7. Джерела міжнародного права

Термін «джерела права» вживається в двох значеннях — матеріальному і формальному.

Під матеріальними джерелами розуміються матеріальні умови життя суспільства. Під формальними ж джерелами розуміють ті форми, у яких знаходять своє вираження і закріплення норми права. Тільки формальні джерела права є юридичною категорією і складають предмет вивчення юридичних наук, у тому числі міжнародного права.Норми міжнародного права, як і інші юридичні норми, завжди існують у якійсь формі і зафіксовані в якому-небудь правому джерелі, «резервуарі правових норм» (С.С. Алексеев).Джерелом міжнародного права прийнято вважати форму вираження міжнародно-правової норми.Слід мати на увазі, що жодний із документів міжнародного права не містить вичерпного переліку його джерела. Деякі учені вважають, що перелік джерел сучасного міжнародного права міститься в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, прийнятого 26 червня 1945 року. Цей Статут, що є невід'ємною частиною Статуту ООН, виступає в якості міжнародного договору, у якому беруть участь майже всі держави світу.

Відповідно до цього документа до джерел міжнародного права належать:

а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, точно визнані державами, що сперечаються;

б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми;

в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

г) судові рішення і доктрини, найбільш, кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй у якості допоміжного засобу для визначення правових норм.

Всі ці джерела міжнародного права в залежності від їхньої обов'язковості розділяють на основні і допоміжні.

8. Ієрархія джерел міжнародного права

Саме у переліченій послідовності існує ієрархія джерел міжнародного права. Слід також зазначити, що договір, звичай та загальні принципи права є універсальними джерелами, їх юридична сила витікає із загального міжнародного права. На відміну від цього, правотворчі рішення організацій вважаються спеціальними джерелами. Їх юридична сила визна-чається міжнародним актом відповідної організації.

9. Система галузей, інститутів та норм міжнародного права

10. Поняття і класифікація норм міжнародного права

Міжнародне право, як і внутрішньодержавне право, складається з юридичних норм. Під нормою міжнародного права розуміється правило поводження, що признається державами й іншими суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкового.

Тому що міжнародне право розвилося зі звичаю, що й у даний час не втратив свого значення, норми міжнародного права поділяються на дві групи: норми звичаєвого права і норми, що виникли в результаті узгодження воль держав.

У процесі створення договірних норм міжнародного права знаходить свій прояв марксистська теорія узгодження воль держав, що лежала в основі радянської доктрини міжнародного нормотворення.

Оскільки переважне число норм міжнародного права створюється державами, що виступають у якості основних авторів міждержавної системи, цю теорію для стислості звичайно називають теорією узгодження воль держав, маючи на увазі, що її положення відносяться і до створення міжнародно-правових норм іншими суб'єктами міжнародного права.

До основних положень цієї теорії належать наступні посилання:

— процес створення норм міжнародного права є процесом узгодження воль держав. Його результатом є угода щодо конкретного правила поведінки і визнання його в якості юридично обов'язкового;

— зміст волі держави складає його міжнародно-правова позиція, тобто позиція держави з усіх питань міжнародного права, що знаходить своє вираження не тільки в його заявах, але й у практичних діях на міжнародній арені.

Така позиція має системоутворюючий характер і містить у собі:

а) загальне ставлення держави до міжнародного права,його прогресивного розвитку і дотримання принципів і норм;

б) уявлення про характер міжнародного права і його соціально-політичної ролі у функціонуванні суспільства і держави;

в) принципи і норми, що держава виробила в процесі своєї зовнішньополітичної діяльності, і за впровадження яких у міжнародне право вона виступає;

г) розуміння принципів і норм чинного міжнародного права і т.д.

Оскільки будь-яка держава — класове утворення, тому і воля держави носить класовий характер:

— конкретний зміст волі держави визначається волею пануючого в ній класу, що визначена всією сукупністю умов існування цієї держави (серед цих умов найважливіше значення має конституційний устрій держави — його суспільно-економічні, політична системи,співвідношення між класами і т.д.), і в процесі створення норм міжнародного права виступає як воля держави в цілому. Отже, міжнародно-правова позиція держави визначається всією сукупністю умов існування її панівного класу;

— співвідношення і відповідність волі держави з волею народу залежить від класового характеру кожної держави і ступеня розвитку демократії в ньому

У процесуальнім аспекті більшість міжнародно-правових норм створюється в два етапи:

1) узгодження воль суб'єктів міжнародного права щодо правила поведінки;

2) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгоджених правил поведінки.

Вони можуть збігатися хронологічно, якщо міжнародний договір набирає сили з моменту його підписання — тоді підписання договору означає остаточне узгодження тексту договору (правил(а) поведінки) і одночасно надання узгодженому текстові сили міжнародної договірної норми. Якщо в міжнародному правилі поводження відсутня юридична обов'язковість, то можна говорити про реалізацію лише першого етапу створення міжнародно-правової норми.

На відміну від більшості міжнародно-правових норм, процесуальна характеристика створення так званих імперативних норм (норми), включає три етапи.

Процес створення імперативних норм містить у собі наступні етапи:

1) узгодження волі суб'єктів міжнародного права щодо правила поводження;

2) узгодження воль цих суб'єктів щодо надання цьому правилу поводження вищої юридичної чинності в конкретній правовій системі;

3) надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгодженого правила поведінки.

Необхідність окремого розгляду процесу створення імперативних норм міжнародного права пояснюється насамперед тим, що ці норми утворюють основу сучасного міжнародного права, надаючи йому внутрішній взаємозв'язок і узгодженість, здійснюючи тим самим безпосередній вплив на його стабільность, ефективність і обов'язковість. Імперативними нормами є основні принципи міжнародного права, розгляду яких присвячений окремий розділ.

Доктрині відомо чимало спроб класифікувати норми, але жодна з них не знайшла загального визнання. Взявши за основу лише найбільш важливі критерії, можна запропонувати наступну міжнародно класифікацію-правових норм:

- За змістом і місцем у системі - цілі, принципи, норми;

- За сферою дії - універсальні, регіональні, партикулярні;

- За юридичною силою - імперативні і диспозитивні;

- За функціями в системі - це матеріальні та процесуальні;

- За способом створення та формою існування, тобто за джерелом, - звичайні, договірні, норми виконання рішень міжнародних організацій.

Універсальні норму. Вивчаючи сферу дії норм, "батьки міжнародного права" мислили його як загальне, універсальне. Але таким воно ніколи не було. Навіть в умовах глобальної взаємозалежності держав ідеологічна боротьба конфронтація і поставили під сумнів саме його існування. У політиці і доктрини широке поширення набула точка зору, заперечувала можливість існування універсальних норм. У рішення Міжнародного Суду ООН є безліч посилань на "загальні норми міжнародного права". Отож, головними ознаками відмінними універсальних норм є глобальність дії, загальна обов'язкова сила, створення і скасування їх міжнародним співтовариством в цілому. Основною формою існування є звичай. Універсальні норми утворюють загальне міжнародне право.Існують норми, які приймаються обмеженим числом держав, але мають загальне значення. Такі норми встановлюють міжнародний режиму (наприклад, для Антарктики, для космічного простору, для океанських проток та ін.) Норми створюються найбільш зацікавленими державами і поступово знаходять визнання з боку інших держав. Виходить, що і в даному випадку норми приймаються спільнотою в цілому.

Регіональні норми історично передували універсальним.Регіоналізм набуває новий вимір з розвитком інтеграційних процесів. У певному регіоні суттєво поглиблюється взаємодія держав, що породжує потребу в більш високому рівні нормативного регулювання аж до створення наднаціонального регулювання. У регіоні інтеграції виникають комплекси норм, що володіють чималою специфікою, створюються нові механізми правотворчості і правоосуществленія. Найбільш показовим у цьому плані досвід Європейського союзу.

У результаті локальні норми по чисельності істотно перевершують універсальні. Вони виконують важливі функції щодо останніх, а саме:

- Служать засобом конкретизації їх стосовно до окремих випадків;

- Сприяють їх реалізації в цих випадках;

- Регулюють відносини, що не охоплюються загальним міжнародним правом.

Однієї з характерних рис сучасного міжнародного права є наявність в ньому комплексу імперативних норм (jus cogens - імперативне право), що володіють особливою юридичною силою. Остання полягає в неприпустимість відхилення від норм у взаєминах окремих держав навіть шляхом їх угоди. Суперечать їм звичай або договір будуть недійсні. Знову виникла імперативна норма робить недійсними і такі, що суперечать їй наявних норм.Передумови для становлення імперативного права створив Статут ООН, який заклав основи нового світопорядку, визначивши його цілі та принципи. Стала очевидною неприйнятність необмеженої свободи договорів. Статут закріпив перевагу випливають з нього зобов'язань. Новим кроком стала Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., яка вперше в позитивному праві чітко закріпила концепцію імперативних норм.

Ряд членів Комісії зв'язали концепцію імперативних норм з поняттям публічного порядку. Аналогічні погляди були висловлені і представниками держав на Віденській конференції з права міжнародних договорів. Видається, що в сучасному міжнародному праві дійсно стверджується концепція міжнародного публічного порядку, під яким розуміється комплекс принципів організації співтовариства, необхідних для його існування і розвитку. Ці принципи закріплюють історично досягнутий рівень цивілізації, гуманізму і демократії. Робиться це особливим способом, за допомогою імперативного права, головне завдання якого і полягає в підтримці громадського порядку. Тому обидва явища взаємопов'язані.Імперативні норми забезпечуються особливими засобами. Породжувані ними правовідносини є загальними, що діють між усіма (erga omnes). Відповідно, у разі порушення цих норм виникають і універсальні правовідносини відповідальності: не тільки безпосередньо постраждала, але і будь-яка інша держава має право поставити в юридичному плані питання про відповідальність правопорушника. Йдеться про щось нагадує римське actio popularis, яка давала право кожного члена суспільства вжити юридичні дії на захист суспільних інтересів.

Диспозитивні норми - це норми, що допускають відступ від них за угодою у взаєминах сторін. При цьому не повинні порушуватися права і законні інтереси третіх держав. Більшість універсальних і локальних норм становлять норми диспозитивні. У це знаходить своє вираження високий рівень міжнародно індивідуалізації-правового регулювання.Диспозитивні норми мають повну юридичну силу. Якщо суб'єкти не домовилися про інше, то вони повинні виконувати диспозитивними нормами, а у разі її порушення несуть відповідальність. Диспозитивність норми полягає не у обмеженою обов'язкової сили, а в тому, що вона передбачає право суб'єктів регулювати свої взаємини інакше, ніж передбачено загальною нормою.

Процесуальні норму. Існує два поняття процесуального права: широке і вузьке. У першому разі йдеться про сукупністю норм, що регулюють як правотворчий, так і правоосуществітельний процес. У другому - тільки останній.Поняття вторинних норм ще більш обмежений, ніж поняття процесуального права вузькому сенсі. Але для нас важливо інше, а саме поділ норм на первинні та вторинні.

Процесуальне право - нова галузь міжнародного права. Раніше окремі існували норми такого роду. Потреба у підвищенні ефективності міжнародного права спонукала держави приділяти більше уваги процесу його функціонування. Першорядне значення для формування процесуального права мало прийняття у 1969 р. Віденської конвенції про право міжнародних договорів, значна частина постанов якої носить процесуальний характер, регламентуючи створення, дія та припинення дії договірних норм. Процесуальні норми володіють специфічною санкцією.Процесуальне право відрізняється високою ступенем диспозитивності. Воно визначає лише загальні риси процесуальній діяльності. Свої процесуальні норми містить майже кожен договір.Функціонування міжнародного права - це не суто юридичний процес, який розуміється в дусі чистої теорії права. Це також політичний і моральний процес, й тому політичні і моральні норми не можуть не використовуватися і не взаємодіяти до процесуальних норм. Генеральна Асамблея та інші органи ООН досить широко використовують політичні і моральні аргументи при тлумаченні, розвитку та застосування міжнародно-правових норм.

Крім названих існують і інші види норм. Найбільш важливі з них будуть розглянуті особливо. Тут же торкнемося тих видів норм, які виділяються за менш значним критеріям.

Існують норми відсильні, що зобов'язують керуватися правилами, що містяться в інших нормах, актах. Такого роду норми можна зустріти в багатьох договорах. Бувають відсилання до принципів моралі, справедливість, до резолюцій Генеральній Асамблеї ООН і рішень міжнародних нарад, наприклад до документів ОБСЄ. Завдяки відсильна норма зміст неправовий норми знаходить юридичну силу в рамках даного договору.Виділяють організаційні норми, які мають кілька різновидів. Їх завдання полягає в регулюванні діяльності міжнародних органів та організацій. Більш докладно про це див в розділі "Право міжнародних організацій".

Науково-технічна революція зумовила бурхливий розвиток зв'язків технічних. Потреба в їх регулюванні викликала розповсюдження технічних норм. До них відносяться норми міжнародного права, що надають юридичну силу вимогам, що випливають із законів природи, науки і техніки. Технічні норми регулюють не функціонування технічних систем, що а співпраця держав, зобов'язуючи їх забезпечити дотримання встановлених правил тими, хто експлуатує ці системи. За своїм змістом є норми технічними, але по механізму дії --міжнародно-правовими.Крім правових, існують і неправові технічні норми. На відміну від перших Вони також не мають юридичну силу і застосовуються у силу їх розумності. Особливо активно використовуються подібні норми спеціалізованими установами ООН.

До категорії норм програмних відносять і такі, які потребують суттєвої конкретизації. Часом їх називають недосконалими нормами (Г. Аранджо-Руїс, Італія). Здається, цей не зовсім так. Такі норми виконують свою, хай специфічну, функцію, яку інші норми виконувати не можуть.

Концепція рекомендаційних норм міжнародного права викликана до життя перш за все прагненням пояснити природу резолюцій міжнародних організацій. При цьому ігноруються відмінності двох явищ - рекомендаційних норм і як рекомендацій міжнародних актів. У першому випадку мова йде про норми, які покликані регулювати відносини рекомендаційним способом, встановлюючи бажану, доцільну модель поведінки, але не зобов'язуючи слідувати їй. У другому випадку маються на увазі акти, що мають силу рекомендацій, наприклад резолюції Генеральної Асамблеї ООН, які можуть містити категоричні приписи, але не мають юридичну силу.

11. Основні принципи міжнародного права.Основні принципи міжнародного публічного права — це керівні правила поведінки його суб'єктів, що виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені початки міжнародного публічного права. Вони являють собою найбільше загальне вираження і практику поведінки, яка встановилася, і взаємодії суб'єктів міжнародного права на міжнародній арені в рамках міжнародних відносин.

Принципи міжнародного публічного права виконують одночасно дві функції:

— сприяють стабілізації всього комплексу міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками;

— закріплюють усе нове, що з'являється в практиці суб'єктів міжнародного права в рамках міжнародних відносин, і в такий спосіб сприяють їхньому розвиткові.

Основні принципи міжнародного права закріплені в Статуті ООН (преамбула, статті 1 і 2). Розширювальне тлумачення основних принципів дається в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятій на XXV сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1970 році. У Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), підписаному в Гельсінкі 1 серпня 1975 року главами 33 європейських держав, керівниками США і Канади, міститься Декларація принципів, якими держави-учас-ниці будуть керуватися у взаємних відносинах.

До загальних принципів міжнародного публічного права належать принципи:

— принцип суверенної рівності держав;

— принцип незастосування сили або загрози силою;

— принцип територіальної цілісності держав;

— принцип непорушності державних кордонів;

— принцип мирного вирішення міжнародних спорів;

— принцип невтручання у внутрішні справи;

— принцип загальної поваги прав людини;

— принцип самовизначення народів і націй;

— принцип співробітництва;

— принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань.

Основні принципи міжнародного права мають такі особливості, що дозволяють їм посісти особливе місце в системі норм міжнародного права:

— вони є універсальними нормами міжнародного права, їх відрізняє незаперечність і загальна обов'язковість;

— вони мають обов'язковий характер для всіх без винятку держав, незалежно від того, чи є вони членами ООН, та інших суб'єктів міжнародного права;

— вони мають першість стосовно всіх інших норм системи міжнародного права;

— вони, як виняток із загальних правил дії міжнародно-правових норм, мають зворотну силу, що дозволяє їм поширювати свою дію на будь-яку норму, що виникла раніше самого принципу, аж до її скасування і невизнання пов'язаних із нею наслідків;

— тільки діяння, що порушують принципи міжнародного права, розглядаються в якості міжнародних злочинів;

— ці принципи можуть виступати правовою основою для регулювання міждержавних відносин при від сутності прямого регулювання.

Принцип суверенної рівності держав складає основу сучасних міжнародних відносин. Це означає, що кожна держава зобов'язана поважати суверенітет інших учасників системи, тобто їхнє право в межах власної території здійснювати законодавчу, виконавчу і судову влад> без якогось утручання з боку інших держав, а також самостійно проводити свою зовнішню політику. Підтримку міжнародного правопорядку може бути забезпечено лише при повній повазі юридичної рівності учасників.

Відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року поняття суверенної рівності включає такі елементи:

а) держави юридично рівні;

б) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету;

в) кожна держава зобов'язана шанувати правосуб'єктність інших держав;

г) територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторкані;

ґ) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи;

д) кожна держава зобов'язана виконувати цілком і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити у злагоді з іншими державами.

Основне призначення принципу суверенної рівності — забезпечити юридично рівну участь у міжнародних відносинах усіх держав незалежно від розходжень економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Оскільки держави є рівноправними учасницями міжнародного спілкування, усі вони мають принципово однакові права й обов'язки.

Принцип незастосування сили або погрози силою.Демократизація міжнародних відносин із неминучістю призводить до обмеження застосування сили або погрози силою. Вперше ця об'єктивна закономірність була закріплена в якості принципу міжнародного права в Статуті Організації Об'єднаних Націй, підписаному в Сан-Франциско 26 червня 1945 року, що був вироблений у період визвольної боротьби проти фашизму і відбив демократичні устремління і надії народів на справедливий повоєнний устрій міжнародних відносин.

У нормативний зміст принципу незастосування сили включаються:

— заборона окупації території іншої держави з порушенням норм міжнародного права;

— заборона актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили;

— надання державою своєї території іншій державі, що використовує її для здійснення агресії проти третьої держави;

— організація, підбурювання, надання допомоги або участь в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі;

— організація або заохочення організації збройних банд, іррегулярних сил, зокрема найманців, для вторгнення на територію іншої держави.

Порушенням принципу незастосування сили слід також вважати насильницькі дії у відношенні міжнародних демаркаційних ліній і ліній перемир'я, блокаду портів або берегів держави, будь-які насильницькі дії, що перешкоджають народам здійснити законне право на самовизначення, а також ряд інших насильницьких дій.

Принцип територіальної цілісності держав затвердився з прийняттям Статуту ООН у 1945 році. Процес його розвитку продовжується. Саме найменування цього принципу остаточно не установилося: можна зустріти згадування як територіальної цілісності, так і територіальної недоторканності.

Зміст принципу територіальної цілісності держав виходить за рамки положень про заборону використання сили або погрози силою, або перетворення території в об'єкт військової окупації, або придбання території з використанням сили або її загрози. Значення принципу територіальної цілісності держав дуже велике з погляду стабільності в міждержавних відносинах. Його призначення — захист території держави від будь-яких зазіхань.

Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів є логічним продовженням принципу територіальної цілісності держав і складає одну з найважливіших основ безпеки, насамперед, європейських держав. Фактично цей принцип закріплює непорушність державних кордонів країн Європи за підсумками Другої світової війни.Цей принцип уперше був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року, що, зокрема, говорить, що «держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав у Європі, ітому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони».

Таким чином, основний зміст принципу непорушності кордонів можна звести до трьох елементів:

— визнання існуючих кордонів у якості юридично встановлених відповідно до міжнародного права;

— відмова від будь-яких територіальних домагань на даний момент або в майбутньому;

- відмова від будь-яких інших зазіхань на ці кордони.

Принцип мирного вирішення спорів, будучи покликаний забезпечити мирне співіснування держав, відноситься до числа норм, що лежать в основі існування і стабільного функціонування міжнародного співтовариства. Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів відзначена серією міжнародних договорів і угод, котрі, у міру того як вони обмежували право звертатися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішення міжнародних спорів і встановлювали юридичний обов'язок держав використовувати такі засоби:

— принцип закріплений у Статуті ООН і у всіх міжнародних актах, що викладають принципи міжнародного права. Йому спеціально присвячений ряд резолюцій Генеральної асамблеї ООН, серед яких можна виділити Манільську декларацію про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 року;

— першим багатостороннім актом, що встановив обов'язок мирного вирішення спорів, був Статут Ліги Націй, її члени зобов'язалися передавати спір, здатний викликати розірвання, на третейський або судовий розгляд або на розгляд Ради Ліги;

— більш повна формула цього принципу втілена в Паризькім пакті про відмову від війни 1928 року, у якому сторони визнали, що врегулювання або вирішення всіх спорів або конфліктів, здатних виникнути між ними, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди вишукуватися тільки в мирних засобах;

— відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжнародного права 1970 року сформулювала принцип у такий спосіб: «Кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість».

Принцип невтручання у внутрішні справи є одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Цей принцип закріплений у п. 7 статті 2 Статуту ООН і знайшов свою конкретизацію в авторитетних міжнародних документах: Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, Заключнім акті НБСЄ 1975 року, Декларації ООН про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держави, про відгороджений їх незалежності і суверенітету 1982 року.

Зміст принципу невтручання у внутрішні справи означає заборону державам і міжнародним організаціям утручатися у внутрішні справи держав і народів у будь-яких формах: збройним, економічним, дипломатичним шляхом, шляхом засилання шпигунів, диверсантів, відкрито або побічно, із боку однієї держави, декількох держав або під прикриттям міжнародної організації.

Принцип поваги прав людини

У якості самостійного принцип поваги прав людини був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року. У аналізованій галузі ухвалений ряд найважливіших актів, до яких відносяться: Загальна декларація прав людини 1948 року і два Пакти про права людини 1966 року, один — про цивільні і політичні права, інший — про економічні, соціальні і культурні права. Був укладений ряд Конвенцій, з конкретних аспектів: про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 рік), про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (1966 рік), про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні жінок (1979 рік), про права дитини (1989 рік) та ін.

Аналіз міжнародних актів дозволяє виділити такі основні положення принципу поваги прав людини:

— визнання гідності, властивої всім членам людської родини, а також їх рівних і невід'ємних прав є основою свободи, справедливості і загального миру;

— кожна держава зобов'язана сприяти шляхом спільних і самостійних дій загальній повазі і дотриманню прав людини й основних свобод відповідно до Статуту ООН;

— права людини повинні охоронятися владою закону, що забезпечить національний мир і правопорядок, людина не буде змушена вдаватися в якості останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення;

— держава зобов'язана шанувати і забезпечувати всім, хто знаходиться в межах її юрисдикції, особам права і свободи, визнані міжнародним правом, без будь-якої різниці, як то: у відношенні раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, станового або іншого становища;

— кожна людина несе обов'язки стосовно інших людей і того суспільства і держави, до яких вона належить;

— держава зобов'язана прийняти законодавчі й інші заходи, необхідні для забезпечення міжнародно визнаних прав людини;

— держава зобов'язана гарантувати будь-якій особі, права якої порушені, ефективні засоби правового захисту;

— держава зобов'язана забезпечити право людини знати свої права і поступати відповідно до них.

Принцип рівноправністі та самовизначення народів і націй у якості обов'язкової норми сучасного міжнародного права одержав свій розвиток у Статуті ООН. Одна з найважливіших цілей ООН — «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправністі і самовизначення народів» (п. 2 статті 1 Статуту). Зазначена ціль конкретизується в багатьох його положеннях.

Зміст принципу рівноправністі і самовизначення народів уперше розкритий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, прийнятій в той історичний період, коли процес деколонізації досяг апогею. Це обумовило основну спрямованість принципу: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до Статуту ООН». Більш того, держави зобов'язані сприяти здійсненню принципу з метою сприяння дружнім відносинам між державами і ліквідації колоніалізму.

Втілення принципу рівноправністі і самовизначення народів у Статуті ООН указує, що мова йде про міждержавні відносини, що повинні здійснюватися з урахуванням того, що всі народи рівноправні, і кожний із них має право розпоряджатися своєю долею. Тут також підкреслюється значення такого роду відносин для зміцнення загального миру.

Принцип самовизначення народів — це право народів, а не обов'язок, і здійснення цього права може бути різним. Самовизначення не повинно здійснюватися із сепаратистських позицій на шкоду територіальній цілісності і політичній єдності суверенних держав. З іншого боку, якщо народ створить орган, що його офіційно представляє і виконує публічно-правові функції, то всякі насильницькі дії, що перешкоджають ззовні процесу самовизначення, можуть розглядатися як принципи невтручання і суверенної рівності держав, що порушуються.

Право народів на самовизначення тісним способом зв'язане зі свободою політичного вибору. Народи, що самовизначилися, вільно вибирають не тільки свій внутрішньополітичний статус, але і свою зовнішньополітичну орієнтацію. Повага свободи політичного вибору стає фундаментом співробітництва, а не суперництва і протиборства. З цим, зокрема, пов'язане право держав, що звільнилися, на проведення політики неприєднання, на участь у розв'язанні як загальносвітових, так і регіональних проблем.

Принцип міжнародного співробітництва зобов'язує держави співробітничати одна з одною незалежно від розходжень їх політичних, економічних і соціальних систем.Ідея міжнародного співробітництва держав, незалежно від розходжень у їх політичному, економічному і соціальному ладі, у різноманітних сферах міжнародних відносин із метою підтримки міжнародного миру і безпеки є основним положенням у системі норм, що містяться в Статуті ООН. Як принцип вона була сформульована в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року.

Після прийняття Статуту ООН принцип співробітництва був зафіксований у статутах багатьох міжнародних організацій, у міжнародних договорах, численних резолюціях і деклараціях.

З прийняттям Статуту ООН принцип співробітництва посів своє місце в ряді інших принципів, обов'язкових для дотримання відповідно до сучасного міжнародного права. Так, відповідно до Статуту держави зобов'язані здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру, а також зобов'язані підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи.

Основними напрямками співробітництва є:

— підтримка миру і безпеки;

— загальна повага прав людини;

— здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій галузях відповідно до принципів суверенної рівності і невтручання;

— співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом;

— сприяння економічному зростанню у всьому світі.

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань виник у формі міжнародно-правового звичаю pacta sunt servanda (лат. — угоди треба дотримуватися) на ранніх стадіях розвитку державності, а в даний час знаходить висвітлення в численних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних угодах. Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань поширюється тільки на дійсні угоди. Це значить, що розглянутий принцип застосовується тільки до міжнародних договорів, укладеним добровільно і на основі рівноправністі.Будь-який нерівноправний міжнародний договір насамперед порушує суверенітет держави і як такий порушує Статут ООН, оскільки Організація Об'єднаних Націй заснована на принципі суверенної рівності усіх її членів, що, у свою чергу, прийняли на себе зобов'язання розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправністі і самовизначення народів.

12 Кодифікація міжнародно-правових норм.Кодифікація — це процес систематизації діючих норм міжнародного пра-ва, яка здійснюється шляхом встановлення та точного формулювання змісту діючих норм, узгодження їх одна з одною та усунення наявних протиріч, скасування застарілих положень та заміну їх новими, а також заповнення прогалин у міжнародній правовій системі. Прийнято вирізняти кодифікацію офіційну, яка здійснюється державами, їх організаціями, а також неофіційну, яка виконується без участі держав міжнародними неурядовими організаціями, приватними особами. Міжнародна неурядова організація — Міжнародний комітет Червоного Хреста — підготувала проекти кодифікації міжнародного права у період збройних конфліктів. На їх основі у 1949 році дипломатичні конференції прийняли чотири Женевські конвенції про захист жертв війни, а у 1977 році ще й два Додаткових протоколи до них.Головним різновидом неофіційної кодифікації є доктринальна кодифікація, яка здійснюється вченими чи їх організаціями. Такого роду кодифікація грала та продовжує грати важливу роль. Власне кажучи, сьогодні будь-яка кодифікація у тому чи іншому ступені є доктринальною, оскільки не може відбуватися без участі вчених.

Спроби офіційна кодифікація мали місце ще у другій половині мину-лого сторіччя. Це Брюссельська декларація про закони та звичаї сухопутної війни 1874 року. Вона так і не була укладена у зв’язку із розбіжністю між державами та східною війною, що невдовзі розпочалася Також велику роль грали дві Гаазькі конференції миру, що були скликані у 1899 та 1907 роках за ініціативи Російської імперії. Ліга Націй намагалася здійснити низку кодифікаційних проектів, була скликана спеціальна конференція, але успіху ці спроби не мали. Головні держави світу не були готові обмежити свою свободу дій.Новий етап в історії кодифікації відкриваються с прийняттям Статуту ООН, в якій говориться, що Генеральна Асамблея ООН організують дослідження та роблять рекомендації у цілях, зокрема, заохочення прогресивного розвитку поставлено на перше місце. На сьогодні загальновизнаним є те, що кодифікація міжнародного права неможлива без його прогресивного розвитку.На виконання ст. 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея створила механізм для такої кодифікації. Центральне місце у ньому займає Комісія міжнародного права ООН, яка складається тепер із 34 експертів, які обираються за особисті якості, що майже у три рази більше, ніж раніше.Комісія забезпечує кваліфіковану підготовку проектів кодифікації за запланованою тематикою. Проекти обговорюються Шостим комітетом.

Участь у кодифікації багатьох органів ставить проблему запобігання фрагментації міжнародного права. Необхідно забезпечити, щоб кодифіковані акти у спеціальних галузях не суперечили один одному і загальним нормам міжнародного права. Рішення цієї проблеми Генеральна Асамблея ООН по-клала на Комісію міжнародного права.

Ефективність кодифікації багато в чому залежить від того, чи вона не руйнує і не підміняє звичаєве право, а взаємодіє з ним. Одна з головних про-блем права полягає у тому, щоб не відставати від перебігу життя. Нове пра-во у значній мірі створюється за рахунок розвитку старого. Одним із засобів оновлення міжнародного права і є кодифікація.

Однією із перешкод на шляху ефективності кодифікації є проблема збо-ру потрібної кількості ратифікацій, які необхідні для набуття конвенції чин-ності, не кажучи вже про участь у цьому процесі більшості держав. Певний вихід бачиться у тому, щоб розглядати конвенції як декларативні по відно-шенню до існуючого звичаєвого права, як це зробив Міжнародний Суд ООН щодо положень Віденської конвенції про право міжнародних договорів ще до набуття нею чинності. Інший шлях вирішення проблеми полягає у тому, щоб готувати не проекти конвенцій, а проекти резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, що вже робить Комісія міжнародного права.