2) Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р.

Цей Закон створює правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні, встановлює державні гарантії їх свободи відповідно до Конституції України та інших актів чинного законодавства і визнаних Україною міжнародно-правових документів.

Друковані засоби масової інформації є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації.

Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформа-ції, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів посадовими особами державних органів, підприємств, установ, організацій або об'єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв'ю.

Закон визначає також неприпустимість зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації.

3) Закон України «Про Національний архівний фонд і архівні установи» від 24 грудня 1993 р.

В Законі підкреслюється неприпустимість створення таємних архівів, передбачаються правові гарантії доступу громадян до архівних фондів.

77. Системно-структурна характеристика Конституційного права як галузі права.

Конституційне право України — елемент правової системи держави. У свою чергу, воно є складною системою, що формується з багатьох взаємодіючих частин і елементів, які характеризують внутрішню структуру конституційного права і вирізняють його серед інших галузей права.

Структура конституційного права України зумовлена системними зв'язками між його нормами та інститутами, що перебувають у відповідній підпорядкованості один до одного. Нормам кожного конституційно-правового інституту притаманна внутрішня єдність, яка, в свою чергу, відрізняє їх від норм інших інститутів конституційного права. Інтеграція і диференціація норм та інститутів зумовлені особливостями тієї сфери суспільних відносин, які вони регулюють.

Система галузі конституційного права України складається з найважливіших конституційно-правових інститутів, до яких насамперед належать інститути: основ конституційного ладу; основ правового статусу людини і громадянина; територіального устрою; основ організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування; безпосередньої демократії (вибори, референдум).

Характеристика системи конституційного права України зумовлює необхідність складових частин не лише всієї галузі права, а й кожного конституційно-правового інституту в його системі. В основі співвідношення цих інститутів і їх взаємодії — реальне співвідношення і взаємодія тих сфер суспільних відносин, які є предметом конституційного регулювання.

Норми одного інституту створюють необхідні передумови для дії іншого або декількох інститутів, визначають їх зміст і спрямованість. Так, норми інституту основ конституційного ладу посідають перше місце в системі конституційного права України, оскільки в них містяться основоположні політико-правові принципи організації і функціонування держави та суспільства. Вони визначають спрямованість правового регулювання іншими конституційно-правовими інститутами.

Конституційно-правова норма - це загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою з метою охорони та регулювання суспільних відносин, які становлять предмет галузі конституційного права.

Конституційно-правові норми характеризуються загальними рисами, притаманними всім видам правових норм, зокрема: а) вони виступають регулятором суспільних відносин; б) встановлюють загальнообов'язкові правила поведінки; в) мають формально визначений характер; г) мають письмову, документальну форму, містяться в нормативно-правових актах; ґ) їх виконання забезпечується примусовою силою держави.

Водночас, конституційно-правовим нормам властиві й деякі специфічні риси. Так, від інших правових норм вони відрізняються:

1)   змістом, оскільки регулюють особливе коло суспільних відносин, що становлять предмет галузі конституційного права України;

2)  установчим характером приписів, що містяться в цих нормах,- вони визначають систему органів державної влади, встановлюють форму правових актів (закони, укази, постанови, розпорядження), порядок їх прийняття і оприлюднення тощо;

3)  джерелами, в яких вони виражені,- найважливіші норми закріплені в Конституції України і мають найвищу юридичну силу;

4)   особливостями структури, оскільки для них не є характерною класична тричленна структура (гіпотеза, диспозиція і санкція). Так, деякі конституційно-правові норми взагалі мають лише диспозицію, наприклад, «Україна є республікою» (ст. 5 Конституції України), інші - диспозицію і гіпотезу, наприклад, «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України» (ст. 32 Конституції України), а санкція міститься лише в окремих конституційно-правових нормах, наприклад, «Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину» (ст. 111 Конституції України);

5)  особливостями кола суб'єктів, відносини між якими вони регулюють;

6)  ступенем визначеності приписів - значна частина конституційно-правових норм має загальнорегулятивний характер (нор-ми-принципи, норми-декларації, норми-дефініції, норми-програми, норми-роз'яснення, норми-довідки тощо). Зокрема, багато норм загальнорегулятивного характеру міститься в Преамбулі та розділі І Конституції України: «Україна є унітарною державою» (ст. 2); «В Україні існує єдине громадянство» (ст. 4); «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» (ст. 8). Подібні норми характеризуються також особливим механізмом реалізації - внаслідок їх реалізації виникають не конкретні, а загальні правові відносини або правові стани (стан громадянства, статус Автономної Республіки Крим у складі України тощо).

Конституційно-правові норми з метою вивчення їх особливостей та ефективного застосування класифікуються за різними підставами (схема 2):

1. За змістом, тобто залежно від того, які сфери суспільних відносин, що становлять предмет галузі конституційного права, вони регулюють. Відповідно вирізняють норми, які закріплюють засади конституційного ладу України, основи правового статусу

людини і громадянина, систему органів державної влади, територіальний устрій України тощо.

2. За юридичною силою вирізняють норми, що містяться в Конституції та законах України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, актах органів місцевого самоврядування тощо.

3.  За ступенем визначеності припису, що міститься в нормі, вирізняють диспозитивні та імперативні конституційно-правові норми. Диспозитивні - це такі норми, які надають суб'єктам можливість вільного вибору виду поведінки на їх розсуд. Наприклад: «Президент України створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби» (п. 28 ст. 106 Конституції України). Імперативні норми, навпаки, передбачають чітко визначену поведінку суб'єктів за відповідних обставин: «Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин - на інший період» (ч. 1 ст. 96 Конституції України).

4.  За призначенням у механізмі правового регулювання конституційно-правові норми поділяються на матеріальні та процесуальні. Матеріальні норми передбачають вплив на суспільні відносини безпосереднім правовим регулюванням. Вони визначають структуру і порядок утворення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, встановлюють правовий статус людини і громадянина тощо. Наприклад, «органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території» (ч. 1 ст. 144 Конституції України). Процесуальні норми визначають форми, в яких реалізуються матеріальні конституційно-правові норми: «рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування» (ч. 2 ст. 84 Конституції України).

5.  За часом дії конституційно-правові норми поділяються на тимчасові та постійні. Тимчасові норми містяться в актах тимчасової дії, у перехідних положеннях Конституції України тощо. Приміром, у п. 10 розділу XV Конституції України йдеться: «до прийняття законів, що визначають особливості здійснення виконавчої влади в містах Києві та Севастополі відповідно до статті 118 цієї Конституції, виконавчу владу в цих містах здійснюють відповідні державні адміністрації». Постійні конституційно-правові норми не мають визначеного строку дії: «Конституція України має найвищу юридичну силу» (ст. 8 Конституції України).

6.  За територією дії розрізняють конституційно-правові норми, що діють на території України, Автономної Республіки Крим чи окремих адміністративно-територіальних одиниць.

Конституційно-правовий інститут - це відносно самостійний відокремлений комплекс конституційно-правових норм, що регулюють у межах галузі конституційного права певну сферу або групу однорідних суспільних відносин. Конституційно-правові інститути суттєво відрізняються між собою кількістю правових норм, предметом правового регулювання тощо. В сучасній літературі, з позицій системного підходу, виокремлюють три різновиди конституційно-правових інститутів (схема 3): загальні (генеральні), головні та початкові.'

Загальні конституційно-правові інститути мають комплексний характер і складають значні масиви правових норм, які регулюють великі сфери (або кілька сфер) суспільних відносин. Загальні інститути об'єднують норми, що можуть суттєво відрізнятися між собою як за предметом, так і за характером впливу на суспільні відносини. До них відносять такі інститути:

1) загальних засад конституційного ладу України;

2) основ правового статусу людини і громадянина;

3) прямого волевиявлення (вибори, референдум);

4) конституційної системи органів державної влади;

5) територіального устрою України;

6) конституційно-правових основ місцевого самоврядування.

Головні конституційно-правові інститути в межах загальних інститутів об'єднують правові норми, що регулюють певні групи однорідних суспільних відносин. Вони виступають структурними підрозділами загальних інститутів і, на відміну від них, характеризуються вужчою предметною і функціональною спеціалізацією. Наприклад, до загального конституційно-правового інституту основ правового статусу людини і громадянина входять такі головні інститути: громадянства України, принципів правового статусу людини і громадянина, основних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, гарантій основних прав і свобод, правового статусу іноземців в Україні, політичного притулку.

Початкові конституційно-правові інститути (субінститути¹) в межах головних інститутів об'єднують кілька правових норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин. Наприклад, до головного інституту громадянства України входить початковий інститут втрати громадянства України.

!!!!!!!!!!З одного боку, система конституційного права як галузі національного права являє собою єдність і послідовність роз­поділу конституційно-правових норм на певні групи залежно від їх змісту, значення цих норм та характеру політико-правових суспільних відносин, які ними регулюються. З другого боку, як система норм галузі конституційного права вона обумовлена рядом ознак: конституційне право — функціональна система, в якій норми взаємопов'язані, логічно взаємоузгоджені і розміщені за певною субординацією.

Системоутворюючими факторами є предмет правового регулювання, метод правового регулювання, рівень розвитку загальнолюдських цінностей у суспільстві, процес сформу­вання демократичної правової держави, єдність і послідов­ний розподіл норм конституційного права на певні групи залежно від їх змісту, значення та характеру політико-правових суспільних відносин, які регулюються. Місце кожної з груп у системі конституційного права залежить від питомої ваги цих правових норм, які охоплюються цією групою, їх значення, а також принципів, на підставі яких будується га­лузь права. Ці критерії здійснюють перш за все зовнішній вплив на систему конституційного права. У той же час єд­ність і стабільність системи цих норм забезпечують і зв'язки системоутворення та системозбереження з точки зору внут­рішньої системно-функціональної організації конституційно­го права. Такими системоутворюючими зв'язками є генетич­ні, субординаційні, координаційні (взаємодії) та управління. На систему конституційного права поширюються й інші закони системоутворення. До них належать: логічний взаємозв'язок, взаємозалежність і побудова елементів систе­ми залежно від їх важливості для людини і держави; струк­турованість системи як засіб зв'язку елементів в одне ціле і ускладнення системи в міру її розвитку, розширення функці­ональних зв'язків між ними і наявність головного елемента системи (людина як вища соціальна цінність), який визначає закономірності побудови всієї системи в цілому; відносна са­мостійність інших елементів системи стосовно головного.

Отже, під системою норм конституційного права ро­зуміється обумовлене системоутворюючими зв'язками і факторами розміщення норм за інститутами, що пере­бувають у таких взаємозумовлених зв'язках, які дають можливість функціонувати системному утворенню як єдиному цілому¹.

Аналіз теоретичних основ систематики норм конститу­ційного права дозволяє викласти систему цієї галузі націо­нального права виходячи з того, що конституційне право Ук­раїни покликане служити перш за все вільній від природи людині — головному елементу системи конституційного права як галузі.

Таким чином, система конституційного права Украї­ни включає:

— конституційні загальні засади конституційного ладу (форма устрою, форма правління, механізм закріплення і здійснення державної влади, принципи верховенства права, територіальної цілісності України, пріоритету загальнялюд-ських цінностей і загальновизнаних принципів міжнародного права тощо);

— правовий статус особи в Україні, права, свободи, обов'язки, гарантії прав і свобод громадян, як вихідні для ін­ших елементів системи;

— права українського народу (народний, національний суверенітет, право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, право на референдум, право виборів представ­ницьких органів державної влади);

— виборче право і референдум (принципи, порядок при­значення і проведення);

— основи громадянського суспільства та його взаємовід­носини з державою (власність, підприємництво, екологічна безпека, сім'я, освіта, наука і культура, громадські об'єднан­ня, свобода інформації);

— Верховну Раду України (зміст мандата, структура, компетенція, процедура діяльності, законодавчий процес, охорона парламентаризму тощо);

— Президента України (повноваження, умови обрання, компетенція, припинення повноважень);

— систему і організацію виконавчої влади (організація і діяльність Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади);

— систему та організацію судової влади;

— Конституційний Суд України і конституційний про­цес;

— систему та організацію місцевої самоврядної влади (порядок формування, повноваження, акти).

Разом з розкриттям змісту системи конституційного пра­ва України необхідно розглянути питання і про співвідношення системи Конституції і системи конституційного права.

Конституція інтегрована в конституційне право як части­на, тому потрібно виходити з того, що конституційне право як галузь права не можна розглядатися поза Конституцією. Отже, система конституційного права і система Конституції нерозривно пов'язані, єдині у своїй основі, однак ці поняття не можна ототожнювати, кожній з цих систем притаманні характерні специфічні критерії побудови і обсяг.