Тема 3: Культура усного мовлення.

План.

1.Особливості усної форми мови.

2.Орфоепічні норми.

3.Підготовка писаного тексту до усного виголошення.

1.Особливості усної форми мови.

Українська літературна мова має дві форми свого виявлення: усну і пи- семну. Як усна, так і писемна форми мови є засобом спілкування людей. Од­нак при єдності функцій мова усна і писемна розв’язують це завдання по-різно­му.

Основою будь-якої мови є живе є розмовне мовлення. Мовлення – це про­цес добору і використання засобів мови для спілкування з іншими членами пев­ного мовного колективу. Мова і мовлення нерозривно між собою пов’язані. Мовлення існує на основі певної мови, а мова виявляє себе у мовленні.

Усне мовлення – це слухове сприймання певної інформації. За допомо­гою ус­но­го мовлення спілкування і обмін думками відбувається безпосередньо. В ус­но­му мовленні вживається побутова й діалектна лексика, слова розмовно-прос­торічного характеру, своєрідні фразеологізми тощо.

Мова є найуверсальнішим засобом спілкування, нагромадження й пере­да­чі інфор­ма­ції, навчання, виховання та формування духовного світу, вона немис­ли­ма без на­лежної культури мовлення.

Найважливіші особливості усної форми мовлення:

1.Усна форма мовлення відрізняється від писемної насамперед мате­ріа­льною формою реалізації: вона витворюється мовним апаратом людини й спри­ймається на слух (як цілісний відрізок мовного потоку, а не як «ланцюжок» графічних знаків).

2. Порівняно з писемною мовою У.м. характеризується більшою довіль­ністю у додержанні мовної норми, певними особливостями в структурно-гра­матичній організації (коротші речення, висока частота неповних побудов, інверсії, непідго­тов­леність, спонтанність). Адже усне мовлення людини – це напівусвідомлю­ва­ний процес: людина дуже рідко замислюється над тим, як вона розмовляє, а починаючи говорити, думає хіба що над тим, що вона скаже.

3.Усне мовлення, порівняно з писемним, характеризується надлишковою інформативністю. Додаткова інформація усного мовлення міститься в інтонації, в міміці, жестах, а головне – в обставинах живого спілкування мовців. Часом пауза в розмові несе в собі більше інформації, ніж усе висловлене попередньо (скажімо, пауза перед відповіддю на поставлене запитання).

4.Надлишковість усного мовлення проявляється в тому, що в наших реп­ліках під час розмови або у виступі звучить багато слів, смислове навантаження яких мінімальне. Займенники, вказівні частки, прислівники, які повторюють уже назване іншими – повнозначними – частинами мови (ось, от, так, такий, якийсь певний, таким чином отже так от та ін.).

Надлишковість усного мовлення проявляється і в наявності багатьох повторів. При цьому повторюються як окремі слова, так і цілі словосполучення; повторюється той самий зміст, висловлений лише дещо іншими словами, повторюються, дублюються емоції – вигуком (він «нерозчленовано» виражає емоції) і словосполученням або реченням, яке цей вигук «розшифровує».

Синтаксична будова усної мови характеризується тим, що в ній здебіль-шого вживаються прості речення, часто – неповні. У складних реченнях пере-важає су­­рядність. Зв’язок речень переважно безсполучниковий. Рідко вжива-ються діє­прик­метникові й дієприслівникові звороти. Речення усної мови часто не вкла­даються в звичайні синтаксичні рамки. За характером спілкування усне мовлен­ня – діалогічне, має ряд лексичних особливостей. В усному мовленні широко використовуються додаткові засоби висловлення: інтонація, жести, що на­даю­ть відтінок переконливості та емоційності. Важлива ознака усного мов-лення – це простота і природність. Звичайна сфера застосування усного мов-лення – бесіда, розмова. Усні виступи доповіді, звіти, лекції являють собою проміжну форму між усною і писемною формами літературної мови Це складніший вид усного мовлення, ніж розмовний, бо тут все-таки обмеженіше використовують­ся допоміжні засоби (жести, інтонація тощо).

Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культу­ри взагалі. Відомий український педагог В.Сухомлинський писав, що «мовна куль­тура – це живодайний корінь культури розумової, високої, справжньої інте­лек­туальності. Щоб правильно розмовляти й писати, треба прагнути до удоско­налення своїх знань, набутих раніше, треба любити українську мову й свою справу».

Є такі сфери мовної діяльності, які забезпечуються тільки усною формою: територіальні діалекти, розмовна літературна мова, фольклор, деякі жанри офі­ційної мови монологічного характеру – судові промови, коментарі теле- і ра­діо­журналістів з місць подій, розповіді екскурсоводів у залах музеїв тощо. Сфера функціонування усної літературної мови значно розширилися з розвит­ком технічних засобів масової комунікації – телебачення і радіо. З’являються но­ві функціонально-стильові різновиди усної форми літературної мови, зба­га­чу­ються і шліфуються її внутрішньоструктурні засоби і стилістичні можливос­ті.

Офіційно-діловий стиль (ОДС), окрім писемної форми, реалізується також і в усній (ділові наради, публічні виступи, телефонне спілкування та ін.). Ус­не ділове спілкування передбачає всілякі способи взаємодії між співрозмов­ни­ками за допомогою вербальних (словесних) і невербальних (поза, жести, міміка, одяг, знаки, символи) засобів.

Залежно від способу сприймання інформації, кількості учасників, форми спілкування можна поділити на такі види:

• контактне (безпосереднє);

• дистанційне (телефонне, селекторне);

• діалогічне (з одним співпрозмовником);

• монологічне (доповідь, промова);

• полілогічне (диспут);

• усне (розмова, бесіда);

• письмове (листи, телеграми, електронні засоби);

• міжперсональне (нарада, колоквіум);

• масове (збори, мітинг);

• офіційне, функціональне (пов’язане зі службовою діяльністю);

• приватне, інтимно-сімейне (у невимушеній неформальній обстановці);

• анонімне (між незнайомими – вулиця, транспорт).

Кінцевий позитивний результат спілкування залежить не тільки від моти­вів, якими керується людина, скільки від уміння їх сформулювати й викласти.