5. Терміни, виробничо-професійні та науково-технічні професіоналізми.

Терміни – це слова або словосполучення, які вживаються в досить специ­фічній (науковій, публіцистичній, діловій та ін.) сфері мовлення і створюються для точного вираження спеціальних понять і предметів. Іншими словами, тер­мін – це слово в особливій функції, і саме в зв’язку з цією функцією термін на­буває великої точності значення, “чистоти” (він позбавлений образних, експре­сивних, суб’єктивно-оцінних відтінків значення).

Терміни створюються засобами власної мови (діловодство), запозичаються (дебет) або “конструюються” з власних і запозичених складників (телетайп, фототелеграма, скорозшивач).

Поява нових термінів, уточнення й кодифікація (закріплення у словнику) вже наявних у мові, ставлять працівника сфери управління перед необхідністю враховувати зміни в мові службової документації, знати вимоги, які до неї ви­суваються.

Усі терміни мають низку характерних ознак до яких належать:

-системність терміна (зв’язок з іншими термінами даної предметної сфери);

-наявність дефініції (визначення) в більшості термінів;

-моносемічність (однозначність) терміна в межах однієї предметної галузі, однієї наукової дисципліни або сфери професійної діяльності;

• стилістична нейтральність;

• відсутність експресії, образності суб’єктивно-оцінних відтінків.

Терміни поділяються на загальновживані (авангард, ідея гіпотеза, форму-ла) та вузькоспеціальні, уживані в певній галузі науки (знаменник, дільник, чисельник).

До термінів ставляться такі вимоги:

1.Термін повинен вживатися лише в одній, зафіксованій у словнику, формі (діловодство, а не діловедення, справоведення, ділопроізводство). Проник­нення нестандартних термінів у діловодство пояснюється насамперед обстави­нами складання документа: вони укладаються швидко, часто навіть без чорно­виків, поява їх диктується обставинами, звичайно малосприятливими для три­валого обдумування; не завжди ці папери читаються іншими особами.

Виникнувши таким чином, нестандартний термін поступово поширюється й може навіть перейти в загальнонародний вжиток, засмічуючи мову.

2.Термін повинен вживатися з одним (закріпленим за ним у словнику) зна­ченням (наприклад, циркуляр - це розпорядження, які повинні виконуватися всіма підвідомчими даній організації установами й підприємствами, а це озна-чає, що циркуляр – це лише директивний лист, а не лист будь-якого типу, і та-ким словом можна називати лише документи цього типу.

3.При користуванні терміном слід суворо дотримуватися правил утворен­ня від нього похідних форм: якщо словник або довідник дає лише певні форми, то “утворювати” ще якісь слова для власного вжитку забороняється, наприклад: акт, род. відм. акта (в не акту як у загальновживаному слові), мнодина – акти; словосполучення акт приймання-здавання, акт ревізії, акт звірки розрахун­ків, акт про надходження товарів; комерційний акт та ін. Від терміна акт можна утворити дієслово (актувати), пасивну форму дієслова (актуватися), дієприкметник (актований), віддієслівний іменник (актування). Проте вже термін активування належить до іншої галузі (як і активація) і в діловодстві вжитий бути не може.

4.При укладанні документа службова особа повинна звіритися за словни­ком, якщо певний термін викликає у неї сумніви, і не пускати в обіг слів, утво­рених кимось на заміщення наявних у словнику загальнолітературних термінів. Напр.: є терміни позаштатний фонд і несписочний фонд, проте дехто, пору-шуючи норми літературної мови, вживає неправильний вислів безлюдний фонд.

5.Причиною таких ускладнень часто буває неоднозначне розуміння яко-гось терміна тим, хто писав листа, і тим, хто його одержав.

Від термінів слід відрізняти номенклатурні назви – своєрідні етикетки предметів, явищ, понять. Якщо в основі терміна лежить загальне поняття, то в основі номенклатурної назви – одиничне.

Професіоналізми – це слова або вислови, властиві мові певної вузької професійної (рідше - соціальної) групи людей, поставлених в особливі умови життя. Звичайно П. називають емоційно забарвлені елементи, що виступають як розмовні синоніми-еквіваленти до стилістично індивідуальної професійної номенклатури чи слів-термінів і часто виходять за межі літературної норми: у водіїв легкова машина підвищеної прохідності має назву бобик, руль – бублик, автокришка – ґума, легковий автомобіль – кінь; у друкарів і журналістів по­милка називається ляп, нижній кінець сторінки, книжки – хвіст; у льотчиків – літак “Іл-2” – горбатий, слід, що залишає реактивний літак,-ковбаса-зебра. Та-кі П. є метфоризованими словами загального вжитку. Деякі з них з часом вхо­дять у нормативне вживання: двірник – пристрій для очищення вітрового скла – у водіїв; ліхтарик, боковик – підзаголовок, винесений за поля тексту, - у дру­карів та ін.

Професіоналізми виникають у двох випадках: коли та чи інша спеціаль­ність або вид занять не має розвиненої термінології (напр.: полювання, рибальство, різні ігри та ін.) або як розмовні неофіційні замінники наявних у цій галузі термінів. Друга група професіоналізмів особливо поширена й досить активно поповнюється (наприклад: карданний пристрій – кардан, транс­плантація – пересадка; отоларинголог – вушник та ін.). Це, як правило, за-гальнозрозумілі й часто загальновживані слова, які, проте, не належать до літе-ратурної мови. З-поміж професіоналізмів можна вирізняти науково-технічні, професійно-виробничі, просторічно-жарґонні.

З професійною лексикою тісно пов’язана спеціальна термінологія окремих галузей науки, техніки, мистецтва тощо. Вони мають певну кількість спільних елементів. Проте між ними є істотні відмінності: у професійній лексиці при детальній диференційованості назв окремих предметів, їх частин та видових понять немає назв для широких категорій однакових чи подібних реалій. А кожна назва за своїм походженням і структурою звичайно ізольована від інших. Тоді як у термінології слова, що означають близькі поняття, становлять утво­рення від однакових коренів. Професіоналізми виникають стихійно на власній мовній основі, а галузеві терміни переважно творяться свідомо, часто з вико­ристанням іншомовних слів та словотворчих засобів.

На відміну від термінів, професіоналізми не мають чіткого наукового ви­значення й не становлять цілісної системи. Терміни – абстрактні поняття, а професіоналізми – конкретні, тому що детально диференціюють ті предмети, дії, якості, що безпосередньо пов’язані зі сферою діяльності відповідної профе­сії, наприклад:

1. Слова та словосполучення, притаманні мові моряків:

кок – кухар, камбуз – кухня, кубрик – кімната відпочинку екіпажу, бак – носова частина корабля, чалитися – приставати до берега, ходити в море – плавати, компас, рапорт тощо.

2.Професіоналізми працівників банківсько-фінансової, торговельної та по­дібних сфер: зняти каму, підбити, прикинути баланс.

3.Назви фіґур вищого пілотажу в льотчиків: штопор, бочка, петля, піке, фюзеляж та ін.

4.Професіоналізми користувачів ПК: мама – материнська плата, клава – клавіатура, скинути інформацію – переписати, вінт – вінчестер (жорсткий диск нагромадження інформації).

5.Професіоналізми музикантів: фанера – фонограма, ремікс – стара мелодія з новою обробкою, розкрутити (пісню, ім’я) – розрекламувати.

На жаль, дехто зі службових осіб, причетних до складання ділової корес­понденції, вважає професійну лексику нормою писемного мовлення, засмічу-ючи професіоналізмами мову ділових паперів, утруднюючи спілкування й зни-жуючи загальний рівень мовної культури документів.

Щодо слів стилістично маркованих - термінів, професіоналізмів та інших, то вони можуть мати і номінативну (у науковому та офіційному стилях) функцію, і поєднану з нею художньо-експре­сивну роль. Тому вживати такі слова треба за необхідністю, а не для того, щоб похизуватися неординар-ністю свого мовлення. Для чого казати дефекти, якщо можна сказати недогляди або вади, недоліки, менеджер замість керівник, прийняти рішення (офіційне) замість вирішити (нейтральне), ампутувати гілку замість відрізати її?

6.Мовні кліше (стереотипи)

Стандартизація – ознака лише офіційно-ділового стилю літературної мо­ви. Лише в ОДС допустимі мовні кліше, стереотипні конструкції типу: з ме­тою; у зв’язку з тим, що…; зважаючи на те, що… або усталені словоспо­лучення: прошу дозволити; взяти до уваги; взяти за основу; ми, що нижче підписалися тощо.

В окремих ділових паперах можуть траплятися слова з суфіксами суб’єк­тивної оцінки (величезні зусилля; бездоганне вирішення; хай перші, але вже успіхи; але ж не продумали).

У діловому стилі вживаються пасивні конструкції (обговорювати питан­ня, доводити план, визначаються розміри, встановлюються терміни).

Кліше – мовний засіб, стандартний зворот, регулярно повторюваний у пев­них умовах і контекстах; мовний стереотип з позитивною фунцією. На відміну від штампа, який характеризується “стертістю” лексичного значення, заяло­же­ністю, кліше є конструктивними одиницями мовлення, що відображають у сві­домості часто повторювані явища дійсності, зберігають свою семантику і ви­раз­ність, служать характерними ознаками певного стилю чи певної ситуації (навіть формули вітання, прощання, початку й кінця розмови, словесні рамки докумен­тів тощо). Більшість людей говорить і пише з допомогою готових формул, клі­ше. Швидка відтворюваність К., їх автоматизм, мовна економність полег­шують комунікативний процес. Використовуються здебільшого у писемному діловому мовленні. Коли ж вони бездумно переносяться в усне мовлення, тоді ми маємо справу з тим негативним явищем усного мовлення, яке називається штампом. Штамп – художній прийом або зворот мови, що багаторазово повторюється без творчого осмислення; вислів, який механічно відтворюють; трафарет, шаблон; мовний стереотип з негативним забарвленням. Частина таких штампів (підкинути фінанси, завалити справу, вибити кошти, натиснути на заготівлю) перейшли до професійного жарґону.

На відміну від кліше, які є конструктивними одиницями мови, своєрідними “логічними прокладками”. Штампи не мають ні інформативної, ні експресивної цінності. Користування штампами призводить до знеособлення, збіднення мови.

1) Не слід переносити в усне мовлення тих кліше писемного мовлення, які покликані в документі відігравати роль “логічних містків” між частинами змісту.

2) Користування штампами призводить до беззмістовності фрази, до вивіт­рювання“ конкретного змісту.

Найгірше у штампі те, що він покликаний до життя часто повторюваною обстановкою і не дає можливості враховувати своєрідності конкретної мовної ситуації, її неповторності.

Трудність боротьби пояснюється двома причинами: їх широким проник­нен­ням у мову газет і діловодства та їх зовнішньою відповідністю нормам літературної мови.

Логічність мовлення. Як відомо, процес мовленнєвої діяльності має три рівні: мислительний (йому властиві автоматизм та імпровізація), лексико-граматичний і фонологічний, адже в свідомості людини відбувається творення, розподіл, обмін, споживання знань³⁶. Зви­чайно, ці процеси проходять по-різному, залежно від схильності людини до інтелектуальної праці, рівня знань, особистого досвіду, характеру практичної діяльності та ін.

Отже, логічний — це мислительний. Словники дають такі тлума­чення слова логічний: 1. Стосується до логіки (науки про закони і форми мислення). 2. У якому є внутрішня закономірність; розум­ний, послідовний порівн.: “Який відно­ситься до інтелектуального змісту висловлення, до речення як реа­лізації судження"⁴⁰[ ]; або 1. Стосується до логіки, відповідає законам логіки (рос. логический). 2. Правильний, послідовний, обґрунтований, відповідає законам логіки (рос. логичний)⁴¹[ ].

Отже, логічність як ознака культури мовлення формується на рівні “мислення — мова — мовлення” і залежить від ступеня воло­діння прийомами розумової діяльності, знання законів логіки і ґрунтується на знаннях об’єктивної реальної дійсності, тобто пере­буває в тісному зв’язку з точністю. А звідси висновок: погане мовлення є передусім свідченням поганого мислення і лише потім поганих знань мови. Отже, щоб навчитися добре висловлювати думки, треба навчитися мислити. Адже істина — це “правильна думка, ідея, правильне відображення об’єктивної дійсності в сві­домості людини”, а “пізнання істини — це процес адекватного відо­браження в думці, ідеї, свідомості людини властивостей, якостей, станів, закономірностей явищ, предметів і процесів матеріального світу”⁴²[ ]. Тобто, коли мовлення точне, воно логічне. Але якщо точ­ність вимагає строгої відповідності вживання слова його значенню, то для логічності цього замало: вона потребує ще й точного зв’яз­ку між словами в мовленнєвому потоці. Це реалізується не лише за законами семасіології, лексикології, лексичних норм, а й за за­конами синтаксису, і в першу чергу синтаксису: на рівні речення — фрази, надфразної єдності, тексту.

Отже, логічне мовлення формується на основі: 1) навичок (вправного їх застосування) логічного мислення, спрямованого і на нагромадження нових знань (логіки пізнання), і на передачу цих знань співбесідникові; 2) знання мовних засобів (і навіть по­замовних — міміки, жестів), якими можна оформити думку; 3) во­лодіння технікою смислової зв’язності, тобто логікою викладу, при якій не виникає суперечностей у межах цілого тексту. Кожен фак­тор удосконалюється впродовж життя людини, і якщо логіку ви­кладу може контролювати оточення (дітей її навчають дорослі, учителі, пізніше можуть корегувати співбесідники, усні й писемні зразки), то логіку пізнання контролює сам мовець. І коли слова наздоганяють або випереджають думку, то виникає небезпека, що співбесідник не зрозуміє мовця, до того ж алогізми у мовленні, як правило, “готуються” помилками у ході пізнання.

Ліквідувати екстралінгвістичні причини логічних помилок (че­рез незнання прийомів логічного мислення, неволодіння ними) можна шляхом удосконалення виховного процесу в дошкільний і шкільний період життя людини, поліпшення соціально-психологіч­них умов її життя, умов праці та відпочинку, фізичного розвитку особистості тощо. А лінгвістичні умови логічності забезпечує сама мовна система, засвоєння якої теж триває практично все життя.

Логічне мовлення, в якому: 1) сполучення одного слова з іншим несуперечливе (одне судження правильне, друге хибне, третього не дано); 2) слова розташовуються в логічній послідовності, яка відповідає ходові думки і при якій не виникає смислових непоро­зумінь (внаслідок актуального членування фрази — безпомилково­го виділення комунікативного центру і периферійних інформацій­них опор); 3) не порушені смислові, структурні, інтонаційні та екс­пресивні зв’язки у межах цілого тексту, яким передається зв’язок несуперечливих суджень.

Причинами помилок у логіці викладу можуть бути:

1) поєднання логічно несумісних слів (за винятком оксюморона, коли поєднання логічно несумісних понять формує нове понят­тя, відмінне від тих, що формально наявні в структурі) (порівн.: жахливо добрий, страшно гарний і солодка мука, дзвінка тиша та ін.);

2) введення у фразу зайвих слів (плеоназмів), які струк­турно обтяжують фразу, будучи семантично “порожніми” (напр., місяць травень — травень, на долонях рук — на долонях, відступи­ти назад — відступити, цільове призначення витрат — призначення втрат, моя власна думка — власна думка, моя автобіографія — автобіографія);

3) підміна особової форми дієслова активного стану стилістич­но неправомірною формою зворотно-середнього стану або навпаки (вибачте мені (когось прошу) — вибачаюсь (перед собою); пере­стань нервувати (хвилювати) (когось) — перестань нервуватись (хвилюватись) (сам) та ін.);

4) неправильна побудова однорідних рядів членів речення, коли в нього входять родові і видові поняття (напр.: письменники і пое­ти; розумний брат і з сивиною чоловік; корови, свині, кури, птиця; молодь і громадяни);

5) неправильне (архаїчне) утворення аналітичних граматичних форм: майбутнього часу (напр.: буду писав, будеш знала, будете виділи, будете жили — це не лише діалектні форми, а й розмовні у багатьох носіїв літературної мови), ступенів порівняння прикмет­ників (самий найкрасивіший; сама найдорожча; самої найдорос­лішої); конструкцій на позначення неповноти ознаки (дещо грубу­ватий, трохи синюватий, більш точніше, більш виразніше, більш чіткіше);

6) неправильна координація між складним підметом і дієслів­ним присудком (дехто (кожен) з нас знали (знав!), батько з си­ном пішов (пішли!) на рибалку; сто один учень купили (купив!) пу­тівки);

7) порушення порядку слів у простому реченні або порядку розташування компонентів складного речення (напр.: Гнів викли­кав біль — чи Біль викликав гнів? Успіх забезпечив досвід — чи Досвід забезпечив успіх? Він знайшов книжку в бібліотеці, яку давно хотів мати. Якою цікавився, з дівчиною зустрівся. Актор чи­тав вірш, якого ми вперше слухали);

8) недоречне вживання дієприслівникових зворотів замість під­рядних речень часу (“Принісши цю книжку, йому дозволили взяти іншу”. — “Йому дозволили взяти іншу книжку, коли він приніс цю”, “їй, повернувшись у село, обіцяли знайти роботу за фахом”. — “Коли вона повернулась у село, їй пообіцяли знайти роботу за фахом”);

11) невміння поділити текст на логічні його частини (на пись­мі — невміння виділити абзаци, які засвідчують етапи мислення, паузи у мовленні);

12) стилістичний дисонанс, що створюється недоречним вибо­ром синтаксичних конструкцій (це, за Б.М.Головіним, так званий телеграфний стиль у розмовному і публіцистичному стилях або невмотивоване стягування в одне складне речення групи закінче­них речень), порівн.: 1. “Потрібно продумати план екскурсії”. “Ад­же буде вона взимку”. “Коли в Сибіру сніг і мороз”. “Ми поспіши­ли зі списками”. “Не врахували вартість”. “Тепер вже так і буде”. 2. “Якби я знала, що це буде так важко, то почала б працювати над темою раніше, бо я зволікала, а час не жде, тепер треба по­спішати, а роботи й без цього багато, і ніхто її за тебе не зробить, або не так зробить”;

13) відсутність у тексті чіткої тричленної структурної побудови (вступу, основної частини, висновків) або інформативна недостат­ність якоїсь частини.

Більшість причин має лінгвістичну основу — з’ясовується, як логіка викладу реалізується засобами літературної мови, зокрема її морфологічними та синтаксичними ресурсами. Проте й екстра­лінгвістичні фактори не другорядні. Інтелектуальний розвиток, евристичні нахили, навички слухати себе (контролювати своє мов­лення), почуття міри щодо кількості мовлення — усе це теж сприяє логічності мовлення. Отже, щоб причина можливого алогізму не “спрацювала”, необхідно подбати про високу культуру мислення, культуру спілкування мовою, яку вивчатимеш усе життя, адже во­на — океан, а з нього зачерпнути все необхідне неможливо за шкільні роки.

Логічність - ознака кожного функціонального стилю літератур­ної мови (як і діалектного, просторічного мовлення), проте в кож­ному стильовому різновиді мовлення вона має не лише загальні. а й специфічні ознаки. Наприклад, у науковому стилі логічність “відкрита” - у ньому ми наче простежуємо хід пізнавальної діяль­ності мовця (ученого, самої науки тощо) від вихідної позиції до результатів пошуку і навіть їх перспектив. Співбесідник стає учасником доведення істини. Тому тричастинна композиція наукового тексту — закон, який вимагає чіткості побудови фрази, недвознач­ності тексту, нейтральної (нульової) експресії.

У розмовному стилі точності тексту сприяє й ситуація спілку­вання, тому порушенням деяких правил логічної організації мов­лення може запобігти сама ситуація. Проте вміле використання ресурсів мови відповідно до ситуації (віку співбесідника, емоцій­ного заряду спілкування, теми розмови, мети діалога та ін.) є од­нією з умов не лише логічності, а й етики мовлення. При афектив­ному мовленні часто руйнується обов’язкова ознака — послідов­ність, а вона може породжувати суперечність викладу. Тому “напруга” афективного мовлення не повинна бути вищою за рівень, у межах якого людина контролює своє мовлення.

Щодо стилю наукового, то в ньому при обов’язковому збережен­ні послідовності (яка не виключає ретроспективності описів), несуперечності викладу, зв’язку між частинами цілого тексту, тричастинної композиції (порівн. вступ, основна частина, висновки - пролог, текст з його зав’язкою, кульмі-нацією і розв’язкою, епілог) предметна логіка може бути порушена з метою досягнення логіки художньої. Адже художній твір не є дзеркальним відоб-раженням дійсності — це витвір розумової діяльності автора на основі реаль­ного світу. Тому навіть ірраціональне (напр., фантастичне), що твориться за за-конами граматичної логіки і не суперечить ні її за­конам, ні законам формальної логіки, є логічним з погляду худож­нього мовлення. Символи, алегорії, пе-реносне слововживання не су­перечать логіці, а створюють наче другий план пізнання істини, яка від цього стає зрозумілішою, бо оцінюється і розумом, і від­чуттям.

Отже, логічність — поняття як загальномовне (стосується усіх мов на землі, хоч у кожній мові має свої засоби реалізації; сто­сується конкретної загальнонаціональної мови), так і індивідуаль­но-мовленнєве, що залежить від способу мислення, рівня знань, у тому числі й життєвого досвіду людини.