70. Конгрес сша. Правове положення і повноваження палат . Посадові особи палат.

Законодавча гілка влади представлена парламентом у США . який називається конгресом . Правовому статусу Конгресу присвячена найбільш обємна стаття конституції -1 . Конгрес США складається з двох палат – Сенату і палати представників . Свої засідання конгрес проводить у Капітолії (м.Вашингтон ) . Двопалатність парламенту обумовлена необхідністю представлення в ньому не тільки всього населення держави в цілому . але і субєктів федерації також .

Нижня палата – Палата представників складається з 435 членів . Місця в палаті розраховуються по штатам з врахуванням чисельності їх населення . До складу Верхньої палати – Сенату - входять - 100 сенаторів . які представляють 50 штатів США .

Конгрес США має право встановлювати податки . збори. Полини і акцизи . для того щоб сплачувати борги .

Кожна з палат має право створювати тимчасові комітети . а для підготовки інаугурації Президента США обидві палати створюють обєднаний комітет Конгресу США по церемоніям інаугурації . В обох палатах Конгресу діють партійні фракції республіканської і демократичної партій .

71. Організаційно-правові форми діяльності Конгресу США. Законодавчий процес. Головною формою діяльності Конгресу є законодавство. Законодавча ініціатива належить тільки членам обох палат.Процес внесення законопроектів досить простий. У палаті представників текст законопроекту опускається в спе ціальну шухлядку — хопер, який стоїть на столі у клерка палати. У сенаті, з дозволу голови впала ти, ця процедура під час ранкового засідання сопро вождающіеся короткою промовою сенатора. Не пропонуючи проекту закону по суті, сенатори і конгресмени можуть огра нічіться внесенням до палати петиції про розгляд со ответствующее законодавства. У цьому випадку роз ка законопроекту доручається постійного комітету або свої послуги надають різноманітні лобістські організації, зацікавлені в тому чи іншому рішенні питання.Після офіційного внесення проекту він роздруковується на спеціальному друкарському бланку, в якому укази вають порядковий номер і коротке найменування законо проекту, а також члени палати, які представили і під тримали проект в палаті представників їх повинно бути не більше 25 осіб . Текст друкується на аркушах, кожен рядок яких має порядковий номер. Зроблено це для того, щоб полегшити процес обговорення та внесення до про ект поправок. Тексти законопроектів зберігаються в кімнатах зберігання документації. Інформація про них публікується в офіційному віснику конгресу — Конгрешнл рекорд.Всі законопроекти мають пройти три читання. Проводяться вони в різні дні, якщо тільки інший порядок не визначений діловий палатою одноголосно. При першому читанні, як правило, зачитується лише назва проекту і вирішується питання про відсилання його в комітет. Постійний комітет при необ хідності направляє проект в підкомітет, визначаючи даль-дальшої порядок його розгляду. На цій стадії доля проекту — цілком у руках комітету, так як палати рідко суперечать демократичним цінностям: керівна роль марксистсько-ленінської партії, соціалістичний інтернаціоналізм ст.ст. 5, 12, 19 Конституції Куби. Вони є ніщо інше, як ідеологічними міфами, які не можуть бути реалізовані ніякими юридичними або політичними засобами. Наприклад, принцип керівної ролі однієї партії підриває принципи народного суверенітету і народного представництва і взагалі несумісне ні з яким принципом демократії.

72. Президент США: статус, порядок обррання , повноваження. Конституція США наділила президента широкими повноваженнями, чим поставила його на чолі так званої “виконавчої гілки влади”. Однак, конституційні повноваження є лише частиною влади, яку фактично отримав президент з початку епохи імперіалізму. За конституцією, президентом може бути природжений, а не натуралізований громадянин США, який досяг 35-річного віку і проживає безвиїзно у межах США не менше 14 років. Встановлено також, що президент і віце-президент не можуть бути мешканцями одного штату. Однак поряд із цими конституційними вимогами, які предявляються до кандидатів на посаду президента, на практиці зявилася ціла низка інших вимог. Практично кандидатом у президенти може бути висунутий лише один з видатних політичних діячів двох головних партій. Президент обирається строком на чотири роки колегією виборців, тобто шляхом непрямих виборів. Кожен штат обирає стільки виборців, скільки сенаторів і представників відсилає до конгресу. Загальне число виборців у країні, таким чином, дорівнює загальному числу членів обох палат конгресу, плюс три виборці від Федерального округу Колумбія. Кожна партія у штаті висуває свій список виборців. Партія, яка набрала більшість голосів, надсилає до виборчої колегії усіх виборців від штату. Виборців обирають у перший вівторок після першого понеділка листопада місяця високосного року. Обрані виборці збираються у столицях відповідних штатів у перший понеділок після другої середи грудня того ж року і подають голоси з кандидатві у президенти і віце-президенти. Підготовка до виборів президента починається приблизно за рік до голосування виборців, коли партії починають підбирати своїх кандидатів на вищу державну посаду. Навесні року президентських виборів у штатах проводятьсяпервинні вибори праймеріз, у ході яких висуваються у кандидати на посаду президента і віце-президента від кожного штату, обираються кандидатури виборців, призначаються делегати на національний партійний конвент. Вищої напруги виборча кампанія досягає в середині літа, коли збираються партійні конвенти зїзди для того, щоб висунути на пост президента і віце-президента кандидатів. Національний партійний конвент юридично вважається вищим партійним органом, однак насправді він збирається лише раз на чотири роки для того, щоб висунути кандидатів на посаду президента чи віце-президента від цієї партії. Усі рішення національних конвентів, включаючи призначення кандидатів, приймаються звичайно більшістю голосів делегатів. Основна боротьба у ході роботи конвентів точиться навколо найбільш популярних кандидатів; як правило, у кожної партії є 2-3 таких представника. Коли, нарешті, той чи інший кандидат набирає більшість голосів, його оголошують “висунутим одностайно”. Обравши кандидата на посаду президента, конвент у такому же порядку обирає кандидата у віце-президенти. Конституційна процедура обрання президента — чиста фікція, бо насправді результат виборів вирішується у ході голосування за виборців. Та партія, яка зуміла провести у виборчу колегію більшу кількість виборців, стане правлячою партією — її ставленик оселиться у Білому домі на чотири роки. Виборець не є незалежним. У силу традиції, яка склалася, стала непорушною конституційною нормою, виборець голосує за кандидатів тієї партії, за списком якої він був обраний. За всю історію існування США не було випадку, щоб виборець зрадив свою партію і проголосував за іншого кандидата. Конституція говорить, що обраним вважається той кандидат який набере абсолютну більшість голосів виборців. Якщо жоден кандидат не збере такої більшості, то вибори президента проводяться палатою представників з числа трьох осіб президентського списку, які набрали найбільше число голосів, однак ця процедуру була застосована лише два рази у 1804 р. був обраний Джефферсон, а у 1824 р. — Адамс. Обраний президент 20 січня наступного за виборами року приносить присягу і приступає до виконання своїх обовязків. Конституція США нічого не говорить про можливість переобрання президента, але з перших років існування США встановився звичай, згідно з яким президент не повинен займати свою посаду більше двох разів. Франклін Рузвельт порушив цю традицію: його обирали чотири рази поспіль. У 1951 р. була ратифікована 29-а поправка до конституції, згідно з якою жодна особа не може бути обрана на посаду президента більше двох разів. Ця поправка була у свій час запропонована супротивниками Ф. Рузвельта. Віце-президент є головою сенату хоча останній обирає свого тимчасового голову і спадкує президентську посаду у випадку смерті або відставки президента. Президент може покладати на віце-президента різні обовязки. Президент США поєднує у своїх руках повноваження голови держави і голови уряду. Він безконтрольний, безвідповідальний і практично незмінюваний. Президент керує величезним військово-бюрократичним апаратом, не несе жодної відповідальності перед Конгресом.

73. Американський федералізм. Сполучені Штати Америки - федеративна держава. Суб'єктами федерації є 50 штатів і федеральний округ Колумбія з розташованою в ньому столицею - м. Вашингтон. Територія федерації включає також острови Пуерто-Ріко і Гуам. Острови Мікронезії (республіка Палау, Сполучені Штати Мікронезії та ін.) є “асоційованими державами” із США. Вони мають обрані парламенти і президентів. Пуерто-Ріко вважається “державою, що вільно приєдналася”. Закони США мають тут верховенство як і в Штатах, але всі ці території не мають свого представництва в Сенаті, а у Палаті представників - тільки делегата з правом дорадчого голосу. В прямому правлінні находяться також острови Східне Самоа та Віргінські острови, які мають статус територій США. Штати - державні утворення, але вони не володіють державним суверенітетом і не мають права виходу із США. Вони приймають свої конституції, які відповідають основним положенням Конституції Сполучених Штатів Америки. Структура органів штатів відповідає структурі федеральних органів. Законодавчу владу у штаті здійснює лігіслатура (як правило однопалатна), виконавчу - обраний населенням губернатор, судову - Верховний Суд та інші суди штату. Конституція США визначила принципи розмежування владної компетенції федерації і штатів. Вона встановлює сферу виключної компетенції федерації. За межами встановленої компетенції свої повноваження реалізують штати та їх органи.

74. Місцеве самоврядування в США Місцеве самоврядування та управління в Штатах базується на адміністративно-територіальному поділі, що входить до компетенції штату. Тому системи місцевого самоврядування у різних штатах різноманітні. Більшість штатів, крім двох, поділяються на графства. Усього в США понад три тисячі графств, їх населення обирає цілу низку посадових осіб: шерифа, прокурора атторнея, казначея. Під їх керівництвом працюють муніципальні посадовці. Міста виділені із графств і мають свою окрему систему самоврядування. У США існують три системи місцевого самоврядування. У більшості міст існує система “рада-управляючий”. Населення обирає раду, яка, в свою чергу, обирає мера. Мер головує у раді і не займається управліською діяльністю. Управління здійснює найманий за контрактом посадовець-менеджер. Друга система “рада-мер”. Населення обирає окремо місцеву раду і мера, який здійснює управління містом. І, нарешті, існує третя система — “комісійна система”. Населення обирає комісію у складі 3-7 осіб, які виконують функції міської ради і відають окремими галузями управління. Графства поділяються на тауни і тауншипи. Ці найменування склалися історично і на сьогодняшній день між ними фактично немає ніякої різниці. Компетенція органів місцевого самоврядування визначається конституціями і законами окремих штатів. Вона відповідає принципам місцевого самоврядування. Тобто, прийняття і виконання місцевого бюджету, питання громадського порядку, надання соціальних послуг муніціпальне житло, лікарні, місцеві дороги, здійснення контролю за місцевими органами управління тощо.

75. конституція Великобританії,її складові частини Історичні особливості розвитку держави зумовили нестандартний характер британської конституції. Великобританія не знає одноразово створеного акту як конституції. Особливості конституції відносяться до форми, але не стосуються її змісту або суті. За формою британська конституція має комбінований, несистематизований характер; вона складається з двох частин - писаної і неписаної. Такий характер мають всі галузі англійського права; тому конституційне законодавство здається не дуже чітким, визначеним. Британську конституцію часто називають неписаною, маючи на увазі ту обставину, що вона ніколи не була "записана" в єдиному акті, писала і неписана її частини мають, у свою чергу, різні, досить різноманітні джерела. Писана частина включає в себе статутною право, тобто прийняті в різні роки і навіть епохи парламенту, що регулюють питання конституційного характеру, але жоден з цих законів не є основним законом, і судові рішення (прецеденти), що мають своїм предметом питання, що носять той же конституційний характер. Хоча судові рішення об'єктивно мають писаний, тобто зафіксований на папері, характер, тим не менш доктрина відносить їх до неписаної частини права. вираз "писаний" закон означає закон, формально прийнятий парламентом, неважливо зафіксований він на папері чи ні, а термін "неписаний" закон вживається для позначення закону, непрінімавшегося парламентом. Судові рішення становлять систему "загального права"; вони зачіпають головним чином права і свободи громадян, а також відносини різних державних органів. Судових прецедентів величезна безліч; найбільше значення з них мають рішення вищих судових інстанцій, особливо палати лордів - верховної судової інстанції країни. Її рішення обов'язкові для всіх судів. До власне неписаної частини відносяться конституційні угоди, ніде юридично не зафіксовані, але регулюють, як правило, найважливіші питання державного життя. Ці угоди, або система звичаєвого права, розглядаються у Великобританії як основа конституційного права. Звичай представляють сформовані на практиці правила, які не користуються судовим захистом. Королівські прерогативи, наприклад, становлять частину звичайного права. Вони включають норми, що регулюють призначення міністрів, колективну відповідальність кабінету міністрів, розпуск парламенту, укладення міжнародних договорів, оголошення війни та ін На практики ці прерогативи здійснюються короною (монархом) після отримання схвалення уряду, що знаходиться при владі. Історично конституційні угоди мають різне походження. Вони виникають в силу обставин в результаті міжпартійної боротьби; відіграє роль і повільна еволюція існуючої практики, пристосування її до мінливих умов. Ніхто не може змусити дотримуватися конституційний звичай; для цього немає якого - або спеціального органу. Парламент - теоретичний хранитель суверенітету - в будь-який момент може запропонувати нове правило, скасувавши або скасувавши попередній звичай. Не існує точного списку конституційних угод. Практично вони діють у всіх елементах британської політичної системи.

76. Політична система Великої Британії. Пол. сист. Великобританії - парламентська монархія. Історично склалося, що політична система Великобританії не має конституції як такої. Уряд Великобританії спирається на конституційні звичаї, тобто парламент дивиться, на те, як було вирішене той чи інший політичний прецедент. Законодавчим органом країни є парламент Великобританії. Парламент Великобританії представляє Палата Громад і, на противагу їй, Палата Лордів, монарх країни. Монарх править країною формально, в його руках зосереджені представницькі функції. Зазвичай монарх не втручається в роботу палати лордів і не перешкоджає їй. Для англійців монарх більшою мірою є символом держави, традицією. Англійці дорожать своєю королевою, щороку уряд Великобританії виділяє з бюджету величезні суми на утримання королеви. Палата громад обирається на п'ятирічний термін і є загальнонаціональним зборами. Палата лордів формується з аристократів, наслідний перів, принців. Не фінансові проекти можуть бути затримані палатою лордів, а всі фінансові законопроекти приймають форму законів після підписання королевою і після того, як будуть прийняті палатою громад. Політична система Великобританії організована таким чином, що виконавча влада зосереджена у кабінету міністрів. Головою виконавчої влади Великобританії є прем'єр-міністр. До складу кабінету міністрів входять члени правлячої партії, тобто члени партії, яка отримала більшість голосів на виборах. Уряд Великобританії представляють партія консерваторів і партія лейбористів. Лейбористи та консерватори управляють зовнішньою і внутрішньою політикою країни. Лейбористська партія представляє інтереси робітників, а партія консерваторів представляє інтереси підприємців і англійських аристократів. Уряд Великобританії особливу роль відводить політичним реформам. Лейбористи шляхом реформ пропонують здійснити трансформацію капіталізму і націоналізувати галузі промисловості. Парламент Великобританії ухвалив низку законів, метою яких є підтримка підприємництва в країні і боротьба з державним бюрократизмом. Дрібні партії, які входять до парламенту Великобританії, грають все більшого значення в політиці країни. Найчастіше, партії лейбористів і консерваторів шукають підтримку у ліберальній або націоналістичній партії.