3. Верховенство ку

Конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією і законами, прийнятими на її основі і відповідно до неї. За своєю суттю конституційний лад становить собою певний тип конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства, держави і права. За своїм змістом конституційний лад опосередковує насамперед передбачені і гарантовані Конституцією державний і суспільний лад, конституційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади й місцевого самоврядування, територіальний устрій, основи національної безпеки та інші найважливіші інститути конституційно-правових відносин в Україні. За формою конституційний лад являє собою систему основних організаційних і правових форм суспільних відносин, передбачених Конституцією, тобто основних видів організації і діяльності держави, суспільства та інших суб’єктів конституційно-правових відносин.

   Важливе значення в плані конституційного закріплення має положення про те, що Україна є демократичною, правовою і соціальною державою з республіканською формою правління. З одного боку, це означає, що для правової держави характерний високий рівень організації влади, який виявляється в народному представництві, у підзаконності влади, обмеженої створеними нею законами, у суворому контролі за всіма діями влади і повній свободі критики, у принципі розподілу влади. А з іншого боку, визнання держави не тільки правовою, а й соціальною, свідчить про соціальні обов’язки держави щодо суспільства, передбачає захист прав і свобод людини, забезпечує кожному члену суспільства належні умови життя на засадах свободи і справедливості.    Конституційний лад України базується на таких принципах:    1. Народовладдя. У Конституції України зафіксовано, що вся влада в Україні належить народові, який є носієм суверенітету, єдиним джерелом влади. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть присвоювати право здійснювати державну владу і діяти від імені всього народу. Народ України є господарем своєї долі і реалізує право власності на землю, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси в межах території України та її континентального шельфу. Повновладдя народу України здійснюється на основі Конституції України через дві форми прояву: представницьку і безпосередню демократію.    Представницька демократія — це така форма, при якій державна влада здійснюється через представницькі органи — систему Рад народних депутатів.    Безпосередня (пряма) демократія — це пряме волевиявлення народу, яке реалізується шляхом референдумів, всенародного обговорення законопроектів, участі у виборах, проведенні загальних зборів громадян, через накази виборців, відкликання депутатів. Ці форми прояву повновладдя тісно взаємопов’язані і доповнюють одна одну.    2. Розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Суть теорії розподілу влади полягає в тому, що кожна з трьох гілок влади відповідно до своєї природи, характеру функцій та призначення має зайняти визначене місце в системі органів влади і здійснювати свої владні повноваження у відповідних їм формах і межах, належним шляхом і засобами. Важливо не тільки забезпечити чітке розмежування компетенції між органами держави, а й створити механізм їх взаємодії, систему взаємних стримувань і противаг.    Законодавча влада в Україні належить Верховній Раді України, яка має право видавати закони і виступати як представник народного суверенітету.    Виконавча влада підзвітна, підконтрольна і відповідальна перед представницькою владою. Вищим органом виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України.    Судова влада здійснюється незалежними від інших органів влади судами. Суди у своїй діяльності керуються тільки законами України і здійснюють правосуддя з метою захисту законних прав і інтересів від будь-яких порушень.    3. Державний суверенітет. Державний суверенітет України являє собою верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в державі в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Проголошення державного суверенітету України пов’язується з недоторканністю і цілісністю території України, самостійним визначенням і здійсненням зовнішньої і внутрішньої політики, верховенством Конституції та законів України на всій її території.    4. Верховенство права. В Україні конституційно закріплено принцип верховенства права, на якому ґрунтується і сама Конституція. Конституція має найвищу юридичну силу. Її норми — прямої дії і суб’єкти суспільних відносин зобов’язані безумовно виконувати відповідні конституційні положення. Закони та інші правові акти не повинні суперечити Конституції та конституційним законам України. Діяльність органів державної влади завжди пов’язана із законом. Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи здійснюють повноваження за принципом “Забороняється все, крім того, що прямо дозволяється законом”. Пріоритет закону в регулюванні найважливіших суспільних відносин є головною ознакою правової держави.    5. Політичний, економічний та ідейний плюралізм. Суспільне життя в Україні базується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Конституція України забезпечує утвердження реальної багатопартійності та легалізацію опозиційної діяльності. Громадянам і громадським об’єднанням гарантується рівне право на участь у державних справах і політичному житті. Економічну організацію суспільства становить багатоукладна економіка з різноманітними формами власності, з регульованими ринковими відносинами. Чинне законодавство гарантує рівний захист усіх форм власності і видів господарювання, соціальну спрямованість економіки.    У суспільстві створені умови для існування різних світоглядних позицій, переконань і поглядів. Жодна ідеологія не повинна обмежувати свободу переконань, поглядів, думок і не може визнаватися державою як обов’язкова.    6. Пріоритет прав людини. У Конституції України закріплено правовий статус людини і громадянина, пріоритет особи в її відносинах з державою. Причому Основний Закон не тільки фіксує права і свободи громадян, питання забезпечення їх соціальної захищеності та особистої безпеки, а й гарантує їм громадянські, політичні, соціальні права і свободи, належні умови існування. Важливою гарантією є рівний захист прав громадян України законом і судовий захист усіх прав і свобод людини і громадянина. Тепер права людини мають вищу цінність і відіграють важливішу роль у суспільстві порівняно з державним механізмом. Наша держава є основним гарантом непорушності прав людини і створює необхідні умови для формування та вільного розвитку особи, розкриття її здібностей та обдарувань.    7. Взаємозв’язок правової держави і громадянського суспільства і пріоритет його перед державою. Важливе значення в Основному Законі мають питання взаємовідносин держави і громадянського суспільства, регулювання основних сфер життєдіяльності громадянського суспільства. Це проблеми власності, підприємництва, екологічної безпеки, сім’ї, діяльності громадських об’єднань, свободи інформації тощо.    Громадянське суспільство ґрунтується на засадах свободи і рівноправності людей, самоорганізації і саморегулювання. Держава підпорядковується служінню громадянському суспільству і спрямовує свою діяльність на забезпечення рівних можливостей для всіх як основи соціальної справедливості. Правове регулювання в громадянському суспільстві здійснюється у визначених Конституцією України межах і спрямоване на забезпечення інтересів людини. З огляду на похідний характер державної влади від громадянського суспільства, допоміжну роль держави, наголошується на пріоритеті громадянського суспільства, встановлюються межі здійснення державної влади і гарантується демократичний розвиток суспільства і його структур.    8. Пріоритет загальнолюдських цінностей і загальновизнаних принципів міжнародного права. Серед норм конституційного регулювання важливим є положення про те, що Україна визнає пріоритет загальнолюдських цінностей і дотримується загальновизнаних принципів міжнародних документів. Саме цінності, вироблені в процесі розвитку цивілізації, досвід країн з розвинутими демократичними інститутами спроможні інтегрувати наше суспільство у світове співтовариство і спрямувати активність його різних соціальних, політичних структур на досягнення загальних цілей соціально-історичного прогресу. Конституція України визначає місце Української держави в міжнародному співтоваристві, закріплює основні цілі та принципи зовнішньої політики України, які мають бути вільними від ідеологічних стереотипів минулого і базуватися на загальновизнаних і загальнообов’язкових засадах міжнародного спілкування. Зовнішня політика України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом розвитку взаємовигідного співробітництва із членами міжнародного співтовариства на основі неухильного додержання принципів поваги до державного суверенітету і суверенної рівності; незастосування сили чи погрози силою; непорушності кордонів і територіальної цілісності держави; невтручання у внутрішні справи; поваги до прав і основних свобод людини; сумлінного виконання міжнародних зобов’язань; мирного врегулювання спорів.    Для забезпечення дотримання Україною міжнародних стандартів необхідно, щоб належним чином ратифіковані або схвалені й офіційно опубліковані міжнародні договори України становили частину її законодавства і були обов’язковими для виконання.    У розд. 1 Конституції України також закріплено вихідні положення щодо забезпечення національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Ст. 17 Конституції України містить важливі положення про захист суверенітету і територіальної цілісності, забезпечення економічної та інформаційної безпеки України.    Невід’ємним елементом суверенної держави є державні символи.

Державні символи — це встановлені Конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкретної держави, які відображають її суверенітет, а в деяких випадках сповнені й певного історичного або ідеологічного змісту. Ст. 20 Конституції України присвячена державним символам нашої держави. Вивчаючи державні символи, потрібно з’ясувати їх поняття і значення, організаційно-правовий механізм їхнього застосування.    Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.    Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).    Державний Гімн України — національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.    Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються спеціальним законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.    Столиця України — місто Київ, який є адміністративно-політичним центром та місцем перебування вищих органів державної влади України. Статус міста Києва визначено Законом України від 15 січня 1999 р. “Про столицю України — місто-герой Київ”.

Основним джерелом конституційного права є Консти­туція (Основний Закон). Верховенство Конституції вияв­ляється, по-перше, у тому, що над нею не можуть стояти не тільки будь-які правові акти державних органів, а й будь-які інші соціальні акти: політичні, корпоративні, акти місцевого самоврядування тощо. Усі вони повинні відповідати букві і духу Конституції, що є основою законності.

По-друге, верховенство Основного Закону виявляється і в конституційності Конституції. Це зумовлюється такими факторами: високою легітимністю Конституції, вона повинна відображати волю народу; визнанням і закріпленням за­гальнолюдських цінностей і насамперед підпорядкуванням держави, її влади і усіх службовців служінню людині, су­спільству, а не особі особисто; врахування Конституцією за^: гальновизнаних і перевірених практикою міжнародних стан­дартів демократичного конституціоналізму.

Конституція України у ст. 9 закріпила: «[1.] Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного за­конодавства України. [2.] Укладання міжнародних дого­ворів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України»⁴.Україна визнає для себе примат міжнародного права, але в обмеженому обсязі. Особливості застосування в Україні суб’єктами внутрішнього права норм міжнародного права встановлені Конституцією та законами України.В Україні визнаються частиною національного законо­давства норми міжнародних договорів, згода на обов’яз­ковість яких надана Верховною Радою України. Це насам­перед договори, ратифіковані Верховною Радою України.

Відповідно до Конституції України та Закону України «Про міжнародні договори України» норми міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, слід застосовувати у внутрішньому право­порядку України в порядку, передбаченому для норм націо­нального законодавства. Іншими словами, норми таких міжнародних договорів України повинні мати силу не мен­шу, ніж закони України, але не силу Конституції України. Як випливає з ч. 2 ст. 9 Конституції України, необхідною умовою укладання міжнародного договору, що суперечить Конституції України, є попереднє внесення необхідних змін до неї. Отже, у внутрішньому правопорядку міжнародний договір, обов’язковий для України, не може суперечити Конституції України.

Тлумачення українського законодавства на основі міжнародних договорів України. Питання про тлумачення Конституції України на основі міжнародних договорів Ук­раїни уже виникало, зокрема у практиці Конституційного Суду України.

Розуміння норм Конституції України про права людини та їхнє тлумачення можливе тільки під кутом зору їхньої дії в умовах представницької демократії. Саме такий підхід закріплено в укладених Україною міжнародно-правових актах про права людини. Особливістю Конституції Украї­ни є її ідеологічна близькість до норм Загальної декларації прав людини 1948 р., Міжнародних пактів про права люди­ни 1966 р. А норми розділу «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» нерідко текстуально близькі до міжнародно-правових.Окремо постає питання про ті права та свободи, що закрі­плені в міжнародно-правових актах, але не відображені в Конституції України. У теорії можливість і межі такого тлу­мачення оцінюються по-різному. Тут також йдеться про тлу­мачення Конституції, тільки не тих статей, що безпосеред­ньо присвячені конкретним правам і свободам, а, так би мо­вити, «методологічної» ст. 22 Конституції України, ч. 1 якої передбачає, що «права і свободи людини і громадянина, за­кріплені цією Конституцією, не є вичерпними». З цієї статті випливає принциповий висновок: каталог прав і свобод, ви­кладений у Конституції, не є єдино можливим. Існує й інший каталог, більш повний, за рахунок якого може бути розши­рено та доповнено конституційний. Його джерелами можуть бути як міжнародно-правові акти та міжнародно-правові зви­чаї про права людини, у яких сформульовані ті права, що не відображені в Конституції, так і внутрішні нормативно-пра­вові акти України, що закріплюють такі права людини, про які Конституція не згадує взагалі. При цьому виникає про­блема колізії між ч. 2 ст. 9 і ч. 1 ст. 22 Конституції України.

Частина 2 ст. 9 Конституції містить загальну норму: «Ук­ладення міжнародних договорів, які суперечать Консти­туції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». Норма ч. 1 ст. 22, поза сум­нівом, є частковою щодо ст. 9 і стосується виключно прав і свобод людини. Причому в ч. 1 ст. 22 Конституції мова вза­галі не йде про можливість дії в Україні норм про права та свободи людини, що суперечать Конституції. Конституція просто констатує, що «права і свободи людини і громадяни­на, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними». Інши­ми словами, Конституція презюмує можливість рецепції до­говірних міжнародно-правових норм про права людини. Це повною мірою відповідає ідеї природності та невід’ємності таких прав. Якщо ж у процесі користування індивідом пра­вами, котрі не закріплені в Конституції, але випливають з міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, з’ясовується, що ці права суперечать Конституції, то остаточно це може вста­новити лише Конституційний Суд України. На цю ж обста­вину звертає увагу Пленум Верховного Суду України в По­станові від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Кон­ституції України при здійсненні правосуддя»: «Міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Кон­ституції України».

Конституція України звертається до питання про загаль­новизнані норми міжнародного права у ст. 18: «Зовнішньо­політична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними прин­ципами і нормами міжнародного права». Ця норма лише на перший погляд не пов’язана з національним правом. Насправді ж уся зовнішньополітична діяльність України знаходиться під юрисдикцією України. Це допускає безу­мовну можливість оцінки такої діяльності національними судами саме на основі ст. 18 Конституції України. Консти­туційний Суд України⁵у своїх висновках має брати до ува­ги відповідність договорів загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, що є критерієм конституційності договору.