5. Право доказування та обов’язок доведення

 

У статті 60 ЦПК закріплено обов'язки доказування і подан­ня доказів.

Аналізуючи цю норму, можна вважати, що її основне спря­мування - це показати рівність сторін у процесі доказування. При цьому в назві цієї норми зроблено істотну помилку, якщо погодитися з тим, що доказування є обов'язком, то його скла­дова - подання доказів - не може вважатися обов'язком хоча б тому, що у ст. 27 ЦПК подання доказів віднесено до прав осіб, які беруть участь у справі. Крім того, суд не може зо­бов'язати сторони подати докази на підтвердження своїх ви­мог чи заперечень, він лише може запропонувати сторонам по­дати додаткові докази, якщо доказів у справі може бути недос­татньо для ухвалення рішення. Інакше - порушуватиметься принцип диспозитивності.

Порівняння ч. 1 та ч. 2 ст. 60 ЦПК свідчить про те, що обо­в'язок доказування лежить на сторонах, а подають докази всі особи, які беруть участь у справі. Виходить, що їхня роль у процесі доказування відсутня, але лише визначається відпо­відне право подавати докази.

Згідно із ч 1. ст. 60 ЦПК у разі звернення до суду позивач зобов'язаний довести своє право, а не доказати його. Тому слід говорити про право доказування та про обов'язок дове­дення. Позивач зобов'язаний довести свої вимоги, а відпові­дач - заперечення - це загальне правило, з якого існують й ви­нятки. Наприклад, при поширенні інформації, яка є негатив­ною для особи, обов'язок доказування достовірності інфор­мації покладається на відповідача, так само як й належну якість проданої речі має доводити саме відповідач тощо.

Право доказування - це можливість збирати докази, заяв­ляти клопотання про їх витребування, забезпечення, подава­ти докази. Суб'єктами доказування є всі особи, які беруть участь у справі, оскільки вони згідно зі ст. 27 ЦПК наділені правами щодо доказування.

Обов'язок доведення полягає у необхідності виконання комплексу відповідних дій, які орієнтовані на те, щоб скласти певне позитивне враження у суду про юридичні обставини у справі. Обов'язок доведення зумовлюється настанням для осо­би несприятливих правових наслідків у разі невиконання або неналежного його виконання, зокрема, відмовою суду визна­ти наявність юридичного факту у разі невиконання стороною обов'язку по доведенню фактів, якими вона обґрунтовує свої вимоги, тобто, якщо позивач не доведе підстави позову, то суд відмовить у його задоволенні.

Згідно із принципом змагальності (ст. 10 ЦПК) обов'язок доведення покладено на сторони, а суд не є суб'єктом доведен­ня.

Оскільки до суду першим звертається позивач, то саме він має доводити наявність порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, обґрунтовуючи свої ви­моги посиланням на норми матеріального права та докази.

Позиція відповідача у відкритій справі, в основному, па­сивна, якщо він не заперечує проти позовних вимог або не має наміру звертатися до позивача із зустрічним позовом. Якщо відповідач вважає докази, подані позивачем, неналежними чи недопустимими, то він може аж на стадії судових дебатів проаналізувати їх та висловити свої заперечення проти них. Тому явні переваги існують на боці відповідача, який не зо­бов'язаний розкривати свої наміри і аргументи до судових де­батів.

Якщо відповідач вважає необхідним висловити свої запере­чення проти позову чи пред'явити зустрічний позов, він та­кож зобов'язаний довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.