116. Компетенція єс в сфері спільної зовнішньої політики та безпеки (сзпб)

Загальна зовнішня політика і політика безпеки (ЗЗПБ) займає двояке положення в Європейському Союзі:

як окрема сфера діяльності Союзу, у рамках якої він наділяється спеціальною компетенцією;як один зі структурних компонентів даної організації — друга опора Європейського Союзу.

На відміну від першої опори ЗЗПБ не є окрема організація з власною правосуб'єктністю (хоча правові акти в цій області видаються як акти ЗЗПБ. Відповідно в даному випадку варто говорити не про компетенцію ЗЗПБ як таку, а про компетенцію Європейського Союзу в цілому в рамках загальної зовнішньої політики і політики безпеки.

ЗЗПБ не має свого установчого договору. Джерелом компетенції в даній галузі виступає розділ V Договору про Європейський Союз «Положення про загальну зовнішню політику і політику безпеки», де і закріплюються правові основи даної сфери діяльності.

123.Гармонізація (адаптація) законодавства України до права єс

Вирішення питання щодо вступу України до Європейського Союзу об’єктивно вимагає від нашої держави енергійних кроків на шляху зближення, гармонізації національного законодавства із законодавством даного міжнародного об’єднання. При цьому варто зауважити, що одна з найголовніших особливостей правової природи згаданого інтеграційного об’єднання полягає в тому, що його правова система, яка сформувалася на базі національного та міжнародного права і в умовах їх взаємодії, має ознаки як міжнаціонального, так і наднаціонального характеру. Дослідження цього правового феномену викликає значний теоретичний інтерес як юристів, наукових працівників, студентів, так і всіх, хто цікавиться проблемами міжнародного права. Навіть сам процес розроблення правової системи Європейського Союзу, який відбувається з використанням найкращих досягнень міжнародно-правової науки, досвіду в галузі розвитку національних правових систем окремих країн, може слугувати зразком розумного підходу до організації законотворчої діяльності.

Розглядаючи систему права Європейського Союзу, слід зазначити, що однією з обов’язкових умов успішного функціонування міжнародних (міждержавних, міжурядових) організацій є необхідність належного правового регулювання їхньої діяльності. Близько 500 міжнародних організацій нараховує система цих суб’єктів міжнародного права. Незважаючи на їх чисельність, розмаїття цілей і функцій, розгалужену організаційну структуру, систему повноважень тощо, всі вони потребують не лише відповідного правового врегулювання своєї спільної діяльності, а й чіткого визначення правового статусу держав-членів, що входять до складу конкретної організації. Вже те, що дані організації створюються на основі міжнародного договору, який є, як відомо, одним із найпоширеніших джерел міжнародного права, свідчить, що їх формування має підґрунтям міжнародно-правову договірну базу: саме установчі договори міжнародних організацій є правовим фундаментом їх діяльності. У міжнародному праві система норм, які закріплюються в названих договорах, називається первинним правом. Ці норми інколи порівнюють з національними конституційно-правовими нормами.

Система права міжнародних організацій включає не лише первинне право, а й систему міжнародно-правових норм і принципів, закріплених в установчих договорах відповідних міжнародних організацій, а також так зване вторинне право, систему якого становлять ті міжнародно-правові норми, які віддзеркалюють зміст правових актів, що приймаються міжнародними організаціями та їх структурами в межах компетенції, закріпленої в установчих договорах. Саме в цих міжнародно-правових актах і знаходять юридичне вираження міжнародно-правові норми як юридично обов’язкові приписи, що діють у межах конкретної міжнародної організації. Іншими словами, це вторинне право є «внутрішнім» правом, адже воно здебільшого спрямоване на регулювання відносин внутрішньоорганізаційного характеру, що виникають у процесі діяльності певної міжнародної організації.

Підсумовуючи викладене, слід наголосити, що саме такий методологічний підхід і буде використано при з’ясуванні сутності права Європейського Союзу (далі — Євросоюз). Водночас варто зазначити, що, аналізуючи це питання, необхідно враховувати внутрішню структуру даної міжнародної організації, котра, як і правові системи її складових, істотно впливає на формування права Євросоюзу, відображає його правову природу. Так, Євросоюз має три складові: Європейське Співтовариство (раніше мало назву Європейське Економічне Співтовариство, далі — ЄЕС), Європейське співтовариство з вугілля та сталі (далі — ЄСВС) та Європейське співтовариство з атомної енергії (далі — Євроатом). Кожне з цих Співтовариств має власну правосуб’єктність та правову систему, витоки яких — у трьох установчих договорах, що, у свою чергу, базувалися на нормах і принципах міжнародного права. Якщо зробити хоча б загальний аналіз цих договорів (Паризького 1951 р. про заснування ЄСВС, а також Римських 1957 р., які заснували ЄЕС та Євроатом), то дійдемо висновку, що їх зміст головним чином визначає правове регулювання європейської економічної інтеграції. Звичайно, специфічні особливості мали Договори про заснування ЄСВС та Євроатому.

Розгляд питання про правовий статус Євросоюзу в цілому та його структур передбачає з’ясування, зокрема, змісту первинного права даного інтеграційного об’єднання, норми якого закріплені у відповідних установчих міжнародних угодах та договорах. Це вищеназваний Маастрихтський договір, Договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства (Європейського Спів­товариства) (м. Рим, 1957 р.) зі змінами, внесеними Амстердамськими домовленостями, Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (м. Рим, 1957 р.). Договір про заснування Європейського співтовариства з вугілля та сталі (м. Париж, 1951 р.). Акти про приєднання 1972 р. (Велика Британія, Ірландія, Данія), 1979 р. (Греція), 1985 р. (Іспанія, Португалія), 1994 р. (Австрія, Фінляндія, Швеція) та деякі інші міжнародні договори.

Договір про Європейський Союз має додаткові 10 протоколів (Протокол про Статут Європейського валютного інституту, Протокол про Економічний та соціальний комітет і Комітет регіонів та ін.) та 8 декларацій (Декларація про громадянство держави-члена, Декларація про Європейський фонд розвитку, Декларація про роль національних парламентів у Європейському Союзі та ін.).Особливістю Маастрихтського договору є те, що він зберіг у повному обсязі чинність договорів про заснування Євросоюзу, ЄСВС та Євроатому (це досить важливо з погляду уникнення можливого дублювання та колізій), а отже, зберіг і правосуб’єктність Європейських співтовариств, що входять до складу Євросоюзу. Разом з тим важливо зазначити, що цей Договір не чітко окреслив правосуб’єктність самого Євросоюзу, за винятком питань, що стосуються загальної зовнішньої політики і загальної політики безпеки, внутрішніх справ та правосуддя.

Відповідна система правових норм закріплена в установчих договорах щодо створення Європейського Співтовариства, ЄСВС, Євроатому і є своєрідною підсистемою первинного права Євросоюзу.В ієрархії права, що функціонує на території держав — членів Євросоюзу, право цього інтеграційного об’єднання має пріоритет щодо національного права та найвищу юридичну силу і реалізується через пряму дію. Це однозначно свідчить про те, що держави-члени добровільно, на невизначений термін обмежили свої суверенні права, а відповідно й імунітет, насамперед в економічній сфері. Фактично вони відмовилися від забезпечення національного контролю за найважливішими секторами економіки і дозволили наднаціональним структурам здійснювати їх повноваження на своїй території.Як відомо, побудова правового поля Євросоюзу, яка почалася після набрання чинності Договором про заснування Європейського співтовариства з вугілля та сталі, значно активізувалася з підписанням державами — членами Договору про заснування Європейського Співтовариства. Нова правова система, що при цьому виникла, стала складовою правових систем країн-членів, які погодилися на запровадження обов’язкового для них та їхніх громадян правопорядку. Нормативно-правові акти ЄЕС, по суті, стали частиною національних законодавств. Їх юридичну силу не можна змінювати за бажанням держав-членів, які вправі діяти на свій розсуд лише у випадках, коли це прямо передбачено законодавчими актами ЄЕС. З цього приводу Суд Європейського Співтовариства наголосив, що відповідно до ст. 189 Договору про заснування Європейського Співтовариства постанови останнього є обов’язковими до виконання та є актами прямої дії на території країн-членів.Виконання завдань, пов’язаних з реалізацією згаданої Угоди, є складним процесом, головними учасниками якого з боку нашої держави є Верховна Рада України, Президент України, органи виконавчої влади. Обсяг і характер нормативно-правових актів, щодо яких має здійснюватися гармонізація, а також наявність кількох учасників цього процесу, що мають самостійні повноваження, вимагають чіткого правового регулювання останнього. Нині вже прийнято значну кількість нормативно-правових актів, які регулюють участь у гармонізації Президента України та органів виконавчої влади. Найважливішими з них є такі:

Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, затверджена Указом Президента України від 11 липня 1999 р.;

Концепція адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 р.;

Постанова Кабінету Міністрів України «Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 12 червня 1998 р.;

Тимчасовий регламент Кабінету Міністрів України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 5 червня 2000 р.

Варто підкреслити, що органи виконавчої влади України приділяють значну увагу належному організаційному забезпеченню процесу узгодження національного законодавства нашої держави із законодавством Євросоюзу. Так, відповідно до положень названої вище постанови Кабінету Міністрів України «Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» 4 листопада того самого року при Міністерстві юстиції України почала діяти Міжвідомча координаційна рада, завданням якої є забезпечення координації та взаємодії міністерств, інших центральних органів виконавчої влади для вирішення проблеми адаптації законодавства України до права Євросоюзу. Процес трансформації національного законодавства передбачається провести у три етапи. На першому з них здійснюватиметься приведення законодавства у відповідність до вимог вищеназваної Угоди й інших міжнародних договорів, які стосуються співробітництва України з Євросоюзом. На другому етапі буде проведена робота з підготовки законодавства нашої держави до асоціаційного членства України в Євросоюзі. І нарешті, на останньому етапі розпочнеться реалізація програми гармонізації вітчизняного законодавства із законодавством Євросоюзу з метою повної інтеграції нашої держави у спільний ринок останнього. Про обсяги роботи, яка має бути виконана, можна судити вже з того, що новим членам Євросоюзу необхідно прийняти законодавство Союзу, яке становить понад 80 тис. сторінок друкованого тексту.