10.2. Міжнародно-правові акти по охороні авторського права та суміжних прав

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів від 9

вересня 1886 р.

Дана Конвенція багато разів переглядалася (останній раз у Парижі 24 липня 1971 р. зі змінами від 2 жовтня 1979 р.), що зумовлюється розвитком суспільних відносин у сфері літературно-художньої діяльності.

Держави, які підписали Конвенцію чи приєдналися до неї, утворили Союз для охорони прав авторів на їхні літературні і художні твори.

Основними засадами зазначеної Конвенції є:

1) національний режим, відповідно до якого твори, створені в одній із країн- членів Союзу, повинні одержувати у всіх інших країнах - членах Союзу таку ж охорону, яку ці країни надають своїм власним громадянам;

2) принцип автоматичної охорони, відповідно до якого національний режим не залежить від яких-небудь формальних умов, тобто охорона надається автоматично і не зумовлюється формальними умовами реєстрації, депонування тощо (твір українського письменника, виданий у Франції, підлягає такій же охороні як і твори французьких письменників, оскільки обидві країни є членами Паризького Союзу;

3) принцип незалежності охорони, відповідно до якого права іноземного автора із країни-члена Союзу охороняються в іншій країні-члені Союзу незалежно від того, чи вони охороняються на батьківщині походження твору.

Об'єктом правової охорони Бернська конвенція проголошує будь-які твори літератури, науки і мистецтва незалежно від форми і способу їх вираження. Перелік творів, що мають охоронятися національним законодавством і яким надається охорона даною Конвенцією, невичерпний.

Бернська конвенція визначає чіткі критерії для надання правової охорони. Одним із важливих положень Конвенції є положення, що стосується творів фольклору, хоча самого цього терміну Конвенція не вживає.

Правовій охороні підлягають як випущені, так і не випущені у світ твори за

умови, що їх автори є громадянами однієї із країн-членів Союзу або вони мають постійне місце проживання в ній.

Бернська конвенція чітко визначає особисті немайнові і майнові права авторів.

Паризький акт Бернської конвенції. У 1971 р. до Бернської конвенції був розроблений і доданий додатковий розділ, який передбачає певні пільги для країн, що розвиваються. Передусім був полегшений вступ цих країн до Бернського союзу, тобто приєднання до Конвенції. Зазначеним країнам були надані пільги стосовно перекладу і відтворення творів іноземних авторів. Додатковий розділ до Конвенції істотно розширив перелік виключень із загального правила про виключність прав автора. Були передбачені обов'язкові невиключні ліцензії на переклад і відтворення творів іноземних авторів з метою освіти, які не могли передаватися іншим особам.

Всесвітня Женевська конвенція про авторське право

Конвенція підписана в Женеві 6 вересня 1952 р., переглянута в Парижі 24 липня 1971 р.

Принципової різниці між Бернською і Женевською конвенціями немає. Є істотні відмінності в окремих положеннях. Всесвітня (Женевська) конвенція не містить широкого переліку творів науки, літератури і мистецтва, які підпадають під її охорону. У ст. І наводиться лише примірний перелік творів науки, літератури і мистецтва.

Дана Конвенція містить специфічні норми щодо формального оформлення авторських прав, виходячи з того, що багато країн у своїх національних законодавствах містять норми щодо формальностей.

Конвенція прийняла компромісне рішення, за яким формальності, передбачені національним законодавством (депонування примірників, реєстрація, виробництво або випуск у світ твору на території даної держави тощо), вважаються виконаними стосовно будь-якого твору, який користується конвенційною охороною, якщо будуть дотримані формальності, встановлені самою конвенцією.

Строк охорони об'єктів авторського права Всесвітня конвенція встановляла не менше 25 років після смерті автора.

Детально Всесвітня конвенція регламентує право на переклад. Стаття V Конвенції проголошує: «Права, згадані в статті І, включають виключне право автора перекладати, випускати в світ переклади і дозволяти переклади і випуск в світ перекладів творів, що охороняються на підставі цієї Конвенції».

Проте кожна держава, що є членом Конвенції, може своїм внутрішнім законодавством обмежити право перекладу письмових творів відповідно до умов, визначених Конвенцією.

Право на переклад підлягає охороні в усіх державах-членах Конвенції.

На Паризькій конференції було прийнято рішення включити до Всесвітньої конвенції правила щодо обмеження права на переклад. Суть цього нововведення полягає в тому, що відповідно до побажань країн, що розвиваються, обмежується право на переклад автора твору і на розповсюдження шляхом видачі примусових ліцензій.

Статус країни, що розвивається, надається ООН за клопотанням цієї країни. Норми Всесвітньої конвенції не застосовуються і правова охорона не надається творам, які на момент набуття чинності Конвенцією, перестали охоронятися або взагалі ніколи не охоронялися на території держави-члена Конвенції. Конвенція встановлює спеціальний режим стосовно невипущених у світ творів. Автори таких творів користуються в державах-учасницях Конвенції, в яких вони просять надати охорону їхнім творам, такими ж правами, що і вітчизняні автори неопублікованих творів. Проте охорона твору такого автора надається за умови, що автор є громадянином держави, що приєдналася до Конвенції. Водночас кожна держава-учасниця Конвенції може в

своєму національному законодавстві прирівняти таких авторів на своїй території до власних громадян.

Міжнародна конвенція про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій ефірного мовлення («Римська конвенція»)

Проблема охорони об'єктів суміжних прав на міжнародному рівні з середини минулого століття постала настільки гостро, що вже в 1961 р. була підписана Конвенція, яку стали називати Римською конвенцією.

Особливість суміжних прав полягає в тому, що вони є правовою формою реалізації авторських прав.

Головною метою Римської конвенції є охорона суміжних прав.

Членами Римської конвенції можуть стали лише члени Бернської або Всесвітньої конвенції, які є і членами ООН.

Основним принципом Конвенції є принцип національного режиму, за яким виконавцям, виробникам фонограм та організаціям ефірного мовлення з однієї держави-учасниці Конвенції в іншій державі-учасниці Конвенції надається така, ж правова охорона, як і власним громадянам та юридичним особам.

Римська конвенція визначає чіткі критерії застосування національного режиму, який надається виконавцям за таких умов:

• виконання має місце в іншій договірній державі;

• воно включено до фонограми, що охороняється Конвенцією;

• виконання транслюється в живому виконанні в передачі, що є об'єктом правової охорони Конвенції;

• незалежно від того, до якої держави належить виконавець, де мало місце виконання.

Мінімальний строк охорони, передбачений Римською конвенцією, становить 20 років, починаючи від кінця року, в якому була здійснена фіксація, що стосується фонограм і виконання, включених до них; або мало місце виконання щодо виконань, не включених до фонограм; або відносно радіо і телепередач часу такої передачі.

Конвенція про охорону інтересів виробників фонограмм від незаконного відтворення їх фонограм від 29 жовтня 1971 р.

Прийняття цієї Конвенції, відомої як Конвенція про фонограми, було зумовлено зростаючими масштабами незаконного відтворення фонограм, що має місце в усьому світі. Конвенція визначила чіткі поняття:

а) «фонограма» — виключно звуковий запис звуків;

б) «виробник фонограми» — будь-яка фізична чи юридична особа, яка першою здійснила запис звуків на фонограмі;

в) «копія» — матеріальний носій, який містить звуки, записані безпосередньо чи опосередковано з фонограми, і який включає всю або значну частину звуків, записаних на цій фонограмі;

г) «розповсюдження серед публіки» — будь-який акт, засобом якого копії безпосередньо чи опосередковано пропонуються публіці взагалі або будь-якій її частині.

Кожна держава-учасниця зобов'язується охороняти виробників фонограм, які є громадянами інших держав-учасниць, від виробництва копій фонограм без згоди виробника і від ввозу таких копій кожного разу, коли згадане виробництво чи ввезення здійснюються з метою їх розповсюдження серед публіки, а також від розповсюдження цих копій серед публіки.

Строк охорони прав виробників фонограм визначається національним

законодавством кожної держави-учасниці Конвенції. Держави-учасниці Конвенції можуть у своїх національних законодавствах передбачати і певні обмеження прав виробників фонограм, що можуть бути такими, які встановлені цим законодавством для авторів творів.

Проте обов'язкові ліцензії можуть бути передбачені тільки в тому випадку, якщо дотримані такі умови:

• відтворення призначається для використання виключно для навчання або наукових досліджень;

• ліцензія дає право відтворення тільки на території держави-учасниці, компетентні органи якої надали ліцензію, і вона не поширюється на експорт копій;

• відтворення, здійснене на підставі ліцензії, зумовлює право на справедливу винагороду, яка визначається зазначеним органом з урахуванням, поряд з іншим, кількості копій, що будуть вироблені.

Норми даної Конвенції не можуть бути витлумачені таким чином, що обмежують або завдають шкоди охороні інтересів авторів-виконавців, виробників фонограм або органів радіомовлення. Кожна із держав-учасниць визначає межі дії охорони інтересів авторів-виконавців, виступи яких записані на фонограму, а також умови, за яких вони можуть користуватися такою охороною. Держава-учасниця не зобов'язана дотримуватися норм Конвенції стосовно фонограм, які були записані до набуття чинності цією Конвенцією на території даної держави.

Міжнародне бюро Всесвітньої організації інтелектуальної власності збирає і публікує інформацію стосовно охорони фонограм. Кожна держава-учасниця безвідкладно повідомляє Міжнародному бюро про усі нові закони та офіційні тексти, що стосуються охорони фонограм.

Брюссельська конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники (1974 р.)

Дана Конвенція передбачає обов'язок кожної держави-учасниці Конвенції вживати належних заходів щодо запобігання незаконному розповсюдженню на своїй території чи зі своєї території будь-якого несучого програми сигналу, який передається через супутники. Розповсюдження визнається незаконним, якщо на нього не було одержано дозвіл від організації, за загальним правилом, радіо- або телемовної організації, яка прийняла рішення про складові елементи програми. Цей обов'язок існує стосовно організацій, які виступають як «громадяни» держави-учасниці Конвенції.

Проте положення цієї Конвенції не застосовуються, коли розповсюдження сигналів здійснюється із супутників прямого мовлення.

Угода про співробітництво в сфері авторського права і суміжних прав Підписана 24 вересня 1993 р. Ратифікована Верховною Радою України 27 січня 1995 р.

Враховуючи сучасну роль авторського права в формуванні національного культурного потенціалу, в міжнародному культурному обміні, а також в розвитку рівноправних міждержавних торговельно-економічних відносин, необхідність співробітництва в галузі взаємного культурного обміну культурними цінностями шляхом використання творів науки, літератури і мистецтва з метою визначити умови і порядок взаємної охорони авторського права і суміжних прав, держави Співдружності Незалежних Держав (Держави- учасниці) підписали дану Угоду.

Передусім Держави-учасниці взяли на себе обов'язок забезпечити на своїх територіях виконання міжнародних зобов'язань, що випливають із участі колишнього СРСР у Всесвітній конвенції про авторське право (в редакції 1952 р.). Зазначені в Угоді Держави-учасниці застосовують Всесвітню конвенцію про авторське право (в редакції 1952 р.) у відносинах між собою як до творів, створених після 27 травня 1973 р., так і до творів, які за законодавством Держав-учасниць охоронялися до цієї дати, на тих же умовах, які встановлені законодавством стосовно своїх авторів. За національним законодавством Держав-учасниць встановлюються і строки охорони авторського права і суміжних прав.

Держави-учасниці взяли на себе обов'язок вжити необхідних заходів для розробки і прийняття законопроектів, які мають забезпечити охорону авторського права і суміжних прав на рівні вимог Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, Женевської конвенції про охорону виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм, Римської конвенції про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій ефірного мовлення.

Держави-учасниці зобов'язалися проводити сумісну роботу по боротьбі з незаконним використанням об'єктів авторського права і суміжних прав і через свої компетентні органи сприяти розробці конкретних програм і заходів. Вони будуть також сприяти створенню і функціонуванню національних авторсько- правових організацій в сфері управління авторськими правами на колективній основі, шляхом укладення цими організаціями між собою угод про співробітництво.

Держави-учасниці повинні вирішити у відповідних угодах питання про уникнення подвійного оподаткування авторської та іншої винагороди, визначити порядок взаємних розрахунків і сприяти їх своєчасному здійсненню. Дану Угоду підписали 11 держав СНД.