Місце вільгельма фон гумбольдта в історії світового мовознавства

Вільгельм Гумбольдт (1767 - 1835) посідає в історії науки про мову особливе місце. Німецький мовознавець, літературознавець. філософ і державний діяч В.Гумбольдт обгрунтував оригінальну концепцію природної мови й цілий ряд інших фундаментальних проблем, котрі і в наш час перебувають у центрі дискусії. З

74

почуттям глибокої пошани говорив про нього Ф.Бопп; його учнями й послідовниками називали себе Август Потт, Гейман Штейнталь, Георг Курціус, Август Шлейхер, Карл Фосслер і навіть Іван Бодуен де Куртене. За характеристикою Олександра Потебні, В.Гумбольдт стоїть на межі двох напрямів науки: він "геніальний передвісник нової теорії, що не зовсім звільнився від пут старої", тобто є палкий прихильник і захисник формованого порівняльно-історичного мовознавства, основоположник нової галузі науки про мову -загального теоретичного мовознавства.

Основною роботою В.Гумбольдта є тритомний трактат "Про мову каві на острові Ява" (1836-1840), посмертно виданий його братом Олександром Гумбольдтом, знаменитим природознавцем. Особливо широкої популярності набув вступ до цього трактату "Про різноманітність будови людської мови розвиток людства". З інших праць В.Гумбольдта слід назвати його доповідь у Берлінській академії "Про порівняльне__вивчення мов стосовно до різних епох їхршвитку" (І820"), статтю про мову басків у додатках до V njve "Мітрідата" І.Аделунга та І.Фатера (1821), роботи "Про виникнення граматичних форм та вилив їх на розвиток ідей" (1827), "Про буквене письмо і його зв'язок з будовою мови" (1824), "Про двоїну" (1827), "Про зв'язок письма зимовою" (1836) та ін.

Вивчення й витлумачення мовознавчих поглядів, філософських роздумів В.Гумбольдта про мову ускладнюється кількома обставинами. В.Г'умбольдт знав багато мов, починаючи від мови басків і кінчаючи мовами аборигенів Північної Америки та мовами малайсько-полінезійськими, основи порівняльної граматики яких він подав у другому томі своєї роботи. Такий неймовірно багатий фактичний матеріал забезпечував широчінь мовознавчої проблематики, лінгвістичних поглядів В.Гумбольдта, ґрунтовність, проникливість спостережень та висновків. Філософські ж переконання В.Гумбольдта формувалися під впливом Еммануїла Кантаn (1724- 1803), Георга Гегеля (1770 - 1831), Йоганна Гердера (1775 - 1854) га Йоганна Фіхте (1762 - 1814). Лінгвістичні концепції В.Гумбольдта складалися під впливом основних положень класичної німецької філософії. Він дуже часто говорив про непізнаність явищ мови: "Нам не дано пізнати форму мови в усій її сукупності йцільності свого характеру".

Філософія природи Ф.Шеллінга вплинула на погляди В.Гумбольдта стосовно тотожності духу народу і його мови: "Мова народу є його дух, а дух народу є його мова...".

75

Вчення Г.Гегеля про мову, про два періоди в розвитку мови істотно вплинули на Гумбольдга. Він, ідучи за Й.Гердером, цікавився питаннями походження і генеалогії мови, порівняльного вивчення мов, їх класифікації та ролі мови в розвитку духу народу. Звідси - надзвичайна суперечливість наукової спадщини В.Гумбольдта, його непослідовність у витлумаченні мовних явищ.

Основною мовознавчою проблемою, яку вперше поставив і над розв'язанням якої все своє свідоме життя працював В.Гумбольдт, була проблема співвідношення мови як форми людської діяльності й різноманітності конкретних історично засвідчених мов, виявлення причин відмінностей у будові мов та впливу мов на хід розумового розвитку людства. Досліджуючи цю проблему, В.Гумбольдт формулює свої положення про мову як творчу діяльність, про розмежування понять мови й мовлення, загальнонародний характер мови, системний характер будови мови, її цілісність, завершеність, про нерозривний зв'язок мови й мислення, її форми, досконалість, становлення й розвиток, про завдання й методи мовознавства. В.Гумбольдт розглядає мову не як щось застигле, нерухоме, створене раз і назавжди, не як "мертвий продукт", а як безперервний творчий процес. За своєю суттю мова, на думку В.Гумбольдта, є щось постійне і разом з тим у кожний певний момент мінливе. Фіксація її за допомогою письма відтворює далеко не досконалий, скам'янілий стан. "Мова є не продукт діяльності (ег§оп), а діяльність (епег§іа). її справжнє визначення тому може бути тільки генетичним. Мова - безперервна діяльність духу, що прагне перетворити звук у вираження думки".

В.Гумбольдт свідомий того, що це визначення не мови, а мовлення, бо "під мовою слід розуміти тільки всю сукупність актів мовленнєвої діяльності", бо ж "мова як сукупність її продуктів відрізняється від окремих актів мовленнєвої діяльності". Так уперше в мовознавстві було започатковано розмежування понять мови і мовлення.

Мова виникає з притаманної людині здатності й потреби

говорити. Акт мовленнєвої діяльності за своїм характером є окремим, індивідуальним. Він не заперечує, а всіляко підкреслює визначальну роль особи, індивіда у творенні й розвитку мови. Він же підкреслює, що мова не є довільним витвором окремої людини, а належить завжди цілому народові, що у формуванні мови бере участь весь народ, що мова завжди розвивається тільки в суспільстві. "Увесь рід людський говорить однією мовою, і кожна людина має свою мову," - твердить В. фон Гумбольдт.

76

Одне із завдань наукового вивчення мови, за В.Гумбольдтом, є потреба збагнути первинний зв'язок явищ і пізнати мову як внутрішньо взаємозв'язаний організм, що сприяє правильній оцінці всієї мови, кожного явища окремо.

Мова для В.Гумбольдта - це насамперед знаряддя, творчий орган вираження мислення, формування думки. Інтелектуальна діяльність і мова утворюють нерозривну єдність. Без мови мислення не може стати зрозумілим. Ще не витворене цілком поняття оформлюється й закріплюється в слові. Слово - відображення образу предмета, створеного в душі мовця. Але тільки звук дає змогу думці виявитись у мовленні. "Мова - це постійно повторювані зусилля духу, спрямовані на те, щоб зробити артикульований звук засобом вираження думки".

В.Гумбольдт уважає, що в розвиткові мови є дві фази: виникнення і занепад. Перша, коли звукотворча сила звука перебуває на піднесенні і в живій діяльності, друга, коли повністю встановилася хоча б зовнішня мовна форма й настає удавана зупинка, за якою відбувається неприхований спад цієї творчої чуттєвої сили. Але у фазі спаду в мові можуть виникати нові життєві принципи й здійснюватися прогресивні перетворення.

Мова перебуває між людиною і природою, яка впливає на неї внутрішньо й зовнішньо. Людина оточує себе світом звуків, щоб сприйняти й засвоїти світ предметів... Через те, що сприймання реального світу й діяльність людини залежать від її уявлень, то відношення до предметів цілком визначається мовою. Мова описує навколо людини нібито чарівне коло, вийти з якого можна тільки вступивши в інше коло, тобто вивчивши іншу мову. На цих теоретичних положеннях будується вчення Гумбольдга про внутрішню форму мови і про внутрішню форму слова._

Формі протиставлено матеріальний зміст мови. Щоб визначити зміст мовної форми, потрібно вийти за межі мови. Зміст мови - це, з одного боку, звук взагалі, а з іншого, - сукупність вражень і мимовільних рухів духу, що передують утворенню понять на основі мови. У мові не може бути безформної матерії, форма ж мови - це синтез у духовній єдності окремих мовних елементів, що постають на противагу їй як матеріальний зміст. Так В.Гумбольдт приходить до висновку про єдність форми і змісту в мові, про змістовність форми і оформленість змісту. Він створює морфологічну класифікацію мов - поділ усіх мов на інкорпоруючі (напр., мови американських індіанців), ізолюючі (напр., китайська мова),

77

аглютинативні (напр., мови тюркські) і флективні (індоєвропейські мови). ,

Аналізуючи будову слова й речення в різних мовах, В.Тумбольдт прагне пов'язати класифікацію мов з визначенням досконалості та рівня їх розвитку. Він будує ієрархічну схему: мови інкорпоруючі, ізолюючі, аглютинативні, флективні - залежно від рівня їх досконалості, що особливо не сприймалося радянським мовознавством.

До останнього в радянському мовознавстві не сприймали думку, що закони розвитку мови визначаються не своєрідністю природи, будови, функціонування, вживання мови, не суспільними умовами її формування й розвитку, а споконвічною й постійною діяльністю народного духу, що виявляє себе в процесах пізнання, у прогресі мови як незрозуміла й навіть містична сила.

Безумовно, видатна роль у визначенні нових завдань формованого історичного мовознавства належала саме В.Гумбольдтові. На його думку, загальне мовознавство, вивчаючи всі мови, прагне збагнути мову взагалі, мовознавство порівняльне може бути лише історичним, воно має грунтуватися на результатах старанного вивчення окремих мов.

Література

1.Алпатов В.М. История лингвистических учений: Учебн. пособие. - 2-е изд., испр. - М.: Языки русской культуры,1999.

2. Л. Гумбольдт Вильгельм фон. Избранные труда по языкознанию. -М.: Прогресе, 1984.

3. Ковалик І.І., Самійленко С.П. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичної думки. - К, 1985. - С. 70 - 77.