65. Виникнення філософії: Індія, Китай, Греція.

Філософія виникла в VI-IV ст. до н. е. одночасно в 3-ох організаціях – індійській, китайській і грецькій. Про зародження філософії свідчить протиставлення загальноприйнятих думок про світ справжнім знанням про нього – істині. Філософія починається там і тоді, де і коли виникає сумнів щодо виправданості традицій, пануючих думок, коли фіксуються розбіжності видимого і сущого, загальноприйнятого і справжнього. Таке протиставлення може бути породжене різними чинниками: соціальними, що формують самосвідомість особи (торгівля, держава з регульованими соціальними відносинами); ознайомлення з іншими народами та їх звичаями; криза традиційної міфології; зародки наукового знання. Ці чинники породжують основну онтологічну(що така (справжнє) буття і небуття) і гносеологічну(що є істина, а що тільки видимість її, як досягти істини) проблеми.

Давньоіндійська філософія

Історія індійської культури сягає глибини віків. Активну участь в її творенні брали арії – кочові племена, які, за археологічними та етнографічними свідченнями, вийшли, ймовірно, з півдня України. Вже в ІІ тис. до н. е. на території Індії склались дрібні державні утворення. Давньоіндійське суспільство було кастовим, світоглядом його була міфологія, викладена у Ведах – збірниках гімнів. Веди на санскриті – мові аріїв – означають знання. Веди освячували кастовий лад і проголошували панування касти жерців (брахманів) над всіма іншими кастами, в тому числі військовою аристократією – кшатріями. Звідси назва ведійської міфології – брахманізм. Основний мотив ведійської літератури – панування духовного над матеріальним, брахманів над іншими кастами. Зі суспільними змінами домінуюче становище в суспільстві перейшло до кшатріїв: війни сприяли усвідомленню ними своєї соціальної значущості, що спонукало їх взяти вдаду в свої руки. Все це зумовило зміни й у світоглядній сфері: брахманізм поступився місцем релігійним течіям – джайнізму і буддизму, що постали як ідеологічний протест проти кастової природи брахманізму, складності його обрядів. Джайнізм і буддизм були світоглядами, зрозумілішими і прийнятнішими для простих людей. Одночасно зі змінами соціальних відносин і світоглядних ідей формуються основні школи індійської філософії. Як в інших країнах, філософія в Індії виникає у зв’язку з кризою міфології. Більшість філософських систем зберігає міфологічні теми, розвиває їх. Особливостями індійської філософії є проповідь аскетизму та містичного споглядання, пасивність і самозаглиблення. Ці особливості зумовлені не специфікою духу індусів, а соціальними умовами розвитку індійського суспільства. Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються 2 їх типи: ортодоксальні, класичні (даршан) і неортодоксальні, некласичні (настіка). Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.

Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в духовну субстанцію, основу всього сущого.

Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософська школа. До них належить буддизм, джайнізм і чарвакалокаята. Буддизм – світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму(долю, прокляття) сансари можна аскетичним аскетичним життям.

Давня китайська філософія

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VIII ст.. до н. е. цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувались провідні філософські школи – даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.

Давньокитайська філософія, подібно до індійської та грецької, сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу від міфології до філософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія.

Саме тоді жили найвідоміші давньокитайські мислителі, засновники провідних шкіл китайської філософії, зокрема Конфуцій і Лаоцзи (6 ст. до н. е.).

Давньокитайські мислителі цікавились в основному соціально-політичною та етичною проблематикою: питаннями управління державою, відносинами між різними соціальними прошарками, між людьми, батьками і дітьми. Менше уваги вони приділяли онтологічній і гносеологічній проблематиці. Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм, легізм) займалися переважно соціально-політичною і моральною проблематикою, інші (даосизм) більше переймалися ставленням людини до природи, виводили моральну поведінку із законів природи.

Конфуціанство – філософське вчення, яке проголошує верховенства добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм.

Даосизм – філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Філософія Давньої Греції

У соціальному розвитку давньогрецького суспільства виділяють 2 періоди. Перший (гомерівська Греція), який тривав ХІІ – VІ ст. до н. е., характеризувався пануванням землеробської аристократії, патріархальними родовими відносинами. На другому етапі, який розпочався в VІ ст. і тривав до початку н. е., активно розвивалися ремесла, товарно-грошові відносини, набула широкого застосування рабська праця в усіх сферах виробництва. Більш як тисячолітня історія розвитку давньогрецької філософії поділяється на 3 етапи:

1. VI – V ст. до н. е. період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія у формі натурфілософії зосереджується на пошуках першооснови сущого, загального. Людина (одиничне) ще не стала проблемою філософії.

2. IV – III ст. до н. е. Розквіт демократії, а в філософії – поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики.

3. III ст. до н. е. – V ст. н. е. Епоха еллінізму та Римської імперії. У філософії – замикання особи (одиничного) на себе, домінування етико-релігійної проблематики.

Натурфілософія – сукупність філософських спроб тлумачити природу через переживання людиною природи або за допомогою основних знань природничих наук. Це перша історична форма філософії. Мислителі цього періоду вдаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові.

Піфагореїзм – перша наївно-ідеалістична школа, напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей.

Другий етап у розвитку давньогрецької філософії позначений поворотом інтересу мислителів від космосу, світу до людини. Цей поворот зумовлений втратою домінуючого значення в соціальному житті загального (державні інституції, закони). Воно все більше ставало залежним від індивіда (одиниці).

Антропоцентризм - філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається в світі.

Провідними філософськими течіями, які розглядали етичну проблематику, були стоїцизм, епікурейство та скептицизм.

Стоїцизм – напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радостей життя. Скептицизм – філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів.

Неоплатонізм – напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття. Розквіт його припадає на ІІІ ст. – час агонії Римської імперії, поширення християнства.