69. Істина в науці і філософії.

Як у минулому, так і в сучасних умовах три великих цінності залишаються високим мірилом діянь та самого життя людини - його служіння істині, добра і краси.

Перша уособлює цінність знання, друга - етичні засади життя і третя - служіння цінностям мистецтва. При цьому істина, якщо хочете, є той фокус, в якому поєднуються добро і краса.

Істина - це мета, до якої спрямовано пізнання, бо, як справедливо писав Ф. Бекон, знання - сила, але лише за неодмінної умови, що воно правдиве.

Істина є знання. Але всяке чи знання є істина? Знання про світ і навіть про окремі його фрагментах в силу ряду причин може включати в себе помилки,, а часом і свідоме перекручування істини, хоча ядро знань і становить, як уже зазначалося вище, адекватне відображення дійсності в свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій.

Але що таке істина, істинне знання? Протягом усього розвитку філософії пропонується цілий ряд варіантів відповіді на це найважливіше питання теорії пізнання. Ще Аристотель запропонував його рішення, в основі якого лежить принцип кореспонденції: істина це відповідність знання об'єкту, дійсності. Р. Декарт запропонував своє рішення: найважливіша ознака справжнього знання - ясність. Для Платона та Гегеля істина виступає як згоду розуму з самим собою, оскільки пізнання є з їхньої точки зору розкриттям духовної, розумною першооснови світу. Д. Берклі, а пізніше Мах і Авенаріус розглядали істину як результат збігу сприйнять більшості.

конвенціональних концепція істини вважає істинне знання (або його логічні підстави) результатом конвенції, угоди.

Розкид думок досить великий, однак найбільшим авторитетом та найширшим розповсюдженням користувалася і користується класична концепція істини, що бере свій початок від Арістотеля і зводиться до кореспонденції, відповідності знання об'єкту.

Класична концепція істини добре узгоджується з вихідним гносеологічному тезою діалектико-матеріалістичної філософії про те, що пізнання є відображення дійсності в свідомості людини. Істина з цих позицій є адекватне відображення об'єкта пізнає суб'єктом, відтворення його таким, яким він існує сам по собі, поза і незалежно від людини, його свідомості.

Існує ряд форм істини: буденна або життєва, наукова істина, художня правда, і істина моральна. У цілому ж форм істини майже стільки, скільки видів занять. Особливе місце серед них займає наукова істина, що характеризується низкою специфічних ознак. Перш за все це спрямованість на розкриття сутності на відміну від буденного істини. Крім того, наукову істину відрізняє системність, упорядкованість знання в її рамках і обгрунтованість, доказовість знання. Нарешті, наукову істину відрізняє повторюваність і загальнозначущої, інтерсуб'єктивність.

А тепер звернемося до головних характеристик істинного знання. Ключовою характеристикою істини, її головною ознакою є її об'єктивність. Об'єктивна істина - це такий зміст наших знань, яке не залежить ні від людини, ні від людства.

Можна сказати, що відносна істина - це ступінь на шляху до істини абсолютної. Відносна істина містить в собі зерна істини абсолютною, і кожен крок пізнання вперед додає в знання про об'єкт нові зерна істини абсолютної, наближаючи до повного оволодіння нею.

Отже, істина одна - вона об'єктивна, оскільки містить знання, яке не залежить ні від людини, ні від людства, але вона в той же час і відносна, тому що не дає вичерпного знання про об'єкт. Більше того, будучи істиною об'єктивної, вона містить у собі і частинки, зерна істини абсолютної, є сходинкою на шляху до неї. Але шлях до істини зовсім не усіяний трояндами, пізнання постійно розвивається в суперечностях і через суперечності між істиною і оманою.

Але чому практика може виступати в ролі критерію істини?

Справа в тому, що у практичній діяльності ми порівнював, співставляємо знання з об'єктом, встановлюємо, наскільки воно відповідає об'єкту. Практика вище теорії, оскільки вона володіє гідністю не тільки загальності, але й безпосередній дійсності, так як у практиці втілено знання, а разом з тим вона предметно.

Звичайно, далеко не всі положення науки потребують практичному підтвердженні. Якщо ці положення виведені з достовірних вихідних положень за законами логіки, то вони також достовірні, тому що закони і правила логіки тисячі разів перевірялися на практиці.

Практика як критерій істини і абсолютна і відносна. Абсолютна, так як іншого критерію в нашому розпорядженні немає. Але цей критерій і щодо відповідності в силу обмеженості практики в кожний історичний період. Так, практика протягом сторіч не могла спростувати тезу про неподільність атома. АЛЕ з розвитком практики та пізнання ця теза була спростована. Суперечливість практики як критерію істини є своєрідним протиотрутою проти догматизму і окостеніння думки.