13.1. Трудовий потенціал національної економіки.

13.2. Регулювання ринку праці, баланси ринку праці

13.1. Трудовий потенціал національної економіки.

Трудові ресурси це частина населення країни, яка завдяки своїм фізичним можливостям і трудовим навичкам бере участь або може брати участь в створенні матеріальних благ і послуг. До складу трудових ресурсів входять наступні 3 групи населення:

• населення в працездатному віці (чоловіки – 16-59 років і жінки – 16-54 років) за винятком непрацюючих інвалідів 1 і 2 групи і осіб, що отримують пенсію на пільгових умовах;

• практично працюючі пенсіонери;

• підлітки, тобто особи, молодші 16 років, але ті, що фактично беруть участь у виробництві.

Ринок праці — сукупність соціально-економічних відносин щодо зайнятості та використання працівників у суспільному виробництві.

Державне регулювання ринку праці — система правових та організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечення ефек­тивної зайнятості, нормальних умов праці та раціонального викорис­тання робочої сили.

Функціонування ринку праці здійснюється на таких принципах:

• рівність (правова, економічна, нормативна) сторін у відносинах «роботодавець — працівник»;

• держава як посередник у сфері праці має забезпечити:

• зростання ефективності трудових відносин;

• раціональне використання трудових ресурсів;

• суспільне визнання унікальної цінності праці (використання людини за її фахом, кваліфікацією та з врахуванням набутого досвіду).

Об’єктами державного регулювання ринку праці є:

• зайнятість (регулювання пропозиції робочої сили та робочих місць);

• соціальні відносини між роботодавцями і працюючими;

• трудові відносини (оплата праці, охорона праці, умови найму, звільнення);

• підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації працівників;

• розподіл та перерозподіл робочої сили.

Суб’єктами державного регулювання ринку праці в Україні є:

• міністерство праці та соціальної політики;

• служби зайнятості (обласні, міські, районні);

• відділи та управління з праці та соціальних питань при держав­них адміністраціях.

Основні функції щодо регулювання ринку праці виконує Міністер­ство праці та соціальної політики, а також служби зайнятості.

Функціями державної служби зайнятості є:

1) аналіз та прогноз попиту і пропозиції на робочу силу (інформа­ція про стан ринку праці);

2) надання консультацій з приводу працевлаштування, професійної підготовки;

3) облік громадян, що звернулись у службу зайнятості, реєстрація безробітних;

4) сприяння пошуку робочого місця;

5) організація професійної підготовки, перепідготовки;

6) надання грошової допомоги;

7) участь у реалізації державних та регіональних програм зайня­тості.

Дії держави на ринку праці мають бути спрямовані на:

• активізацію проведення структурної перебудови економіки;

• забезпечення збалансованості на ринку праці робочих місць і робочої сили;

• стимулювання розвитку малого підприємництва;

• ефективний перерозподіл зайнятих між державним та недержавним секторами;

• заохочення підприємницької діяльності, само зайнятості.

Захисні заходи держави:

1. Забезпечення гарантій зайнятості за умов зміни власника; приватизації; банкрутства (квотуванням робочих місць).

2. Організація і проведення громадських робіт.

3. Договірне регулювання трудової діяльності (внутрішньої і зовнішньої).

4. Вдосконалення системи виплат і допомоги з безробіття та ство­рення страхових систем.

Держава застосовує такі методи стимулювання попиту на робочу силу:

• прямі інвестиції у створення і реконструкцію робочих місць;

• пільгове оподаткування та кредитування галузей і регіонів, де бажано збільшити попит на робочу силу;

• відшкодування підприємству витрат на пошук, навчання, найм на роботу працівників;

• сприяння щодо забезпечення підприємств матеріальними ресур­сами, гарантування збуту продукції за умови розширення робочих місць;

• прямі виплати підприємствам за кожного найнятого працівника;

• стимулювання підприємств у забезпеченні зайнятості інвалідів, молоді, інших неконкурентоздатних груп населення.

З метою скорочення попиту на робочу силу держава застосовує такі методи:

• встановлення додаткових податків за залучення робочої сили;

• жорстка кредитна політика;

• встановлення підприємству одноразових виплат в бюджет за найм працівників певної категорії;

• зниження інвестицій;

• скорочення або відміна гнучких форм зайнятості.