§2. Правова держава: поняття та основні ознаки

В юридичній літературі до ознак правової держави традиційно відносять юридич­ний захист особи, високу правову культуру гро­мадян, дотримання законності, ефективно діючі правоохоронні органи, свободу і господарську самостійність у сфері виробництва та споживан­ня, стабільність конституційного порядку, верхо­венство закону в ієрархії нормативних актів, юри­дичну рівність громадян, налагоджений механізм правового захисту особи, вищий контроль за до­триманням законів, народовладдя, самовряду­вання, рівноправність, повагу до прав та гідності особи, єдність прав і обов’язків, верховенство за­конодавчої влади.

Намагаючись подати цілісне визначення поняття правової держави, переважна більшість вітчизняних і зарубіжних авторів вказують на такі її ознаки, як верховенство права, поділ державної влади, законність, пріоритет прав людини і громадянина і т. д. Так, наприклад, у переліку специфічних рис правової держави О. Скакун називає: зв’язаність держави правом і його пріо­ритет у всіх сферах суспільного життя, наявність правових законів, зв’язаність законом громадян і держави, взаємна відповідальність держави і гро­мадян, легальність прийняття законів та внесення змін до законодавчих актів, наявність ефективних форм контролю. В. Погорілко вбачає сутність правової держави в наявності таких ознак, як: верховенство права, здійснення державної влади на основах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, взаємна відповідальність держави та осо­би, гарантування прав і свобод людини і громадя­нина.

Основні ознаки сучасної правової держави:

1. Панування права та верховенство закону реалізують у правовій державі принцип «вся влада закону». Панування права – стан, за якого усі підпорядковуються правовим приписам, що прийняті в установленому порядку, не дозволяючи свавілля та зловживання правом. Верховенство закону – стан, за якого закон, прийнятий законодавчим органом, визнають основоположним у суспільстві, а всі підзаконні нормативно-правові акти мають відповідати йому. Конституція має найвищу юридичну силу у всьому масиві правової інформації, закони приймаються у відповідності та не в супереч її положенням.

Крім того, такі закони мають виражати волю більшості або всього населення держави, закріплюючи тим самим загальнолюдські цінності та ідеали. Тому для утворення правової держави недостатньо мати масив законодавчих актів як актів представницького органу вищої державної влади, а й слід вимагати від них відповідність потребам суспільства та урегульованість переважної більшості сфер суспільного життя.

Виконання ж законів та підзаконних нормативно-правових актів усіма членами суспільства має бути неухильним та повселюдним.

2. Обмеження державної влади правами та свободами людини і громадянина. Права людини покладені в основу системи «стримувань та противаг», не допускаючи тим самим надмірного регулюючого втручання держави у приватне життя суспільства.

Про реальність основних прав і свобод людини і громадянина свідчить визнання їх найвищою соціальною цінністю і безпосередньо чинним правом, закріплення їх в конституції у відповідності з міжнародними стандартами та гарантування їх здійснення. Правове регулювання у сфері прав і свобод людини і громадянина відбувається в межах загально дозвільного режиму: «Можна чинити все, крім того, що прямо заборонено законом».

Наявність розгалуженої фактично діючої системи прав та свобод, обов’язків та відповідальності члена громадянського суспільства є складовою частиною функціонування правової держави. Існування такої системи, що забезпечується в першу чергу судовою владою, є обов’язковою умовою підприємництва та приватної власності, реалізації їх у власних інтересах індивіда та суспільства в цілому.

3. Реалізація принципу «розподілу влади» передбачає чіткий розподіл функціональних повноважень (законодавчих, виконавчих, судових) держави між її органами на основі підпорядкування останніх виключно закону. Кожна з «гілок влади», закріплена конституцією та законами, є самостійною, взаємостримуючою по відношенню до інших та наділена сукупністю правових обмежень щодо себе, реалізує свої функції завдяки особливій системі органів та здійснює це в специфічній формі.

Перші паростки принципу «розподілу влади» з’явились ще на початку становлення державного механізму. Давньогрецький історик Полібій (200-120 рр. до н.е.) захоплювався ідеєю розподілу повноважень серед різними державними органами республіканського Риму. Влада розмежовується таким чином, щоб жодна з її складових частин не переважала іншу. Таким чином держава постійно перебуває у стані рівноваги.

Вдосконалення ідеї розподілу влади відбулося в середні віки. Ш. Л. Монтеск´є та Дж. Локк зробили значний внесок у розроблення моделі нормального функціонування влади.

Дж. Локк розробив принципи взаємозв’язку та взаємодії окремих частин влади. Пріоритет надається законодавчій владі, вона є верховною в державі, проте не абсолютною. Інші частини влади здійснюють на неї активний вплив, тобто не є пасивними.

Ш. Л. Монтеск´є доводить до логічного завершення ідею розподілу влади, приділяючи значну увагу системі стримувань та противаг. Він вважав, що для створення стабільного механізму державного управління слід навчитися комбінувати повноваження гілок влади, регулювати їх, угамовувати, призводити до дії, врівноважувати.

У сучасному світі режим демократії, законності та конституційності є неможливим за відсутності поділу влади. Запобіганню узурпації влади та зосередженню її у певного кола осіб слугує розмежування повноважень законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

У законодавчій владі використовується досить жорстка процедура законодавчого процесу, що регламентує основні його стадії та порядок здійснення. У системі «стримувань та противаг» важливу роль відіграє президент, який наділений правом вето у випадках поспішних висновків законодавців. Діяльність Конституційного Суду, як єдиного органу конституційної юрисдикції, розглядається в якості правостримуючої, оскільки уповноважений визнавати правові акти неконституційними.

Виконавча влада здійснює покладені на неї завдання та функції виключно в межах наданих їй повноважень. Мова йде про обмеження відомчої нормотворчості та делегованого законодавства, вотум недовіри уряду, заборону державним службовцям займатися комерційною діяльністю тощо.

Незалежна судова влада орієнтована на захист прав та свобод людини і громадянина, відправлення правосуддя. Для судової влади встановлені наступні важелі, що спрямовують її діяльність в межах права: презумпція невинуватості, право на захист, рівність громадян перед законом, гласність та змагальність судового процесу, доступність судового захисту для громадян. Здійснення правосуддя є виключною компетенцією судової гілки влади та реалізація її здійснюється на підставі закону та за відсутності позазаконних чинників в ухваленні рішення.

Органам судової влади у правовій державі приділяється надзвичайно велика увага. Оскільки саме ця «гілка влади» має унікальні можливості у визначенні того, що є право, і чи порушується воно у ситуації, що розглядається.

У правової держави повинна бути незалежною та юридично врегульованою влада засобів масової інформації (іноді її називають четвертою гілкою влади). За відсутності відкритості, повної інформованості суспільства правова держава не існує. Інформаційне суспільство своїм існуванням також завдячує правовій державі, оскільки інформаційне обслуговування є однією з сучасних функцій правової держави.

«Розподіл влади» гарантує ствердження політичної свободи, забезпечення законності та усунення зловживань владою будь-якою соціальною спільнотою.

4. Взаємна відповідальність держави та особи передбачає взаємні права та обов’язки громадянина та держави, що забезпечує задоволення як власних інтересів, так і суспільних (національних, інтересів різних соціальних груп тощо).

Встановлюючи у законодавчій формі свободу суспільства та особистості, сама держава має обмеження у власних діях та рішеннях. Держава визначає правові засоби відповідальності своїх офіційних представників за дії, які вчиняються від імені держави та її органів. Правова держава несе політичну, правову та моральну відповідальність перед народом за невиконання взятих на себе зобов’язань. Формами контролю за діяльністю держави можна вважати референдуми, звітування органів державної влади за виконану роботу.

До обов’язків держави відносять визнання прав людини, сприяння розвитку особистості, ліквідація перепон для реалізації громадянами своїх прав, відшкодування своїм коштом і за рахунок органів місцевого самоврядування збитків, завданих незаконними рішеннями, дією або бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб.

Відповідальність особи перед державою полягає у дотриманні заборон, використанні наданих прав у межах, встановлених законами, виконанні обов’язків (дотримуватися норм конституції та законів, сплачувати податки і збори, оберігати навколишнє природнє середовище).

Дисбаланс між відповідальністю держави та відповідальністю особи можливий у випадках нерівного партнерства згаданих суб’єктів. У відносинах держава – громадянин, перший суб’єкт домінує над другим. Досить часто в прямій формі встановлюються обов’язки та відповідальність громадян перед державою та взагалі не згадуються про обов’язки та відповідальність держави перед громадянами.

5. Можливість бути вільним, реалізовувати свій потенціал, досягати поставлених цілей, задовольняти свої інтереси властива виключно громадянському суспільству. Правова держава може існувати лише у зв’язці з ним, оскільки забезпечує його функціонування. На скільки швидкий процес становлення громадянського суспільства, на стільки швидким є розбудова правової держави.

6. Притаманність усім громадянам високого рівня правової культури та правової свідомості, а саме їх обізнаність у масиві правової інформації та наявність навичок у використанні її у практичному житті.

Сучасне суспільство характеризується багатьма різноманітними протиріччями, серед яких спостерігається сплетіння як відкритого ігнорування законів, так і відвертого перебільшення їх ролі. Масова свідомість вимагає прийняття нових законів майже не по кожному питанню. А вказані крайнощі є наслідком багатьох причин, наявність яких унеможливлює реалізацію ідеї правової держави.

Сутність і напрямки утвердження України саме як правової держави чітко сформульовані в Конституції України. Її розділ 1 окреслює всі основні ознаки правового характеру держави. Тут і забезпечення прав і свобод людини як головний обов’язок держави (ст. 3), і верховенство права (ст. 8), і поділ влади (ст. 6), і політична, економічна та ідеологічна багатоманітність (ст. 15) та інші принципи, що перетворюють Україну в демократичну, соціальну, правову державу (ст. 1).

Всі ці конституційні норми і принципи отримали подальший розвиток у національному законодавстві. Закони, Постанови Кабінету Міністрів, Укази Президента фіксують норми щодо розподілу владних повноважень, прозорості і відкритості влади, співпраці державних органів влади з громадськими інституціями тощо.

Національне законодавство адаптується до міжнародних стандартів в сферах демократизації державного життя. Україна приєднується до ряду міжнародних Пактів та Декларацій з широкого кола питань щодо прав, свобод та демократичних принципів внутрішніх і зовнішніх відносин.

Питання для самоконтролю:

1. Коли виникає ідея створення правової держави?

2. Визначить основні ознаки правової держави. Які шляхи формування правової держави в Україні?

3. Назвіть обов’язки правової держави, що випливають із її призначення?