Остаточна ліквідація автономного устрою України

Проводячи політику централізму, російська імператриця Катери­на II вирішила повністю покінчити з автономією України. У 1764 р. було відновлено Малоросійську колегію (1764—1786) на чолі з ге­нерал-губернатором графом П.Рум'янцевим, який спрямував свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії. Він запо­чаткував статистичний опис України, що, хоч і не завершений, став основою для нової системи оподаткування. Замість натурального податку завів грошовий, спочатку від двору, згодом — подушний.

Особливо непокоїло Російську імперію існування Запорізької Січі, в якій тоді було майже 20 тис. козаків. За гетьманування Д. Апостола, як вже зазначалося, запорожці, які з часів петровсько- го погрому (1709) проживали на турецькій території, домоглися по­вернення під гетьманську владу. У 1734 р. вони знову поселилися на своїх колишніх землях і заснували над р. Підпільною Нову Січ. Із самого початку російський уряд дивився на це повернення підо­зріло. Він використовував запорожців у війнах із турками і татара­ми. Однак, як тільки закінчилася російсько-турецька війна 1768— 1774 рр. і татари вже не становили загрози, Катерина II віддала на­каз про зруйнування Запорізької Січі. В основі цієї акції, на думку дослідників, лежали соціальні, економічні та політичні причини. По-перше, царизм не міг не розуміти, що Січ, яка здавна була сим­волом свободи і незалежності, й надалі залишатиметься гальвані- затором антифеодальних виступів українського селянства. По-дру­ге, його не могло не турбувати зростання економічного потенціалу Запоріжжя: збільшення кількості населення, а основне — великі потенційні можливості козацьких господарств фермерського типу, що, по суті, були викликом кріпосницькій політиці імперії. По- третє, царат не влаштовувала форма внутрішнього устрою Запорізь­кої Січі, заснованого на демократичних, республіканських тради­ціях, який явно суперечив загальноімперським нормам і порядкам.

4 червня 1775 р., коли більшість запорожців перебувала ще на турецькому фронті, російські війська під командуванням генерала П.Текелі несподівано оточили Запорізьку Січ. Перевага російських сил була безперечна й запорожцям довелося здатися без бою. Лише 5 тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де в межах турецьких воло­дінь створили Задунайську Січ.

За наказом Катерини II і генерала Текелі почалися руйнування Січі та арешти запорізької старшини. Останнього кошового 85-річного Петра Калнишевського заслали до Соловецького монас­тиря, де на 27 років живцем поховали в холодних мурах монастир­ської в'язниці. Кошового суддю А.Головатого і писаря І.Глобу ви­слали до Тобольська. Майно старшини та заможних козаків кон­фіскували. Близько половини всіх запорізьких земель розподіли­ли між російськими вельможами, а решту передали німецьким і сербським колоністам. Після того вся територія «Вольностей» уві­йшла до Азовської та Новоросійської губерній, Запорізька Січ при­пинила існування. Не стало сили, яка понад три століття захищала українські землі від ворогів. Водночас Запоріжжя було вагомим чинником, який стримував процес закріпачення селян по всій Ук­раїні. Тут збиралися втікачі від поневолення та переслідування, і кожний знаходив на Січі захист і волю. Зі зруйнуванням Запорізь­кої Січі впала остання твердиня українських традицій, української державності.

Ліквідувавши Січ, російський царат почав скасовувати решт­ки автономних прав України. У 1781 р. було знищено полково-со- тенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено натри намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород - Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губерна­торство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. У цей же час втрачає своє значення Малоросійська коле­гія (формально вона діяла до 1786 р.), яка за цих умов була елемен­том української автономії. В усіх губерніях замість українських за­ведено російські адміністративні та податкові установи. У 1783 р. скасовано давній військовий устрій: козацьке військо було реорга­нізовано у 10 кавалерійських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі. До­шкульного удару зазнала українська церква, майно якої було се­куляризоване, разом з нею постраждали ті культурні установи, що перебували під церковною опікою, було закрито ряд монастирів.

Отже, до кін. XVIII ст. внаслідок цілеспрямованої антиукраїн­ської політики самодержавної Росії Гетьманщину було перетворено на російську колонію. Українська провідна верства, задобрена ім­ператорською «Жалуваною грамотою дворянству» (1785), відпові­дно до якої вона звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах із російським дворянством, мовчки сприйняла ці зміни. Спроби протесту були, зокрема, у 1791 р. Василь Капніст за дору­ченням українських патріотичних кіл побував у Берліні, де спро­бував таємно заручитися підтримкою Прусії у намаганнях відно­вити Гетьманщину. Але такі дії були поодинокі, істотно не вплива­ли на загальну ситуацію.