2.Невербальні засоби спілкування.

До невербальних засобів спілкування належать жести, міміка, інтонація.

У поняття інтонація входять такі компоненти, як сила й висота голосу, темп говоріння, пауза, тембр голосу.

Інтонація виконує в мові функцію не лише смисло-розрізнювальну, а й художньо-естетичну (у текст з допомогою інтонації вносяться різні смислові, зокрема, емоційні відтінки, виявляючи той душевний стан, у якому перебуває мовець). ЇЇ завдання – різними засобами відтворювати почуття, настрої й намі­ри людей. Разом з мімікою й жестикуляцією, а також засобами милозвуч­ності вона до невпізнання змінює написаний текст при його усному виголо­шенні.

Вимоги до інтонації при виступі:

-правдивість, природність (промовець, який володіє «секретами» інтонуван­ня легко переходить від однієї тональності до іншої, тонко відтворюючи цими переходами свій душевний стан і уникаючи при цьому надуманості і пере-більшення);

-постійне поєднання правильно дібраних засобів інтонування з наголо­шенням;

-використання при інтонуванні фрази всіх трьох типів наголосів: словесного (у разі сумнівів – перевірити його правильність за словником), логічного (ви­ділення слова, важливого у смисловому плані), виразного (емфатичного), який підкреслює емоційне значення слова.

Роль паузи: на початку промови пауза потрібна і для промовця – щоб зібратися з думками, і для аудиторії – щоб настроїтися на слухання, звикнути до промовця; в середині промови, в процесі її виголошення – для відмежування частин думки; в середині речення – для організації слухачів, для зосередження їх уваги.

У тих випадках коли текст підготовлений раніше, паузи звичайно відпо­відають розділовим знакам тексту. Вони ж створюють і ритм виголошення про­мови, а це також впливає на почуття слухача, викликаючи враження піднесе­ності.

Специфічна ситуація – наявність досить невизначеної за своїм складом ауди­торії – потребує і специфічних засобів вимови, яка б водночас була до­хід­ливою, добре сприймалась на слух, не заважала засвоєнню змісту, переконувала слухачів. Фраза, проказана з «провідною» інтонацією й невиразно вимовлена здасться слухачеві непереконливою за своїм змістом.

Темп мовлення (тобто швидкість вимовлення слів і довжина пауз між ними) у різних людей неоднаковий. Не можна казати, що стримане й повільне мовлення завжди непривабливе, а темпераментне, швидке, пристрасне мовлен­ня обов’язково хороше, і навпаки. Погано, коли мова оратора аж надто млява, повільна; але не краща і мова, схожа на кулеметну чергу, позбавлена пауз, тобто не членована ні логічно, ні психологічно.

Проте водночас при всій необхідності говорити темпераментно, жваво, з різною силою й висотою звука, дуже важливо зберігати міру бути тактовним, щоб не перетворитися в актора, який вважає своїм завданням веселити й роз­важати публіку.

Міміка – рухи м’язів обличчя, які виражають внутрішній душевний стан людини; один з важливих елементів акторського мистецтва (СУМ, т.4, с.739).

Жест – рух, який супроводжує людську мову або замінює її (Сум, т.2, с.522).

Особливу увагу слухачів привертають жести оратора. Жести – лише допов­нення до мовлення, хоч деякі дослідники і твердять, що 40% інформації дають міміка і жести. То виразні, енергійні, то плавні, заокруглені, вони підкреслю-ють, посилюють, або, навпаки, пом’якшують сказане. Жестом і мімікою треба вміти користуватися для посилення смислової виразності, пам’ятаючи при цьо-му, що жести втрачають свою виразність при частому повторенні, що запас жестів кожної людини досить обмежений і що мова міміки і жестів не може і не повинна заміняти (або навіть лише дублювати) мову слів.

Мова жеста і міміки відзначається і деякими національними особливостями, наприклад, стриманістю і скудністю в одних, темпераментом і часом ек­зальтованістю в інших. Національний характер мови жестів виявляється навіть у манері “викидання” руки, у способі притискання долоні до грудей та ін. Роз­різняють жести рук, голови і тулуба. Жести бувають умовні – застосовувані у пев­них народів, груп людей (напр., кивнути головою зверху вниз у східних слов’ян означає “так”, у болгар – “ні”; жести ці механічні: потиск рук при зу­стрічі, тупання ногою від злості, капризуючи і под.), і неумовні – прийняті всі­ма без попередніх пояснень. Жести вертикальні – стверджують, горизон­тальні – заперечують. Серед немовних жестів виділяють: вказівні (вказують на предмет), описуючі (вимовив “ложка” – і описав рукою рух до рота, сказав “душею відчуваю” – і поклав руку на серце); зображуючі (моління, благання, жести пантоніми та ін.); емоційні (передають різноманітні почуття: гнів, роз­пач, розгубленість, безпорадність, радість і т.д.), ці жести вважаються психоло­гічними – вони подвоюють смисл, тісніше пов’язані з підтекстом, аніж з текс­том; ритмічні (зливаються з ритмікою звука, слова, підкреслюють не окремі моменти мовлення, а весь його ритм – відбивання такту маршового тексту, жест-диригент при скандуванні слів та ін.).

Міміку також вважають жестом. Взагалі вона ще не описана як засіб виразності звукового мовлення, можливо, через те, важко розмежувати їх. Крім цього, жест і міміка, як правило, “працюють у парі”. Напр., вияв захоплення, надзвичайної втіхи супроводжується сплеском рук, піднесенням їх “розкриле­ними” вгору і посмішкою; почуття бридливості має жест рукою стріпування-відкидання і похмуре, скривлене в гримасі обличчя.

Жестикуляція залежить і від того, чи доповідь читається чи проголошується (у першому випадку жести бідніші, бо доповідач зв’язаний текстом). Такі жес-ти, як правило породжуються у момент формування чи виголошення думки і підтверджують цілковиту відповідність між змістом і формою. При стриманій, спокійній манері поведінки окремі рухи при підкресленні особливо важливої думки можуть справити дуже сильне враження, якщо вони породжені цією думкою.

Нерідко жест супроводжується специфічними звуками. Це т.зв. звукові жес-ти. Вони близькі до емоційних вигуків і виражають ставлення мовця до явищ, подій, до мовлення співбесідника (напр., холод, сирість – це тремтіння тіла і вигук “бр-р-р”; насмішка, сарказм, загравання, підлабузництво, кепку­вання – це сміх другої сигнальної системи, а не рефлекторний, коли він є звичайним звуконаслідуванням, і вигуки “ха-ха”, “хі-хі”, “хе-хе”, “га-га”,”ги-ги”; захоплення, здивування, несподіване враження – це зведені вгору брови, здивований погляд і “О-о-о”, “У-у-у”, “Ого!”, “Угу!” та ін.

Вади жестикуляції: зайві рухи заважають слухачам, не дають зосередитись настроюють їх на несерйозний лад; одноманітна жестикуляція втомлює слуха-чів, набридає їм; бідні, примітивні, вульгарні жести розцінюються як невихова-ність оратора; незграбні рухи, недоладна міміка смішать слухачів (як і жести випадкові або неприродні); рухи, розраховані на зовнішній ефект, не роблять честі промовцю .

Голос, тон, виклад, уся сукупність виразових засобів і прийомів повинні свідчити про правду думки й почуття промовця. Тому навряд чи слід, як дехто радить готувати жести і міміку заздалегідь, перед дзеркалом. Адже жести і мі-міка визначаються не лише виголошуваною думкою, а й тією ситуацією, в якій ця думка висловлюється, настроєм виступаючого, контактом його з аудиторією. Міміка і жести – це наочне, але водночас і інтуїтивне вираження думки; ось чому значно важливіше проникнути в тему, пройнятися її ідеями – усе це й бу­де підставою для майбутніх жестів.

Текст складається з таких логічних елементів:

1. вступу (зазначається привід що призвів до укладення документа, викладається історія питання та ін.);

2. доказу (викладається суть питання: докази, пояснення міркування що супроводжуються цифровими розрахунками посиланнями на законодавчі акти й інші матеріали);

3. закінчення (формулюється мета, заради якої складено документ).

Питання з курсу “Українська мова з професійним спрямуванням”