72. Економічна думка в Україні в кінці XIX на початку хх ст.

• Легальний марксизм і народництво: ідейне протистояння

• Пропаганда марксового вчення: М. Зібер і Г. Плеханов

• Економічні погляди М. Туган-Барановського

• Економіко-машематичні концепції В. Дмитрієва та Є. Слуцького

Розвиток політичної економії в пореформений період відбувався в умовах, коли феодальна формація в Росії та Україні поступалася місцем капіталістичному ладу. Цим пояснюється антикріпосницька спрямованість економічної думки, що спиралася на деякі положення класичної школи, теорії К. Маркса та інших шкіл політекономії. Легальний марксизм виник як ідерлогія російської та української ліберальної буржуазії й був відображенням специфічного становища цього класу наприкінці XIX ст. У боротьбі з народниками він керувався положеннями історичного матеріалізму, передусім висновками про історичну прогресивність капіталістичного ладу, але не сприймав революційного змісту марксизму. Аргументація легальних марксистів Петра Струве (1870—1944), Михайла Туган-Барановського (1865— 1919), Сергія Булгакова (1871—1944) ґрунтувалася на вивченні сучасної економічної дійсності, реальних процесів капіталістичного розвитку.

Критиці доктрини народництва була присвячена книга П. Струве "Критичні зауваження до питання про економічний розвиток Росії" (1894), у якій він торкався питань природи та ролі держави, характеру переходу від капіталізму до соціалізму, проблем реалізації суспільного продукту. П. Струве намагався відірвати економічну систему К. Маркса від його революційних висновків, стверджуючи, що можна бути марксистом, але не бути соціалістом і революціонером. Він не без підстав наголошував свій пріоритет перед ревізіонізмом і бернштейніанством у критиці К. Маркса, особливо в питанні суперечності між першим і третім томами "Капіталу". У 1900 р. П. Струве виступив зі статтею "Головна антиномія трудової теорії вартості", у якій було піддано ревізії теорію додаткової вартості К. Маркса та зроблено спробу відірвати її від теорії вартості. М. Туган-Барановський також займався дослідженнями нового, капіталістичного виробництва й ринку. Свідченням цього є його твори "Промислові кризи в сучасній Англії" (1894) та "Російська фабрика в минулому й нині" (1899), де зібрано колосальний фактичний матеріал, викладено історію промислового розвитку Росії та Англії.

Ідейним виразом інтересів селянства, дрібних виробників, їх зростаючого протесту як проти залишків кріпосництва, так і проти молодого капіталізму стало народництво (70—90-ті роки XIX ст.). Народники виступили з критикою капіталізму, оцінюючи його як регрес в економічному житті Росії, і протиставили йому особливий самобутній шлях країни до соціалізму через устрій общинного селянства й кустарів. У загальній теорії народництва розрізняють дві течії: революційну (70-ті роки) і ліберальну (80—90-ті роки), які являли собою процес еволюції цього напрямку економічної думки. Революційні народники прагнули підняти трудові маси селянства на боротьбу з царизмом і поміщицьким землеволодінням. Вони йшли в народ "бунтувати" його, переконані в можливості селянської соціалістичної революції, яка відкриє шлях до некапіталістичного розвитку на базі самобутньої общинної організації селянського життя. Народники вважали, що капіталізм руйнує потенційну базу соціалізму — общину. Це була концепція "селянського соціалізму", яка своїм корінням визнавала ідеї "общинного соціалізму" О.Терцена (40-ві роки XIX ст.). Головні течії революційного народництва мали певні відмінності, але зберігали єдність з основних питань. їх очолювали Петро Лавров (1823—1900), Михайло Бакупін (1814—1876), Петро Ткачов (1844— 1885).

Ліберальні народники, що групувалися навколо журналу "Російське багатство", відмовилися від орієнтації на радикальне усунення залишків кріпосництва шляхом "селянської соціалістичної революції" й перетворилися на дрібнобуржуазних реформістів. Вони виступили з програмою "дрібних справ", вимагаючи розширення селянського землеволодіння, упорядкування орендних відносин, забезпечення селян позичками для розвитку їхнього господарства, створення мережі ощадних кас і сховищ на селі. Василь Вороицов (1847—1918), Микола Даніельсон (1844—1918), Микола Михайловський (1842—1904) та інші ліберальні народники порушували питання про перспективу капіталістичного шляху розвитку й говорили про "штучність" російського капіталізму, його незначні позиції в економіці країни, про панування небуржуазного "народного виробництва", представленого общинним селянством і кустарними промислами. Вирішальну роль в обґрунтуванні ідейної безпідставності народництва відіграли праці Г. Плеханова про утвердження капіталізму в Росії наприкінці XIX ст. Ідеї марксизму та твори його основоположників істотно впливали на суспільно-економічну думку Росії та України. Одним з перших коментаторів і пропагандистів першого тому "Капіталу" був Микола Зібер (1844—1888), який відіграв важливу роль у розвитку економічної теорії в Україні. Коло його наукових інтересів було досить широким: від аналізу економічного стану країни до теорії класичної школи та досліджень ранніх стадій розвитку суспільства. Предмет політекономії М. Зібер визначав як систему виробничих відносин, що досліджуються за допомогою методу наукової абстракції на основі пізнання економічних законів. Він займався питаннями трудової теорії вартості, заперечуючи визначення вартості товару витратами на його виробництво та не погоджуючись з визначенням вартості як співвідношення попиту й пропозиції. М. Зібер обстоював теорію чистого доходу Д. Рікардо та теорію додаткової вартості К. Маркса, неодноразово наголошуючи, Що дослідження автора "Капіталу" є логічним продовженням і завершенням класичної англійської політекономії. М. Зібер мав власний погляд на перспективу розвитку капіталізму. Він не поділяв думку про існування історичної тенденції нагромадження капіталу, сформульованої К. Марксом. На його думку, нагромадження капіталу, його концентрація й централізація закладають основи переходу до нової суспільної системи.

У середині 70-х років XIX ст. почалася революційна діяльність Георгія Плеханова (1856—1918) — першого російського марксиста. Його погляди мали складну теоретичну еволюцію — спочатку він поділяв ідеї революційного народництва, потім сприйняв марксову теорію і розповсюджував її, а з 1903 р. носив на собі клеймо "меншовика", не поділяючи більшовицьких методів та ідеології. Г. Плеханов приділив велику увагу критиці народницьких концепцій, стверджуючи, що зростання капіталізму в Росії на базі внутрішнього ринку — незаперечний факт, а некапіталістичний шлях еволюції неможливий. Воднораз Г. Плеханов активно виступав проти ревізіонізму: бернштейніанства, легального марксизму, історичного напрямку, повністю поділяючи марксистську ідею революційного перетворення світу. Самостійно Г. Плеханов не займався розробкою економічної теорії, хоча іноді й висловлював досить цікаві думки з деяких питань політичної економії. Наприклад, конкретизуючи предмет політекономії, учений розрізняв власне виробничі відносини (соціально-економічні) і відносини, що визначають організацію продуктивних сил (організаційно-економічні). У марксистський період своєї діяльності (1883— 1903) Г. Плеханов відіграв визначну роль у пропаганді та розповсюдженні революційної теорії К. Маркса в Росії, її захисті, в ідейній боротьбі з народниками й ревізіоністами.

На початку XX ст. лідери легального марксизму відкрито стали пропагувати ідеї буржуазного лібералізму, підтримуючи ряд демократичних вимог і деякі елементи економічного вчення марксизму. Постійно віддаляючись від політичної та ідеологічної позиції марксизму, вони прагнули подати науковий аналіз економічної дійсності з іншого погляду. У теорії вартості поступово стала панівною суб'єктивно-психологічна школа, у питаннях розподілу — так звана соціальна теорія, у теорії економічних циклів і криз — концепція економічної кон'юнктури.

Усі ці проблеми знайшли найбільш яскраве відображення у творах М. Туган-Барановського, ученого зі світовим ім'ям, громадського й державного діяча України, міністра фінансів за часів Центральної Ради. Спираючись на теоретичні настанови А. Сміта й Д. Рікардо, теорію К. Маркса, досягнення інших шкіл політекономії, він першим серед українських економістів виступив за об'єднання трудової теорії вартості з теорією граничної корисності. Ще в 1890 р. М. Туган-Барановський писав, що вчення про граничну корисність благ не тільки не заперечує теорії Д. Рікардо й К. Маркса, а навпаки, у правильному розумінні підтверджує її. Стверджуючи, що теорія граничної корисності лише суб'єктивна, а трудова теорія лише об'єктивна, він робив висновок про їх взаємодоповнюваність. Пізніше він обґрунтував закон, згідно з яким граничні корисності вільно відтворюваних господарських благ пропорційні їх трудовим вартостям. Ця політекономіч-на формула стала основою багатьох досліджень російських, українських, а потім радянських економістів-математиків; її сприйняли й зарубіжні вчені. Цей факт ще раз підтверджує, що в економічній теорії мають право на існування всі концепції та погляди, неприпустимим є упереджений підхід до досліджуваних явищ.

В основі господарства (у тому числі й соціалістичного), на думку М. Туган-Барановського, лежать потреби та інтереси людини. Обґрунтування необхідності переходу до соціалізму вчений здійснив у двох аспектах: етично-правовому й матеріалістичному. Ідея верховної цінності людської особистості та права на свободу поєднується в нього з думкою про необхідність встановлення "господарської системи найвищої продуктивності" — соціалістичної. Мета соціалістичного суспільства також сформульована вченим двоїсто: "З одного боку, воно повинно прагнути до найбільш повного задоволення всіх суспільних потреб; з іншого боку, воно повинно найбільш повно забезпечувати свободу кожного" [53, с. 95]. Для вирішення першого завдання потрібен централізм на основі планомірності, другого — максимальний демократизм виробничого процесу та контроль над ним з боку безпосередніх виробників. Трансформацію насильницького колективістського начала у більш вільне начало кооперації, передусім у сільському господарстві, М. Туган-Барановський трактував як тенденцію до еволюційного розвитку соціалізму (це питання висвітлено в розділі "Про кооперативний ідеал" книги "Соціальні основи кооперації" (1918)).

Великий вплив на сучасну політекономію справила теорія економічних циклів і криз М. Туган-Барановського, яка стала панівною на початку XX ст. в Росії. Автор її вважав, що ні класична школа А. Сміта й Д. Рікардо, ні концепція С. Сісмонді не розкривають справжніх причин криз. Він звернув увагу на тісний зв'язок між зміною цін на засоби виробництва та рухом процесу нагромадження грошового капіталу, який іде або на збільшення інвестицій, або на утворення фонду заощаджень. Цими ідеями М. Туган-Барановський передбачив сучасну інвестиційну теорію циклу, центром якої є ідея "заощадження — інвестиції" як головна пружина циклічних коливань. Не погоджуючись із популярною теорією недоспоживання, М. Туган-Барановський виходив з того, що недостатній споживчий попит може компенсуватися розширенням інвестиційного (виробничого) попиту. Інвестиційні можливості зменшуються внаслідок обмеженості банківських ресурсів, установлення невигідних умов застосування позичкового капіталу, а головне — диспропорційності розподілу вільних коштів між сферами економіки. Останнє є вирішальним чинником циклічних коливань і появи економічних криз.

Шляхом поєднання трудової теорії вартості й теорії граничної корисності пішли видатні економісти-математики: Володимир Дмитрієв (1868—1913), Євген Слуцький (1880—1948) та інші. У своїй головній праці "Економічні нариси" (1904) В. Дмитрієв запропонував еконо-міко-математичні моделі цін, побудовані на синтезі теорії граничної корисності й теорії витрат виробництва на трудовій основі. Він виходив з того, що під час визначення рівня товарної ціни необхідно враховувати умови як виробництва товару, так і його споживання в замкненому виробничо-технологічному та споживчому комплексі. Аналізуючи рівні й динаміку цін, він використовував два визначення ціни: 1) ціну можна розкласти на загальну суму заробітної плати, прибутку та ренти по всьому комплексу виробництва та споживання товарів як споживчого, так і виробничого призначення; 2) ціну можна виразити загальною сумою повних витрат праці як первинного фактора виробництва.

Є. Слуцький, видатний український економіст-математик, грунтовно проаналізував функції корисності як певної системи надання переваг. Він започаткував теорію поведінки споживача в разі зміни його доходів і товарних цін завдяки аналізу споживчого попиту. У світовій економічній думці Є. Слуцького визнано одним з родоначальників праксеології—науки про принципи раціональної діяльності людей та її використання в економічних дослідженнях. Він намагався зняти з функції корисності її психологічну оболонку та подати її як об'єктивну математичну характеристику надання споживачем переваг за певних економічних обставин. Функція корисності, за Є. Слуцьким, має такий вигляд:

У подальшому аналізі Є. Слуцький визначає похідну цієї функції через коефіцієнти еластичності попиту в разі зміни цін і доходу, встановлює порівняльні корисності різних благ. Рівновага бюджету споживача існує тоді, коли функція корисності максимальна. Отримані Є. Слуцьким результати дають можливість моделювати попит споживача.

Наведений аналіз економічних поглядів російських і українських учених кінця XIX — початку XX ст. ознайомлює лише з невеликою кількістю економічних концепцій — від ідеалізації дрібнотоварного укладу й заперечення прогресивності капіталізму (народництво) до інвестиційної теорії циклічних коливань, від обґрунтування переваг кооперативного руху й соціалізму (М. Туган-Барановський) до економіко-математичних моделей ціни й корисності, що стали надбанням сучасної мікроекономічної теорії (В. Дмитрієв, Є. Слуцький). Ця епоха знаменує найвищий злет економічної думки на теренах Російської імперії, частиною якої була й Україна, період повної інтегрованості проблем і методології економічних досліджень з кращими здобутками світової економічної науки.

1. Розвиток української суспільно-економічної думки у період кінця XIX — початку XX ст. відзначається різнома­нітністю течій і напрямів, багатством економічних ідей та визначними здобутками, що не тільки піднесли її у ці ро­ки на рівень світової, передусім західноєвропейської, еко­номічної науки, а й вагомо збагатили останню.

Плідні економічні ідеї та наукові розробки того часу втілені у творчій спадщині вчених-економістів як Східної України, що входила до складу Російської імперії, так і західноукраїнських земель, які перебували у складі Австрійської імперії. Наукові сили Східної України зосе­реджувалися переважно у Харківському, Київському та Одеському (Новоросійському) університетах, численних вищих учбових закладах, наукових товариствах. Багато вчених-економістів—виходців з України працювали в на­укових та учбових закладах Петербурга, Москви, інших міст Росії. Головними науковими центрами, до яких тяжіла ук­раїнська інтелігенція на західноукраїнських землях, бу­ли Львівський та Чернівецький університети, а також Нау­кове товариство ім. Шевченка у Львові.

При вивченні української економічної думки тієї доби потрібно враховувати. Що Україна на той час не мала сво­єї державності, її суспільство було поділене між двома багатонаціональними імперіями. Природно, що в такій ситу­ації осередки економічної науки і в Східній Україні і на західноукраїнських землях, хоч і представляли собою не­розривну єдність як складові культури одного народу, вод­ночас продовжували розвиватися у різних соціально-еко­номічних і політичних умовах та сферах наукових впли­вів, відбиваючи їхні характерні риси й особливості. Враховуючи як спорідненість та значний взаємовплив цих процесів, так і глибокі якісні їх відмінності, породжені істо­ричними умовами, у даному розділі розглядатимуться ос­новні моменти розвитку економічної науки в Східній Україні.

Період від кінця XIX — початку XX ст. і до жовтневих подій 1917 р., у межах якого подається цей розділ, для Східної України, як і для Російської імперії в цілому, був насичений складними політичними та суспільно-економіч­ними процесами, трагічними й величними подіями, що вреш­ті-решт призвели до докорінної зміни усього суспільного життя. За цей період країна пережила промислову кризу (1893—1902) і грошову реформу (1895—1907), поразку у російсько-японській війні і революційні події 1905—1907 рр., скликання Державної думи та роки глухої реакції, реформу П. Столипіна, початок і розпал першої світової війни, лют­неву революцію та жовтневий переворот. Всі ці роки Ро­сія, а в її складі й Україна, долаючи ще досить міцні пута наслідків кріпосництва, важко, але впевнено просува­лися шляхом розвитку капіталістичних відносин у так званому другому ешелоні капіталістичних країн (Німеч­чина, ряд країн Центральної та Південної Європи та ін.).

У центрі передової економічної думки того часу знахо­дяться проблеми подолання відставання в економічному та суспільно-політичному розвитку країни від провідних капіталістичних держав Заходу, індустріалізації та впро­вадження здобутків технічного прогресу в усі галузі народ­ного господарства, піднесення продуктивності сільськогос­подарського виробництва, обмеження негативного впливу царської бюрократії на всі сторони суспільно-економічно­го життя країни. В Україні ці проблеми пов'язуються з питаннями національного самовизначення, зміцнення націо­нальних елементів в економіці, піднесення добробуту тру­дящих мас, і передусім селянства, яке становило понад 80 % населення, тощо. Програмними вимогами перших по­літичних партій, що зародилися на західноукраїнських зем­лях у 90-ті роки XIX ст., а в Східній Україні у 1900-ті роки, стають заходи, спрямовані на досягнення культурної та політичної автономії України.

Процеси переходу капіталізму в його монополістичну стадію, руйнування залишків та наслідків кріпосництва у сільському господарстві з одночасною його капіталізаці­єю, швидка політизація суспільства та різке загострення у ньому соціальних суперечностей в Україні ускладнюва­лися новим посиленням боротьби правлячої бюрократії царської Росії з будь-якими проявами руху української громадськості за національне самовизначення. Цей рух з розвитком капіталізму як об'єктивної передумови утворен­ня націй і незалежних держав набував дедалі більшого по­літичного спрямування і значно активізувався у зв'язку з революційними подіями 1905—1907 рр. «Українська націо­нальна самосвідомість,— писав у статті «Українське пи­тання і російське суспільство» (1915) академік В. Вернадський,— заявила себе в цей період національним представ­ництвом у першій і другій Державних думах, від якого ви­ходили вагомі й обгрунтовані заяви про потреби українсь­кого населення...» Такі заяви стосувалися народної школи, необхідності націоналізації середньої та вищої освіти, а та­кож проведення реформ місцевого управління, економічних і соціальних відносин тощо. «Ці голоси, однак, вже не були почуті,— відзначав учений,— маючи на увазі розпуск царським урядом Думи та наступну політичну реак­цію.— Настав новий період гонінь на український рух... Бо­ротьба з прагненням інородців до національного самовиз­начення стала одним із лозунгів столипінського управління, і до числа цих інородців урядом недвозначно й свідомо включаються українці... Столипін оголошує боротьбу з ук­раїнством державним завданням, що стоїть перед Росією з XVII століття...».

Таку ж позицію правлячі кола Росії займали і в питан­нях економічного розвитку України. Глибокий аналіз ви­токів та результатів цієї економічної політики містять, зо­крема, ґрунтовні праці видатних українських істориків О. Єфименко «Історія українського народу» (1922) та М. Яворського «Україна в епоху капіталізму. Вип. 3, В супе­речках імперіалізму» (1925). За свідченням О. Єфимен­ко, царський режим другої половини XIX — початку XX ст. накинув на Україну більший фінансовий тягар, ніж у старі часи Гетьманщини, продовжував стримувати розвиток об­робної промисловості тощо. В результаті, відзначав М. Яворський, Україна залишалася переважно землеробською країною з досить однобічно розвиненою промисло­вістю. її розвиток відбувався переважно на базі широкого проникнення в Україну іноземного капіталу та зміцнення економічної сили національної буржуазії.

На початку XX ст. стрімко розвиваються цукрова, гір­ничодобувна та деякі галузі металургійної промисловості, виробництво сільськогосподарських машин, зростає про­тяжність залізничних шляхів, капіталізується сільське гос­подарство. Однак, як визнавав на той час В. 1. Ленін у своїй праці «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму», хоча таке зростання продуктивних сил в Україні, як і в Польщі, Фінляндії, Ельзасі, відбувалося сильніше, швид­ше й самостійніше, ніж в колоніях чистого типу, проте «не інакше, як в умовах політичної підлеглості».

Природно, що в таких складних суспільно-політичних умовах економічна освіта і наука в Східній Україні про­довжували розвиватися переважно в руслі загальноросій­ського її плину з характерними для останнього рисами. Відмінності були пов'язані з відносно більшим впливом за­хідноєвропейської економічної науки, поглибленим до­слідженням, у тому числі в історичному аспекті, соціаль­но-економічного розвитку тих чи інших областей України, окремих галузей промисловості, особливостей розвитку сіль­ського господарства, кооперації, діяльності місцевих госпо­дарських установ та громадських організацій тощо.

Що ж до спроб розглянути ці питання з точки зору мож­ливості досягнення певної територіальної цілісності, раціо­нального розвитку національного господарства і т. п., то вони носили паліативний характер. В умовах Російської імперії, правлячі кола якої вважали Україну своєю окра­їною — «півднем Росії», в межах тієї самодержавної по­літики, яку академік Вернадський визначав як політику .«великоруського національного централізму», подібні спро­би ні поширення, ні офіційного визнання дістати, звичай­но, не могли. Крім того, потрібно мати на увазі, що ве­ликодержавна ідеологія була характерна і для більшості науковців того часу, представлених ученими різних націо­нальностей, у тому числі й багатьма українцями. Проте це не дає підстав применшувати вплив на розвиток еконо­мічної теорії в Україні праць таких відомих учених-економістів, як, наприклад, П. Струве, П. Мігулін, Д. Піхно, О. Білімович й ін.

Історію як російської, так і української економічної думки сьогодні не можна уявити без наукового доробку М. Тугана-Барановського, Є. Слуцького, П. Лященка, М. Коссовського, В. Левитського, В. Косинського, О. Миклашевського, М. Птухи, О. Русова та багатьох інших уче­них, котрих дала світу Україна. Водночас викладацька, на­укова, громадська діяльність в Україні таких відомих уче­них, як П. Струве, С. Булгаков, М. Бердяєв, М. Соболев, В. Желєзнов, О. Челінцев, Б. Бруцкус і багато інших, як і передова російська економічна наука вказаного періоду в цілому, мали великий вплив на розвиток тут наукової економічної думки.

Сфера економічних досліджень того часу була надзви­чайно широка. Почесне місце у науковій спадщині пред­ставників суспільно-економічної думки в Україні в цей період займають історико-економічні дослідження, глибокі наукові розробки проблем сільськогосподарської та про­мислової статистики, демографії, економіки аграрного виробництва, теорії і практики сільськогосподарської коопе­рації, економіки промисловості, фінансів і кредиту тощо. Ці галузі економічного знання відзначені в Україні пра­цями таких відомих науковців, як М. Бунге, Т. Рильський, К. Воблий, Р. Орженцький, В. Косинський, О. Анциферов, Л. Федорович, Є. Слуцький, О. Русов, М. Рклицький, В. Падалка, О. Шлікевич, В. Варзар, А. Бориневич, В. Левитський, П. Фомін та багато інших.

Значне місце в наукових розробках учених-економістів займали проблеми монополій, економічної політики держа- . ви, імперіалізму, соціалізму та ін., пов'язані з переходом капіталізму у його монополістичну стадію. Глибокі дослід­ження нових явищ у суспільно-економічному житті пород­жують багату літературу з цих проблем. Створюються нові курси, які вводилися на початку XX ст. у вищих навчальних закладах—економічної політики (торгової, фінансової та ін.), державного господарства (державного бюджету, йо­го джерел, доходів і їх розподілу), вчення про капіталістич­ні монополії, курси з економіки окремих галузей господар­ства тощо. Вагомий внесок у цю роботу був зроблений і українськими економістами. Так, автор першої в Росії пра­ці про монополії (Торгово-промислові страйки.- 1885) професор Київського університету Д. Піхно розробив і чи­тав курс про капіталістичні монополії; у розробці курсу «Синдикати й трести» разом з 1. Гольдштейном, П. Струве, М. Назаревським і іншими брав участь професор Хар­ківського університету П. Фомін. Глибоке висвітлення пи­тань державного господарства в контексті розвитку загаль­ної економічної теорії, теорії фінансів тощо здійснив у відповідному курсі П. Мігулін. Докладний аналіз монополій та пов'язаних з їхнім розвитком нових соціально-економіч­них явищ був зроблений в ці роки у працях М. Тугана-Барановського, В. Желєзнова, М. Бернацького, А. Антонови­ча, Л. Федоровича й ін.

Особливо вагомі здобутки, що визначали собою харак­тер і загальний рівень розвитку економічної думки в Україні у різних її відгалуженнях, були пов'язані з розвитком теоретичної, тобто політичної, економії. Досягнення у цій галузі знань багатьох українських учених, а також уче­них, що працювали у той час в Україні, не втратили свого наукового значення і сьогодні. Деякі з них увійшли і до скарбниці світової економічної культури. Тільки спираю­чись на вивчення і глибоке розуміння цієї теоретичної ба­зи, можна дати об'єктивну оцінку поглядам на спеціальні та конкретні економічні проблеми, які хвилювали наукову громадськість в зазначений період і розроблялися у працях тих чи інших учених.