57. Економіка пропозиції. Крива Лаффера. Проблеми стабілізації економіки України.

Кризисные процессы 1970-х годов в развитых странах и особенно устойчивая инфляция, подорвали доверие к кейнсианству и поэтому на первое место вышли идеи теоретиков «экономики предложения» (А. Лаффер, Дж. Гилдер, Г. Еванс, М.Фелдстайн и другие). Название «Экономика предложения» происходит от основной идеи авторов концепции - стимулировать предложение капитала и рабочей силы. Эта концепция содержит обоснованную систему практических рекомендаций в области экономической политики, прежде всего налоговой. По мнению экономистов, представителей «экономики предложения», стимулирования производства и предложения путем снижения налогов являются главными мероприятиями преодоления кризисных и инфляционных процессов. В соответствии с этими мерами определяются и количественные показатели налогообложения. В 1980-е годы теория «экономики предложения» нашла практическое применение в развитых странах, начало этому положила налоговая реформа администрации президента Рейгана в США.

К ривая Лаффера характеризует зависимость налоговых поступлений в бюджет от ставок налогообложения. Она объясняется так: при нулевом значении налоговых ставок никаких налоговых поступлений не будет и если налоги достигнут 100%, то есть государство будет присваивать все результаты экономической деятельности субъектов, никто не будет иметь желания работать в официальной экономике и вся национальная экономика станет теневой, поэтому опять же не будет налоговых поступлений. Если налоговые ставки растут от нуля, то налоговые поступления увеличиваются. Тогда при определенном уровне ставок налогов люди начинают меньше работать в официальной экономике и направляют свою активность в теневую сферу. Следовательно государственные налоговые поступления фактически уменшаються, даже если налоговые ставки будут увеличиваться. Считается, что верхняя часть графику может быть обнулена в точке 75%. Такое значение обусловлено даными исследователей с США, которые утверждают, что именно при таком уровне налогов легальный сектор экономики в США перестанет существовать. Для Украины эта точка должна иметь еще меньше значение.

В связи с этим различают, номинальную налоговую нагрузку - это доля обязательных платежей в ВВП, которую налогоплательщики должны выплатить в случае полного выполнения ими налогового законодательства. А фактическая налоговая грузка на экономику - доля обязательных платежей, которые реально выплатят, в интересах государства. Разница между номинальной и фактической нагрузкой характеризует степень уклонения от налогов. Чем выше номинальная нагрузка - тем выше уклонение. При превышении номинальной нагрузкой определенного уровня, уклонение становится массовым и фактическая нагрузка снижается. Значение, в котором фактическая нагрузка максимальная, называется точкой Лаффера. Считается, что номинальная налоговая грузка должна быть немного ниже точки Лаффера, поскольку высшие значения вынуждают налогоплательщиков нарушать налоговое законодательство.

Точка Лаффера составляет 30-40% для развитых стран и 10-20% для тех, что развиваются. Во многих слаборазвитых странах номинальная нагрузка очень высока, в результате чего предпринимателей всегда можно разоблачить в нарушении налогового законодательства. Это приводит к зависимости предпринимателей от чиновников и развития коррупции.

По официальным данными в Украине этот показатель составляет - 40% от ВВП, по этим результатами она близкая к развитым странам. Но при этом в стране имеется в наличии широкий спектр теневой экономики, который достигает по разным оценкам, 40-70% от легального сектора. В других странах с приблизительно одинаковым налоговой грузкой теневой сектор экономики заметно меньше. Легальная же экономика Украины в действительности работает на правой части кривой Лаффера.

Вопрос о кривой Лаффера является предметом дискуссий. На практике эффект Лаффера не принес ожидаемых результатов. Предположения, что снижение налогов вызовет в длительной перспективе рост сбережений, инвестиций и занятости в американской экономике, не подтвердились.

Однією з центральних проблем, з якою стикається будь-яка економічна система,— створення умов, що забезпечують їй поступальний розвиток. У противному разі неможливо вирішити основне економічне протиріччя — між зростаючими потребами й обмеженими ресурсами. Специфіка ситуації, що склалася в економіці України, полягає в тому, що для переходу від однієї системи економіки до іншої традиційні чинники, моделі і критерії економічного росту виявляються або непридатними, або істотно відхиляються від траєкторій розвитку, характерних для стійкого положення. Особливості й аномалії визначаються, по-перше, тим, що перехідні процеси супроводжуються, як правило, кризовими явищами в економіці, що висуває і робить гострою проблему їхнього подолання. По-друге, необхідно враховувати характер самої перехідності: чи йдеться про зміну типу економічного росту в рамках однієї господарської системи, чи про перехід від одного типу економічної системи до іншого. Важливо враховувати, чи має місце прямий чи інверсійний варіант трансформації, а крім того особливості системи, що реформується і тієї, до якої здійснюється перехід.

Трансформаційні процеси в економіці України носять безумовно системоперетворюючий характер.

Йдеться не про коригування, нехай і радикальне, механізму функціонування сформованої системи, а про принципову змісту типу економічного розвитку. Централізовано кероване пристосування ресурсів до суспільних потреб міняється системою ринкової координації економічної діяльності, орієнтованої на ціни, гроші, відсоток та інші регулятори товарного виробництва. Однією з найбільш істотних ознак такого переходу є зміна моделі економічного зростання. У централізовано керованому господарстві економічне зростання забезпечувалося, насамперед, за рахунок непомірної концентрації ресурсів, мобілізованих державою, і спрямовування безперешкодно їх на потреби нагромадження. Відключення ринкових механізмів знімає обмеження, що обумовлюють розміри норми нагромадження ефективним використанням ресурсів. Єдиною проблемою стають пошуки джерел мобілізації ресурсів.

Спочатку проблема вирішується шляхом перерозподілу ресурсів із традиційного, насамперед, аграрного, сектора в промислову сферу, що здійснює прискорену індустріалізацію, а потім, у міру вичерпання можливостей, переносом центра ваги на галузі, що забезпечують експорт мінеральної сировини й енергоносіїв. Додержування даної моделі сформувало відповідну структуру народногосподарського комплексу, основними рисами якого стали: по-перше, висока ресурсоємність промислової продукції і, як наслідок, її низька конкурентоспроможність на світовому ринку; по-друге, розрив між промисловим виробництвом, що розвивається високими темпами, і хронічно стагнуючим сільським господарством, що поступово перетворюється з донора в одержувача дотаційних засобів; по-третє, гіпертрофований розвиток енергодобуваючих галузей, що несуть подвійне навантаження: забезпечення внутрішніх потреб енергоємних виробництв і добування валютних ресурсів для імпорту продовольства і технологій. Підтримка в стабільному стані такої структури можлива лише за умови все зростаючих капіталовкладень у паливно-енергетичний комплекс, єдиним джерелом яких стає експорт його ж продукції. Така модель росту вкрай хитлива, оскільки цілком залежить від наявності багатих родовищ і сприятливої кон'юнктури світового ринку енергоносіїв. Вичерпання можливостей таких факторів веде неминуче до кризи стратегії зростання, за якою випливає криза і крах усієї централізовано керованої системи.

Вихід із кризової ситуації можливий лише при переході до ринкової моделі економічного росту, включенні ринкових регуляторів балансування ресурсів і потреб. Першими кроками ринкових реформ стає лібералізація цін, відкриття економіки, тобто зняття протекціоністських обмежень із внутрішнього ринку, заходи щодо введення конвертованої національної валюти. Реакцією економіки на «шокові» дії стали інфляційний вибух і різке падіння обсягів виробництва, що настали за ним. За оцінкою експертів Міжнародного валютного фонду, які досліджували в 1993-1994 р. трансформаційні процеси в економіці країн колишнього СРСР, на початку лібералізації максимальний річний рівень інфляції в середньому по всіх країнах склав 4645,6%, у тому числі в Україні — 10155%, а внутрішній валовий продукт скоротився на 49,1%, у тому числі в Україні — на 52%. Кризову ситуацію збільшив розрив торгово-економічних зв'язків, що склалися в рамках єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Для країн, у яких частка експорту в сусідні республіки наближалася до 1/3 валового внутрішнього продукту, такий розрив мав катастрофічні наслідки.

Глибина кризових потрясінь, а також незвичайні для централізовано керованих економік форми їхнього прояву (гіперінфляція, найглибший спад виробництва, неповне використання ресурсів), висунули на передній край проблему стабілізації як попередньої умови переходу до економічного росту і подолання кризи. Стабілізація припускала заходи для приборкання інфляції і припинення падіння обсягів виробництва. Хоча стабілізаційні програми в більшості країн передбачали комплекс заходів, практично вони звелися до антиінфляційної політики маніпулювання відсотковою ставкою і грошовою масою. Через низку причин у перехідних економіках реакція економічних суб'єктів на поступове підвищення центральним банком відсоткової ставки виявляється не настільки швидкою й ефективною як у розвинених ринкових системах, оскільки доводиться, по-перше, рівень відсотка піднімати до непомірно високих значень, що зрештою цілком блокує інвестиційну діяльність, а по-друге, робити основну ставку на пряме урізування грошової маси, що також породжує проблеми недостачі оборотних коштів у підприємств, взаємних неплатежів, невиплати зарплат і т.ін.

Виникає питання: чи є низька інфляція дійсно необхідною і достатньою умовою початку економічного росту. Ряд дослідників обґрунтовує тезу про те, що фінансова стабілізація — необхідна передумова поновлення зростання, визначаючи навіть її кількісні параметри. Вважається, що рівень інфляції, що перевищує 40% у рік, робить економічне зростання неможливим. Аналіз ситуації в перехідних економіках ряду країн Східної Європи і колишнього СРСР показав, що придушення інфляції до рівня менш 4% на місяць необхідна передумова стійкого зростання. Причому існує часовий лаг у 1,5-2 роки між стабілізацією інфляції і початком економічного зростання. Те, що приборкування гіперінфляції створює сприятливі можливості для пожвавлення економіки, само по собі не викликає заперечень. Однак, якщо в розвинених ринкових економіках з відпрацьованим механізмом саморегуляції господарських процесів, фінансової стабілізації виявляється досить для переходу до економічного зростання, то в економічних системах, що реформуються вона лише один з компонентів, який може і не спрацювати без наявності інших факторів, що сприяють зростанню. Більш того, відставання у формуванні інших (крім придушення інфляції) передумов поновлення зростання може приведете до загострення економічної і соціально-політичної ситуації в країні.

Фінансова стабілізація може виявитися успішною лише за умови одночасних погоджених дій, орієнтованих на реалізацію цілей, щодо яких досягнута суспільна згода. На їхню реалізацію повинні направлятися всі найважливіші елементи економічної політики. Насамперед, це стосується динаміки зростання заробітної плати як найважливішого компонента витрат. При незмінній продуктивності зростання зарплати не повинне перевищувати темпів зростання індексу цін. Кожне підприємство повинне мати чіткі цільові настанови щодо розвитку фонду заробітної плати, зменшуючи його у випадку скорочення виробництва і збільшуючи пропорційно зростанню продуктивності. На етапі стабілізації підприємства також не повинні підвищувати ціни вище оголошеного рівня інфляції. Такі заходи необхідні в умовах високомонополізованих структур ринку в Україні. Поки не виникає сильне конкурентне середовище, контроль над цінами уявляється неминучим, що не означає, однак, твердої фіксації цін.

Фінансова стабілізація припускає також заходи центрального банку щодо регулювання відсоткової ставки й обмінного курсу національної валюти. Обидва показники повинні встановлюватися і коригуватися з урахуванням наміченого рівня інфляції для того, щоб реальні значення були по можливості постійними. Це необхідно, зокрема, і для підтримки довіри до стабілізаційних заходів і погашення інфляційних чекань. Держава повинна відмовитися від різкого підвищення податків і цін, здатного підштовхнути інфляцію.

Практика проведення стабілізаційної політики в ряді країн свідчить, що там, де основні економічні агенти строго і послідовно дотримують умов своєрідного стабілізаційного пакту, успіхи в подоланні кризової ситуації дуже відчутні. Однак така політика, забезпечивши стабілізацію, може виявитися продуктивною лише за умови наступного рішучого кроку — структурної й інституціональної перебудови. Створення адекватній ринковому середовищу галузевої, виробничої і соціально-економічної структури, що забезпечує ефективність і конкурентоспроможність, а також здійснення інституціональних перетворень, необхідних для ефективного функціонування ринку: гарантії прав власності, обмеження монополізму, зміцнення законодавчої бази — усе це стає необхідною й обов'язковою умовою переходу до стійкого економічного зростання.