15.Принципи правового регулювання колективних трудових відносин

Принципами правового регулювання колективних трудових відносин слід вважати наступні принципи: свобода об’єднання; соціальний діалог у сфері праці; реальне визнання права на колективні переговори; забезпечення участі працівників та їх представників в управлінні організацією; забезпечення права на вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), включаючи право на страйк.

Принцип соціального партнерства та договірного встановлення умов праці виявляється у тому, що до сфери правового регулювання трудових відносин широко залучаються недержавні структури ( об'єднання роботодавців, об'єднання найманих працівників, які разом з органами виконавчої влади (або без їхньої участі), на підставі укладення колективних договорів та угод, шляхом співробітництва, пошуку компромісів і прийняття узгоджених рішень встановлюють обов’язкові для суб’єктів трудових правовідносин правила регулювання праці.

Принцип забезпечення єдності та диференціації правового регулювання трудових відносин передбачає подвійну мету: встановлення єдиних однакових умов праці для всіх найманих працівників і водночас диференціацію умов праці для певних категорій працівників за певних працівників за певних обставин. Професор О. В. Смирнов виділяє три критерії диференціації умов праці: 1) характер та особливості виробництва (галузева диференціація); 2) статево-вікові, кваліфікаційні та інші особливості працівників (суб’єктна диференціація); місцезнаходження підприємства, установи, організації, де застосовується наймана праця (територіальна диференціація).

ринцип оптимального поєднання централізованого та локального правового регулювання визначає порядок і умови встановлення прав та обов’язків суб’єктів трудових і пов’язаних із ними правовідносин. Його зміст зводиться до того, що основні гарантії захисту прав учасників трудових правовідносин (державні гарантії та стандарти) встановлюються законами та підзаконними НПА, а значна частина норм, що регулюють трудові правовідносини сторони встановлюють між собою, або в порядку передбаченому централізованими нормами, самостійно. Дуже важливо  підкреслити,  що цей принцип  тісно пов'язаний із принципом визнання незаконними умов договорів про працю, які погіршують правове становище працівників у трудових правовідносинах порівняно з умовами, встановленими в нормативно-правових актах. Акти локальної нормотворчості  мають визнаватися незаконними у тій частині, яка містить норми, що погіршують становище працівників порівняно із нормами, встановленими законодавством України. ( Акти локальної нормотворчості – зокрема Правила внутрішнього трудового розпорядку).

16. Єдність і диференціація правового регулювання тру­дових відносин

Принцип єдності і диференціації правового регулювання тру­дових відносин — один з найстаріших принципів трудового пра­ва. Цей принцип, як видно з його назви, передбачає подвійну мету: встановлення єдиних, однакових умов праці для всіх на--йманих працівників і водночас диференціацію умов праці для певних категорій працівників за певних обставин.

Право передбачає застосування однакового масштабу до різ­них людей. Тому і трудове право, встановлюючи у своїх нормах єдині для всіх працівників правила щодо прийому на роботу і звільнення з роботи, робочого часу і часу відпочинку, оплати праці, трудової дисципліни і охорони праці, забезпечує всім гро­мадянам справедливі і рівні можливості заробити собі на життя своєю працею.

Єдність правового регулювання трудових відносин означає, що норми трудового права встановлюють високий рівень умов праці, їх повинні дотримуватись усі роботодавці, що здійснюють найм працівників на підставі трудового договору.

Такі єдині норми поширюються на трудові відносини праців­ників державних підприємств, установ, організацій, працівни­ків приватних і колективних підприємств, а також тих осіб, які працюють за трудовим договором у фізичних осіб (роботодавців).

Єдність правового регулювання забезпечується переважно нор­мами централізованого рівня. Зокрема, це норми Кодексу зако­нів про працю України, які мають загальний характер, а також норми спеціальних законів «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР, «Про колективні договори і угоди», «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р. № 137/98-ВР та ін.

Не менш важливу роль у встановленні єдиних правил вико­ристання найманої праці відіграють підзаконні нормативні ак­ти, якщо вони приймаються на виконання загальних приписів тих чи інших законів України.