2. Урахування фіксованих процентних ставок (ро­ялті).

Згідно з цим методом ціна ліцензії визначається за­лежно від прибутку, який отримує ліцензіат у результаті виробничого чи комерційного використання об'єкта інте­лектуальної власності.

Платежі за роялті — це фіксовані процентні виплати ліцензіата ліцензіару, які здійснюються через певні інтер­вали часу, починаючи з моменту виробничого чи комерцій­ного освоєння предмета ліцензії:

Найчастіше як база визначення платежів за роялті використовуються:

- собівартість ліцензованої продукції;

- валовий прибуток від реалізації ліцензованої про­дукції;

- валовий обсяг реалізації ліцензованої продукції.

Розрахункова вартість ліцензії (Ср), визначена на базі роялті, розраховується ха формулою:

Ср=

Де - очікуваний обсяг продукції в t-му році; - ціна одиниці продукції в t-му році; - розмір роялті в t-му році; Т-термін дії ліцензійної угоди; t - рік дії ліцензійної угоди.

3. У рахування одноразового (паушального) платежу. Згідно з цим методом ціна ліцензії визначається як встановлена у процесі переговорів одноразова винагоро­да за право користуватись об'єктом інтелектуальної влас­ності.

Розмір паушального платежу визначається з урахуван­ням:

- фактичних витрат ліцензіара, пов'язаних із захистомліцензованого продукту;

- прогнозованого доходу ліцензіата (приведення його через умовну ставку роялті);

- вартості об'єкта інтелектуальної власності, що пере­дається в розпорядження ліцензіата.

На практиці виплати паушальних платежів розглядають­ся як кредитування ліцензіата і найчастіше застосовуються при передачі ліцензії разом з поставкою обладнання, при її продажу на основі секретів виробництва, ноу-хау тощо.

4. Правило двадцяти п'яти відсотків.

Згідно з цим методом ліцензіат зобов'язується спла­тити ліцензіару 25 % очікуваного валового прибутку від виробничого чи комерційного використання об'єкта інте­лектуальної власності.

5. Витратний підхід.

Згідно з цим підходом ціна ліцензії визначається на основі оцінки витрат ліцензіара (витрат на дослідження, розробку, виробництво, випробування дослідного зразка, його доведення до рівня, придатного для використання то­що).

Водночас, на думку багатьох дослідників, витратний підхід пов'язаний зі значним ризиком недооцінки або пе­реоцінки ліцензованого продукту.

За сучасних умов у розвинених країнах широко вико­ристовується метод підходу від загального портфеля бізнесу, який не має чіткої методики розрахунків і ґрун­тується на врахуванні досвіду, інтуїції, знань менеджерів та бізнесменів, що працюють у відповідній сфері, їхніх очі­кувань відносно перспектив розвитку того чи іншого бізне­су, відшкодуванні витрат на дослідження та розробки, за­безпеченні розвитку фірми за рахунок продажу ліцензій тощо. (Так, ліцензія на виробництво напою "Соса-Соlа" на­дається безкоштовно, однак фактично ліцензіат сплачує за ліцензію під час закупівлі у ліцензіара концентрату для виробництва напою, секрет якого зберігається цією фірмою).

Аналіз зарубіжного досвіду економіко-правового регу­лювання відносин у сфері виробництва та обміну інтелек­туальною продукцією дає можливість виокремити деякі загальні тенденції розвитку процесу комерціалізації інтелектуальної власності, зокрема:

- зростання патентно-ліцензійної активності;

- перетворення інтелектуальної власності на основ­ну мету глобальної стратеги фірм;

- збільшення повноважень університетів, наукових установ щодо розпорядження правами інтелектуальної власності;

- поширення державно-приватного партнерства на доконкурентній стадії;

- дотримання балансу інтересів під час розподілу до­ходів тощо.

Водночас є певні відмінності між конкретними націо­нальними моделями регулювання процесів комерціалізації інтелектуальної власності.

Наприклад, у США ос­новоположними нормативними документами щодо розподі­лу прав на об'єкти інтелектуальної власності є закони Бая — Доула та Стівенсона — Уайдлера, спрямовані на стимулю­вання комерціалізації досліджень і розробок, які фінансу­ються урядом.

Закон Бая — Доула (1980) регулює відносини щодо прав власності на запатентовані результати дослідних робіт, які здійснювалися за рахунок урядового фінансування в неуря­дових закладах. Надаючи університетам, дослідним цент­рам, лабораторіям, а також підприємствам малого бізнесу право власності на винаходи, створені за рахунок федераль­ного фінансування дослідних робіт, держава сприяє їх ви­ходу на ринок науково-технічних розробок, прискорюючи процес залучення інтелектуальної власності у господарсь­кий обіг.

Відтак закон Бая— Доула заохочує співробітниц­тво між комерційними і некомерційними організаціями та стимулює передачу і застосування винаходів на основі ши­рокого використання патентної системи.

Закон Стівенсона — Уайдлера (1980) створює сприятли­ві умови для плідного співробітництва урядових дослідних лабораторій та приватних промислових підприємств. З ме­тою ефективного використання інвестицій у сфері розробки дослідних робіт федеральний уряд зобов'язується виявля­ти (через спеціально створені лабораторії) комерційне зна­чущі технології з наступною їх передачею владі штатів, муніципалітетів, приватному сектору.

Таким чином, основними принципами стимулюван­ня процесу комерціалізації інтелектуальної власності в США є чітка регламентація прав власності на об'єк­ти інтелектуальної власності, створені за рахунок дер­жавних коштів, а також делегування прав на розпорядження цими об'єктами з державного на локальний рівень.

У Німеччині діє кілька моделей комерціалізації резуль­татів науково-технологічних досліджень і розробок:

- університетська модель, близька до механізмів, запроваджених законом Бая -Доула в США, але з дещо більшими повноваженнями держави в цій сфері;

- промислова модель, що застосовується у випадках, коли приватні промислові підприємства отримують субсидії на виконання дослідних робіт, розмір яких не перевищує половини вартості проекту, а участь держави в доходах об­межується 40 % обсягу фінансування;

- змішана модель, що поєднує окремі риси першого та другого підходів.

Розвиток механізму комерціалізації інтелектуальної власності у Франції пов'язаний з реалізацією Програми створення Національного агентства з підвищення іннова­ційної привабливості наукових досліджень (АМУАК, 1979), яке забезпечує фінансову та інформаційну під­тримку інноваційних підприємств і науково-дослідних ла­бораторій, а також сприяє налагодженню партнерських відносин між науково-дослідними організаціями та малим і середнім бізнесом.

У Великій Британії в 1948 р. була створена спеціальна Державна структура - Британська технологічна група, пріоритетним напрямом діяльності якої стала підтримка широкомасштабної комерціалізації науково-дослідних розробок та робіт, урегулювання відносин у сфері реєстрації, охорони та захисту прав інтелектуальної власності, залу­чення об'єктів інтелектуальної праці до господарського обігу.