40. Іманентність і трансцендентність людини.

Іманентність – філософська категорія, що означає внутрішній зв’язок. Для релігійної філософії важливе питання про іманентність (приналежності) божества світу. Вона рішуче не визнається деїзмом, але підтримується чистим пантеїзмом. Інші точки зору визначаються самим предметом дослідження, критика, яка обговорює ідею чи систему ідей, виходячи з її власних передумов.

В Канта іманентне – протилежність трансцендентного; те, що перебуває в самому собі і не переходить в дещо інше, не трансцендує.

Іманентна властивість – невід’ємна властивість предмета; властивість, притаманна йому по самій його природі.

Іманентність людини — це її вписаність в цілісність. Наявність у людини тіла зумовлює її іманентність. Воно не є випадковим елементом, а навпаки, воно є інтегральним.

У середньовіччі вважали, що тіло є в’язницею душі, а смерть розглядалася як звільнення душі із цієї в’язниці. Тіло не є демонічним явищем, воно є людським добром, що приймає участь у творенні людини. Іманентність людини виявляється в тому, що людина не володіє тілом, а сама є ним.

Наявність у людини тіла визначає різні аспекти іманентності. Іманентність може бути фізичною, фізіологічною чи біологічною.

Фізична іманентність людини виявляється у вписаності людини у рамки матеріального космосу, тобто людина є частиною всесвіту, на неї поширюються всі фізичні закони. Але людина також є незалежною від космосу, інших космічних тіл.

Валері: “Коли мене кусає оса, мене кусає увесь світ”

Біологічна трансцендентність виявляється у зв'язках людини із біологічним світом.

Фізіологічна іманентність людини характеризується подібністю її органів і систем до органів і систем тварини.

Трансцендентність — антонім до іманентності — це конкретна форма існування і життя людини одночасно. Людина живе і здійснює себе у формі трансцендентності. Це здатність людини пристосовувати світ до своїх потреб, виходячи за межі свого біологічного виду. Тому необхідною умовою трансцендентності є наявність власного “я”.

Є такі види трансцендентності:

• Часова — характеризує спосіб існування в часі. Якщо позалюдське і тваринне буття є поглинуте часом, то людині властиво розтягувати час(трансцендувати). Лише людина має історію свого власного життя. Минуле для неї є пройденим етапом. Людина може жити світом здійснених і нездійснених надій або майбутнім. Поки вона живе майбутнім, людина молода. Наше духовне “я” постійно переступає межі часу.

• Пізнавальна — буттєва свобода людини. Людина засвідчує свою свободу, лише вона здатна робити вибір, приймати рішеннч стосовно самої себе. Прагнення людини спрямовані на духовне. Глибше розуміючи вартощі ми здатні ставати кращими.

41. Самооцінність людського буття. Сенс життя.

Проблема місця, ролі, призначення людини у світі, сенсу її життя є вічною. За словами Е. Фромма, людина — єдина тварина, для якої власне існування є проблемою; вона повинна її розв'язати, і їй від цього нікуди дітися. Основна причина пошуку людиною сенсу життя полягає в усвідомленні людиною своєї смертності, скінченності свого існування. І справді, якби життя людини було вічним, то вона могла б дозволити собі на якийсь час абстрагуватися від цієї проблеми. Безсмертній людині ніколи не пізно почати життя зі смислом. А можливо, її взагалі не цікавив би смисл життя. Цього не може уникнути смертний, задумуючись, чи є в людському житті те, що не зникне разом зі смертю. Для смертної людини існування становить нескінченну цінність.

У розумінні проблеми смислу життя сформувалося дві принципові точки зору. Одна полягає в турботі людини лише про себе, своє спасіння, самовдосконалення, благополуччя, самореалізацію. Згідно з другою точкою зору, смисл життя не обмежується існуванням індивіда і полягає, наприклад, у служінні Богу, певній ідеї тощо. Окрему людину при цьому розглядають лише як засіб. Такий підхід іноді видається дуже високим, а тому привабливим. Проте історія свідчить, що заради сумнівних і псевдовеликих ідей загублено мільйони людських доль. Очевидно, смисл життя треба шукати між цими крайнощами — граничним егоїзмом і фанатичним альтруїзмом. Точка зору, згідно з якою смисл життя цілком заперечується, неприйнятна, аморальна.

Отже, Сенс життя, сенс буття - філософська та духовна проблема, що має відношення до визначення мети існування, призначення людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для становлення духовно-морального обличчя особистості.

Питання про сенс життя також може розумітися як суб'єктивна оцінка прожитого життя та відповідності досягнутих результатів початковим намірам, як розуміння людиною змісту та спрямованості свого життя, свого місця у світі, як проблема впливу людини на навколишню дійсність та постановки людиною цілей, що виходять за рамки його життя. У цьому випадку мається на увазі необхідність знайти відповідь на питання:

• «У чому полягають життєві цінності?»,

• «Що є метою життя?» (Або найбільш спільною метою життя людини як такої, людини взагалі),

• «Навіщо (Для чого) мені жити?».

Питання про сенс життя - одна з традиційних проблем філософії .