78. Негативні стереотипи сприйняття української культури і шляхи їх подолання.

За часів імперії деякі етноси могли відгородитися від асиміляторів мовою (як, наприклад, естонці), чи релігією (як, скажімо, татари). Чим могли відгородитися українці, аби не зникнути як народ, не залишивши сліду, як описані київським літописцем авари – «погибоша аки обри»?

Ця вкрай болюча проблема сьогодні не менш актуальна, ніж у минулому.

Асиміляторському тискові росіян на українців сприяють і усталені стереотипи російської свідомості щодо українців. Ці стереотипи масової свідомості, стереотипи побутові, вуличні закріплюються професійною культурою (красне письменство, театр, живопис, історіографія, журналістика тощо) і вона, вже своєю чергою, починає справляти зворотний вплив на масову свідомість. Такі стереотипи щодо українців побутують не лише серед плебсу, але й серед високочолої російської інтелігенції.

По-перше, йдеться про переконання, що усі відмінні риси (мовні, культурні, традиційні, ментальні) українців є ознаками не етнічними, а суто соціальними, ознаками сільського походження, котрі повинні зникати геть в умовах міського життя, і якщо цього не відбувається, то це свідчить лише про вперте небажання диваків чи фанатів долучитися до надбань прогресу, котрий може здійснюватися виключно в російських етнокультурних формах.

З цим першим стереотипом пов’язаний і другий – стереотип архаїчності, відсталості, абсолютної традиційності, орієнтації на минуле. За російськими уявленнями, надбання української культури можуть бути більш чи менш цікавими, але то завжди надбання вчорашнього дня, то завжди історія.

З цього стереотипу архаїчності випливає і наступний стереотип, який стверджує, що українська культура є феноменом однозначно фольклорним. Через загальне невігластво щодо цієї культури росіянам (особливо громадянам Росії) важко уявити собі її професійну складову, тим більше, що за радянських часів репрезентація українських культурних досягнень відбувалася здебільшого у вигляді фольклорних заходів.

У російській культурі вкорінилося поблажливо-іронічне ставлення до українців, як до людей простих, елементарних до примітивності, дещо хитруватих, з цілком одномірним, лінійним мисленням, таких собі «пейзан» без жодних психологічних проблем і особливостей. На початку ХХ ст. це було продовженням «українофільських захоплень» російського суспільства ще початку ХІХ ст., коли у російській свідомості побутував екзотичний образ «поющей и пляшущей» Малоросії, коли такої великої популярності зажили «Малоросійскіє повєсті» Гоголя. Але реальна, драматична, складна і часто-густо психологічно вельми заплутана і неоднозначна, історія України залишалася поза полем зору російської громадськості. Ця історія розглядалася як екзотичний прояв, місцевий варіант, додаток до російської.

Українці не сприймалися як щось самостійне, самодостатнє і самоцінне. І подібні погляди зберігаються в російському середовищі й дотепер. Росіянам дуже важко повірити, що українці є самодостатнім народом, що цілком здатний існувати без покровительства російської держави.

Ну, а як виглядав і виглядає українець у російському красному письменстві? «Завжди і скрізь «хохол» – трохи дурнуватий, трохи хитруватий, неодмінно ледачий, меланхолійний і часом добродушний.

Російська свідомість живиться щодо України кількома міфами, що «компенсують» брак реальних знань і справжнього розуміння. Міф перший: «не було, немає й бути не може», Україна то є вигадка закордонних та місцевих росієненависників. Міф другий: українці – регіональна група росіян із суто обласними особливостями. Міф третій: ніякої української проблематики поза російським контекстом бути не може. Міф четвертий: існування України поза Росією і окремо від неї – абсурд, нонсенс, щось протиприродне. Міф п’ятий: будь-яка боротьба українців за самостійність є не суверенною справою народу, а наслідком іноземної політичної інтриги.

Але хоч би скільки ображав українців цей абсолютно принизливий і неприйнятний імідж у російській свідомості, будь-які скарги і демонстрації обурення будуть цілком марні. Етнічні стереотипи змінюються лише під тиском реалій. Успішною розбудовою власної держави, нації, культури і економіки наші співвітчизники змусять російську свідомість створити зовсім іншій, шанований і престижний образ українця. Згадаймо, що аж до початку ХХ ст. у Росії дуже зневажливо ставилися до фінів, яких уважали нерозвинутим, провінційним народом, називали «чухной», «чухонцями». Навіть Пушкін писав: «приют убого чухонца». Але сьогодні Фінляндія є однією з найбільш цивілізованих і розвинутих країн Європи, тому росіянам не спадає на думку вправлятися в сумнівних дотепах на адресу фінів, що далеко їх випередили в економічній і соціальній сфері. Проте визнаймо чесно, що поки що Україна дає чимало підстав, насамперед, її політична і бізнесова «еліта», для не дуже шанобливого ставлення до себе, часто-густо демонструючи вражаючу самонеповагу.