002 р. Місцеві програми охорони здоров'я населенню розробляються та здійснюються органами місцевого самоврядуч вання та місцевими державними адміністраціями.

Охорона здоров'я в Україні визнана пріоритетним напрямок діяльності суспільства і держави, одним із головних чинників розвитку народу України. Право на охорону здоров'я відповідно до ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров'я передбачає, що кожний громадянин України повинен мати життєвий рівень, необхідний для підтримання здоров'я людини, безпечні для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, санітар-" но-епідеміологічне благополуччя території і населеного пункту де він проживає, безпечні і здорові умови праці, навчання, побу ту та відпочинку, кваліфіковану медико-санітарну допомогу, до стовірну інформацію про стан свого здоров'я, право на відшко дування заподіяної здоров'ю шкоди та інше.

Державну політику охорони здоров'я формує Верховна Рада України. Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я. Гарантіями права на охорону здоров'я є: створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров'я; організація і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров'я; надання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги; здійснення контролю та нагляду в галузі охорони здоров'я; встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров'я тощо. Існуюча мережа державних і комунальних закладів охорони здоров'я не може бути скорочена.Держава створює умови для доступного усім громадянам медичного обслуговування шляхом фінансування охорони здоров'я за рахунок Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів місцевого самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів та інших джерел, не заборонених законодавством. За рахунок бюджетних коштів фінансуються загальнодоступні для населення заходи охорони здоров'я. Постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 р. затверджена Програма надання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги, яка розроблена відповідно до ст. 7 Основ законодавства України про охорону здоров'я. Конституційний Суд України розглянув справу щодо офіційного тлумачення положень ч. З ст. 49 Конституції України (справа про безоплатну медичну допомогу)- У рішенні Конституційного Суду від 29 травня 2002 р. № 10-рп встановлено, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно. Одночасно держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Медична та лікувально-профілактична допомога надається громадянам поліклініками, лікарнями, диспансерами, клініками науково-дослідних інститутів, службою швидкої медичної допомоги, а також окремими медичними працівниками, що мають на це відповідний дозвіл. Медичні працівники в цих випадках зобов'язані надавати першу невідкладну допомогу при нещасних випадках і гострих захворюваннях.

Фінансування охорони здоров'я має здійснюватися також за рахунок коштів від медичного страхування. Страхування громадян буде здійснюватися за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків