Як захиститися незаконному користувачу

Слід наголосити, що необхідним елементом правопорушення/злочину є умисел. Умисел при порушенні прав на об’єкт авторського права так само непросто довести, як і його відсутність. Необхідною умовою для кваліфікації дій як злочину, передбаченого ст. 176 КК України, є завдання шкоди. Стаття 176 КК України не визначає, завдана шкода кому є кваліфікуючою ознакою. Адже питання неоднозначне. Не визначено, як саме має обчислюватися шкода. Навіть не кажучи про те, що вартість неліцензійного примірника програмного забезпечення ніяк не може дорівнювати вартості ліцензійного. У нас діє презумпція невинуватості, й органи слідства повинні будуть доводити, що підрахована ними шкода комусь-таки, але була завдана!

Однак, доки в законодавстві немає виразу «відповідальність за використання підприємством програмного забезпечення несе керівник», автоматична, тільки через статус, відповідальність керівнику не загрожує. Це значить, що особа вважатиметься злочинцем, тільки якщо саме вона вчинила діяння, передбачене ст. 176 КК України. Відбитки пальців на програмному забезпеченні не залишаються (їх можна залишити на носії програмного забезпечення (дискета, СD-RОМ), але носії даних цілком можуть використовуватися як закладки для книг і підставки під чашки). Слід пам’ятати: особу можуть притягти до відповідальності, тільки якщо буде доведено, що Іван Іванович Іванов умисно вчинив злочин, передбачений ст. 176 КК України. Довести це можна тільки за допомогою особи під час перевірки.

Не треба давати доказів проти себе. Тому бажано давати під час перевірки якомога менше пояснень. Особа має право нічого не пам’ятати, звідки взялося програмне забезпечення, хто його встановив, і взагалі, що таке комп’ютер. Якщо є сумніви в ліцензійності ПЗ, краще на всі питання відповідати «не пам’ятаю».

Як захистити автора?

Тепер пропонуємо розглянути ситуацію порушення авторського права зі сторони автора. Він розробив, впровадив у життя, а хтось «задарма» користується! Вище наголошувалося, що пункт 5 статті 25 Закону попереджає, що допускається без дозволу автора (чи іншої особи, яка має авторське право) і без виплати авторської винагороди відтворювати виключно для особистих потреб або для кола сім’ї попередньо правомірно оприлюднені твори, крім комп’ютерних програм, за винятком випадків, передбачених статтею 24 цього Закону (коли особа правомірно володіє примірником комп’ютерної програми).

Стаття 52 Закону передбачає, що за захистом свого авторського права і (або) суміжних прав суб’єкти авторського права і суміжних прав мають право звертатися в установленому порядку до суду й інших органів відповідно до їх компетенції. При порушеннях будь-якою особою авторського права і (або) суміжних прав, власники цих прав мають право: 1) подавати позови про відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 2) подавати позови про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату компенсацій; 3) вимагати від осіб, які порушують авторське право і (або) суміжні права позивача, надання інформації про третіх осіб, задіяних у виробництві й розповсюдженні контрафактних примірників творів і об’єктів суміжних прав, а також засобів обходу технічних засобів захисту й про канали їх розповсюдження.

Суд може винести рішення про накладення на порушника штрафу у розмірі 10 відсотків суми, присудженої судом на користь позивача. Також суд може винести рішення про вилучення чи конфіскацію всіх контрафактних примірників творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення, щодо яких встановлено, що вони були виготовлені або розповсюджені з порушенням авторського права і (або) суміжних прав, а також засобів обходу технічних засобів захисту.

Традиційно виділяють дві основні форми захисту авторських прав:

Неюрисдикційну – передбачає дії юридичних або фізичних осіб для захисту своїх авторських прав самостійно, без звернення до державних чи інших компетентних органів. При цьому йдеться про використання лише законних засобів захисту: повідомлення порушника про існування авторських прав і пропозиція вирішення спору шляхом проведення переговорів, пропаганда дотримання авторських прав та інформування широкого кола осіб про їх існування тощо.

Юрисдикційну – передбачає діяльність уповноважених державних органів по захисту порушених прав. Особа, права якої порушені неправомірними діями, може звернутися за захистом у відповідні державні установи. Адже законодавство України в галузі охорони авторських прав розроблено на базі положень Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 р., до якої Україна приєдналася 23 грудня 1993 р., і Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (Паризького акта від 24 липня 1971 р., зміненого 2 жовтня 1979 р.), учасницею якої наша держава стала 31 травня 1995 р., офіційно підтвердивши своє правонаступництво щодо угод колишнього СРСР.

У більшості країн, у тому числі й в Україні, законодавчо передбачений лише один вид охорони комп’ютерних програм – за допомогою механізму авторського права за аналогією з літературними творами. Однак усе частіше висловлюються пропозиції про необхідність патентної охорони комп’ютерних програм за аналогією з винаходами. Основна позитивна риса охорони за допомогою механізму авторського права полягає в презумпції авторства: тобто авторське право на комп’ютерну програму виникає при її створенні, і для його реалізації не потрібно обов’язкової реєстрації програми. Реєстрацію можна здійснити за бажанням автора, вона має формальний характер і не вимагає багато часу. Іншою позитивною рисою є тривалий термін дії авторського права (в Україні – протягом всього життя автора й 70 років після його смерті). Але користь від такого тривалого терміну дії незначна, бо ринок програмного забезпечення стрімко розвивається і кожен рік виходять нові версії програм. На цьому переваги авторського механізму захисту програм вичерпуються.

Недоліків тут можна знайти набагато більше. Про перший прямо говориться в ст. 8 Закону про авторське право: «Передбачена цим Законом правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору й не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі». Таким чином, можна, змінивши оформлення програми, але не змінюючи її суті, одержати новий об’єкт охорони. Не зовсім коректним є й порівняння комп’ютерних програм із літературними творами. На відміну від літературних творів, текст комп’ютерної програми (вихідний чи об’єктний код) не мають самостійної цінності без можливості їх застосування в комп’ютері. Отже, сприйняття комп’ютерної програми відбувається не безпосередньо людиною, а опосередковано, за допомогою комп’ютера.

Ще один недолік авторського механізму охорони випливає зі способу написання більшості сучасних програм. Як відомо, програми не пишуться «з чистого листа», а створюються в середовищі розробки при використанні певної мови програмування. При цьому програмісти використовують готові шаблонні конструкції, які є в середовищі розробки. Отже, будь-яка програма, створена в середовищі розробки (а це 80-90% від загальної кількості програм), може вважатися складеним твором.

Розглядаючи комп’ютерну програму як твір літератури, не можна не відзначити цікавої особливості: будь-який фрагмент будь-якої програми можна використовувати як цитату в іншій програмі. Це дає можливість безоплатно й безкарно тиражувати чужі ідеї й отримувати прибуток. У чинній системі авторського права відсутній контроль новизни і рівня створюваних програмних продуктів і алгоритмів, що сприяє як перенасиченню ринку програмного забезпечення і плагіату ідей, так і випуску виробниками програмного забезпечення неякісної продукції.

Основою авторського права є унікальність об’єкта – неможливість незалежного створення ідентичного твору. Саме тому для визнання прав автора не потрібна обов’язкова реєстрація. Відсутність унікальності (а серед комп’ютерних програм є велика кількість аналогів, які однаково виконують ті самі функції) також суперечить основам авторського права і може розглядатися як підстава для порушення питання про правомірність віднесення програм до об’єктів авторського права.